ЧАСТИНА ПЕРША
СЬЄР КЛЮВЕН
КНИГА ПЕРША
ЯК СТВОРЮЄТЬСЯ ПОГАНА СЛАВА
І
Слово, написане на білій сторінці
Різдво 182... року на Гернсеї було незвичайне. В той день падав сніг. На островах Ла-Маншу зима з лютими морозами надовго лишається в пам'яті людей, а снігова габа на землі — ціла подія.
Того різдвяного ранку дорога, яка йде понад морем від порту Сен-П'єр до Валля, вся біліла сніжним покровом. Сніг сипав від півночі до самого ранку. Близько дев'ятої години, незабаром після того, як зійшло сонце, але було що зарано англіканам іти в сен-сансонську церкву, а методистам — в ельдадську каплицю, дорога була майже безлюдна. На всьому шляху від однієї вежі до другої виднілося тільки троє перехожих: хлопчик, чоловік і жінка. Всі троє просувалися віддалік одне від одного, і, мабуть, їх нічого не зв'язувало. Хлопчик, на вигляд років восьми, зупинився і з цікавістю став придивлятися до снігу. Чоловік ішов позаду, кроків за сто від жінки. Так само, як і вона, ішов у бік Сен-Сансона. Чоловік, ще зовсім молодий, скидався на робітника чи на матроса. Одягнений він був у буденну одежу — коричневу куртку із грубого сукна та в парусинові штани з просмоленими холошами, з чого можна було зробити висновок, що, незважаючи на свято, до церкви він по збирався. Підошви його незграбних черевиків з грубої негнучкої шкіри, підбиті великими цвяхами, залишали на снігу сліди, які скоріше нагадували тюремний замок, ніж людську стопу. Що ж до жінки — вона причепурилася, як то личить, коли йдеш до церкви: на ній була широка тепла накидка з чорного фламандського шовку, з-під накидки виднілася гарненька сукенка з ірландського попліну в рожеву і білу смужку; якби не червоні панчохи, жінку можна було б прийняти за парижанку. Вона йшла жвавим, вільним і легким кроком, і з цієї ходи можна було здогадатися, що йде молоденька дівчина, яка ще не зазнала злигоднів життя. Таким легким і граційним кроком ходять дівчата в пору найневловнішого з усіх переходів — у пору ранньої юності, цього злиття вечорових і передранішніх сутінків, коли в дівчині пробуджується жінка і конає дитина.
Чоловік її не помічав.
Поблизу дубового зеленого гайка, біля коноплища, в тому місці, яке має назву «Нижні будинки», дівчина раптом озирнулася, і цей рух спонукав чоловіка подивитися на неї. Вона зупинилася з таким виглядом, ніби якусь мить розглядала його, відтак нахилилась, і хлопцеві здалося, що вона щось написала пальцем на снігу. Потім вона випросталась і пішла далі, пришвидшивши крок, знову озирнулася, цим разом сміючись, і зникла, збочивши ліворуч, на стежку, обгороджену з обох боків, яка вела до Льєрського замку. Коли дівчина озирнулася вдруге, подорожній упізнав у пій Дерюшетту, одну з найчарівніших дівчат на острові.
Він не відчував найменшої потреби поспішати, отож опинився біля дубового гайка за рогом коноплища лиш через кілька хвилин. Він уже й забув думати про дівчину, яка втікла, і цілком імовірно, якби в ту хвилину в морі сплеснувся дельфін або з куща випурхнула вільшанка, він і далі йшов би своєю дорогою, втупивши очі в дельфіна чи вільшанку. Але трапилось так, що очі його були опущені додолу і погляд мимоволі впав на місце, де перед тим зупинилася дівчина. На снігу видніли сліди її ніжок, а поруч — слово, яке вона написала: «Жільят».
То було його ім'я.
Він називався Жільятом.
Довго стояв він, не зворухнувшись, довго дивився на своє ім'я, на сліди ніжок, на сніг. Потім рушив далі, сповнений глибокої задуми.
II
«Будинок на Пустирищі»
Жільят жив у сен-сансонській парафії. Його там не любили. На це були свої причини.
По-перше, він жив у домі, до якого навідувалась «нечиста сила». На островах Джерсей і Гернсей трапляється не раз таке, що де б ви не проходили — чи то пустельним закутком, чи людною вулицею — ви побачите будинок, вхід до якого забитий: дикий терен перегороджує вхід, до вікон першого поверху поприбивані цвяхами напівзгнилі обрізки дощок, вікна верхніх поверхів водночас позамикані і відчинені: рами замкнені на засуви, але шиби вибиті. Городець і двір, якщо вони є, заросли бур'яном, загорожа валилась; якщо є сад, його заглушила кропива, ожина та болиголов; не раз там побачиш диковинних комах, комини потріскалися, покрівля позападалася; з вулиці видно, що в кімнатах суцільний розгардіяш: дерево погнило, камінь поріс мохом. Шпалери попідклеювались і висять клаптями; є там і вимальовані шпалери, що були модні в давні часи, і графи Імперії, і матерчата, заткана півмісяцями оббивка часів Директорії, і поруччя та напівколони часів Людовика XVI. Густе павутиння, в якому позастрявали юрмища мух, вказує на те, що павуки тут розкошують. Подекуди на полиці можна побачити розбитий горщик. Отак виглядає дім, що його вподобала «нечиста сила». Чортяка навідується сюди вночі.
Будинок, як і людина, може стати трупом. Його вбивають забобони. Тоді він навіює жах. Таких будинків-мерців чимало на островах Ла-Маншу.
Мешканці сіл та приморських узбереж втрачають спокій, як тільки заведеш з ними мову про диявола. Населення Ла-Маншу, англійського архіпелагу і французького примор'я має про нього щонайточніші відомості. У диявола є свої намісники по всій землі. Напевно відомо, що Бельфагор — посол від пекла у Франції, Уджін — в Італії, Беліал — в Туреччині, Тамуз — в Іспанії, Мартіне — в Швейцарії, Маммон — в Англії. Сатана такий же імператор, як і всі інші. Мало того, він — Цезар. Його палац вражає пишнотою і розмахом: Дагон — головпий розпорядник по хлібу, Сукар Бенот — начальник над євнухами, Асмодей — банківник у картярській грі, Кобал — директор театру, Верделе — головний розпорядник церемоній, а Нібасс — блазень. Пан В'єрус — вчений муж, знавець вампіризму і дуже обізнаний де-монограф, називає Ніббаса «великим майстром пародії».
Нормандські рибалки, відпливши в море, змушені вдаватися до всіляких заходів остороги, щоб знешкодити можливі диявольські витівки. Довгий час вірили, що на високій квадратній скелі Ортах, яка стоїть у відкритому морі між Оріньї і Каске, живе святий Маклу; багато бувалих моряків раніше стверджували, що бачили його дуже здаля, як він возсідав і читав книжку. І звісно ж, вони падали навколішки, пропливаючи повз скелю Ортах, поки легенда не розвіялася і не поступилася місцем чистій правді. Було встановлено, і тепер це вже всім відомо, хто саме обжився на скелі Ортах: не святий, а диявол. Той самий диявол, на ймення Жохмус, мерзенний лукавець; кілька століть він видавав себе за святого Маклу. Зрештою, сама церква іноді по-шивається в дурні. Дияволи Рагюель, Орібель та Тобіель зарахувалися до лику святих аж до 745 року, поки папа Захарій не пронюхав, що вони за одні, та не вигнав їх геть. Такі заходи по чистці особового складу святих корисні, але щоб їх застосовувати, треба добро знатися на всілякій чортівні. Старожили краю розповідають — щоправда, ці факти дуже давні, — що католицьке населеная Нормандського архіпелагу мимо власної волі було колись ще в більш тісних зв'язках із дияволом, ніж гугенотське. Чому? Не знаємо. Одно певно: диявол дуже дошкуляє цій нечисленній купці віруючих. Він пройнявся до католиків ніжністю і занадився до них ходити надто часто, з чого можна зробити висновок, що диявол скоріше всього католик, ніж протестант. Чи не найбільш нестерпним були його нічні товариські витівки: він узяв за звичку навідуватись до подружнього ложа католицьких пар і саме в той момент, коли чоловік спав міцним сном, а жінка дрімала. З цього виникали різні катавасії. Патульє вважав, що Вольтера було зачато саме в такий спосіб. У цьому нема нічого неправдоподібного. Аналогічні випадки, зрештою, дужо добре відомі і записані в книгах заклинань бісів під рубрикою: De erroribus nocturnis et de semine diabolorum. Диявол особливо розходився в Сент-Ельє в кінці минулого століття — слід думати, що цю кару було наслано за гріхи революції. Наслідки революційних потрясінь непередбачувані. Хай там як, але думка, що диявол може з'явитися, коли темно, посеред ночі, коли спиш, дуже турбувала багатьох благочесних жінок. Не дуже приємно пустити на світ якого-небудь Вольтера. Одна з них, добре налякана, вирішила порадитися з своїм проповідником, як у подібному делікатному випадку виплутатися з халепи. Сповідник порадив їй: «Щоб упевнитись, з ким маєте справу — з дияволом чи з чоловіком, — помацайте його лоба; якщо намацаєте роги, то будьте певні...» — «В чому?» — запитала жінка.
Нечиста сила відвідувала дім Жільята раніше, а тепер цього за нею не помічалося. Від цього підозріння тільки посилилися. Хто ж бо не знає, що досить чаклунові поселитися в господі, обжитій нечистю, як диявол, вирішивши, що житло попало в надійні руки, ввічливо звільняє його, з'являючись до чаклуна лиш на поклик, коли треба когось полікувати.
Дім називався «Будинком на Пустирищі». Він стояв на самому кінці мису, точніше скелястої коси, яка утворює невеличку якірну стоянку в бухті Уме-Параді. Там дуже глибоко. Будинок одиноко стояв на самому краю коси, здавалося, ніби він побудований поза межами острова; землі біля нього було рівно стільки, що вистачало для невеликого городця. Під час високих припливів городець іноді затоплювало. Між портом Сен-Сансоном і бухтою Уме-Параді височів великий горб, на якому бовваніло громаддя веж, обвитих плющем, — то був замок Валль, або Архангела, котрий заступив «Будинок на Пустирищі» з боку Сен-Сансона.
Чаклунів на Гернсеї досить-таки рясно. Вони вправляються в своєму ремеслі у багатьох парафіях, і XIX століття анітрохи не стоїть їм на заваді. Отож вони вільно займаються своїм злочинним промислом. Варять золото, опівночі збирають траву, насилають порчу на людську худобу. Коли питають у них поради, вони просять принести «води хворих» у пляшечках і пошепки проказують: «Вода, либонь, засумувала». Якось у березні 1856 року один із них знайшов у такій «воді» сім чортів. Чаклунів бояться, а вони й справді небезпечні. Нещодавно один із них зачарував пекаря «разом із його піччю». Другий — ото пройда! — «заклеював і старанно запечатував конверти, в яких, власне кажучи, нічого й не було». Третій дійшов до того, що тримав у себе дома три пляшки з наклейками, а на них — літера «Б». Ці огидні факти встановлені точно. Деякі з чаклунів послужливі і за дві-три гінеї беруть на себе всі ваші хвороби. Тоді вони качаються по постелі і репетують. Поки вони там корчаться, ви дивуєтесь: «Чи ж ба, а з мене вся хвороба вийшла». Інші обмотають вас хусткою і вилікують від будь-якої хвороби. Спосіб такий простий, що дивом дивуєшся, як до нього досі піхто не додумався. В минулому столітті велінням гернсейського королівського суду чаклунів живцем кидали у вогнище з хмизу й спалювали. А в наш час їх засуджують до двох місяців тюремного ув'язнення — один місяць на хлібі і воді, а другий, для різноманітності, в камері-одиночці. Amant alterna catenae.
Востаннє спалювали на Гернсеї чаклунів у 1747 році. Під місце страти відвели площу на перехресті Бордаж. З 1565 по 1700 рік на цьому перехресті було спалено одинадцять чаклунів. Назагал лиходії визнавали себе винними. Звісно, після тортур. Перехрестя Бордаж виявило чимало інших послуг суспільству та релігії. Там спалювали єретиків. За часів Марії Тюдор тут поміж інших спалили гугенотів — матір і двох дочок. Старша жінка називалася Перотіна Масі. Одна з її дочок була вагітна. Вона народила дитинча в полум'ї багаття. Хроніка з цього приводу повідомляє: «її черево луснуло. З черева випала жива дитина; немовля викотилося з кострища; якийсь громадянин на ймення Гуз підібрав його. Бальї Ельє Гослен, правовірний католик, звелів кинути дитину назад у вогонь».
III «Твоїй дружині, коли ти оженишся» Повернімося до Жільята.
У тутешніх краях розповідають, що в кінці революції на Гернсеї поселилася жінка з дитиною. Важко сказати, чи була вона англійка, чи французка. Гернсейська вимова та сільський правопис переробили її прізвище на Жільят. Жила вона вдвох із хлопчиком, який, на думку одних, був їй сином; інші казали, що він її небіж, ще інші — що внук, а дехто вважав, що хлопчик не приходився їй ніким. В неї було трохи грошей, на які вона якось наполовину з бідою жила. В Сержанте вона купила шматок грунту; в Рок-Креспель, що поблизу Рокена, — орної землі.
В «Будинку на Пустирищі» орудувала нечиста сила. Вже більше тридцяти років у ньому ніхто не жив, і він розвалювався. В сад надто часто набігала морська хвиля, тож він не давав ніяких плодів. Багато страшнішим за нічні шуми й мандрівні вогники в будинку було те, що, залишивши в ньому звечора на каміні моток пряжі зі спицями і поставивши тарілку супу, другого дня вранці ви бачили, що тарілка порожня, а замість пряжі — пара виплетених рукавиць. Халупа ця продавалася разом з дияволом на додачу за якихось кілька фунтів стерлінгів. Жінка купила її, певно, за напученням нечистого. А може, спокусилася дешевою ціною.
Отож вона його купила й поселилася там разом із хлопчиком. І з цієї хвилини все там заспокоїлося. «Який ліхтар, така й свіча», — казали люди. Нечистої сили не стало. Перед світанком звідти вже не долинало виття. І не було ніяких вогнів, крім полум'я лойової свічки, що її запалювала господиня. Але свічка чаклунки — те ж саме, що й смолоскип диявола. Довколишні мешканці вдовольнились таким поясненням. Хазяйка мала сякий-такий прибуток від своїх клаптів землі. В неї була добряча корова, масло від якої жовте, мов віск. Жінка вирощувала білу квасолю і картоплю «золота краплина». Вона продавала, як і всі, «пастернак — бочками, цибулю — на сотні, і біб — мірками». Сама вона не ходила на ринок, а здавала свій урожай Гільберу Фальо в торгових рядах Сен-Сансона. Записник Фальо повідомляє, що одного разу він продав дванадцять дюжин мірок її картоплі-скороспілки, так званої «тримісячної». Будинок підремонтували, в ньому тепер можна було жити. Дах протікав тільки під час великої зливи. Будинок одноповерховий з горищем. Внизу було три кімнати — дві спальні та їдальня. На горище вели вузенькі сходи. Жінка займалася домашнім господарством і вчила грамоти хлопця. До церкви не ходила, тому, і так і сяк поміркувавши, люди дійшли висновку, що вона французка. «Не знати ніякої божниці» — справа дуже серйозна.
Одним словом, то були люди нікому не відомі.
Вона, напевно, і була французкою. Вулкани викидають каміння, а революція — людей. Цілі сім'ї розлітаються далеко одна від одної; вони позбуваються батьківщини, зв'язки розриваються, спільнота розпорошується, люди спадають з неба, хто в Німеччині, хто в Англії, а хто в Америці. Вони викликають зачудування корінних мешканців. Звідки беруться ці невідомі? їх вивергнув Везувій, що димує десь удалині. Ці аероліти, ці викидні, загублені, гнані долею істоти, одержують різні прозвиська. їх називають емігрантами, втікачами, шукачами пригод. Якщо вони приживаються, їх терплять, якщо від'їжджають — ніхто цим не журиться. Іноді це зовсім невинні люди, дуже далекі — принаймні жінки — від подій, які вигнали їх із батьківщини; нема в них пі злоби, ні ненависті; їх занесло сюди мимоволі, вони — наче силою пущені снаряди, і самі дуже з цього здивовані. Вони пускають коріння, як удасться. Вони нікому не вчинили зла і не можуть зрозуміти, що з ними сталося. Я бачив, як вибухом міни жбурнуло в повітря жалюгідний жмут трави. Французька революція до більшої міри, ніж будь-який вибух, стрімголов накидала скрізь подібних жмутів.
Одним із таких кинутих сторчма жмутів і була, очевидно, жінка, що її прозвали на Гернсеї Жільят.
Жінка старіла, хлопчик ріс. Вони жили самотньо, їх уникали. Вони цим не турбувалися — їм досить було спілкуватися одне з одним. «Хай собі лижуться вовчиця з вовченям», — ця фраза була доказом доброзичливого ставлення оточуючих. Хлопчик виріс на юнака, підліток став мужчиною, і тоді мати померла, бо ж стара кора життя повинна осипатись прахом. Вона залишила йому лужок в Сержанте, шматок ріллі в Рок-Кресполе, «Будинок на Пустирищі» і, як мовить офіційний запис, «сто гіней золотом за халявою», себто в панчосі. Будинок досить пристойно умебльований: дві дубові скрині, два ліжка, стіл з шістьма стільцями. Був там найнеобхідніший посуд, на полиці стояло кілька книжок, а в кутку — звичайнісінька скринька — її відкрили, щоб зробити інвентарний опис. В цій скриньці, оббитій поруділою шкірою і вицяцькованій мідними цвяшками та олов'яними зірочками, лежало повне і нове віно для нареченої: сорочки, спідниці з чудового дюнкеркського полотна, відрізи шовкової матерії на сукні і листок паперу, на якому рукою покійної було написано: «Твоїй дружині, коли ти оженишся». Ця смерть лягла на живого гнітючим тягарем. Biн був відлюдком, тепер здичавів. Світ став для нього пустелею. Усамітнення перейшло в самотність. Коли нас двоє — життя терпиме, коли залишається один, воно здається нестерпним. В людини опускаються руки. Це початок відчаю. Згодом починаєш розуміти, що обов'язок — це ряд поступок. Пізнаєш життя, пізнаєш смерть і примирюєшся. Але це примирення кривавить.
Жільят був молодий, і його рана загоїлася. В такому віці серцева плоть відновлюється. Його печаль, поступово згладжуючись, злилася з природою і набула якогось особливого чару; вона віддаляла його від людей і притягувала до навкружного предметного світу, і вона чимраз більше сповнювала його душу самотністю.
IV
Неприязнь
Як уже мовилося, у парафії Жільята не любили. І ця неприязнь була цілком природна. Приводів для неї було скільки завгодно. Передовсім — це ми вже теж тільки що з'ясували, — дім, у якому він жив; далі — його походження. Хто вона була — та покійна жінка? Ким доводився їй хлопчик? Місцеві люди не люблять загадковості у чужаків. Та й одягався він, як роботяга, хоч, не бувши багатим, мав із чого жити, не працюючи. Відтак — город, який він обробляв і збирав непогані врожаї картоплі попри набіги моря в штормові дні рівнодення. Додаймо до цього читання грубезних книжок, які стояли на полиці. Були й інші причини.
Чому він жив самотою? «Будинок на Пустирищі» був чимось на взірець карантинного барака; тож люди, природно, дивувалися з його самотності й складали на нього вину за ту порожнечу, які самі створили довкола нього.
Він ніколи не бував у церкві. Часто виходив з дому посеред ночі. Вів бесіди з чаклунами. Бачили, як він сидів на траві з ошелешеним виглядом. Він блукав поблизу дольмена в Акресі й довкола зачарованих каменів, розкиданих по околиці. Запевняли, що він ввічливо розкланювався перед Співучою скелею. Він скуповував усіх пташок, яких йому приносили, і випускав їх на волю. Він був дуже чемним з обивателями Сен-Сансона, але охоче звертав убік, щоб не попадатись їм на очі. Він часто виїжджав і завжди повертався з уловом. Працював на городі в неділю. Якось у шотландських солдатів, що проходили через Гернсей, він купив волинку і вигравав на ній на смерку, примостившись десь на скелі біля самого моря. Його рухи нагадували помах руки сіяча. То як, на вашу думку, люди в околиці мають ставитися до такої людини? Книжки, які залишила покійниця і які він читав, вселяли тривогу. Превелебний Жакмен Ерод, священик сен-сан-сонської парафії, вступивши в дім перед похороном старої, прочитав на спинках книжок ось ці назви: Словник садівника, Кандід Вольтера, Що треба знати народові про своє здоров'я Тіссо. Один такий французький дворянин, емігрант, що поселився в Сен-Сансоні, сказав: «Безперечно, це той Тіссо, який ніс голову принцеси Ламбаль».
Превелебний отець звернув увагу на заголовок однієї з книг, по-справжньому страхітливий і загрозливий: De rhubarfaro. Однак зазначимо, що ця праця, як видно із заголовка, написана латиною, тож навряд чи Жільят, який не знав латинської мови, читав її.
Але саме за ті книги, яких людина не читає, вона підлягає найжорстокішому звинуваченню. Іспанська інквізиція обміркувала це питання і не залишила щодо нього жодного сумніву. Зрештою, то було всього тільки дослідження доктора Тіленжіуса про ревень, надруковане в Німеччині 1679 року.
Ніхто не міг би сказати напевне, що Жільят не займається ворожбитством та виготовленням «приворот-зілля». Адже у нього була тьма-тьмуща пляшок і пляшечок. Навіщо вечорами, іноді аж до півночі, йому вештатись поміж прибережних скель? Мабуть, щоб вести розмови з лихими людьми, які блукають посеред ночі в тумані на березі моря.
Якось він допоміг відьмі із Тортваля витягти візок, що застряв у багнюці. Стару прозивали Дурепою Гаї.
Коли на острові йшов перепис населення, його спитали про професію. «Рибалка, коли риба ловиться», — відповів він. Кому б то сподобалася така відповідь? Бідність і багатство — речі відносні. У Жільята були земля і будинок; в порівнянні з тими, хто не має нічого, він не був бідним.
Якось, щоб випробувати Жільята, а скорше з кокетства, — бо є жінки, які поберуться і з чортом, аби тільки він був багатий, — одна дівчина спитала його: «Коли ж ви нарешті оженитесь?» Він відповів: «Я женюся тоді, коли Співуча скеля вийде заміж». Співуча скеля — то величезна брила посеред коноплища, що поблизу маєтку пана Лемезюр'є де Фрі. За цією брилою треба дивитись пильно. Хтозна, що вона може накоїти. Іноді з неї чути півняче кукурікання, а самого півня не видно. Не на добро це все. До того ж, кажуть, що цю скелю притягли на коноплище саргузети, себто вовкулаки. Якщо вночі, коли гримить грім і гуде вітер, ви побачите в сполохах блискавок людей, Що літають серед хмар, то знайте: це і є вовкулаки. Жінка, яка живе поблизу Великої дюни, знається з ними. Якось увечері, коли вовкулаки зійшлися на роздоріжжі, ця жінка гукнула до візника, що не знав, на яку дорогу звернути: «Запитайте дороги в цих добрих людей. Вони охочі погомоніти». Ясна річ, жінка ця — відьма.
Справедливий і вчений король Яків накаже, було, живцем зварити таку жінку, попробує навару і скаже: «Оця була відьма». А про іншу: «Ця ось не була». Жаль, що в нинішніх королів нема подібних талантів: адже вони доводять корисність королівської влади.
Жільята не без підстав вважали чаклуном. Однієї буряної ночі він підплив човном до Сонної скелі, і люди чули, як він спитав:
— Чи можна сюдою проїхати?
У відповідь пролунав зі скелі голос: