Рідне село! Чиє серце сина або брата не стугонить у грудях? Не рветься вперед? Не мліє в тривозі — де ви, де ви?!
— Гей! Хто живий? Озовися!
Ходить Роман серед трупів.
— Гей, хто живий у полі? Озовися!
Не обізвалася ні одна душа в полі.
Тільки одна душа обізвалася. Коли підійшов Роман до льоху і, відчинивши ляду, промовив до чорної ями свої слова, обізвалася з ями одна душа — материна. Кинувся Роман у яму.
— Мамо!
Присвітив ліхтариком і побачив серед трупів свою матір.
— Синочку!... — і вмерла.
На другий день повстав увесь район.
— Партизани!
Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів од жаху. Ховатися! Куди? Заходив будинок од вибухів бомб. У місто вривавсь Запорожець.
Вороги тікали, одстрілюючись, куди видно.
Молодий народ ішов до партизан в ліси, і матері благословляли синів своїх на труд і грізні бої, на життя в лісах і болотах, на подвиги.
Тікали поліцаї у байраки.
Отак одного разу за селом, у рівчаку під лісом, п'ятеро поліцаїв пили горілку.
— Ну, товариші поліцаї-курви, пропали ми, будьмо живі!
— Та йди ти!
— Болячки наживеш. Пропали к чортовій матері! Ну що його робити?
— Не знаю. Розгубився! Ну, будьмо... Ох, прокляті німці.
— У партизани треба йти, от що!
— Еге. Ось піди!
— І піду.
— Ну й обсмалять, як кабана.
— Та ну? От жизнь, таку його мать нехай!
— А ти, Максиме?
— Я не хочу.
— Ти ж казав, що підеш.
— Я роздумав. Де наша армія? Може, десь коло Уралу ще. Шутка сказать, коли вона повернеться. Так я оце дурний буду тягатися по лісах у партизанах, як вовк, а ви мене будете ганять.
— Хто?
— Пожди. На, випий.
— Не хочу.
— Чуєш?
— Стій.
— Та йди к чортам! Я думаю, оце в поліцаях з півроку ще побуду а там уб'ю з десяток хриців — та й в партизани, коли вже армія буде підходити, о!
— От сволоч.
— А ти? Подумаєш! Ідейний...
— А я зараз піду.
— Ну й іди. Попробуй.
— Ну й попробую. Думаєш, тебе злякавсь. У кущах стояла партизанська застава.
— Стій!
— Ай!
— Тихо!
— Не лякай!
— Куди йдете?
— До партизан. Чи не ви оце будете?
— Ну?
— Синочки мої. Прийміть мого хлопця до себе. Благаю вас. Пропаде хлопець.
— Чого?