Він виліз на виступ скелі, навислий над другою, майже закінченою чергою хвилеріза.
Якщо перше прясло хвилеріза знесе шквалом, то воно розтрощить і друге, ще по закріплене як слід, і, отже, уламки розчавлять Жільята. В такому разі Жільят був би вбитий на місці там, де стояв, і не побачив би, як машина, бот і вся його праця
гине в бездонній прірві моря. Така розв'язка була цілком імовірною. Жільят, сповнений непохитної рішучості, рахувався з нею і навіть прагнув її. В цьому крахові всіх його надій йому залишалося тільки одне — вмерти, вмерти першим, бо машину він вважав живою істотою. Він відкинув лівою рукою волосся, що налипло йому на очі, змокріле від дощу, вхопив у руки свій вірний молот, хитнувся назад і, прийнявши загрозливу позу, почав чекати. Чекати довелося недовго.
Сигналом послужив гуркіт грому. Блідий просвіт у зеніті закрився, напад зливи вдарив з новою силою, все знову потемніло, залишився палати тільки один факел — блискавка. Моторошний наступ розпочався знову.
На сході, за стрімчаком «Людина», в безперервних спалахах блискавиці піднялася велетенська хвиля. Вона була схожа на гігантський скляний згорток. Сіро-зелена, без піни, вона перегородила собою все море. Вона підбиралася до хвилеріза. Чим ближче вона підкочувалася, тим більше здувалася: то був розмашистий вал мороку, який ішов з океану. Глухо гуркотів грім.
Вал досягнув скелі «Людина», розколовся надвоє і ринув далі. Обидва його рукави, з'єднавшись, перетворились у височенну водяну гору. Вона тепер насувалась не паралельно, як раніше, а перпендикулярно до хвилеріза. То був вал, який за формою здавався колодою.
Цей таран кинувся на хвилеріз. Удар супроводжувався оглушливим риком. Все змішалося в пінявому шумовинні. Той, хто не бачив, не може собі уявити снігоподібних лавин, викидуваних морем, лавин, що поглинають скелі заввишки понад сто футів, як наприклад, Великий Андерло на Гернсеї і Щипець на Джерсеї. А в Сент-Марі на Мадагаскарі вони перелітають через мис Тентенг.
На якийсь час пінява хвиля закрила все навкруги. Нічого не було видно, крім розлючених вод, крім дивовижного виверження піни, котра білим саваном кружляла під крижаним могильним вітром; нічого не було чути, крім громового різноголосся бурі, яка супроводжувала руйнівну роботу моря. Піна розвіялась. Жільят усе ще стояв на тому ж місці.
Хвилеріз затримав навалу. Жоден ланцюг не порвався, жоден цвях не вискочив. Під час випробування греблі виявились дві якості хвилеріза: він пружний, як пліт, і міцний, як мур. Ударивши об нього, вал розсипався на бризки. Струмочок піни, проповзши змійкою по закрутинах протоки, губився під човном. Людина, яка накинула намордник на океан, не збиралася відпочивати. На щастя, буря раптом повернула в інший бік. Хвилі знову несамовито накинулись на недоступні стіни рифу. То був перепочинок. Жільят скористався з нього, щоб закінчити спорудження задньої решітки.
За цією роботою минув день. Шторм з якоюсь лиховісною святковістю штурмував фланги рифу. Урна води й урна вогню, стоячи в хмарах, не спорожнялися. Вітер стелився низом, знову шугав угору, нагадуючи своїм хвилеподібним летом пересування дракона. Ніч підкрадалася в сутінках, її не можна було не помітити. Зрештою, вона не принесла з собою цілковитої темряви. Грози, то осяваючи, то осліплюючи блискавками, перемежовують світло й темряву. Щойно було ясно, як серед білого дня, і раптом — чорна ніч. Тільки-но прошмигне якесь марево, і знову все затягує густа імла.
Фосфорична смуга, яскріючи ясно-червоно, як полярна зірка, палахкотіла язиками примарного вогню за товщею хмар, широко розливаючи довкола себе бліде сяйво. Широкі пасма дощу переливались іскристим сяйвом.
Відблиски цього сяйва допомагали Жільятові і керували ним. Раз він обернувся до блискавки і сказав: «Потри-майно мені свічку!»
При миготливому світлі блискавок йому вдалося підняти задню решітку ще вище, ніж передню. Хвилеріз був майже готовий. Коли Жільят прикріплював на його гребені форштевень Дюранди, вітер дмухнув йому просто в обличчя. Це примусило його підвести голову. Вітер ввірвався в ущелину. Він знову раптово став північно-східним. Наступ на східну горловину тіснини відновився. Жільят окинув поглядом морську далину. Хвилерізові знову загрожував штурм; море готувало новий удар. Важко накинувся перший вал, за ним пішов другий, за другим — третій, і так, за валом вал, п'ятий, шостий, безладно, майже одночасно; нарешті останній, страхітливий.
Він ніби ввібрав у себе руйнівну силу всіх попередніх і здавався живою істотою. Не важко було уявити при вигляді прозорого, здутого тіла хвилі обриси зябрів і плавників. Хвиля розплющилась і зібгалась на хвилерізі. Звіроподібний вал розбився і розлетівся на бризки, нагадуючи велетенську гідру, розпластану на брилі граніту й дерева. Умираючи, він чинив спустошення. Він ніби чіплявся за скелі і кусав їх. Від могутнього струсу аж захитався риф. Поштовхи змішувалися з якимось диким звірячим ревом. Піна здавалася слиною Левіафана.
Коли піна спала, стало видно пошкодження. Останній наліт хвилі завдав чималої шкоди. Хвилеріз цього разу зазнав аварії. Довгу важку балку вирвало з передньої решітки і кинуло через задню запруди на виступ скелі, який Жільят обрав собі за тимчасовий спостережний пункт. На щастя, його там у той час не було, інакше його вбило б на місці.
Якась дивовижна випадковість, завадивши балці відскочити, врятувала Жільята від сильного поштовху і удару рикошетом. Як побачимо, ця випадковість пішла йому на користь і надалі, вже в іншому відношенні.
Між виступом скелі і внутрішнім крутосхилом тіснини зяяла широка щілина, наче прорубана сокирою чи пробита клином. Балка, підкинута хвилею в повітря, застряла одним кінцем у цій щілині. Шілина розширилась. Тоді Жільятові спало на думку налягти на другий кінець. Балка, застрягши в щілині скелі й розширюючи її, стирчала звідти, як випростана рука. Вона йшла вздовж внутрішньої стіни ущелини, до того ж вільний її кінець відступав дюймів на вісімнадцять-двадцять від щілини. Відстань цілком достатня, щоб здійснити задум.
Жільят уперся ногами, колінами й руками в крутосхил і натиснув плечима на величезний важіль. Балка виявилась довгою, це збільшувало силу натиску. Скеля була вже розхитана. Одначе Жільятові довелося братися за діло чотири рази. Волосся його змокріло не тільки від дощу, а й від поту. Четвертий поштовх був шалений. Скеля загарчала, щілина, переходячи в тріщину, роззявилась, як паща, і важка озія з жахливим гуркотом, який ніби вторував перекотам грому, гепнулась у вузький прохід поміж скелями.
Уламок скелі звалився, прямий, як жердина, якщо так можна висловитись, і не розколовся на шматки.
Уявіть собі менгір, який звалився на воду всією своєю масою.
Балка-важіль полетіла слідом за брилою, за нею тягло й Жільята, і він мало сам не впав зі скелі.
У тому місці було неглибоко, дно застилали валуни.
Моноліт, збивши піну, яка обліпила Жільята, заліг між головними, паралельними один до одного крутосхилами тіснини поперечною стіною, на зразок з'єднувальної рейки між їх обома високими стінами. Обидва його кінці впиралися в них; скинутий камінь був трохи задовгий, і його вивітрена вершина відбилась, вганяючись у протилежну скелю. Біля місця падіння утворився химерний тупик, який зберігся й донині. За цією кам'яною загородою вода майже завжди спокійна.
Нова опора була міцнішою від дощатого щита з борту Дюранди, встановленого між двома Дуврами.
Ця перепона появилася своєчасно.
Море продовжувало завдавати удари. Хвиля завжди впирається, натрапивши на перешкоду. Перша пошкоджена решітка почала розвалюватися. Розрив навіть в одному з кріплень хвилеріза перетворюється в тяжке нещастя. Розширення пробоїни неминуче, і нема ніякої можливості полагодити її на місці. Хвиля змила б робітника. Спалах блискавки, освітивши риф, дав можливість Жільятові побачити шкоду, завдану хвилерізу: розкидані колоди, кінці мотузок, розгойдуваних вітром, обривки ланцюгів, дірка в центрі споруди. Друга решітка лишилась не-ушкодженою. Кам'яна брила, з такою силою кинута Жільятом в ущелину позаду хвилеріза, являла собою найнадійнішу загорожу, але мала один недолік: була занадто низькою. Море не могло її зруйнувати своїми ударами, зате могло через неї переливатись. Нічого було й думати про те, щоб наростити її. Тільки гранітними плитами можна було підняти цей заслон, на-клавши їх зверху — все інше виявилося б марним. Але
яким чином їх відколоти, як перенести, як підняти, як поставити одна на одну й закріпити? Можна надбудувати дерев'яний зруб, але не скелю.
Жільят не був Енкеладом.
Його турбувало те, що гранітний перешийок не досить високий.
Цей недолік незабаром дався взнаки. Шквали не відступали від хвилеріза; вони не просто затялися, вони ніби впилися в нього. Здавалося, що по цій розхитаній споруді тупотять чиїсь ноги.
Раптом від розгойданого хвилеріза відірвався шматок карленгса; він перемахнув через другу решітку, пролетів над поперечною брилою, де його підхопила вода й понесла по звивистій тіснині. Жільят втратив її з поля зору. Цілком можливо, що цей шмат колоди міг налетіти на човен. На щастя, буря, бушуючи поза межами рифу, майже не впливала на воду, замкнуту з усіх боків усередині його. Хвиля пробігала там повільно, тому удар міг бути не надто різким. Зрештою, Жільят не мав часу займатися ушкодженим човном, якщо б навіть аварія з ним сталася; всі небезпеки обступили його зразу, буря зосередилась на одній уразливій точці, перед ним стояло невідворотне.
Запала непроглядна темрява, блискати перестало — лиховісна одностайність. Хмари і води діяли спільно; почувся глухий удар.
За ударом пролунав тріск.
Жільят подався вперед. Решітка — передня лінія запруди — була пробита. Було видно, як у воді підстрибують кінці балок. Море скористувалося першим хвилерізом, щоб за його допомогою розірвати другий.
Жільят відчув те, що відчув би полководець, побачивши поразку свого авангарду.
Другий ряд балок витримав удар. Арматура задньої споруди була міцно перев'язана і підперта. Але зірвана решітка була важкою і цілком відданого на волю хвиль, котрі тіпали нею на всі боки, то піднімаючи, то опускаючи. Канатні кріплення поки що тримали її вкупі, не даючи їй розповзтися, вона була все такою ж громіздкою, і якості, надані їй Жільятом як засіб захисту, тепер пішли на шкоду, бо вона стала чудовим знаряддям руйнування. Із щита вона перетворилася в довбню. До того ж скрізь із пробоїн стирчали кінці балок і вся зірвана решітка ніби наїжачилась шипами і зубами. Не можна було вигадати зброї нищівнішої і страшнішої, ніж та, якою зараз орудувала буря.
Гребля стала каменюкою для метання, а море — катапультою.
Удари йшли один за одним з якоюсь трагічною рівномірністю. Жільят, замислившись, стояв позаду брами, якою він сам забарикадував вхід до протоки, і прислухався, як у них стукає смерть, прагнучи прорватись досередини.
Він з гіркотою розмірковував, що якби не клята труба Дюранди, котра, як на лихо, застрягла в розбитому корпусі судна, то він, вернувшись уранці на Гернсей, ось уже в цю хвилину стояв би в порту зі своїм ботом і врятованою машиною.
Те, чого він боявся, сталося. Буря ввірвалася в протоку, і вона зайшлася якимсь харчанням. Перемішані уламки розтерзаних хвилерізів закрутилися, неначе смерч, і разом з валом, ринувши на кам'яний бар'єр, що стояв, ніби гора серед потоку, зупинились. То було якесь безладне сплетіння, безформний частокіл із балок, що пропускав хвилі, але все ще їх розпилював. Переможена опора вмирала героїчно. Море розбило її на друзки, а вона дробила море. Перекинута, вона все ще не втрачала боєздатності. Скеля, утворюючи заслін, який був перешкодою непереборною, підтримувала її. Тіснина, як уже мовилось, була в цьому місці дуже вузькою;
переможний шквал втиснув усю масу перемішаних, понівечених уламків хвилеріза в цю тісну горловину; сама тільки сила його натиску, збиваючи в купу і нагромаджуючи уламки один на одного, перетворила руїну в твердиню. Румовище стало непохитним.
Вирвалося всього тільки декілька балок. Їх порозкидали хвилі. Одна пролетіла в повітрі просто над головою Жільята. Він навіть відчув, як йому в лице війнуло холодним вітерцем.
Але деякі вали, ті самі велетенські вали, що під час бурі налітають з незмінною рівномірністю, перестрибували через рештки хвилеріза. Вони спадали в протоку і, незважаючи на колінця, якими вона звивалася, все ж каламутили воду. Вода стала сердито здиблюватись. Похмурі поцілунки, якими хвилі слинили скелі, ставали все настирливішими.
Як тепер завадиш піднятим брижам домчати до човна?
Для шторму треба зовсім мало часу, щоб замкнуті в тіснині води забурунили; кілька подувів вітру — і човен буде пробитий, а машина потоне.
Думаючи про це, Жільят здригався.
Але він не занепадав духом. Ніщо не могло примусити відступити цю непохитну душу.
Тепер ураган влучив у ціль і з скаженою люттю кинувся ж середину протоки, між двох крутосхилів.
Раптом на недалекій відстані позаду від Жільята пролунав і прокотився ущелиною тріск, жахливішого від якого він ніколи не чув.