Полярна течія стикається з тропічною. Ось чому холод поєднується зі спекою, поштовх служить початком рівноваги, і виникає вітрова хвиля: вона здимається, кидається, дробиться, розтікається в різні боки бурхливими потоками. Розсіюючись на чотири сторони світу, вітри з несамовитою силою стрясають повітря. Тут усі румби: вітер з Гольфстріму, який оповиває туманами Ньюфаундленд; вітер з Перу — країни німого неба, де людина ніколи не чула грому; вітер з Нової Шотландії, де живе Великий Пінгвін, Alca impennis зі смугастим дзьобом; вихри з Ферро у морях Китаю; вітер з Мозамбіку, який не щадить човнів і джонок; вітер з Японії, насичений електрикою, — про нього сповіщають гонгом; вітер з Африки, який гніздиться між горою Столовою і Диявола, — він налітає звідти, ніби зірвавшись з ланцюга;, екваторіальний вітер, який дме поверх вітрів пасатних і тих, що описують параболу, вершина якої завжди на заході; плутонічний вітер, страшне палюче дихання, що виривається з кратерів; дивний вітер, властивий вулканові Ава, він завжди породжує на півночі зеленувато-жовту хмару: мусон з Яви, проти якого споруджені цілі фортеці, названі «тюрмою ураганів»; північний вітер з відгалуженнями — англійці називають його bush, «чагарник»; раптові дугоподібні шквали з Малаккської протоки, які спостерігав Горсбург; могутній південно-західний вітер, що його називають памперо в Чілі і ребохо — в Буенос-Айресі, цей вітер заносить кондора у відкрите море і тим рятує його від дикуна, котрий підстерігає його, лежачи на спині в ямі під шкурою тільки-но оббілованого бичка і натягуючи ногами великий лук; хімічний вітер, що, на думку Лемері, утворює в хмарах громові стріли, гарматан кафрів; полярна пурга, впряжена в тороси, вона зсуває вічні льоди; вітер з Бенгальської затоки, що долітає до Нижнього Новгорода і руйнує дерев'яні ярмаркові балагани, поставлені трикутником, як заведено на азіатських ярмарках; вітер Кордільєрів, — він піднімає велетенські хвилі і хилить до землі верхів'я дерев-гігантів; вітер з австралійських архіпелагів, де мисливці за медом розорюють вулики диких бджіл, сховані під листям велетенських евкаліптів; сірокко, містраль, урикан, суховії, вітри повені, дощові, палючі; вітри, які закидають генуезькі вулиці пилом бразільських рівнин; вітри, що підкоряються добовому обертанню земної кулі довкола своєї осі; вітри, які йому протистоять, — саме вони спонукали Еррера сказати: Mal viento torna contra el sol; вітри, що мчать парами в єдиному руйнівному пориві, — один проробляє те, що робить другий, а є ще древні вітри, які наздогнали Христофора Колумба біля берегів Верагуа, і ті, що сорок днів, з 21 жовтня по 29 листопада 1520 року, загрожували життю Магеллана, який підходив до Тихого океану, і ті, що дули проти Армади Філіппа II та позбивали щогли на його суднах. І сила-силенна інших — усіх не перелічиш. Вітри, які несуть жаб та сарану і женуть їх цілими хмарами над океаном, і ті, що діють, як то кажуть, «з нальоту», — їхнє призначення топити кораблі, які зазнали катастрофи; і ті, що одним подмухом переміщають вантажі на судні, примушуючи його плисти перехнябленим: вітри, що утворюють слоїсті хмари, і вітри, що утворюють хмари у вигляді копиць; ліниві вітри-сліпаки, обважнілі від дощу; вітри з градом;
вітри, що розносять міазми пропасниці; і ті, що, примчавши, доводять до кипіння грязеві й сірчані сопки Калабрії; і ті, під якими іскриться шерсть африканських пантер, що ганяють у нетрищах Залізного мису; і ті, що летять, струшуючи з хмар грізну роздвоєну блискавицю, схожу на жало тригоноцефала; і ті, що несуть з собою чорні сніги. Така армія вітрів.
Поки Жільят будував свій хвилеріз, Дуврський риф чув віддалений чвал цієї кінноти.
Ми щойно сказали, що поняття «вітер» означає сукупність усіх вітрів.
Ця орда насувалася.
З одного боку — легіон.
З другого — Жільят.
V
Жільят робить вибір
Темні сили вдало підібрали хвилину. Випадок, якщо він існує, дуже меткий.
Поки бот був загнаний у бухту стрімчака «Людина», поки машина міцно сиділа в розбитій Дюранді, Жільят був непоборний. Бот перебував у безпеці, машина — під захистом; Дуври, ув'язнивши машину, прирекли її на повільне знищення, але оберігали її від будь-яких випадковостей. Так чи інакше Жільят мав шанс на порятунок. Гинучи, машина не загрожувала загибеллю йому. Він урятувався б на човні.
Але дочекатися, поки човен буде виведений з місця стоянки, де він був недосяжний, дати йому можливість проникнути в Дуврську ущелину, набратися терпіння, поки його також не полонить риф, дозволити Жільятові зайнятися врятуванням машини, спуском її з Дюранди і установкою на борту бота, не стати на заваді надлюдській праці, завдяки якій машина і опинилася в човні, погодитись на цю удачу — ось де була захована пастка. За всім цим стояв лиховісний привид безодні, сповнений похмурої підступності.
Тепер усе — машина, бот, Жільят — зібралося докупи в скелястому провулку рифу. Тепер вони становили собою єдине ціле. Розбити човна об риф, пустити на дно машину, втопити Жільята, — для цього був потрібен один-єдиний поштовх, спрямований в одну точку. З усім можна було покінчити зразу, одночасно, не розкидаючись; все могло бути знесене одним махом. Важко уявити собі небезпечніше становище, ніж те, в якому опинився Жільят. Здавалося, що той самий сфінкс, який, за здогадами мрійників, ховається в надрах пітьми, поставив перед ним дилему. Залишайся або виїжджай.
Виїжджати було безглуздо, залишатися — страшно.
VI
Двобій
Жільят піднявся на Великий Дувр. Звідти він побачив усе море.
На заході творилося щось неймовірне. Там виростала стіна. Велетенська стіна із хмари, перегороджуючи простір від краю до краю, повільно повзла від горизонту до зеніту. Стіна прямовисна, без єдиної тріщини на всій своїй висоті, без єдиної зазубрини зверху, здавалась вибудованою під кутомір і вирівняною під шнур. Стіна з хмари була схожою на гранітну. На півдні крутий спад хмари був абсолютно перпендикулярний до моря, а на півночі її гребінь, трошки зігнутий на зразок листа покрівельної бляхи, переходив у довгий, злегка похилий спуск. Стіна туману ширилася, наростала, але карниз її залишався паралельним лінії горизонту, майже невидної в сутінках, що нахлинули так несподівано. Повітряна стіна насувалася в цілковитій тиші. Ні згини, ні складки, ні виступи — ніщо не міняло й не хвилювало її поверхні. В незрушності насування цієї озії було щось моторошне. Померкле сонце, оповите згубним серпанком, тьмяно освітлювало це апокаліптичне видиво. Хмара затягла вже майже півнеба. Вона здавалася спадом страшної безодні. Ніби гора мороку виросла між небом і землею. Серед білого дня насувалася ніч.
Повітря нагрілось, як від гарячої печі. Із цієї таємничої товщі хмар валував туман, як у лазні пара. Небо, що з синього стало білим, тепер з білого стало сірим. Воно нависло велетенською аспідною дошкою. А внизу другою аспідною дошкою лежало тьмяне, свинцеве море. Ні подуву, ні плюскоту, ні шуму. Скільки сягнеш оком — пустельне море. Ніде не розвівалося вітрило. Птахи поховалися. Щось зрадливе відчувалося в самому безмежжі. Непомітно наростала і згущувалася темрява.
Рухома гора випарів, що наближалася до Дуврів, належала до тих хмар, які можна було б назвати хмарами-вояками. То підступні хмари. Крізь темні румовища хмар проглядали чиїсь косі погляди. Наближення цієї махини вселяло жах.
Уважно придивившись до хмари, Жільят процідив крізь зуби: «Я хочу пити, і ти даси мені напитися!» Якусь мить він стояв непорушно, втупившись у хмару. Він ніби міряв поглядом бурю.
Його червона шапка лежала в кишені куртки, він витяг її і надів на голову. Вийняв з нори, яка так довго служила йому місцем нічного притулку, свої пожитки, одяг ногавиці, накинув на спину непромокальний плащ, наче лицар, що перед боєм натягає на себе весь свій обладунок. Нагадаємо, що в нього не було черевиків, але його босі ноги загрубіли під час шамотання по скелях.
Спорядившись до бою, він глянув на хвилеріз, поквапом схопив перев'язану вузлами вірьовку, спустився з майданчика Дувру і, пробираючись по нижніх виступах рифу, побіг до свого складу. Не минуло й кількох хвилин, як він уже був за роботою. Велетенська безмовна хмара могла почути стукіт його молотка. Що робив Жільят? Із решток цвяхів, вірьовок, балок у східній горловині протоки, футів на десять-дванадцять нижче від хвилеріза, він майстрував ще одну решітчасту загороду. Усе ще стояла глибока тиша. В щілинах рифу не зворухнулась жодна билинка. Раптом сонце сховалося. Жільят підвів голову.
Насуваючись, хмара згасила сонце, воно наче раптом щезло, його замінило якесь бліде і тьмяне світіння.
Стіна з хмаровиння змінила свій вигляд. Тепер вона вже не виглядала суцільною. Зібралася в горизонтальні складки і, досягши зеніту, нависла над поки що чистою смугою неба. Тепер вона йшла поверхами. Формація бурі вимальовувалась у ній так само чітко, як геологічна формація в розрізі землі. Можна було розрізнити поклади дощу і пласти залягання граду. Блискавок не було, але скрізь розсіювалось якесь жахливе тьмяне сяйво. Уявлення про жах може бути зв'язане з уявленням про світло. Чулося важке дихання грози. Стояла темна тремтлива тиша. Жільят мовчки дивився, як над його головою сходяться імлисті брили, як згущуються кублища хмар. Над обрієм висіла, розпростершись, попелясто-сіра смуга туману, а в зеніті — свинцевого кольору; сизе лахміття спадало з хмар угорі на тумани внизу. Тло, яке становила собою хмарна стіна, було тьмяним, каламутним, землянистим, похмурим, таким, що й не опишеш. Вузька білувата хмарина, примчавши бозна-звідки, перетнула навскіс із півночі на південь високу похмуру стіну. Одним своїм краєм ця хмарина тяглася по морю. Там, де вона стикалася з розбурханими хвилями, у пітьмі можна було б розрізнити якусь стиснуту червону пару. Під довгою безбарвною хмарою, зовсім низько, сновигали, наштовхуючись одна на одну, маленькі чорні хмаринки, так, ніби вони не знали, що їм робити. Велетенська хмара в глибині, розростаючись зразу на всі боки, продовжуючи свій лиховісний наступ, згущувала морок. На сході, позаду Жільята, лишалося тільки одне віконце ясного неба, яке ось-ось мало закритися. Хоч вітру й не відчувалось, але в повітрі наче пролетів подрібнений, розвіяний серпанковий пух, ніби там, за стіною мороку, тільки-но обпатрали гігантського птаха. Чорне цупке склепіння нависло над морем, стикаючись з ним на обрії і зливаючись в імлі. Щось насувалось, і це було відчутно. Щось велетенське, важке, злостиве. Темінь густішала. Раптом з неймовірним гуркотом ударив грім.
Тут і Жільята трусонуло. В громі є щось примарне. Ця груба реальність, що виникає в уявних краях, наводить жах. Здається, що то в оселі велетнів падають меблі. Жоден електричний спалах не сяйнув на небі при цьому страхітливому ударі. Можна б сказати, що то був чорний грім. Знову запанувала тиша. Настало щось на зразок перерви, ніби буря вибирала відповіднішу позицію. Потім повільно, одна за одною спалахнули страшні, безформні блискавиці. Вони були німими. Ніякого грому. При кожному спалахові все вмить осявалося. Стіна з хмари стала тепер печерою. Там можна було розрізнити склепіння й арки. Виднілися якісь постаті. Виділялися потворні голови, витягнуті шиї, слони з вежами на спинах; все це, майнувши, зникло.
Прямий, круглий і чорний стовп туману з клубком білої пари замість головки виглядав наче труба велетенського затонулого пароплава; він димів над водою, розводячи пару. Обриси хмар коливалися. Здавалося, що то мають прапори. В самому зеніті крізь ясно-червону товщу імли можна було бачити непорушне ядро густого туману, непроникного для електричних іскор, — огидний зародок плоду в череві бурі. Жільят раптом відчув, як подув вітру розкуйовдив його волосся. Декілька великих крапель дощу павуками розповзлися довкола нього по камені. І тоді гримнуло вдруге. Знявся вітер.
Терпіння мороку досягло крайньої межі; перший удар грому сколихнув море, другий — розчахнув стіну хмари від самого верху до низу, в пробоїну ринула злива. Щілини перетворилися в роззявлену, наповнену водою пащу, буря почала вивергати дощ. То була моторошна хвилина.
Злива, ураган, спалахи блискавки, удари грому, здиблені попід хмари хвилі, піна, тріскотнява, несамовиті корчі, крики, харчання, посвисти — все нараз. Чудовиська зірвалися з ланцюга.
Вітер вив і гримкотів. Дощ не падав, він валив валом.
Для такого нещасливця, як Жільят, що опинився в ущелині поміж скель серед відкритого моря з навантаженим човном, годі було уявити загрозливіше становище. Небезпека припливу, скрученого ним у баранячий ріг, була нічим порівняно з тією небезпекою, яку становила собою буря.
Жільят, довкола якого розверзлася безодня, у фатальну хвилину перед загрозою великого лиха виявив себе блискучим стратегом. Він знайшов для себе опору в самому противникові, він вступив у союз з Дуврським рифом. Відтепер колишній ворог — риф — став його секундантом у страхітливому двобої. Жільят зробив собі фортецю. В могутній морській цитаделі він позазубрював бійниці. Він сам опинився в облозі, але за кам'яною стіною. Він став, так би мовити, обличчям до океану, захистивши тил рифом. Він забарикадував протоку — цю вулицю океану. Зрештою, це було єдине, що йому залишалося робити. Здавалося, що океан, хоч би яким деспотом він був, отямиться перед обличчям барикад, як і будь-який інший тиран. Бот був захищений з трьох боків. Стоячи на якорях фертоїнг, стиснутий двома внутрішніми стінами стрімчаків, він був прикритий з півночі Малим Дувром, а з півдня — Великим, дикими крутосхилами, призначення яких скоріше вчиняти корабельні катастрофи, ніж захищати від них. Із заходу його оберігав заслон із балок, принайтовлений і прибитий до скель цвяхами — випробувана перепона, яка вистояла перед жорстоким натиском припливу, справжня фортечна брама, боковими стояками якої були обидва дуврські стрімчаки. З цього боку боятись було нічого. Небезпека загрожувала тільки зі сходу.
На сході був тільки хвилеріз. Хвилеріз — це прилад-розпилювач. Для того щоб він діяв, потрібно принаймні дві решітки. Жільятові ж вистачало часу збудувати тільки одну. Другу він зводив якраз у розпалі бурі. На щастя, вітер дув з північного заходу. Іноді море допускається помилок. Вітер, старий норд-вест, не досяг успіху, насідаючи на Дуврські скелі. Він штурмував риф збоку і не гнав хвиль ні в одну, ні в другу горловину протоки; замість того, щоб ринути в цю вулицю, він розбивався об скелі. Буря повела атаку неправильно.
Але вітри постійно міняють напрям, і, отже, треба було чекати несподіваного повороту. Якщо вітер, повернувшись, подме зі сходу, перш ніж буде збудована друга решітка хвилеріза, небезпека стане непереборною. Буря хлине в провулок поміж скелями, і тоді всьому кінець.
Оглушливе гуркотіння грози наростало. Буря посилала удар за ударом. У цьому її сила, але ж і слабкість. Оскільки вона — - сама лють, розум бере над нею гору, і людина захищається. Але яка це руйнівна сила! Нема нічого страхітливішого. Ні відстрочки, ні перепочинку, ні передишки. У марнотратстві невичерпного ховається якась підлота. Відчувається, що тут дихають легені самої безконечності. Весь неосяжний збунтований простір ринув на Дуврський риф. Лунали якісь незліченні голоси. Хто ж це так кричав? У цих голосах панічний жах. Іноді здавалося, що десь перемовляються, ніби дають наказ. І рантом — гикання, звуки мисливських ріжків, дивна тупотнява, і розкотисте і величне ревище, зване моряцькою мовою «покликом океану». Безконечні летючі спіралі вітру з диким свистом крутили воду, хвилі перетворювалися в гігантські колеса, і їх, наче велетенські диски, кидали в скелі невидимі атлети. На скелях понависали величезні клуби піни. Зверху — потоки зливи, знизу — плювки моря. Згодом ревіння посилилось. Ні гомін юрби, ні гарчання диких звірів не можуть дати уявлення про той гуркіт, який супроводжує переміщення бойових сил океану. Хмара била з гармати, град сипав картеччю, вали йшли на приступ. В деяких місцях усе було непорушним, а в інших — вітер пролітав зі швидкістю двадцять сажнів на секунду. Скільки глянеш оком, море біліло мильною піною, змилені води застилали горизонт на десять миль довкола.
Вогненна брама відчинялася і зачинялася. То тут, то там хмари наче підпалювали одна одну, над румовищем інших червоних хмар, схожих на розжарені головешки, вони кублились багряним димом. Якісь леткі постаті стикалися між собою в небі і, постійно міняючи обриси, зливалися докупи. Вода лилася струменями. У небесах лунали постріли цілих військових підрозділів. Посеред темної бані неба неначе перекинувся велетенський кіш, з якого наввипередки сипалися смерч, град, хмари, багрянець, фосфоричні іскри, темрява, світло, удари грому, блискавиці. Ось яке страхіття являє собою перехилена безодня.
Жільят, здавалося, ні на що не звертав уваги. Він схилився над своєю роботою.
Виростала друга решітчаста загорода. На кожен удар грому він відповідав ударом молота. Серед хаосу виразно розрізнялися ці рівномірні звуки. Жільят був простоволосий: шквал зірвав з нього шапку.
Йому дуже хотілося пити. Очевидно, в нього була гарячка. В западинах скель довкола нього поутворювались калюжки. Час від часу він запускав у них руку і пив з долоні.
Потім, навіть не дивлячись на безчинства бурі, знову брався за роботу.
Все могло залежати від однієї миті. Він знав, що чекає його, якщо він своєчасно не закінчить спорудження хвилеріза. Навіщо ж гаяти хвилину, щоб заглянути в обличчя смерті, яка наближалася?
Море вирувало й кипіло довкола нього, як перегрітий казан. Лунали тріскотнява і гул. Іноді здавалося, що блискавка збігає вниз, наче по сходах. Електричні розряди не згасали на прискалках, очевидно, багатих прожилками діорита. Падали градини завбільшки з кулак. Жільят змушений був потрушувати складки своєї куртки. Навіть у кишені набилося повно граду.
Шторм тепер налягав із заходу і вдарив у перегородку між двома Дуврами. Але Жільят довіряв цій греблі і мав рацію. Виготовлена з великого шматка носової частини борту Дюранди, вона легко відбивала напади хвиль; пружність — це опір; згідно з розрахунками Стівенсона, проти хвилі, яка сама собою еластична, дерев'яна споруда відповідних розмірів, запазована і певним способом зміцнена ланцюгами, являє собою перепону набагато міцнішу, ніж кам'яний хвилеріз. Дуврська гребля відповідала цим вимогам: до речі, вона була так вдало поставлена, що хвиля, вдаряючи в неї ззовні, неначе молот при забиванні цвяхів, ще щільніше припирала її до скелі і тим самим зміцнювала; щоб повалити її, потрібно було б перекинути Дуври. Справді-бо, штормові тільки й вдалося, що обплювати піною бот поверх перепони. З цього боку, натикаючись на греблю, буря мусила вдовольнятися лише плювками. Жільят не звертав уваги на її потуги. Його нітрохи не турбувала несамовитість ворога, що нападав ззаду. Клапті піни, летячи з усіх боків, були схожі на клубки вовни. Вода, могутня й розлючена, затоплювала скелі, піднімалася на них угору, проникала всередину, просочувалася крізь сітку пop у брилах і виходила назовні крізь вузенькі щілини, подібні до напіввідкритих ротів, звідки невтомно й спокійно били невеличкі фонтани. Сріблясті струмочки граційно спадали з цих отворів у море.
Допоміжна решітчаста перегородка у східній горловині протоки була майже готова.
Залишалося тільки зв'язати кілька вірьовок та ланцюгів, наближалася хвилина, коли ця загородка в свою чергу вступить у боротьбу.
Рантом небо прояснилося, дощ ущух, хмари розсунулись, вітер змінив напрямок, у зеніті розчахнулося щось на зразок велетенського тьмяного вікна, блискавки погасли; можна було подумати, що це вже кінець. Але то був тільки початок.
Південно-західний вітер змінився на північно-східний.
Гроза разом з новим полчищем ураганів збиралася відновити битву. Лютий північний вітер готувався до наступу. Мовою мореплавців таке небезпечне відновлення бурі називається «контршквалом». Південний вітер несе більше дощів, північний вітер — більше блискавиць.
Тепер навала сунула зі сходу і була спрямована на вразливе місце.