Жільят кинувся туди.
Із західної горловини протоки, де він стояв, йому не було видно човна, бо ущелина йшла зигзагами. За останнім поворотом Жільят зупинився і почав чекати блискавки.
Блискавка спалахнула й освітила всю картину.
На удар хвилі в східну горловину відповів порив вітру, нагрянувши на західну. Це загрожувало нещастям.
З ботом чогось особливого ніби й не сталося: він і далі стояв на трьох якорях і не давав приводів для занепокоєння, зате корпус Дюранди був у жахливому стані.
Ця руїна являла собою прекрасну мішень для бурі. Вона висіла в повітрі високо над водою, ніби підставляючи себе під удари. Дірка, яку прорізав у кораблі Жільят, щоб звільнити машину, зовсім ослабила каркас. Кільовий брус був перепиляний. Отже, в скелета перебито хребет.
А більше й не треба було. Палубний настил зігнувся, як напіврозкрита книга. Судно розчленилось. Отоді й пролунав тріск, який Жільят почув крізь виття урагану.
Те, що він побачив, підійшовши ближче, здалося йому непоправним.
Зроблений Жільятом квадратний виріз перетворився на смертельну рану. Вітер зробив з надрізу надлом. Поперечна тріщина розділила корпус корабля на дві половини.
Задня частина, та, що висіла ближче до човна, міцно застряла в гранітних лещатах скелі. Передня ж частина, та, що бовваніла напроти Жільята, провисла над ущелиною.
Будь-яке місце надлому до пори до часу стає начеб петлею воріт.
Вся ця озія хилиталася на розбитих зв'язках, як на шарнірах, і вітер розгойдував її зі страхітливим скрипом.
На щастя, бот уже був не під нею.
Але від цього гойдання здригалася і друга частина корпусу, поки що міцно й незрушно затиснута між Дуврами. Від здригання до руйнування — один крок. Під настирливим натиском вітру ушкоджена частина судна могла зірватися і раптово потягти за собою другу, майже дотичну до човна, і тоді бот і машина загинули б під обвалом.
Все це стояло в Жільята перед очима.
То була катастрофа.
Як запобігти їй?
Жільят належав до тих людей, що були здатні притягти собі на допомогу навіть саму небезпеку.
Якийсь час він зосереджено розмірковував.
Потім збігав у свій арсенал по сокиру.
Молот попрацював на славу, тепер настала черга на тесло.
Жільят піднявся на каркас пароплава, ступив на ту його частину, яка не гойдалась, і, нахилившись над прірвою між двома Дуврами, почав підрубувати надтріснуті балки та всі рештки кріплень, на яких повис уламок корпусу.
Роз'єднати остаточно обидві половини зруйнованого судна, звільнити частину, що збереглася, скинути в морс все, над чим уже запанував вітер, віддати бурі її частину — ось яке завдання стояло перед ним. Воно було не так важке, як небезпечне. Нависла половина корпусу, яку тягли вниз вітер і власна вага, була з'єднана з другою зовсім у небагатьох місцях. Весь корпус скидався на складень, у якому одна напіввідчинена віконниця стукалась об другу. Всього лишень п'ять чи шість з'єднувальних балок, зігнутих і надтріснутих, але ще не попереламуваних, тримали повислу частину. Їх надломи скрипіли і розширювались під кожним подувом
вітру, і сокирі залишалося тільки допомагати вітрові. Неміцність цих зв'язок, полегшуючи перерубування балок, робила його вкрай небезпечним. Все могло зразу звалитися вниз під Жільятовими ногами.
Буря шаленіла. Спочатку вона була тільки страшною, тепер стала жахливою. Судороги моря дійшли й до неба. Досі хмара була незалежною, здавалося, вона чинила, що їй заманеться. Вона всьому давала поштовх, вона доводила до несамовитості хвилі, але сама зберігала якусь похмуру рівновагу. Внизу було оскаженіння, вгорі — гнів. Небо — живе дихання, океан — звичайна піна. Звідси влада вітру. Ураган — то злий геній. Одначе його непокоїло захмеління власною жахливістю, і він став усього тільки вихором. То було засліплення, що породжує тьму. Іноді на бурю находить потьмарення розуму, так, ніби небу щось стукає в голову. Безодня не знає, що чинить. Вона гатить громи навмання. Нема нічого жахливішого. Це моторошні хвилини. Двигтіння рифу досягло крайньої межі. Всяка буря тримається свого таємничого напряму, але в такі хвилини вона його втрачає. Це найгірше, що є в бурі. Саме тоді вітер, як сказав Томас Фуллер, і перетворюється в «буйно божевільного». Саме тоді, під час грози, і відбувається та безперервна витрата електрики, яку Піддінгтои називає «каскадом блискавок». Саме тоді, невідомо з яких причин, і виникає там, де хмара найчорніша, синювате світляне коло, ніби віконне, щоб спостерігати загальне сум'яття; іспанські моряки в давнину називали його «оком бурі», el ojo de tempestad. Це похмуре око і дивилося на Жільята. Зі свого боку Жільят теж дивився на хмару. Тепер він підводив голову. Після кожного удару сокирою він зверхньо піднімався. Він був, — а може, це тільки здавалося, — надто близьким до загибелі, щоб не відчути гордості за себе. А може, він впадав у відчай? Ні. Нестямним нападам несамовитості океану він протиставляв не тільки відвагу, а й обережність. Ходячи по розбитій Дюранді, він ступав ногами тільки по тих місцях, які трималися міцно. Він і ризикував, і остерігався. Він теж дійшов до несамовитості. Його сили подвоїлись. Його п'янила безстрашність, він був у якомусь самозабутті. Удари його сокири звучали, як виклик. Здавалося, що він здобув ясність думки, тобто те, що втратила буря. То був трагічний двобій. З одного боку — невичерпність, з другого — невтомність. Хто кого здолає? Страхітливі хмари малювалися в безмежжі головами горгон; було пущено в хід усе, чим можна залякати; хвилі сипали дощем, а хмари плювалися піною; над морем схилялися духи вітру; спалахували багрянцем блискавки й гасли, і після такої знемоги морок ставав страхітливим. Холодна злива, не перестаючи, хлюпала з усіх боків; довкола все вирувало; густа темрява, здавалось, перевалювалась через краї неба; розтерзані купчасті попелясті хмари, обважнілі градом, кружляли, ніби в нападі сказу; у повітрі гуло, наче в решеті трясли сухий горох; зустрічні електричні іскри, які спостерігав Вольта, перескакували з хмари на хмару, гралися в громовержні ігри; страшними були безконечно довгі перекати грому, блискавиці спалахували поруч з Жільятом. Він, здавалося, дивував безодню. Ступаючи то сюди, то туди з сокирою в руках по хисткій Дюранді, палуба якої дрижала під ним, він рубав, тесав, пробивав, розтинав, блідий у відсвітах блискавки, зі скуйовдженим волоссям, босоногий, у лахмітті, з обличчям, забризканим морською піною, величний у цьому збіговиську громів.
Боротися з оскаженілою стихією можна тільки вправністю. І вправність Жільята перемогла. Він намагався досягти того, щоб розбита частина судна обвалилася вся зразу. Задля цього він підрубав надломлені балки, що висіли, як на шарнірах, але підрубав не до кінця, — тепер вони тримались на волоску. Раптом він зупинився з піднятою вгору сокирою. Діло було зроблене. Шматок судна відірвався повністю. Половина каркаса розбитої Дюранди провалилася у воду під Жільятом, який стояв на другій половині судна і, нахилившись, дивився вниз. Уламок впав у протоку прямовисно і, сипнувши по скелі бризками, застряг в ущелині, не досягнувши дна. Він виступав з води, піднімаючись над хвилями футів на дванадцять; палубний настил став стіною між Дуврами, як і скинута раніше кам'яна брила, котра трохи далі лежала поперек ущелини; він дозволяв піні тільки трішечки пробиватися по краях; то була п'ята барикада, поставлена Жільятом проти бурі на цій океанській вулиці. Сліпий ураган сам попрацював над спорудженням цієї барикади. То дуже добре, що вузький проміжок між обома берегами протоки не дав можливості
цій греблі сягнути дна. Це робило її вищою. До того ж під нею могла пробиватися вода, що зменшувало силу прибою. Те, що може проповзти низом, не мусить долати перешкоду верхом. У цьому частково й полягає секрет плавучих хвилерізів.
Відтепер, що б не виробляла хмара, нічого було боятися за бот і за машину. Вода довкола них бурунити вже не могла. Між заслоном, що прикривав Дуври з заходу, і новою перегородкою, яка захищала їх зі сходу, їм не були страшні жоден набіг моря, жоден подув вітру.
Загрозу катастрофи Жільят обернув на засіб порятунку. Хмара врешті йому допомогла.
Звершивши свою справу, він зачерпнув долонею воду з калюжі і, втамувавши спрагу, гукнув до хмари: «Ех ти, дурепа-недотепа!»
То був вираз веселої іронії войовничого розуму, який констатував неподоланну тупість розлючених стихій, скинутих до становища слуг; Жільят відчував ту одвічну потребу паплюжити ворога, витоки якої йдуть від гомерівських героїв.
Жільят спустився в бот і, скориставшись сяйвом блискавки, оглянув його. Допомога нещасному човнові прибула вчасно. Його добряче потіпало під час урагану, і він уже почав прогинатись. Окинувши човна побіжним поглядом, Жільят не знайшов у ньому ніяких пошкоджень. Одначе було очевидно, що човен зазнав сильних струсів. Але хвилювання моря вляглося, і корпус випростувався сам; якорі виявились надійними, а машину міцно тримали чотири ланцюги.
Не встиг Жільят закінчити огляд, як щось біле прошмигнуло повз нього і зникло в темряві. То була чайка.
Добра прикмета під час шторму. Якщо прилітають птахи, значить, гроза йде геть.
Другий добрий провісник погоди — посилене гуркотіння грому.
Надмірне завзяття бурі виснажує її сили. Це знають усі моряки. Останнє випробування важке, але триває недовго. Найбільше оскаженіння блискавиць провіщає кінець грози.
Дощ раптом ущух. Тільки грім ще понуро перекочувався між хмарами. Шум бурі припинився, як припиняється шум від дошки, що впала на землю. Гроза ніби надломилась, якщо так можна сказати. Велетенське громаддя хмар розсипалось на шматки. Темряву розрізала надвоє смужка чистого неба. Жільят остовпів — був ясний день.
Буря тривала близько двадцяти годин.
Вітер її приніс, він і відніс. Морок танув, розвіювався і заходив за обрій.
Безладно кублились розірвані тумани; вони ніби тікали світ за очі; по всій передовій лінії хмар, від краю до краю, ішов відступ; чути було протяжний, затихаючий гул, упало кілька останніх краплин дощу: у відгомоні громів відлетіла темрява, ніби юрба грозових колісниць.
Раптом усе небо засиніло.
Тільки тепер Жільят відчув, як він стомився. Сон злітає на втомлену людину, як хижий птах на здобич. У Жільята підкосились ноги, він упав у човен, не вибираючи місця, і зразу ж заснув. Так він проспав міцним сном декілька годин, ні разу не поворухнувшись. Він витягся в човні так, що його не можна було відрізнити від брусків і балок, серед яких він лежав.
Коли Жільят прокинувся, то відчув голод.
КНИГА ЧЕТВЕРТА ТАЙНИКИ РИФУ
І
Голодний не тільки Жільят
Буря відлетіла. Але хвилі поза межами рифу ще не вляглися, отож відпливти зараз було неможливо. До того ж день хилився до вечора. З теперішнім вантажем бота доплисти до Гернсею перед північчю можна було б тільки рано-вранці.
Хоч голод і підганяв Жільята, він почав з того, що роздягся, — це був єдиний спосіб зігрітися.
Він промок до рубця під час грози, але дощова вода змила морську воду, і його вбрання тепер могло швидше висохнути.