Звідси нова мука, і то дуже пекуча, про що ми тільки-но говорили. Вперше він почав займатися в думках тим, що випало з його поля зору за останні два з половиною місяці — своїм будинком, тим, що чекає його попереду і що треба буде змінити колишній спосіб життя. Дрібні турботи, які колють безліччю шипів, мабуть, гірші, ніж безнадія. Переносити лихо в його буденних проявах, оспорювати крок за кроком у доконаного факту завойовану ним територію — нестерпно. Можна вистояти перед обваленою брилою нещастя, але не перед пилом, який при цьому піднявся. Нещастя у всій своїй сукупності пригнічує, а часткові його прояви терзають душу. Тільки-но катастрофа вразила вас ударом, а тепер вона збиткується над вами.
Таке приниження робить її удар ще страшнішим. Це друга поразка на додачу до першої, до того ж ганебна. Людина опускається іще на один ступінь у небуття. Після савана — лахміття.
Думати про своє падіння! Нема печальніших дум на світі.
Бути розореним — хіба є щось простіше? Блискавичний удар, брутальність долі, непоправна катастрофа. Хай буде так. Треба змиритися. Усьому кінець. Людина розорена. Нічого не вдієш, вона мертва. Але ж ні! Вона жива! Другого ж дня вона починає це розуміти. За якими ознаками? За уколами шпильки. Хтось, проходячи повз вас, не привітався; лавиною посунули рахунки з крамниць; ось один із ваших ворогів
посміхається. Може, він сміється через останній каламбур Арналя, але це все одно: той каламбур не видався б йому таким дотепним, якби ви не розорились. Ви вичитуєте своє власне приниження навіть у кинутих на вас байдужих поглядах; люди, які у вас обідали, вважають, що три страви на вашому столі — це забагато, ваші вади тепер впадають всім у вічі; невдячні людці, яким уже нічого від вас сподіватися, набирають бундючного вигляду; дурні, виявляється, передбачили все, що з вами сталося; вас паплюжать; вас жаліють ті, хто нещасливіший від вас. А до того ж — сотні дратівливих дрібниць. Вони викликають уже не сльози, а огиду. Ви пили вино, а тепер п'єте сидр. Дві служниці? Вам забагато й одної. Доведеться другу розрахувати, а на першу звалити всю роботу. У вашому городі забагато квітів, краще засадити його картоплею. Ви роздавали фрукти друзям, тепер доведеться продавати їх на ринку. Про бідних годі й думати: хіба ви самі не стали бідняком? А вбрання — ось болісне питання. Що за мука відмовляти жінці в якійсь там стрічці! Тій, яка обдаровує вас красою, шкодувати прикрасу! Стати скнарою! Вона може вам сказати: «Як, ви позабирали квіти з мого саду, а тепер висмикуєте їх з мого капелюшка?» Гай-гай! Прирікти її носити вилинялі сукні! За родинним столом усі як води в рот понабирали. Вам здається, що всі тут проти вас. Дорогі вам обличчя стурбовані. Ось що таке поступовий занепад. Кожен день гірший за смерть. Упасти — це ще півбіди, це значить миттєво згоріти в розжареній печі. Опускатись усе нижче й нижче — означає горіти на повільному вогні.
Катастрофа — це Ватерлоо; поступове знищення — острів Святої Єлени. Доля, втілена у Веллінгтоні, зберігає ще якусь дещицю гідності, але якою огидною стає вона тоді, коли перетворюється в Гудсона Лоу. Така доля жалюгідна. Людина, яка призвела до миру в Кампоформіо, свариться через пару шовкових панчіх. Приниження Напо-леона принижує Англію.
Через ці дві фази — Ватерлоо і острів Святої Єлени, звичайно ж, зменшені відповідно до масштабу життя буржуа, проходить кожна розорена людина. Того вечора, про який ми говорили, — одного з перших травневих вечорів, — Летьєрі, не заважаючи Дерюшетті блукати по саду під сяйвом місяця, ліг спати ще в похмурішому настрої, ніж будь-коли.
Усі ці набридливі й прикрі дрібниці, які спочатку тільки навівають нудьгу, а потім наводять жах, пропливали в його свідомості. Тоскне нагромадження житейських дрібниць. Мес Летьєрі відчував невідворотність свого падіння. Що робити? Куди дітись? На які жертви приректи Дерю-шетту? Кого розрахувати — Дус чи Грас? Чи не продати «Оселі відважних»? Чи не покинути острова? Стати нікчемою там, де ти був всемогутнім? О, яке б це було нестерпне приниження!
І тільки подумати, що всьому кінець! Згадувати про рейси, які з'єднували Францію з архіпелагом, вівторки — дні відправлення пароплава, п'ятниці — дні його повернення, юрбу на набережній, величезні вантажі, нечуваний оборот, справжнє процвітання, чудовий прямий шлях сполучення, машину, яка скоряється людській волі, могутній казан, дим труби — всю оцю зниклу реальність! Пароплав — вдосконалений компас; компас показує прямий шлях, пара йде за ним. Один вказує, друга виконує. Де вона тепер, його Дюранда, його чудова й велична Дюранда, володарка моря, королева, яка зробила і його королем? Прославитись у своєму краї людиною передових ідей, втіленням успіху, прогресу й відмовитись, відступитись від усього. Стати не знати чим, якимсь посміховиськом! Перетворитися в порожній міх, в якому щось колись було. Стати реліктом минулого після того, як був символом майбутнього! Опуститись до того, що тебе зверхньо жалітимуть ідіоти! Дивитись, як тріумфує косність, безголов'я, егоїзм, невігластво, як відновилась безглузда шамотанина старих від-жилих вітрильників, як вони шкутильгають то сюди, то туди! Дивитись, як молодиться цей мотлох. Втратити в своєму житті все! Бути світочем і згаснути! Ах! Якою гарною була на воді велична труба, цей чудовий циліндр, стовп з димовою капітеллю, колона величніша, ніж Вандомська, бо остання служить п'єдесталом тільки одній людині, тоді як перша — прогресу! Вона приборкувала океан. Вона вселяла почуття певності посеред відкритого моря! Це диво бачили на цьому острівці, в цьому маленькому порту, в цьому мізерному Сен-Сансоні! Авжеж, її бачили! Гай-гай! Її бачили всі і вже більше не побачать!
Усі ці скорботні думки терзали душу Летьєрі. Іноді душа начеб перебувала в риданнях. Мабуть, ніколи він так гостро не відчував гіркоти своєї втрати. Але за болючим нападом горя прийшло отупіння. Коли таким чином його туга трохи затихла, він задрімав.
Близько двох годин він пролежав із зімкнутими повіками, перебуваючи в стані якогось гарячкового збудження, він майже не спав і багато про що передумав. Це заціпеніння ховало в собі дуже виснажливу роботу мозку. Десь посеред ночі, опівночі, може, раніше, а може, трохи пізніше, він струснув з себе цю дрімоту.
Прокинувся, розплющив очі. Просто перед ним, у вікні, виникло дивовижне видовище.
За вікном щось чорніло. Щось надприродне. Труба парової машини!
Мес Летьєрі миттю підвівся і сів на своєму ложі. Підвісний тапчан загойдався, ніби під час бурі судно. Летьєрі придивився. У вікно зазирав привид. Залитий місячним сяйвом, порт був наче вставлений в раму вікна, і в цьому сяйві просто перед будинком вимальовувався прямий, круглий, чорний і водночас величний силует.
То була залізна труба пароплава.
Летьєрі блискавично зіскочив з лежака, підбіг до вікна, підняв раму, перехилився через підвіконня і впізнав її. Так, перед ним була труба Дюранди. Вона стояла на своєму давньому місці.
Чотирма ланцюгами вона була прикріплена до борту судна. Під нею виднілись обриси якоїсь темної маси.
Летьєрі позадкував, повернувся спиною до вікна і опустився на свій тапчан.
Обернувшись, він знову побачив привид.
Він кинувся до дверей і вже за хвилину був на набережній із засвіченим ліхтарем у руках.
До старого кільця причалу Дюранди був прив'язаний баркас, у якого ближче до корми, просто перед вікном «Оселі відважних», бовваніла якась брила, над нею височіла пряма труба. Ніс баркаса стояв урівень з набережною, трохи виступаючи за ріг кам'яної стіни.
Тільки один такий човен і був на Гернсеї, всі знали його прикмети. То був голландський бот.
Летьєрі стрибнув у човен і підбіг до темної брили, яка стояла за щоглою. То була машина.
Вона тут, уся, як є, ціла й непошкоджена, міцно сидить на квадратній чавунній плиті. Перегородки в казані на місці, колінчатий вал, сторчма прив'язаний до казана, нагнітальна помпа на своєму місці. Не бракувало нічого.
Летьєрі уважно оглянув машину.
Ліхтар і місяць, допомагаючи один одному, присвічували йому.
Летьєрі провів огляд усього механізму.
Він побачив дві скрині й перевів погляд на колінчатий вал.
Потім увійшов у каюту. Boнa була порожня.
Летьєрі вернувся до машини й помацав її. Просунув голову в казан, ставши при цьому навколішки, щоб краще було видно, що там усередині.
Він поставив ліхтар у топку; вогонь зразу ж освітив увесь механізм і створив примарну ілюзію: здавалось, машина розводить пару.
Летьєрі розреготався і, випроставшись, втупившись поглядом у машину, закричав, простягнувши до труби руки: «Рятуйте!»
Портовий дзвін висів на набережній, за кілька кроків від нього. Летьєрі підбіг до дзвона, вхопився за вірьовку і став дзвонити, скільки було сили.
II
Знову портовий дзвін
А сталося ось що. Пропливши без якихось пригод, хоч і трохи повільно через перевантаженість бота, Жільят прибув у Сен-Сансон. Було близько десятої години вечора.
Жільят добре розрахував час. Наростав приплив. Світив місяць, вода піднялася: можна було увійти в гавань.
Маленький порт спав. На якорі стояло кілька суден з прибраними вітрилами, без сигнальних ліхтарів. Далі на стапельному майданчику виднілося кілька суден, піднятих з води для ремонту. Над обшивкою подекуди стирчали зігнуті краї оголеного набору корабля, і ці великі корпуси без щогл скидались на мертвих жуків, перевернутих на спину лапками догори.
Пройшовши вузький вхід у гавань, Жільят уважно оглянув порт і набережну. Ніде не було світла; не було його і в «Оселі відважних». Перехожих теж ніде не було видно, хіба що якийсь чоловік чи то увійшов у молитовний дім, чи вийшов з нього. Та й хто міг сказати з певністю, що то людина, — ніч завжди затушковує все, що в ній вимальовується, а місячне сяйво всьому надає оманливих обрисів. Розрізнити що-небудь заважала не тільки темрява, а й чимала відстань. Молитовний дім у той час стояв на другому кінці порту, на тому місці, де тепер збудували корабельню. Жільят тихенько причалив до «Оселі відважних» і пришвартував бот до кільця Дюранди просто під вікном меса Летьєрі. Потім він перестрибнув через борт на берег.
Залишивши човна на причалі, Жільят обійшов дім, звернув в один провулок, потім у другий і, навіть не глянувши на бічну стежку, що вела до «Будинку на Пустирищі», за кілька хвилин опинився в тому кутку огорожі саду, де в червні цвіли рожевим цвітом мальви, де росли плющ, гостролист і кропива. Звідси в літню пору, сидячи на камені, заховавшись за кущ колючої ожини, він стільки разів, стільки годин дивився поверх стіни, такої низької, що хотілося перемахнути через неї, на сад «Оселі відважних», а крізь віти дерев — на два вікна її кімнати. Він знайшов свій камінь, свою ожину, ту ж низеньку стіну, той же темний закуток і, неначе дикий звір, що повернувся до свого барлогу, не пройшов, а проповз у нього і забився якомога глибше. А вже коли сів, то й не поворухнувся. Він дивився. Знову бачив сад, алеї, скупчення дерев, грядки з квітами, дім і два вікна. Місяць осявав його мрію. Як жахливо, що людина змушена дихати! Всіма своїми силами Жільят намагався затамувати дихання.
Йому здалося, що він потрапив у рай. Боявся, щоб цей рай не вознісся на небеса. Було просто неймовірно, що всі ці речі існують перед його очима; а якщо вони й існують, то неминуче мають зникнути, — так завжди буває з божественними видивами. Один тільки подмух — і все розвіється. Думаючи про це, Жільят тремтів. У саду, на краю алеї, зовсім близько стояла пофарбована в зелений колір лавочка. Про неї ми вже згадували.
Жільят вдивлявся в заповітні вікна. Він думав про те, що там, у тій кімнаті, над кимось витають сни. За стіною сплять. Йому хотілося б не бути тут. Але він скоріше вмер би, ніж пішов звідси. Йому вчувалося дихання, яке піднімає чиїсь груди. Вона — цей міраж, ця білизна, окутана світлим серпанком, ця мана, яка заволоділа усім його єством, — вона була там! Він думав про недосяжне, про істоту, яка спала так близько, і була такою дорогою його пойнятій захватом душі, він думав про несказанно прекрасну Жінку, над якою теж витають примарні образи; про створіння жадане, далеке, невловне, яке заплющило повіки, підклавши під голову руку; про таємничі сни ідеальної істоти, про мрії своєї мрії. Він не смів думати про більше і все ж думав; у мареннях він наважився переступити межі дозволеного; його хвилював образ ангела в усіх його жіночих повабах; нічна пора надавала сміливості його боязким позиркам, кинутим покрадьки; думав іти далі, але картав себе за блюзнірство і мимовільно, начеб з примусу, наперекір самому собі, весь тремтячи, вдивлявся в невидиме. Його проймав дрож, і він навіть страждав, коли малював у своїй уяві накидку, що впала на килим, сукню на стільці, розстебнутий пояс, хустину. Уявляв корсет із шнурівками, котрі звисають на підлогу, панчохи, підв'язки. Душа його ширяла між зорями.
Зорі створені для людського серця: і для серця такого злидаря, як Жільят, і для серця мільйонера. Коли почуття кохання досягав особливої сили, людині стає властивим глибоке, захоплене зачудування. І якщо натура цієї людини сувора й проста, то тим більше вона захоплюється.
Відлюдькуватість посилює замріяність.
Зачудування — це повнота почуттів, яка може перехлюпнути через край, як вино в переповненому келиху. Бачити ці вікна було для Жільята майже понад силу.
Раптом він побачив її саму.
Поміж віттям кущів, які уже густо заряснила листям весна, з нез'ясовною плавністю небесного видива появилась чиясь постать, чиясь сукня, чиєсь божественне обличчя, неначе чисте сяйво, світліше, ніж сяйво місяця.
Жільят відчував, що непритомніє, — то була Дерюшетта.
Вона підійшла ближче. Зупинилася. Ступила кілька кроків убік, потім знову зупинилася і сіла на дерев'яну лавочку. Місяць зайшов за дерева, поміж бляклими зорями блукали поодинокі хмари, море тихцем перешіптувалося з темрявою, місто спало, на обрії стелився туман, від усього віяло глибокою печаллю. Дерюшетта схилила чоло, її задумливий погляд був спрямований у пустоту, голова її була майже не накритою; чепчик розв'язався, і з-під нього видно було ніжну потилицю з привабливими завитками волосся, — вона машинально намотувала стрічку від чепчика на один із пальців, у напівтемряві вимальовувались її чарівні, як у статуї, руки;