— Так, до вечора, а може, вночі, або завтра я помру.
Я не знав, що йому на це сказати.
— Тому сьогодні, Ігоре, я мушу закінчити свою УКМ. Коли прибудемо у Чернівці, ти даси мені одноденну відпустку і я наклацаю на комп'ютері закінчення. Що буде потім, я не знаю, але коли мене не стане, ти мусиш забрати диск з мого "бортового" комп'ютера з текстом УКМ. А потім, пообіцяй мені, видати цю саму Українську книгу мертвих. Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Клянись чимось важливим для тебе!
— Клянусь Україною.
— А не пішов би ти… По-справжньому клянись, не жартуй. Клянись своїм коханням до Маргарити!
— У тебе, Григорію, конкретно дах поїхав…
З-під лісу у бік нашої колони вдарив залп.
Не всі, не всі вони втекли за Прут, деякі залишились, засідку влаштували, вбити хочуть нашого всенароднообраного. Леґітимного і конституційного. Зараз ми вам покажемо, як на наших любих президентів нападати. Я зі своїми бійцями вискочив з панцерного лімузина і блискавично оцінив ситуацію. З лівого боку голе поле, отже, там ворогів нема, загроза лише справа — з лісу. Звідти справді били автоматичні ґранатомети та крупнокаліберні кулемети. Горів наш танк і два джипи. Я дав команду двом нашим танкам розвернутись передом до лісу, а за них заїхати президентському лімузину. Тепер, коли ґарант був у відносній безпеці, можна братись до нападників. Я помітив, що від шосе до лісу тягнеться вигідний горбик, і миттю склав диспозицію. Танкістам дав наказ нещадно бити з гармат у бік лісу, а ми з моїми бійцями, прикриваючись довгастим горбиком, заповзли на фланг противника. Тепер вони у нас як на долоні. Їх було небагато, та вони були добре озброєні. Через хвилину по них прямим боєм вже били автоматичні ґранатомети моїх спецняків. Ті оговтались і почали стріляти по нас, але тут на них в атаку пішли наші з колони, і за півгодини на місці ворожої засідки залишилися вигоріла земля, зрізані ґранатами дерева і закривавлені трупи.
Хорунжого Григорія Єрофантенка було важко поранено в шию. Я перев'язав його і, незважаючи на протести президентових охоронців, помістив на заднє сидіння лімузина.
Поїхали далі.
Григорій не міг розмовляти, хоча був при свідомості. Він зверхньо посміхнувся до мене, набив на клавіатурі свого комп'ютера і висвітив на моніторі: "А що я казав? Шкода лише, що УКМ не встигну закінчити. А так все правильно, жінки-рослини не помилились." — Чекай, Грицю, ти ще не вмер, це ще треба вмерти, аби таке молоти, — сказав йому я і дістав ще одну ампулу морфію.
"Не з'їдайся, — набрав на комп'ютері Григорій, — невдовзі вмру".
— А чорта лисого! — сказав я, роблячи йому ін'єкцію.
Григорій питально показав очима на президента.
Я не витримав і почав душитися сміхом.
Пан президент Горохов, поблискуючи лисиною, стурбовано подивився на мене, я схилив голову на груди Єрофантенкови і зімітував суворе чоловіче ридання за вмираючим бойовим побратимом.
Президент змахнув непрохану сльозу і урочисто-скорботно проголосив:
— Україна-Ненька тебе не забуде, герою. Слава тобі!
Я затрусився ще більше.
…Прибули в Чернівці, на міській ратуші яких уже встановили конституційний жовто-блакитний прапор замість хрунівського триколору. Я зупинив лімузин біля військового шпиталю і мої бійці занесли Єрофантенка прямо в операційну.
Осавул-хірург Медченко оглянув рану, звелів асистентам готувати хорунжого до операції, а мені відверто сказав:
— Один відсоток проти дев'яноста дев'яти.
— Зробіть усе можливе.
Три години я колотився шпиталем, викурив півпачки "Верховини", два рази спілкувався електронкою з полковником Щеневмерлим, який, погрожуючи трибуналом, вимагав, аби я прибув у штаб, але я дочекався кінця операції. Коли вийшов осавул-хірург, я гарячково вхопив його за рукав.
— Замість одного відсотка з'явилося два, — повідомив Медченко і потягнувся до моєї пачки за цигаркою. — Ви йому нічим не допоможете, краще йдіть, прийдете завтра, тоді можна буде сказати щось конкретніше.
— Що конкретніше? — не зрозумів я.
— Чи буде жити, чи ні.
Коли я прибув до штабу, полковник Щеневмерлий відразу дав мені нове завдання. Я хотів відпроситись хоча б на годинку і побачити Маргариту, ні, ні, нічого не відновлювати, ніяких любовних рецидивів, ніякого нового кохання, просто побачити її, переконатися, що жива, що все гаразд, і — все. Але полковник ніби сказився, бризкав слиною, погрожував розстрілом, апелював до високих ідеалів патріотизму, до священних інтересів Неньки, тому не залишалось нічого іншого, як виструнчитись, віддати честь і гаркнути:
— Гаразд!
Завдання, яке я отримав, було, звичайно, державної ваги — ні на що нижче мій начальник, полковник Щеневмерлий, не розмінювався. Суть його полягала в тому, аби запобігти брудній ідеологічній диверсії, спрямованій проти Української Держави, її цнотливого щирого народу, ба навіть — самої української ідеї. Це для прес-релізу, а насправді моїй сотні було наказано спалити вагон підривної літератури, випущеної ворожим урядом з метою аґітпропу. Я не люблю спалювати книги, але ще більше я не люблю…
— Все має бути надтаємно, — напучував мене полковник Щеневмерлий, — жодна з цих книжок не повинна потрапити в руки будь-якого вояка нашого війська. Виняток становлять лише твої спецняки, та й вони повинні бачити лише упакування. Вагон з цими книгами відчеплено, він на запасній колії, оточений двома кордонами парашутистів, візьмеш, Ігоре, десять вантажівок, візьмеш бензовоз, відвезеш ті книги на сміттєзвалище і там особисто проконтролюєш, аби всі вони згоріли…
— Гаразд!
Коли все було зроблено і весь вміст тамтого страшного вагона було вивезено на звалище під Чорнівкою та ретельно облито бензиною, я відпустив усіх своїх бійців на базу, а залишився сам зі своїм командирським панцерним джипом.
Я підійшов до купи книг у жовтому упакуванні і, перш ніж черкнути запальничкою, вчинив тяжкий злочин супроти полковника Щеневмерлого. Я розірвав упакування і витягнув одну із книг, а вже потім підніс вогонь до паперових куп.
Переконавшись, що горить воно добре, я від'їхав джипом на безпечну відстань і вже потім почав роздивлятись поцуплену книжку.
Навіть коли я побачив свою підступну Маргариту у весільній сукні поряд з якимось, схожим на засмоктаного офіціянта, добре поношеним парубком, то не був таким ошелешеним. Палітурка, звичайно, була чорною, на ній — Григорію Єрофантенку, ти ще не вмер? — напис великими червоно-кривавими літерами: УКРАЇНСЬКА КНИГА МЕРТВИХ — все. Ні ілюстрацій, ні прізвища автора — нічого. Я відкрив цю книгу, і мене боляче вдарило струмом огиди, обурення і болю.
Рэвэ та стоґнэ Днипр шырокый,
Сэрдытый витэр завыва,
Додолу вэрбы ґнэ высоки,
Ґорамы хвылю пидийма.
Це був "Кобзар" Тараса Шевченка. "Кобзар" у своєму класичному форматі, з "Розритою могилою", з "Чигирином", з "Великим льохом" і, звичайно, "Гайдамаками", але складений у російській тра
нскрипції, до того ж, зі знущально-неправильним використанням літери "ґ". І — ця назва! Бідний Єрофантенко! Наївний філософсько-патріотичний дон-кіхот. Ти гавкав раз у раз, щоби вона не спала! А во-ни… На цей раз полковник Щеневмерлий не перебільшив: диверсія. Підла, дошкульна ідеологічна диверсія. Я розмахнувся і жбурнув цю "Українську книгу мертвих" у вогнище.
Я хотів поїхати у шпиталь до Єрофантенка, але чомусь поїхав до Маргарити. Дорогою я зв'язався зі шпиталем, медсестра мені повідомила, що мій товариш хорунжий Григорій прийшов до тями і щось пише на своєму комп'ютері. Чи покликати пана хорунжого? Ні, відповів я медсестрі, передасте, що сотник Тризубич завітає до нього завтра вранці…
З Маргаритою було, як завжди. Всеохоплююча ніжність, нерозумна пристрасть, повновода течія любови, а потім нудні, непотрібні з'ясування: хто найбільше винен, що так сталось? Нічого нового, все як у всіх людей у всі часи…
Вранці я приїхав до військового шпиталю. Те, як мене зустрів осавул-хірург Медченко, мені дуже не сподобалось. Він щось торочив про політику, про ситуацію на фронтах, потім завів про погоду…
— Живий? — я дуже нечемно обірвав його і мало не вхопив за вилоги білого халата.
— Ні! — дивлячись мені прямо в очі, відповів лікар, починаючи нову пачку цигарок.