Любовна новела
— Палітурка, звичайно, буде чорною, — завів укотре уже своєї улюбленої Пісеньки мій заступник хорунжий Єрофантенко, — в центрі велика червоно-кривава пентаграма, а в ній уже наш коханий тризуб, жовтий, як чоло небіжчика, до того ж на тлі блакитно-анемічної плями, такої собі ляпки з рваними краями, і — назва, блідими, як той кінь в Апокаліпсисі, літерами: Українська книга мертвих!
— А автор? — спитав я його знічев'я.
— Що — автор? — здивувався хорунжий.
— Зазвичай, на обкладинці зверху вказується прізвище автора.
— А-а, ти про це, Ігоре, — засміявся хорунжий Григорій Єрофантенко, — заради естетичної довершености я пожертвую своїми авторськими амбіціями, хай ім'я автора стоїть десь в іншому місці, на форзаці чи що. У нашій справі головне — вдала палітурка, аби той, хто її побачить, відразу втямив: тут не жартують.
— А ти хіба не жартуєш? — спитав я Григорія і мимоволі впіймав себе на думці, що й справді не знаю, жартує мій бойовий товариш про свій намір написати і видати після війни "Українську книгу мертвих", чи має щодо цього цілком серйозний намір. З одного боку, веселий цинік і правовірний постмодерніст, колишній не обтяжений моральними принципами журналіст Григорій Єрофантенко навіть у цій страшній війні знаходив елементи гри, а з іншого — він побував у стані клінічної смерти, тобто на тому світі, і тепер у вільний час пише на мікрокомп'ютері свого автомата текст цієї самої Книги.
— Так, так! — фальшиво радіючи, вигукнув Григорій і, раптово посмутнішавши, додав:
— Але-е-е ні!
Хорунжий Єрофантенко залишався у своїй звичній ролі. Як його безпосередній начальник — командир сотні спеціяльного призначення — я мав би вживати якихось заходів до цього хронічного порушника дисципліни, хоча б за те, що він стер з комп'ютера свого АКМа (Автомат Калаченка мобільний) звукові записи з патріотичними промовами президента України Леонтія Горохова, а натомість завантажує вивільнену комп'ютерну пам'ять текстами своєї УКМ, так він по-панібратськи називає своє творіння — Українську книгу мертвих, але ж Григорій не лише мій приятель, а й фантастично хоробрий і дуже професійний вояк. Та й хто з солдатів Українського Війська не зітер зі свого автоматного комп'ютера це патріотичне лементування і не записав, хто що собі вподобав?! Хто — пісні Марти Сніжинки, сестер Ластів'яненко, Руслани, Івана Джонсона, хто — рок-груп "Чорний дирижабль", "Екстезі", "Нір-Ванна", "ВВ", "Мандри", а хто й концертні записи письменника-пофіґіста Леся Побарабанського. До того ж звуковий блок зовсім не впливав на основну роботу "бортового" комп'ютера цієї стрілецької зброї: отримавши дані про ціль, вирахувати траєкторію кулі та потужність вистрілу. Тому як міг я, командир сотні, заборонити своєму заступнику складати на особистому АКМі свою ж власну УКМ?!
Мій "бортовий" комп'ютер затьохкав соловейком, що означало прихід електронної пошти. Я нігтем натиснув клавішу і прочитав на моніторі сердите запитання полковника Щеневмерлого: "Чому не доповідаєте ситуацію, сотнику?" Я вже двома нігтями набив на клавіатурі: "Все за планом. Чекаємо, поки стемніє." І підписався: "Сотник Тризубич". Перестраховується пан полковник Щеневмерлий, кожну дрібничку хоче передбачити. Неперевершений аналітик-штабник, блискучий планувальник операцій, але страшенний зануда наш начальник відділу спецоперацій Ґенерального штабу Українського Війська, цей полковник Щеневмерлий.
Чого з'їдатись? Сотня Тризубича ще жодної операції не провалювала. За кілька годин, коли стемніє, ми покинемо своє сховище у Цецинському лісі, проникнемо у Чернівці, захоплені ворожим військом, і здійснимо велику диверсію, що має завдати суттєвої шкоди супротивникови. За планом полковника Щене-вмерлого, група сотника Тризубича має знищити паливний склад під Чернівцями, а також три мости через річку Прут. Це, за версією високовченого ґенштабіста, стане запорукою успіху планованої операції Ґенштабу Українського Війська під назвою "Весна неминуча". Знищення запасів пального унеможливить контратаку бронетехніки супостата, а підірвані мости через Прут, по-перше, не дозволять головним силам ворога надати допомогу корпусу, що окупував Чернівці, а по-друге, відріжуть цьому корпусу шлях до відступу, коли українське військо вдарить на них зі сторожинецького боку. Якщо операція "Весна неминуча" буде успішною, то це буде перша перемога Українського Війська після низки ганебних поразок протягом двох років, безславного відступу на захід, аж до самих Карпат. Тепер, впершись плечима у ці українські гори, Україна дасть потужну відсіч аґресору, твердять пропаґандисти з адміністрації президента, а операція "Весна неминуча" стане першою ланкою процесу "Великого перелому".
А ми хіба проти? Ми зробимо все, аби завтра вранці — одночасно — злетіли в повітря три мости через Прут і згоріли всі цистерни з соляркою на заволіцькому складі — й ті, що під землею, і ті, що над.
— Пане сотнику, — до мене підповз бунчужний Хрущів, — хлопці просять дозволу закурити, якраз почав вечірній туман заходити, тож маскування не буде порушено.
— Гаразд, але по черзі, — відповів я і звернувся до Єрофантенка: — Може, й нам по цигарці, Григорію?
— Давай.
Я витягнув з бокової кишені блакитну пластикову пачку "Верховини" з фільтром, і ми з насолодою закурили.
— Епіграф до УКМ я візьму з Біблії, — мрійливо потягнув Єрофан-тенко.
— Я навіть знаю, який, — весело підтримав його я.
— Який? — зацікавився Єрофантенко.
— Євангелія від Матвія, 10, 34–36: "Я приніс не мир, а — меч".
— Правильно, — не здивувався Єрофантенко.
— Григорію, — несподівано сам для себе серйозно і схвильовано звернувся я до Єрофантенка, — я тебе ніколи не розпитував про смерть. Можливо, мене сьогодні нарешті вб'ють, розкажи, як там?
— Тебе сьогодні не вб'ють, — теж серйозно відповів Єрофантенко, — а вб'ють двох шеренгових — Іваненка та Петренка, а також бунчужного Хрущіва.
— Звідки?..
— Добре, — перебив мене Єрофантенко, — я тобі розповім. Коли хтось із тих людей, яких я знаю, має померти, мені сняться жінки-рослини, ну, ростуть із землі такі собі гарні жіночки…
— Як ростуть?
— Як дерева, або радше — як буряки, — продовжував Єрофантенко, — тож коли хтось має померти, то вони всі хором починають пронизливо верещати і показують пальцями на кандидата в небіжчики. Ось на цих трьох і показали…
— Шкода, — зітхнув я.
— Пошкодуй живих, — посміхнувся Єрофантенко. — То що ти там питав? Як там?
— Та цікаво все-таки, — зніяковів я, — хоча, можеш і не відповідати, я прочитаю ЦЕ у твоїй УКМ … якщо доживу, звичайно, до її завершен-ня.
— Якщо ти думаєш, що я у своїй УКМ буду описувати замогильний вояж українця, за зразком Єгипетської чи Тибетської книги мертвих, то це не так, — сказав Єрофантенко. — УКМ — це книга про живих. Але ти запитав мене, який заглянув за межу, як там, то я тобі скажу таке: з того боку у кожного своє посмертне існування — все залежить від підготовки.
— Якої підготовки?
— Підготовки до смерти тут і народження там. Відомо всім, що кожен, хто народився, мусить померти, але мало хто знає, що кожен, хто помер, мусить народитися.
— Про це й твоя УКМ?
— Не лише, — пожвавився Єрофантенко, — адже мій твір — це не просто КМ, а УКМ, тобто не лише про смерть, а про смерть українця.
— Що, є якась різниця? — іронічно кинув я.
— Велика, — серйозно сказав Єрофантенко, — у питанні смерти українець має великі проблеми, бо дуже любить помирати ще за життя, себто фізично існувати, але вже з повним відчуттям смерти.
— Та що ти, Григорію, мелеш!? — хотів я обуритись, але Єрофантенко мене перебив:
— І ти, Ігоре — перший приклад такого стану!
— Я?
— А хто ще так послідовно шукає смерти на цій війні, як не ти?
Крити не було чим, я справді воював не так із патріотичного обов'язку, як шукав легкої смерти. Ну не можу я впоратися з цим важким коханням. Ніяк! Добре би ще воно було нещасним — можна було б якось боротись, але ж ні — любов наша з веснянкуватою Маргаритою була взаємною і дуже сильною, та нам треба було розлучитись, і тому я тепер хочу вмерти. Два роки я пхаюсь у найкривавіші бої, але ворожі кулі якось обминають мене, якщо не брати до уваги кількох легких поранень.
— Кажеш, я? — перепитав Григорія.
— Ти, — підтвердив Єрофантенко, — але ти ще ідейний живий мрець, бо ніби маєш якусь незбориму причину, а більшість українців нудять світом, енерґетично мертві просто через брак життєвої сили. Багато хто вже народжується мертвим.
— Добре. Якщо так, то таким, за твоєю логікою, мабуть, набагато легше вмирати вже насправжки і, очевидно, більш комфортно мандрувати світом тіней.
— Якраз навпаки! — вигукнув Єрофантенко. — Бо той, хто не прожив повноцінно земне життя, випереджував події, вмирав ненасправді, а так собі, знічев'я, через млявість волі, той отримує у потойбіччі великі проблеми. Бо якщо він жив, як мертвий, то й вмирає, як мертвий.
— Щось ти, Грицю, у якийсь сюр вдався, — розгублено буркнув я.
— Ні, — швидко заперечив Єрофантенко, — жодного сюрреалізму, я хотів сказати, що коли цей безвольний українець живе, як мертвий, то коли приходить час вмерти по-справжньому, він робить це так само бездарно, як і жив. Знаєш, у чому найбільша біда українців? Не в тому, що вони, як писав класик минулого століття, погано одягаються, а в тому, що вони погано вмирають! Ти бачив, Ігоре, як вмирали твої бойові товариші?