— В поліції?
— Еге. От біда. Ну, що його робити. Я б, може, мамо, пішов у партизани, так боюся. Так, каже, я їх боюсь. Заріжуть або обсмалять, як кабана. Так я оце...
— А де він?
— А не тронете? — стара Одарка Товчениха пильно вдивляється в партизан.
— Та ні, як не провокатор, помилуєм.
— Голубчики, синочки мої... Ой спасибі ж вам... Устиме! Іди сюди. Поліцай Устим Товченик обережно вийшов з кущів і став.
— Іди-бо, кажу! Бодай тобі ноги повсихали!
— Здрастуйте!
— Шапку зніми, невіглас! Пожди, я тобі покажу поліцію! І Одарка почала бити дрючком свого поліцая під веселий регіт партизан.
— Ну, кажи!
— Простіть, товариші. Клянуся вам, що де б я тільки не стрінув фашиста чи націоналіста, — у клоччя рватиму!
— Ну, ладно. Ради матері приймем.
Поліцаю Івану Гаркавенку, що теж через кілька день прибіг до партизанів, не зразу повезло. Його не хотіли приймати. Партизани щойно вийшли з бою, і розвідка принесла їм гіркі відомості про німецькі звірства і грабунки. Вони обступили Івана і дивились на нього грізно й вороже. Вони пронизували його гнівними своїми очима. Вони розстрілювали його, здавалось, кожним поглядом.
— К такій матері! Приймете такого гада, товаришу командир, воювати не будем!
— Що за бардак!
— Всяку гидоту, зрадників прийматимем!
— Шпигуни німецькі лізуть в партизани!
— Геть! Розстріляти сволоча!
— Повісити! — гули партизани.
— Помилуйте, браття!
— Які ми тобі браття, поліцейська сука?! — гнівався новохрещений партизан Устим Товченик.
— Устим!
— Я тебе не знаю!
— Та це ж я, Устиме...
— Не знаю!
— Товариші, не будьте такі жорстокі! Будьте ж люди!
— Ага! Людяності захотів. Ми вже не люди тут! Ми бродимо, як хижі звірі, в лісах, у болотах і не маємо де голову прислонити!
— Так і я...
— Мовчать! В облави ходите на нас. Батьків наших убивали, матерів, жінок, дітей!
— Товариші...
— Мовчи... Де мої діти?
— Верни мені матір! Хто мого батька спалив?
— Товариші, так і в мене згоріло все... Батька вбито, жінку погнали в, Німеччину. Кажуть, плакала й проклинала мене і все на світі, товариші. А я броджу звірюкою в лісах вже другий тиждень.
— Дослужився, поліцейський собака!
— Помилуйте! Ви думаєте, я продався?
— А що?
— Мене примусили! Я не хотів бути поліцаєм.
— Ми тебе знищим не за те, що ти поліцай!
— А за що?
— За те, що ти — мерзотник, пригноблював народ, що був ти поганим поліцаєм!
— Так, товариші, нема ж хороших поліцаїв. Посада ж хамська... Я не хотів, їй-богу! Устиме, скажи ж бо...
— Я тебе не знаю!
— От щоб я проклятий був! Щоб я проклятий...
— Брешеш, гаде! — закричали партизани й почали його бити
— Їй-богу, правда! Ой їй же богу, правда! — моливсь поліцай. — Устиме, скажи-бо, сукин син, не бійся!
— Я не знаю тебе.
Коли перед ним звелися дула рушниць, він упав перед ними на коліна і, схопивши жменю землі, заплакав:
— Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! — він почав їсти землю, обливаючись сльозами. — Тату, тату, голубоньку мій сивий! — тужив він перед смертю.
— Пождіть стріляти, стрільці! — раптом почувся голос з лісу. Партизани оглянулись. До них підходив у супроводі двох партизанів якийсь чоловік. У нього були зав'язані очі.