— Та й як?
— Справді негарно, — мусив зізнатись я.
…З гори, назву якої вже всі забули, бо називали її останніми роками здебільшого "висота 202", спускався високий худий чоловік у довгій білосніжно-білій одежі, підперезаний золотим поясом. Він мав довге волосся, коротку борідку, а очі — незрозуміло якого кольору. Він пройшов через наші позиції, не звертаючи уваги на вояків, що залягли в кущах, і попрямував до річки.
— Це він? — спитав я Григорія.
— Він.
— А він знає про твій епіграф до УКМ?
— Якби не знав, то не був би таким сумним.
— Мабуть, не цього він хотів.
— Авжеж ні, — сказав Єрофантенко…
— Хоча й вороги наші не краще вмирають, — продовжив попередню тему я.
— А вони хто?! — обеззброїв мене Григорій. — Але знаєш, що найсмішніше, Ігоре? — Він, очевидно, хотів прочитати мені всю свою ще ненаписану УКМ. — Що українці не лише живуть, як мертві, вони ще й завзято культивують свою некрофілію.
Я мусив мовчати.
— Вони, — продовжував Єрофантенко, — а справедливість вимагає казати "ми", обернуті в глибоке минуле — в Аратту, в Скифію, в Трою, дивимось куди завгодно, лише не в майбутнє…
— А віра в так зване світле майбутнє?! — блискавично зреаґував я.
— Твоя правда, Ігоре, — погодився Григорій, — до "світлого майбутнього" українці мають такий же зворушливий пієтет, як і до "шляхетного минулого". Тоді скажу по-іншому: ми дивимось куди завгодно — в минуле, в майбутнє, лише не в теперішнє. Інші нації менше зважають на те, що минуло, і те, що ще не настало, зате мають непогане теперішнє. І світле, і шляхетне.
— Це ще не ознака культу некрофілії, — спробував полемізувати я.
— Це якраз та сама ознака! — Єрофантенко закурив ще одну цигарку. — Жити треба, а це означає відчувати себе ТУТ і ТЕПЕР, а що робимо ми? Складаємо список своїх поразок у минулому, і покладаємось на якогось доброго вуйка у майбутньому. Яка ще нація має такий шанований, виплаканий і виплеканий реєстр своїх військових невдач?! Поразки на річці Калці, під Берестечком, під Полтавою, під Крутами, під Базаром, під Бродами, вже недавно додались — на річці Десні та під Житомиром, і ось як закономірний наслідок цієї могильної філософії маємо тепер Україну у вигляді вузької смужки вздовж західного кордону з армією, притиснутою до Карпат. Крім того, ще й зазнала краху віра в "доброго вуйка" у майбутньому — НАТО, як бачиш, зайняло позицію зрадницького нейтралітету і терпляче очікує, поки українське питання вирішиться само по собі.
— Ну, це вже загальні речі, Грицю, — пирхнув я, — невже ці банальності й складатимуть твою УКМ?
— Без банальностей не обійдеться, — не образився Єрофантенко, — але на них треба вказати, як на причини того, що маємо. А маємо ми, як не крути, повільне, але неухильне вмирання нації. Тієї нації, яка ще й як слід не жила, радше жила якось невпевнено, боязко, з винуватим огляданням довкола і постійним обставлянням свого життєвого простору трупами. Бо що таке смерть? Це розпад того, що було людиною — на тіло, тобто труп, і, умовно кажучи, душу. Після цього акту людина перестає існувати і нема жодної підстави ототожнювати її з її ж трупом. Людини більше нема, а труп — це лише білкова матерія, що нетривалий час зберігає певну форму, а потім перетворюється в щось інше.
Що робить у випадках смерти людини мудра вітальна нація? Людину викреслює з числа живих, а труп кидає на сніданок орлам і вовкам.
Що робить у таких випадках українець? Він переносить своє ставлення до людини, якої вже нема, на її труп і вибудовує культ померлого. Малює портрети трупа, ставить пам'ятники трупу, розміщує профілі трупа на своїх грошах, говорить про трупа як про живого і т. д.
— Але ж пам'ять, пам'ять! — не втерпів я.
— Пам'ятати треба про живих! — відрізав Григорій. — Пам'ятати, чи твої діти здорові, чи старі батьки мають що їсти, чи твоя дружина спокійна, чи твій президент, зрештою, у безпеці, а не будувати ще один пам'ятник трупу, навіть якщо у ньому колись жила ґеніяльна людина. Ні, ми пам'ятники відкриваємо! Ворог відібрав у нас майже всю землю, а ми за своє. І знаєш, Ігоре, що прикметно? Що українці так залюблені у свою некрофілію, що найбільше встановлюють пам'ятники не просто трупам, а — трупам розчленованим: погруддя, бюсти, півтулуба, а ще краще — відрізану голову!
— По-моєму, Григорію, ти перебільшуєш, — я намагався бути об'єктивним.
— А наш коханий славень?! "Ще не вмерла…" Ще не вмерла, але вже доживає…
Важко мені було щось заперечити цьому в'їдливому Григорію, який, побувавши у стані клінічної смерти, уже нічого в цьому світі не боявся.
— Все почалось не два роки тому, коли вибухнула ця війна, ні, початок вмирання нації я вгледів ще у минулому столітті, якраз 24 серпня 1991 року, — не заспокоювався Єрофантенко, — коли незалежність звалилася на наші українські голови, як манна небесна Мойсеєвим пастухам, і відтоді українство почало здавати позицію за позицією. Навіть національно свідомі українці занадто швидко переходили на мову співрозмовника, мовляв, культурні. Пам'ятаєш, як довго точилась мовна війна?
Я це пам'ятав.
— Вони називали нас "позаяками" і "потягами", а ми їх — "міроприємствами" і "замісниками". І чим усе це закінчилось?
Я мусив відповідати:
— Тим, що російську мову було визнано офіційною в Україні…
— Зазнач, другою після української за Конституцією. А насправді? — запитав Григорій.
— Насправді все дуже швидко русифікувалось, — відповів я, — ґазети, телевізія, державне канцелярство, ну, Internet ніколи й не був українським, що там ще?.. Живим класиком украінской літєратури було оголошено русскоязичного белетриста Ніка Хохоля…
— Ну, Хохоль хоча б у своїх романах "фентезі" використовує український фольклор, — заради справедливості докинув Єрофантенко, — але іншими украінскімі класиками визнано детективіста Шейлока Мєсяценкова та драматурга Есхіла Корнєйчукова!
— Ось тому й воюємо! — з патетикою, якої сам від себе не чекав, вигукнув я.
— Кепсько воюємо, — буркнув Єрофантенко, — вже два роки лише те й робимо, що здаємо їм місто за містом.
Це була правда.
— Пане сотнику, — до нас підповз бунчужний Хрущів. — Мабуть, пора. Стемніло вже добре.
Я розділив свій загін на чотири групи, призначив старших, дав останні настанови, і ми розійшлись. Для своєї групи я обрав найважчий об'єкт — залізничний міст через Прут.
Після того, як ми вдало зняли охорону, заклали вибухівку у визначених місцях і зібрались відходити за місто, де мали зустрітися з рештою груп, я зважився. Взяв за лікоть чотаря Крутенка і сказав йому тихо:
— Стасе, ви, цево, йдіть, я вас наздожену.
— Ви що, пане сотнику, — чотар подивився на мене, як на варіята, — смерти шукаєте?
— Якщо чесно, Стасе, — бурмотів я, — то так, але я не збираюся бути вбитим зараз, я вас наздожену… ну, справа в мене тут, розумієш?
Чотар не розумів: які це справи може мати диверсант в місті, зайнятому ворожим військом, після того, як він замінував надважливий міст? Якби Стас не знав мене з десяток років, то міг подумати, що я зрадник, але чотар Крутенко знав мене, тому сказав просто:
— Що, Ігоре, хочеш до неї завітати?
— Не хочу, — відповів я, — але…
Він зрозумів.
— Командування перебирає на себе чотар Крутенко, — сказав я своїм бійцям. — Рівно о п'ятій годині ми маємо зібратися в домовленому місці, через десять хвилин одночасно мають вибухнути всі чотири об'єкти, якщо на час вибухів мене не буде на місці, відходьте до наших. Командуванню доповісте, що я загинув у локальній сутичці. Все, йдіть!
Я йшов нічними Чернівцями, зайнятими ворожим військом, не криючись — чого? Йде собі у невідкладних справах офіцер-спецняк, уніформа нічим не відрізняється від їхньої, зброя і спорядження теж, лише на погонах ледь окреслена фломастером чотирикутна зірка сотника, якщо пильно не придивлятись, то можна прийняти за їхнього майора, а якщо хтось почне приглядатись, то в кишенях чотири ґранати Ф-21, в кобурах пістолети — важкий Макаренка і легкий Мокренка, за халявою черевика — ніж, а через плече — безвідмовний АКМ. Що хочеш? А якщо її чоловік вдома? Ні, здається, він десь у Харкові, чув, що його якимось міністром призначили в новому уряді.