— Маргарито!
— Ігоре!
Сила, якій ні я, ні навіть Єрофаненко не змогли би придумати назву, жбурнула нас у обійми одне до одного і півгодини ми пробули у стані клінічної любови. Тобто нечинними стали ні час, ні простір, ні довколишні матеріяльні сутності — існувала чиста любов зі своїми преприємними атрибутами вже земного характеру…
А коли відновився звичний хід буття, почалося все, як завжди.
— Це ти винен у цьому, що сталось, Ігоре, — шипіла крізь сльози Маргарита.
— Я? А хто так нагло одружився з першим-ліпшим волоцюгою?
— Що? По-перше, він не волоцюга, а впевнений у собі чоловік, забезпечений до того ж.
— Кар'єрист, шкурник, підлабузник, а тепер ще й зрадник-колаборант. Таких ми будемо вішати на рязанських бєрьозах!
— По-друге, він не перший-ліпший, він просив моєї руки три роки.
— Імпотент, — з надією в голосі процідив я.
— По-третє, — не реаґувала на мої репліки Маргарита, — п'ять років я чесно чекала на вашу підлу ясновельможність! Але ти обрав свободу! Тепер втішайся!
Втішатись не було чим, у мене залишалось двадцять п'ять хвилин, аби добратись до своїх. Це був жорстокий, невблаганний цейтнот.
— Я йду, Маргарито. Вдосвіта розпочнуться бойові дії, я дуже тебе прошу — вже і негайно зібратись і спуститися у бомбосховище. Чернівці будуть сильно обстрілювати.
— Йдеш?! — Маргарита плакала, не витираючи рясних сліз.
— Я йду.
— Хвилину, почекай одну хвилину.
— Не можу.
— Гаразд, іди. Але знай: для тебе відтепер я мертва, і ти для мене мертвий, а наша любов — теж мертва. Така собі прочитана книга мертвих…
Я ледь не зомлів від цих фатальних збігів. Але врятувало професійне постійне відчуття небезпеки, і я пішов. Швидким кроком подолав нічне місто — з Калічанки на Рошу, потім — бігом… Біг я без перебільшення на межі людських сил і за дванадцять хвилин до п'ятої години впав на руки своїх бійців.
Хорунжий Єрофантенко все зрозумів і тихо скомандував:
— Нести командира!
За хвилину я вже лежав на імпровізованих ношах, змайстрованих з молодих грабчуків, а мій загін бігцем рухався на захід. Я дивився на монітор свого комп'ютера, на якому великими цифрами висвітлювався час. Коли електронний годинник показав 05:09, я скомандував: "Стоп!" Ми зупинились, я став на ноги, всі повернулись у бік Чернівців. Чотири заграви — три невеликих і одна, на складі пального, дуже яскрава — здійнялись над Чернівцями. Завдання Ґенерального штабу виконано, пане полковнику! За хвилину наша артилерія почала обстрілювати ворожі позиції.
За лінією фронту, у Бобівському лісі ми натрапили на ворожу розвідувальну групу. Нас було більше, але вони були мусульмани (мусульмани-українці, яких нова влада толерувала, бо, по-перше, їх було вже не менше десяти мільйонів на тому просторі, який ми вважали Україною, а по-друге, поліконфесійність, як і поліетнічність, ідеально вписувалась у концепцію режиму Ткаченкова — Мазєнінкова щодо нової української нації, до речі, цю ідею їм підкинули з адміністрації президента дружньої їм держави Єрмолая Борискіна), тобто непитущі, на відміну від решти ворожого війська, тому бій був дуже жорстоким. Нарешті ми їх перестріляли і виявили, що маємо втрати — трьох вбитих, не рахуючи легко поранених. Я з жалем дивився на закривавлені тіла своїх бійців: шеренгових Іваненка та Петренка і бунчужного Хрущіва.
— Забудь, — прошепотів на вухо Єрофантенко, — їх уже нема.
Операція "Весна неминуча" виявилась успішною, і за кілька днів важких боїв українські війська взяли Чернівці. Моїй сотні після вдало проведеної диверсії належав короткий відпочинок, та замість того полковник Щеневмерлий призначив нас на підсилення охорони законного президента України Леонтія Горохова. Столиця Української держави з Вижниці переносилась у Чернівці. Поки хоча б один район нашої країни перебуває під юрисдикцією леґітимної української влади на чолі з п'ять років тому всенароднообраним президентом, ці узурпатори Фьодор Ткаченков та Пйотр Мазєнінков мусять почуватись злодійкуватими самозванцями, навіть якщо вони за допомогою іноземних штиків підгребли під себе більшість території України, — твердили раз по раз штатні аґітпропівці з числа позбавлених крісел і кнопок народних депутатів.
Ми їхали у комфортному панцері, подарованому президенту Горохову прем'єр-міністром Сибірської Народної Республіки, з Вижниці у Чернівці сторожинецьким боком. Попереду і позаду президентського величезного панцерного лімузина повзли танкові колони, а по боках — джипи з крупнокаліберними кулеметами. Сам президент сидів на центральному диванчику авта в оточенні своєї особистої охорони, а мої спецняки — на передніх і задніх сидіннях. Ми з хорунжим Єрофантенком сиділи, тісно притиснувшись одне до одного плечима, з АКМами в руках і дивились у різні боки, що не заважало нам перемовлятись через електронний зв'язок. Підслухати нас не міг ніхто, бо пристрої були особисто мною закодованими, тому ми могли говорити все, що завгодно.
— По-моєму, Гороха ми не довеземо до Чернівців, — зловтішно процідив Єрофантенко.
— Чому? Ти думаєш, вони засідку влаштували? — не вийшов за рамки службового дискурсу я.
— Яку засідку?! Вони вже давно з того боку Прута, мені здається, що Горох зі страху помре, — пирхнув Єрофантенко.
Я дивився на леґітимного і конституційного президента України Леонтія Горохова і бачив, що цей немолодий уже чоловік з блискучою лисиною і ріденькими "козацькими" вусами справді в ненайкращій формі. Не можу сказати, що він деморалізований страхом, але й переможної ейфорії він не випромінював. Стомлений старий дідик. І це ним лякають дітей як лютим злим націоналістом мешканці індустріальних мегаполісів, це його ці інтернаціоналісти Ткаченков і Мазєнінков оголосили ворогом украінского народа номер один, це його наші закляті "брати" дражнять прізвиськом "хохолбаші"?! Щоправда, ми навзаєм називаємо їхнього Єрмолая Борискіна — "кацапбаші", але що з того? Їх "баші" має мільйони запопадливих підданих, які готові "з усмішкою" вмирати на черговій кавказькій війні заради дутого візантійського міфу, а наш — невелику, але професійну армію та купу втікачів з числа колишнього чиновництва і національно стурбованої інтеліґенції. "Баші"! Випадковий чоловік, який став компромісною постаттю в непримиренному протистоянні олігархічних груп. Ніхто не сподівався від нього якихось вольових зусиль та власної гри. Але в черговий раз обраний Сходом президент зробив традиційний дрейф на Захід. Ставши президентом, Леонтій Горохов поволі вивчив українську мову, відпустив "козацькі" вуса і навіть хотів було українізувати якось своє прізвище, але патріоти його відмовили, бо "Горох", "Горошенко" чи "Горохів" звучало ще смішніше, порадили взяти "Котигорошко", але цього вже сам Леонтій не схотів. Та не це головне, найстрашніше для тих, хто мав намір сукати з Горохова мотуззя, — те, що він всерйоз зібрався українізувати Україну. Що з того вийшло — відомо.
— Знаєш, Ігоре, — продовжував Єрофантенко, — дивлюсь я на нашого леґітимного ґаранта, і цікаві думки з'являються.
— Ще більшим патріотизмом проймаєшся, чи що?
— Ні, я про свою УКМ. Думаю собі, чи не варто розробити нову концепцію обкладинки, замість пентаграми з тризубом всередині помістити портрет Леонтія Горохова. Га, як ти вважаєш, Ігоре?
— Я не думав над цим, Григорію, але чому саме Леонтія? Адже в Україні були й гірші президенти.
— Та саме Горох є адекватним символом нації з від'ємною пасіонарністю.
— Ти знов за старе?! — А чому ні? Хіба ти не згідний з тим, що українці — це нація-шизофренік?
— Ні, не згідний, — не так через впевненість, як через дух суперечливости відрізав я.
— Ти погодишся, коли я тобі нагадаю, що таке шизофренія. Це — просто роздвоєння свідомості. Скажи, коли був такий історичний час, аби українець не відчував своєї подвійности: польсько-української, австро-рутенської, російсько-малоросійської, американо-української, знову російсько-, але вже хохляцької?Коли було таке, аби неакту-альним був цей їхній білінґвізм? Скажи!
Що я міг йому, гадови безкомпромісному, відповісти?!
— Або ще скажи мені, Ігоре, чому за всіх режимів, які панували на Вкраїні, наличка "село" завжди вживалася на означення нижчого ґатунку? Не знаєш? Тоді я тобі скажу! Бо завжди українське село поставляло соціуму міцних, повних життєвих сил людей, які, як правило, йшли служити черговому окупаційному режиму, мало того, саме сільський український чинник цементував той режим. А позаяк такий вихідець з села першим ділом зрікався свого походження, то й заслуговував від зайшлого пана на цілком заслужене презирство. Але це ще не все, українське село давало ще й невелику частку так званих "свідомих українців", і ось вони й ставали першими жертвами тих перших вихідців з села, які, мавпуючи своїх "вищестоящих" панів, шипіли на цих "свідомих": "Село!"
— Якби лише шипіли, — піддався його настроєви я.
— Це не суттєво, чи вони їх відправляли в Сибір, чи розстрілювали, чи просто виганяли з праці. Суть саме у такій схемі: виповзти з села, наймитись на службу окупаційному режиму і щиро зневажати те саме "село". А тепер скажи мені, чи не є апріорі мертвою така нація?
— Не скажу, — буркнув я.
— Просто це нація, в якій Танатос суттєво переважає Ерос. Ні, я не можу сказати, що українець не любить сам процес, але навіть коли він творить з жінкою собі подібних, він більше думає про смерть, ніж про життя. Тобто він ніколи не забуває про контрацептиви, бо найбільше боїться стати батьком, а значить — взяти на себе відповідальність за інших, ним же зроблених людей. Але я не виню окремого обережного українця, бо нація, до якої він причетний, ніколи не мала вітця-диктатора. Такого собі авторитарного правителя, якого б любили-ненавиділи усі піддані. Саме любили-ненавиділи, як це в родині діти ставляться до батька. Відсутність такого батька й спонукає націю шукати легкої смерти, замість того, аби примножувати життєві сили. Тому й Леонтій Горохов, який не став ні диктатором, ні узурпатором, ні вітцем нашої нації, може бути найкращим символом Української книги мертвих!
— Гаразд, Грицю, — мені все важче і важче ставало слухати його теревені, може, тому, що це не було повною маячнею, — давай змінимо тему. Чи не снились тобі цієї ночі жінки-рослини? — Снились.
— Та ти що? Вони, може, на когось показали?
— Показали.
— На кого?
— На мене.