Дух Стрілецької спільноти жив і діяв не тільки внутрі громади УССтрілецтва, в його бойових та позафронтових формаціях. Він формував духову істоту кожного окремого УССтрільця, виховуючи його характер та витискаючи на ньому нестерту печать своїх ідейно-моральних і громадсько-політичних принципів. Надзвичайний вплив внутрішнього ідейно-духового життя Стрілецького колективу позначавея на ментальності і поведінці кожного УССтрільця, якому довелося внаслідок різних обставин перебувати окремо поза організованим УССтрілецтвом, а також тоді, коли воно уже перестало існувати. Зокрема, ідеологічні та морально-громадські звички, набуті під час праці і боротьби серед Стрілецької спільноти, ставали немов другою природою кожного її члена, та керували його поведінкою через ціле життя. Лицарські прикмети вояка, готовість до посвяти, глибоке почуття національних обов'язків та активна і жертвенна суспільна праця супроводили кожного УССтрільця, коли він найшовся поза сферою своєї військової формації.
Для прикладу наведемо кілька характеристичних фактів, які, хоч відокремлені, належать до цілости історичного комплексу визвольних ідей та збройних чинів Українського Січового Стрілецтва.
Спершу подаємо деякі приклади про поведінку та діла деяких УССтрільців, яким довелося одинцем або гуртом втекти з російського полону.
При кінці жовтня 1914 р. попав в Карпатах в російський полон студент львівського університету, УСС, Василь Семець, родом з Турчанщинй. По дорозі до полону він втік і за допомогою своїх знайомих київських студентів (в 1913/14 рр. він жив якийсь час в Києві, де займався організацією таємних гуртків молоді середніх шкіл і студентства) – жив нелегально на Україні та працював в революційних студентських організаціях. Був одним із співробітників підпільної газети «Боротьба». Останній рік до революції жив в Москві, де працював як член нелегальної організації Української Партії Соціялістів Революціонерів. Напередодні революції був заарештований царською владою. Після революції виїхав до Києва як делегат на у становчий З'їзд УПСР. Перебуваючи в Києві, він розвинув надзвичайно живу організаційну діяльність в самому Києві і в селах Київської і Подільської губерній. Стає сталим співробітником часопису «Народня Воля». Зі студентом Олельком Поповичем і іншими організує Студентський Курінь, який боровся пізніше під Крутами. Брав діяльну участь в творенні куреня Січових Стрільців і першого дня боїв з большевиками на вулицях Києва – 29 січня 1918 р. як Січовий Стрілець згинув геройською смертю.[259]
Під час боїв І-го куреня УСС під Болеховом, при кінці травня 1915 р., попали в російський полон м. ін. студенти університету – сотник Осип Букшований і хорунжий Володимир Свідерський. Перевезені до табору полонених в Ташкенті, в Туркестані, після короткого побуту втекли звідтам, незважаючи на загрозу гострих кар. Втекли вони в напрямі перського кордону, проходячи пішки безмежні степові і пустинні простори. Після надзвичайних пригод та тяжкої подорожі дісталися до Персії. Відбувши тут кару кількатижневої в'язниці, перекралися на територію Туреччини, де жили якийсь час серед знаного бойового племени курдів. Потім попали на месопотамський фронт, де билися по турецькій стороні на чолі кількатисячної ватаги курдів. Після багатьох боїв на широкому фронті, яким командував один німецький майор, О.Букшований і В.Свідерський були відзначені за особливу хоробрість бойовими медалями – турецьким півмісяцем та німецьким залізним хрестом. До Коша УСС вернулися обидва через Балкани і Мадярщину восени 1916 року.[260]
Трифон Янів нафтовий робітник і активний член передвоєнної організації Січових Стрільців в Бориславі, дістався в перших днях вересня 1916 р. на Лисоні, як старший десятник УСС, до російського полону. Із вибухом революції він втік із табору полонених над Волгою і прибув до Одеси. Тут стає він провідником і інструктором військової організації молоді «Січ». Її член, Юрій Липа, оповідає: «Ми обсіли його (Янова), як мухи мед: щось чудесного було в тому – перед нами справжній Усусус! Побожно повторювали його кожний вираз… Перше, чого він навчив нас, це було «Ой у лузі червона калина», що сталася нашою улюбленою піснею. Пізніш ми забрались до муштри. старанно вчилися чвіркової системи Усусусів…» Одночасно входить Янів в гурт старшин І-го Гайдамацького Куреня. Як командант сотні бере активну участь в грудні 1917 р. у вуличних боях в Одесі проти большевиків. Відзначився в них особливою енергією та відвагою. Важко ранений лікується в шпиталі та тішиться загальною симпатією українського громадянства Одеси. Сотня Янова стала популярним гніздом «мазепийців». Військові дружини російських офіцерів нападають одної ночі на казарму сотні Янова, яка відбиває наступ при великих втратах для ворога. При протигетьманськім повстанні сотня Янова була авангардом в боротьбі проти московського засилля в Одесі. Коли під натиском французького десанту українські війська на наказ Директорії опустили Одесу, Янів став на чолі групи військ Армії УНР, що почали бльокаду Одеси. Згинув з рук московських офіцерів в Одесі.
Юрій Липа так говорить про Трифона Янова: «Було в нім щось із стихії української і зробив він більше для України, як багато тих, що були коло нього. Гріб його стане серед сотень і тисяч галицьких, вірних гробів, засіяних над нашим морем від Кавказу і Криму аж по Дністер».[261]
Після бою під Потуторами при кінці вересня 1916 р. був полонений студент львівського університету, командант сотні, чотар УСС Агатон Добрянський. Він також втік з полону і опинився аж в Петербурзі. Тут він переховувався з великими труднощами під прибраним прізвищем – Короленко. Завдяки помочі українських студентів, а головно студента техніки Миколи Чечеля, Антон Добрянський перебував таємно в студентських гуртожитках, займаючись революційною пропагандою серед вояків української національности в Петербурзі. В моменті вибуху революції А.Добрянський висунувся на чолове місце серед українських революціонерів та, як знаємо з оповідання М.Чечеля, був діяльний також серед вояцтва Волинського полку, що один із перших підняв повстання проти царату. В дні революції він бував на різних українських військових зборах і виголошував палкі промови та був дуже популярною особою серед українського вояцтва в Петербурзі.[262]
А.Добрянський був також головним організатором величавої маніфестації українського вояцтва в столиці Росії, що відбулася там в Шевченківську річницю 12 березня 1917 р. В поході, яким він проводив, брало участь понад 30 тисяч маніфестантів, головно вояків-українців. Маніфестація зробила величезне враження. Свідок маніфестації, відомий український діяч О.Лотоцький, що перебував стало в Петербурзі, описуючи її, згадує в своїх споминах про А.Добрянського такими славами: «Головним розпорядчиком походу був полонений Агатон Добрянський Короленко, який ще до реводюції утік зі заслання та переховувався в столиці, ховаючись під студентськими ліжками». Про працю коло підготови походу Лотоцький говорить: «Справа то була нелегка, клопітлива, вимагала багато енергії, руху, біганини…»[263]
Кілька років пізніше, після невдачі нашої визвольної боротьби та після розв'язання і ліквідації усіх формацій Українського Січового Стрілецтва, не згас ні на хвилину стрілецький революційний дух. Ті, що перші підняли зброю проти гнобителів українського народу за його визволення, не могли погодитися з думкою про нову, ще тяжчу неволю, що налягла на Україну.
Визвольна ідея і збройний чин Українського Січового Стрілецтва почали тепер виявлятися новими шляхами.
Після розв'язання формації Січових Стрільців та Стрілецької Ради в липні 1920 р. не припинялася політична і військова активність кол. Січових Стрільців. На весну 1921 р. продерлася на Україну, переважно таємним шляхом, з Галичини і з еміграції в Европі, група кол. страшин СС, які зорганізували в Києві «Центральний Повстанчий Комітет». Ця організація охопила своїми зв'язками широкі кола тогочасного повстанського руху та мала в пляні скинути большевицький режим і установити владу УНР. На чолі УПКомітету станули, м. ін., також кол. старшини Січових Стрільців: Іван Андрух, Микола Опока (оба кол. УСС), Василь Григорович, Осип Думін і інші. Цей останній став тоді командантом великого повстанського загону, що оперував під проводом отам. Зеленого на Трипільщині, з головним осідком в Гощівськім лісі. Повстанську організацію розконспіровано. В липні 1921 р. арештувала большевицька ЧеКа Андруха, Опоку і інших членів УПКомітету, а 28 серпня 1921 р. їх розстріляли в Києві, враз з кількадесяти іншими українськими революціонерами, м. ін., з відомим поетом Григором Чупринкою.[264]
В особах обох згаданих революціонерів склало УССтрілецтво надзвичайно цінну жертву для української визвольної ідеї. Іван Андрух, абсольвент української гімназії в Перемишлі і Микола Опока, абсольвент української гімназії у Львові, родом з Бобреччини, – виховані в середньошкільних таємних організаціях, це одні з найкращих молодих старшин УСС, учасники багатьох боїв, оба ранені, Опока під Галичем, Андрух на Лисоні. Оба надзвичайно здібні, енергійні та ідейні. Іван Андрух, маючи 23 роки, став в червні 1919 р. командантом 1-го полку піхоти Січових Стрільців.
Останній трагічний акт наших збройних змагань за державну незалежність в 1914-1921 рр., – був зазначений також геройською участю і жертвою крови УСС-ів. Українське Січове Стрілец тво, яке розпочало у вересні 1914 р. першу сторінку української визвольної епопеї, закінчило її також участю своїх передових старшин і стрільців у героїчнім Другім Зимовім Поході, що його почала Українська Повстанча Армія 4 листопада 1921 р. під проводом ген. Юрка Тютюнника.
В її складі находилася і боролася 2-га збірна бригада в силі 294 людей, під командою полк. СС Романа Сушка, кол. чотаря УСС. Одним із старшин цієї бригади був сотн. СС, кол. підхор. УСС, Володимир Стефанишин, абсольвент гімназії в Станиславові, «найкращий з найкращих», герой Лисоні і Мотовилівки. Він згинув враз з кількома Січовими Стрільцями геройською смертю у завзятім бою-наступі на Коростень, 7 листопада 1921 р., та в той спосіб вписав враз із своїми поляглими стрільцями ім'я УСС у славну легенду Базару, побіч тих героїв, що іх два тижні пізніше зловили і розстріляли большевики в Мінках Малих 22 листопада 1921 р.[265]
Начальником штабу командування Другого Зимового Походу був полковник Січових Стрільців Юрко Отмарштейн.
Під час жорстокого терору польської влади над українським народом в Галичині виринув 22 жовтня 1922 р. на захід від Збруча невеликий відділ боєвиків з 12 людей, на чолі якого стояли Іван Цепко, Петро Шеремета і Степан Мельничук. Були озброєні в кріси, ручні гранати і один скоростріл. Переходили від села до села і несли нову, таємну вістку про нестримну боротьбу, яка перед чотирьома роками тут розпочалася, а тепер перейшла в нову фазу.[266]
Петро Шеремета і Степан Мельничук – це кол. молоді старшини УССтрільців, абсольвенти української гімназії, Мельничук – коломийської, Шеремета – рогатинської. Брали участь в різних боях Легіону, пізніше Бригади УСС.
Перейшовши з України через Збруч на терен Галичини, вони перебивалися серед боїв на захід з великими труднощами. Дійшли до Дністра, щоб перейти на Покуття і тут перенести партизантську акцію. Крайно виснажені, попали в засідку польської жандармерії. І.Цепко згинув, а Шеремету і Мельничука ув'язнили, та 9 листопада 1922 р. поставили перед польський наглий суд в Чорткові. Три дні йшла в суді безвиглядна боротьба їхніх оборонців д-ра В.Старосольського і д-ра С.Барана за життя підсудних. 11 листопада о год. 12 вполудне оголошено засуд, яким засуджено Шеремету і Мельничука – до кари смерти.
«Ні один м'яз їх обличчя не задрожав, оповідав нам один місяць після цього в Празі д-р В.Старосольський, спокійні як і на протязі цілої розправи, вони тільки обнялися і поцілувалися. Було ясно, що давно вже були вони рішені віддати своє життя, що рішилися на те ще тоді, коли переходили 3бруч, а може і скорше ще перед роками, коли вступали в ряди Українських Січових Стрільців».
Першого випровадили на в'язничне подвір'я на розстріл – С.Мельничука. Він співав революційну пісню, коли впала сальва польських жандармів.
А про геройську смерть П.Шеремети – так оповідав д-р В.Старосольський: «А відтак виведено Шеремету Петра. Ви знаєте, які були його останні слова: – Хай живе революція, хай живе народ, хай живе Україна! А потім командував: «Стріляй!» Але ви не бачили його в той момент. Ви не бачили, як стояв він гордо, як гордо підніс голову і яким дужим і владним голосом він взносив ці оклики й казав стріляти. В цій постаті й голосі почувалося, що він не є переможений, а переможець…»[267]
Поет Василь Пачовський написав в честь розстріляних революціонерів-УСС-ів «Думу про Івана Цепка, Петра Шеремету і Степана Мельничука», яку закінчив такою строфою:[268]
В тім же приблизно часі, ті колишні УССтрільці та київські ССтрільці, що були на західніх українських землях, також не погоджувалися з новим польським ярмом, і розпочали організовану боротьбу з окупантським режимом. Вони оснували і очолили в 1920 р., при співучасті кол. членів інших частин Української Армії, підпільну бойову організацію, т. зв. «Українську Військову Організацію» (УВО), яка була побудована на засаді понадпартійности, та обєднувала кращі елементи кол. військовиків, різних політичних напрямків. Вона провадила довший час живу пропагандивну та революційно-бойову акцію проти окупантів. З її рамени виконав кол. чотар УСС, Степан Федак, збройний атентат в 1921 р. у Львові на тодішнього начальника Польщі Юзефа Пілсудського.
Рівночасно, переважна більшість кол. УСС і СС, враз з іншими кол. військовиками і активними громадянами, взяла в свої руки ініціятиву відновлення і розбудови, зруйнованого війнами і ворожими окупаціями, українського національного життя під Польщею. Вони повели цю роботу з одушевленням, енергією і посвятою, при великих недостатках матеріяльно знищеного власного громадянства, не зважаючи на надзвичайні перешкоди чужої влади.
Відновлено і упорядковано політичне життя. У проводі різних політичних груп і партій, бачимо численних кол. УСС-ів. Багато з них стає кращими провідниками та організаторами усіх політичних груп, партій і організацій, як ПНР, УНДО, УСРП, УСДП, УХО, ФНЄ і інших. Після розв'язання УВО частина кол. УСС і СС взяла участь в створенні ОУН і в його проводі. Були вони і послами до варшавського сойму з рамени українських політичних партій.
В усіх ділянках національного життя бачимо кол. УСС-ів на відповідальних і передових місцях. Вони творять нові організації молоді та стають на їх чолі. Те саме і на культурно-освітньому і виховно-шкільному полі.
Дуже активну участь та велику енергію виявили кол. УСС-ці на новому полі суспільно-національного будівництва, а саме в кооперативнім рyсі. Тут ми бачили їх на керуючих постах, головно в багатьох містах на провінції і по селах, де вони зі стрілецькою енергією клали нові основи нашої господарської сили і незалежности.
Та найбільш видатні і ефективні висліди праці здобули кол. УСС на журналістичному, літературному і видавничому полі, як публіцисти, письменники і організатори видавничої справи. Про заслуги видавничої кооперативи «Червона Калина» згадуємо на іншому місці. Найбільш заслужене видавництво у Львові, «Українська Преса», яке видавало кілька масово поширених часописів і багато корисних книжок національно-виховного змісту, включно зі щоденником, це майже виключне діло кол. УСС-ів.
Трудно є вичислити детально усі ті численні галузі нашого життя, де проявилася творча ініціятива і жертвенна праця кол. УСС-ів, а зокрема, подавати багато соток їх прізвищ. Вони з тим самим колишнім запалом і почуттям національного обов'язку працювали тепер для тої самої ідеї, за яку недавно боролися. І головне те, що всюди вносили вони давній стрілецький дух, ширили довкруги себе бадьорий настрій оптимізму і віри в свої сили, та своїм творчим ділом були прикладом національної єдности і солідарности. Вони відограли велику ролю в розбудові нашого публічного життя на засадах здорової громадської моралі, та були позитивним елементом в українськім життю.
Усюди, де прийшлося жити УСС-ям після трагічного закінчення наших збройних змагань, вони несли з собою творчу думку та бажання праці для лікування тих тяжких ран, які нам нанесло минуле лихоліття.
Численна громада УСС на еміграції в Празі була на першому місці між тими трьома організаціями, які в 1921 р. створили там «Український Громадський Комітет», який в наступних літах розвинув великого значення українську національно-культурну працю в ЧСР.
Ті численні УССтрільці, які після 1920 р. остали на Україні, або переїхали туди пізніше, відіграли там знаменну ролю, як національно свідомий елемент, підтримуючи активно українську національну течію, яка там змагалася з московсько-большевицьким централізмом. Вони займали там в періоді т. зв. українізації поважні позиції в національно-культурнім, шкільнім, мистецькім (театр) , літературнім і взагалі, в громадськім житті, маючи все на увазі український національний інтерес. Оставили по собі добру пам'ять серед наших тамошніх земляків. Підчас жорстоких переслідувань в 30-их роках московсько-більшовицькою владою українського національного життя, усіх кол. УСС увязнено, як небезпечний для Москви елемент, і зліквідовано в добі жахливої Єжовщини. Було між ними багато визначних старшин і культурних діячів, УСС-ів. Про декого з них були відомості про те, що перебували на Соловецьких островах або в далекому Сибірі.
Коли після розвалу Польщі звільнено північно-західні українські землі з-під польського режиму, тоді із багатьома іншими українськими громадянами пішли туди на громадську працю також кол. УСС. В 1943 р., в часі підпольного польського терору, згинули деякі з них на відповідальній стійці, яку вони там серед незвичайно трудних відносин займали. 28 лютого 1943 р. згинув в Потурині, на Грубешівщині, волосний старшина Потурина, Франц Борис, кол. сотник Січових Стрільців, командант славного дивізіону кінноти СС. В тім же часі згинув 20 березня 1943 р., з рук польського вбивника голова Українського Допомогового Комітету в Грубешові, кол. УСС, др. Микола Струтинський.
Також в останніх змаганнях української зброї не бракло УСС-ів. Були вони в УПА та в кривавім бою Української Дивізії під Бродами.
Ці короткі і досить неповні відомості про працю і боротьбу УССтрілецтва поза формаціями і після збройних змагань – це доказ невсипущої життєздатности, енергії і жертвенности УСС та непоборної тугости Стрілецького духа.
Найважнішим моментом, що визначає історичне значення та головну ролю Українського Січового Стрілецтва в історії українського народу, є факт, що воно перше, після втрати нашої державної незалежности, видвигнуло новаторську, революційну ідею відродження і створення власної збройної сили, для боротьби за наше визволення і самостійну державність, та здійснило цю ідею, і стало першою збройною формацією українського народу в новітній добі його історії. Воно мало усі типові признаки національної збройної сили.
Вимарш перших сотень УСС на фронт у Карпатах та їх перші бої з московським військом в вересні 1914 р., були початком новітніх визвольних змагань українського народу та його збройної боротьби за незалежну державність.
Дехто думає, що зв'язок УСС з займанницькою державою та їх підлеглість чужому командуванню, як також брак своєї державної влади, позбавляє їх підстави вважати себе українським військом, чи українською збройною силою, в стислім того слова значенні, і тому дату 1913 чи 1914 рр. не можна вважати датою народження новітньої української збройної сили. Стрічаємо часто погляд, що початком новітніх українських визвольних змагань не були перші бої УССтрільців в вересні 1914 р., бо, мовляв, боротьба українського народу за державність почалася щойно в 1917 р.
Цей помилковий погляд, який без належного узасаднення пересуває дату народження новітнього українського війська та початку наших збройних змагань на кілька років пізніше, до 1917 р., є надто поверховний і необгрунтований. Його досить тяжко спростовувати та вияснювати, бо його автори не подають переконливих і стислих тверджень, ні тих конкретних фактів і історичних подій, які доказували б нестійність тези про 1914 рік, як початок нашої визвольної боротьби.
Треба припускати, що автори повищого погляду базуються на тому, що тільки власна держава, або її сурогат, чи ембріон з певними признаками державного авторитету, яким була в початковій фазі УЦРада, можуть творити своє військо, свою армію. Вони думають, що тільки держава і її уряд може бути власником і диспонентом збройної сили, якої завданням є боротьба за державність.
При такому ставленні справи залишається нерозв'язаним питанням, як треба кваліфікувати збройні сили поневоленої і недержавної нації та їх довголітню, часто тяжку боротьбу за незалежну державність. Відомо ж, що усі ці визвольні, революційні, повстанчі і т.п., військові формації, чи армії поневолених народів, провадили під власним національним прапором та за контролею і відповідальністю свойого націонадьного проводу визвольну боротьбу в різних організаційних формах, вживаючи різнородної тактики та використовуючи усякі пригожі політичні комбінації. Вони боролися за визволення своєї батьківщини, або зовсім самостійно, або при допомозі, а навіть під формальним військовим проводом своїх союзників.
Для кращого з'ясування цієї проблеми треба вияснити та устійнити коротко два соціологічні і політичні поняття: нація і держава. Їх силутується часто разом, не розрізняючи виразно іх істотних признак і взаємовідносин.
Коли ми кажемо: українське військо, або визвольні змагання української нації, то в обох випадках суб'єктом даних понять, чи явищ, є нація. Нація, а не держава, є основним, вищим поняттям в гієрархії суспільних груп. Нація є самостійною особовістю, та є носієм і центром усіх її функцій, змагань і інтересів. В 3-тім артикулі французької «Деклярації прав людини і громадянина « сказано, що «засада усієї суверенности остає по своїй істоті в нації», Але нація, як спільнота, змагає до політичної самостійности в формі держави. Для повного вияву своєї індивідуальности та для заспокоєння своїх інтересів, вона мусить заволодіти наймогутнішим суспільним механізмом – державою, нація стає власником держави.[269] Після здобуття державної самостійности, нація передає свої компетенції та свої політичні Функції – незалежній, самостійній, національній державі. Як бачимо, нація є основним, суверенним, діючим історичним суб'єктом, і до моменту створення своєї держави є вона єдиним, повновартним носієм усіх своїх політичних функцій. Політичний провід недержавної нації є єдиним, компетентним репрезентантом її волі та відповідадьним керівником її визвольної боротьби.
Створення військово-революційної організації Січових Стрільців до світової війни та збройна боротьба УССтрільців на фронті проти Росії – це типовий приклад національно-визвольної боротьби.
Довоєнна формація Січових Стрільців, як революційна організація, заповнила в історії наших визвольних змагань приблизно цю прогалину, яка є записана в історії інших поневолених народів (фіни, поляки, і інші), як довголітня революційна і повстанська боротьба проти чужих окупантів. Довоєнні Січові Стрільці перейшли від разу на вищий ступінь цієї боротьби, яка уже вимагала підготови широкого, систематично веденого військового руху. Національно-визвольний і революційний характер довоєнного стрілецького руху та його ролю, як підготови наших визвольних змагань, ми вичерпно з'ясували і на фактах та документах показали в окремім розділі цієї книжки.
В світлі наших уваг про істоту націоцальної спільноти та про її політично-визвольні функції, зовсім ясно виступає історична роля Українських Січових Стрільців, як першої новітньої української збройної формації, що в 1914 році розпочала визвольну боротьбу українського народу за його державну незалежність:
1. Українські Січові Стрільці були покликані в 1914 р. до збройної боротьби проти Росії найвищим політичним проводом українського народу в тодішнім «вільнім світі», Головною Українською Радою, і її військовим органом, Українською Боєвою Управою. Була це повноправна, українська політична репрезентація, в якої склад входили, покликані народом, формально легітимовані громадські діячі, а саме: парляментарні і соймові посли, вибрані всенародним голосуванням, на основі конституційного закону про демократичні вибори, – та представники усіх трьох масових, легальних, політичних партій, УНДП, УРП, і УСДП, які від довгих літ організували та репрезентували широкі народні маси і були їх політичним проводом, та були засновані при найближчій співучасті М.Драгоманова і М.Грушевського. На нашу думку, був це найсильніше та найбільш формально і правно легітимований політичний провід українського народу впродовж останніх кількадесятьох років. Він був дійсним і правдивим виявом загальної волі і змагань нації, і тому його заяви і акти, були повновартісними актами національно-державного значення. В травні 1915 р. його склад поповнюється представниками Союзу Визволення України, який був політичною репрезентацією українців в Росії, і створена тоді Загальна Українська Рада, стала незалежним, авторитетним, всеукраїнським центром визвольної боротьби проти Росії та політичним проводом УССтрільців.
2. Українські Січові Стрільці були добровольцями, необов'язаними до військової служби, які вийшли із національно найсвідоміших, та найенергічніших і найжертвенніших кол тодішньої молодої української генерації. Вони пішли добровільно, на основі свобідного рішення своєї волі боротися, як чолова колона українського війська, за визволення батьківщини.
3. Українські Січові Стрільці мали ясну ціль своєї боротьби. Вони боролися тільки за Україну, за інтереси української нації, за визволення поневоленого москалями українського народу, за незалежну українську державу. Тільки за цю ідею проливали кров і гинули УСС. Тому УСС були українським військом, і тільки українськими вояками вони себе вважали і ними хотіли бути. Їх формальний, примусовий зв'язок з чужою державою і армією, ні на момент не захитав їхнього національно-державного ідеалу, ані не зменшив їх національного характеру. Інтереси австрійської держави були для них зовсім байдужі.
4. Українські Січові Стрільці боролися проти головного історичного ворога України, що загрожував існуванню української нації – проти Росії. Вони добре розуміли, що, з одного боку, треба боронити Галичину і Буковину, як український П'ємонт, перед агресією російського імперіялізму, а з другого, що тільки через поразку і розгром Росії, постане на її руїнах Вільна Україна. Своєю активною участю в боротьбі проти царської Росії, УССтрільці причинилися до її поразки і до розвалу, та в той спосіб стали співчинником вибуху російської революції.
5. Українські Січові Стрільці були ділом власних сил українського народу, його свідомости, політичної зрілости, енергії і патріотизму. УСС не творили ніякої т. зв. легіонової концепції, бо уже до війни вони організувалися і вишколювалися власними силами, без чужої допомоги, поборюючи поважні перешкоди.
6. Українські Січові Стрільці також і своїми, національними, українськими, зовнішними признаками були українським військом. Хоч в складі чужої армії, вони виступили до боротьби за волю України, тільки під українським національним прапором, та цілковито зберегли свій український характер та свою національну окремішність. Їх зовнішній вигляд, однострій, шапка-мазепинка, відзнаки, емблеми були українські, самобутні. Мова наказів і внутрішньої служби та назовництво були українські.
7. Українські Січові Стрільці були також предметом живого заінтересування і оцінки ворогів. Ми подавали вже вище голоси російських військовиків з-під Маківки і Лисоні, які з ненавистю, але одночасно з повним респектом ставилися до УССтрільців, як до української військової частини, називаючи їх зразковим військом, яке мріє про створення самостійної України. Також російська тайна поліція живо інтересувалася УССтрільцями, як українською військовою частиною. У записці Департаменту Поліції в Києві, з 1914-1916 рр. читаємо м. інш. такий уступ про УСС, в якому вважається М.Грушевського іх ідейним інспіратором:
«Росію проф. Грушевський називає «тюрмою народів» і своїми лекціями з історії Росії у Львові він виховав таких молодих людей, які утворили тепер галицький легіон «Січових Стрільців» (добровольців) і хваляться проливанням крови русского солдата. От такі плоди цього посіву, що його зробив в Галичині проф. Грушевський. Із статтей Вісника (Союзу Визволення України) видно, що Союз Визволення України піддержує Січових Стрільців грошевими збірками, що цей легіон стрільців добровольців утворився в Галичині із рядів добровільних дружин званих по статуту «Січі» і що ці «Січі» крім спеціяльного завдання, мали також освітньо-виховний характер».[270]
Як вороже ставилися московські офіцери до УССтрільців, змальовує відомий український письменник Б.Антоненко-Давидович в своїй драмі «Лицарі абсурду». Московські офіцери лають зневажливо полоненого УССтрільця, як мазепинця і зрадника матері Росії та допитують про місце побуту легіону УСС. Полонений гордо відмовляється зрадити своїх товаришів зброї. Розлючений офіцер дає наказ розстріляти полоненого, і його розстрілюють.[271]
Ця ненависть москалів до УССтрільців не загинула по сьогоднішній день. В літі 1955 р. Київська радіовисильня устами якогось московсько-большевицького агента, українського походження, не забула пригадати при нагоді 40-ліття УСС, що УССтрільці, це «кривавої памяті австро-угорські Усусуси».[272]
І білі, і червоні московські імперіялісти добре знали і знають, хто це УССтрільці, та за що вони боролися, і тому, і ті і ті зненавиділи їх, як найзавзятіших і непримиренних ворогів московського панування над українським народом. Їхні агентури ще сьогодні намагаються відібрати УССтрілецтву ті признаки, які характеризували б його як тих, що проливали кров тільки за Україну, а не за когось іншого. Вони хочуть понизити УСС, щоб не були прикладом для інших, щоб не були героями.
Свою глибоку ненависть до УССтрілецтва та його визвольної ідеї задокументували московські большевики підступним і скритим вбивством, уже після закінчення наших визвольних змагань, чотирьох, славної пам'яті командантів Українського Січового Стрілецтва:
1. Генерала Осипа Микитки, команданта Легіону УСС в 1918 р. Народжений в Рогатинщині в 1874 р., був професійним старшиною австрійської армії, в ранзі капітана, і в такім характері призначений командантом Легіону УСС з початком січня 1918 р. На тім становищі був до листопадового перевороту. В польсько-українській війні і в офензиві українських армій на Київ, був камандантом І-го корпусу УГА. Від грудня 1919 р, Начальним Вождом УГА. Арештований в квітні 1920 р. большевиками, був інтернований в таборі в Кожухові і в тюрмі ЧК в Бутирках під Москвою, де дуже бідував. В Кожухові приїздили до нього представники ЧеКа і команди Червоної Армії, та пропонували йому вищі посади в армії. Він рішуче відмовився. В першій половині серпня 1920 р. його вивезли з табору в Кожухові до Москви, до ВЧК, де його розстріляно.[273]
2. Полковника Євгена Коновальця, команданта полку, а пізніше Корпусу Січових Стрільців. Народжений 14 червня 1891 р. в с. Зашків під Львовом. Відомий до війни як активний в політично-громадському житті студент Львівського університету. Як полонений старшина, перебуваючи після вибуху російської революції на Україні, належить до перших ініціяторів і організаторів Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців. Стає командантом куреня, пізніше полку, а вкінці Корпусу Січових Стрільців. Як незмінний його командант та голова Стрілецької Ради, відіграв визначну ролю в боротьбі Української Народної Республіки проти московських імперіялістів. Після невдачі наших визвольних змагань очолював підпольно-революційні організації УВО і ОУН. Згинув в Роттердамі, в Голяндії, 23 травня 1938 р., з руки провокатора, насланого московсько-большевицькою владою.
3. Полковника Гриця Коссака, команданта Легіону Українських Січових Стрільців в 1915 і 1916 рр. Народжений 7 березня 1882 р. в Дрогобичі. До війни управитель народної школи та активний організатор і інструктор Товариств Січових Стрільців в Бориславщині. З вибухом війни став командантом куреня впродовж 1914 р. В 1915 і 1916 рр. займає пост команданта полку, або як пізніше називано, Легіону Українських Січових Стрільців. В УГАрмії бачимо його на становищі команданта ІІІ-ого Галицького Корпусу. Перебуваючи в 1920-их роках на еміграції в ЧСР, переїжджає звідтам разом з іншими відомими українськими діячами в Україну, для національно-культурної праці, в періоді т. зв. українізації. Як нам оповідають, він здобув собі там поважний авторитет серед свідомих елементів українського громадянства. На весну 1931 року, полк. Коссак був заарештований під закидом приналежности до т. зв. Українського Національного Центру, що його мав очолювати М.Грушевський, а який за словами П.Постишева «представляв собою бльок українських і галицьких націоналістичних партій. Це була боєва націонал-фашистівська органі зація…» В найближчих місяцях після арешту, під час розшалілого тоді протиукраїнського терору в Україні полк. Коссак загинув в застінках ГПУ.[274]
4. Отамана Осипа Букшованого, команданта Бригади Українських Січових Стрільців в 1918 і 1919 рр. Народжений в 1887 р. в Коломиї. В 1914 році стає в ряди УСС, як командант сотні УСС перебуває зимову карпатську кампанію і на весну 1915 р. попадає в російський полон. Після втечі з полону, і після кампанії на турецькім фронті, він знову йде в поле, як командант сотні. Безпосередньо перед листопадовим переворотом старшинський збір УСС назначив його командантом Легіону УСС, а при переорганізації УСС, був іменований командантом Бригади Українських Січових Стрільців. Після ліквідації УГА, залишається в Україні, де був заарештований та впав жертвою мoсковсько-большевицького терору, очолюваного комуністами Косьором і Баліцьким, під час ославленої Єжовщини в 1933 р.[275]
Характер УССтрілецтва, як національно-визвольного війська вияснює історична аналогія з боротьби різних недержавних та поневолених народів, які дуже часто боролися за свою незалежність і соборність по боці чужих держав, а навіть в складі чужих армій, як окремі національні частини.
Згадаймо визвольну італійську армію Гарібальді, який з одною тисячкою «червоних сорочок» розпочав збройну боротьбу за незалежність і соборність Італії в 1859 р. по боці Франції і, осягнувши свою мету, став національним героєм.[276]
В першій світовій війні боролися за державну незалежність польські легіони по боці Австрії і чеські легіони в Росії, під керівництвом свойого національного проводу та після перемоги стали кадрами національних армій. Їх боротьба є предметом глибокої пошани тих народів.
Те саме бачимо в такої культурної та свободолюбної нації як фінляндці, що ще до першої війни в збройній, революційній боротьбі змагалися з московським імперіялізмом. Історик фінляндських визвольних змагань Й.О.Ганнуля пише в своїй книжці про політичні настрої в Фінляндії в перших місяцях війни: «Стало ясним, що Фінляндію можна врятувати тільки через цілковите розбиття Росії. Героя фінляндців, П.Свінгувфуда, вислано на Сибір. Більшість мала досить московських обіцянок. Вона сказала, що Фінляндія мусить взяти свою долю в свої руки і порозумітися з ворогом нашого гнобителя».[277] Тисячі фінляндської молоді, головно студентів, на зазив свойого політичного проводу опустили батьківщину і переїхали до ворога Росії, до Німеччини, де створили батальйони фінляндських стрільців, які пройшли знаменитий німецький старшинський і підстаршинський вишкіл, щоб бути готовими, коли прийде момент боротьби за волю батьківщини. Від квітня до грудня 1916 боровся цей легіон фінляндських стрільців на протиросійськім фронті під Ригою. Після вибуху російської революції його вислано в жовтні 1917 р. до Фінляндії кораблями і підводними човнами, з великим транспортом крісів, скорострілів, амуніції та радіових стацій. В Фінляндії він став основними кадрами молодої національної фінляндської армії, яку тоді очолював кол. російський генерал Карл Маннергайм. Була це рішального значення підмога в критичній хвилині для Фінляндії, яка стояла в тяжкій боротьбі з московськими большевиками.
Фінляндський народ високо цінить своїх стрільців, а фінляндська історіографія ставить їх на достойне місце в історії свого народу, стверджуючи, що з вибухом першої світової війни та виступом фінляндських стрільців в грудні 1914 р., почався новий період визвольних змагань фінляндського народу.[278]
А тепер те, що найцікавіше для нас. До згаданої книжки фінляндського автора, Й.О.Ганнуля, – під заг. «Війна Фінляндії за незалежність» написав вступне слово англійський генерал, сер Волтер М.Ст.Г.Кірке, який так говорить про фінляндських стрільців: «Суворі переслідування, які росіяни розпочали в Фінляндії на переломі століття, викликали визвольний рух, внаслідок якого вислано коло 2000 молодих фінляндців до Німеччини, де вони отримали військовий вишкіл, щоб бути готовими, коли прийде слушний час, до боротьби за свободу їх батьківщини. А пізніше, під час змагань за незалежність, ці фінляндці показалися дуже цінними, як інструктори-вишкільники і провідники-командири фінляндської національної армії».[279]
Згаданий англійський генерал, який під час першої світової війни боровся по другому боці воєнного фронту проти Німеччини, не тільки не обвинувачує фінляндських стрільців в германофільстві, а навпаки, зовсім об'єктивно та згідно з честю характерної людини, не боїться ствердити їх важливу національно-визвольну ролю в боротьбі фінляндського народу за не3алежність.
Як далеко цей погляд чужинця-генерала про визвольні змагання іншого народу, що боровся по боці ворога його власної держави, відбігає від тих міркувань деяких українських визначніших військовиків та істориків і публіцистів, які по сьогоднішній день не хотять об'єктивно сказати дійсну правду про ролю, значення і місце УССтрільців в історії наших визвольних змагань, та вважають, що період боротьби УССтрільців від 1914 до 1918 рр. не годиться включати до історії боротьби України за державність.
Коли шукати за причинами і тими ідейно-духовими елементами, що створили моральну силу Українського Січового Стрілецтва, яка дозволила йому втриматися при життю та пройти переможно крізь воєнні бурі та грозу революції і сповнити з повним успіхом своє історичне завдання, – то треба ствердити, що була це в першій мірі велика ідея національної єдности і солідарности у цій важливій історичній добі, та глибоке відчуття між УСС потреби одної думки та одної дії, диктованої одним національним ідеалом.
Була це ідея виплекана уже далеко до війни молодою українською генерацією, яка створивши різні ідеологічні групи та організуючи політичні партії, згідно з потребами культурної нації, зуміла одночасно ініціювати та переводити в життя спільними, об'єднаними силами всіх українців велику оборонну боротьбу за наше національне існування. Слова Франкового гимну «Хай пропаде незгоди проклята мара, під України єднаймось прапор!», або другої його пісні «Єднаймося, братаймося в товариство чесне, хай братерством, спільними трудами Вкраїна воскресне!» – не були пустою, святочною фразою, а твердим громадсько-політичним принципом тодішньої молоді.
Ідея національної солідарности і політично-партійної та ідеологічної толерантности – була проведена в життя УССтрілецтва не на основі механічного договорення згори, а як самозрозумілий, недискутований, стихійний вияв ідеології усього Стрілецтва, як наслідок довголітнього довоєнного виховання української молоді в дусі здорового патріотизму та демократичних традицій. Вступаючи в ряди Стрілецької спільноти, ніхто не мусів виступати із своєї ідеологічної, чи партійної організації, ніхто не брав на час війни відпустки від своєї групи, ані не мусів відрікатися свойого переконання і світогляду. Ідеологічна диференціяція не суперечила Стрілецькій ідеї, а навпаки, збагачувала та поширювала і поглиблювала її, узброїла її критичною думкою, даючи УССтрілецтву можливість орієнтуватися самостійно в складних політичних проблемах та правильно їх розв'язувати. Вона охоронила його перед однобокістю, шкідливими наслідками некритичної ментальности та грубими помилками в хаосі війни і революції.
Цей дух правдивого побратимства, товариської культури та демократичної толерантности серед УССтрілецтва, що був основою його моральної сили, дає нам відповідь на питання, чому Стрілецька спільнота, не удаючися до авторитету сильного, всезнайка вождя, та без застосування вождівського принципу, так достойно і успішно виконала свою історичну місію. Таким типовим прикладом вождя був Ю.Пілсудскі, який зосереджував в своїй тільки особі всю ідею, всю відповідальність і боротьбу польського легіону, що боровся проти Росії в першій світовій війні.
УССтрілецтво не мало, ані не мусіло мати у своєму проводі надто авторитетної особи з необмеженою компетенцією, яка думала б за нього, та діяла і рішила самовільно, на свою тільки відповідальність. Команданти формацій УССтрілецтва, що керували ними в різні часи, з кращим або гіршим успіхом, та визначалися більшими або меншими організаційними і фаховими здібностями, були тільки військовими командантами, в стислому розумінні того слова, без особливих вождівських прикмет.
В формації київських Січових Стрільців проблема провідництва і командування була правильно і просто розв'язана створенням окремого органу, «Стрілецької Ради».
Впродовж існування формації УСС, коли не раз приходилося самому Стрілецтву обговорювати всякі ідейно-політичні проблеми, та рішати про ідеологічне спрямування в моментах політичної кризи або про різні внутрішньо-організаційні справи, тоді приходили до слова визначніші представники УССтрілецтва і узгіднювали свої погляди та надавали їм відповідний напрям. Відбувалось це на ширших або вужчих сходинах, а часом на загальних стрілецьких зборах.
Коли траплялись внутрі УССтрілецтва якісь конфлікти, то вони ніколи не належали до проблем світоглядових або політично-партійних. Не треба очевидно уявляти собі, що ті давні часи з перед 40 років, були періодом якогось примітивного стану громадської думки і політичного зацофання, та не дорівнювали такому високому рівневі політичної активности, як сьогодні. Навпаки, треба ствердити, що горизонти світоглядового і політичного думання молоді були тоді ширші, ніж сьогодні. Між загалом Стрілецтва нуртували різні ідеологічні напрямки, з яких одні мали більше, а другі менше симпатиків, але вони не маніфестувалися на зовні на шкоду ідеї національної єдности. Зрештою, усі ці різниці відходили на другий плян перед головним, основним, спільним національним інтересом солідарної боротьби за існування нації і її державність. В процесі боротьби творилася і росла нова, визвольна Стрілецька ідеологія, що її передовими представниками були люди, які належали до різних світоглядів і політичних напрямків.
Для прикладу та для ілюстрації повищих тверджень, ми наводимо сильвети кількох передових представників УССтрілецтва, що належали до різних ідеологічних і політичних напрямків, та були їх послідовними прихильниками, а які одночасно остали прикладом високої політичної культури, шляхетної толерантности та взаємного товариського довір'я. Вони також були найкращими репрезентантами Стрілецької ідеології, а своїми особистими духовими прикметами, особливостями характеру і вдачі так себе доповняли, що творили усі разом, своїми індивідуальностями, збірний символ Стрілецької ідеї.
Були це полковник Дмитро Вітовський, поручник д-р Володимир Старосольський, отаман Сень Горук і сотник Федь Черник.
Полковник Дмитро Вітовський – народжений в 1887 р. в селі Медуха, станиславівського повіту. Гімназію сюнчив в Станиславові і тут вперше виступив на громадське поле як голова середньошкільної Драгоманівської Громади. Студіював право на університеті у Львові, де брав активну участь в боротьбі за український університет. Перебуваючи переважно в Станиславові, він розвинув там дуже енергійну діяльність в Січовій організації, та в політичній роботі Української Радикальної Партії серед селянських мас, – як знаменитий організатор і прекрасний бесідник.
З вибухом війни став членом Української Боєвої Управи. Як сотник УСС зорганізував і виховав одну з найкращих сотень УСС і відійшов з нею на фронт в Карпати. Відзначився в боях і своєю товариською і культурною поведінкою та шляхетним характером здобув загальну симпатію і популярність серед УССтрілецтва. Вже в перших місяцях війни став його духовим провідником та ідеологом. Дуже дорожив існуванням УСС, та, не зважаючи на власне засадниче протиавстрійське наставлення, не допустив до самоліквідації Легіону УСС, передбачаючи своєю глибокою інтyіцією його важливе завдання в маибутньому. Вітовський підкреслював наскрізь політичний характер формації УСС.
Полк. Вітовський був творцем і знаменитим виконавцем листопадової революції у Львові. Як Державний Секретар Військових Справ ЗУНР, заслужився при організації УГАрмії. Був засадничим соборником та робив дуже енергійні заходи про негайне об'єднання українських земель та створення одної Української Армії. Коли Національна Рада в Станиславові ухвалила 3-го січня 1919 р. об'єднання ЗУНР з Великою Україною, полк. Вітовський з цієї нагоди видав наступного дня «Універсал до Галицької Армії», в якому на вступі писав: «Зі сльозами радости сповіщаю Вам велике слово: Вчора упав кордон між українськими землями і від вчора ми всі вже громадяни великої Народньої Республіки». Вкінці, як член української дипломатичної місії на мировій конференції в Парижі, в травні 1919 р., він сміливо та з повною достойністю боронив українські державні інтереси та честь Української Армії перед злобними наклепами польських делегатів. В поворотній дорозі з Парижу в Україну полковник Вітовський згинув трагічно в літаковій катастрофі 8-го липня 1919 р., під Ратибором на пруському Шлезьку, як вояк-герой, при сповнюванні прийнятих обов'язків. Поет О.Олесь присвятив пам'яті полк. Д.Вітовського один з кращих своїх віршів , який подаємо при кінці цієї книжки.
Поручник д-р Володимир Старосольський народжений в 1878 році в Ярославі. Там кінчив гімназію. Про нього ми вже згадували. Після покінчення правничих студій на віденькому університеті став одним з накращих адвокатів-оборонців у Львові. Від студентських літ до кінця свойого життя був передовим членом Української Соціяльно-Демократичної Партії, а в останніх роках також її головою.
З вибухом війни був одним з перших організаторів УССтрілецтва. Тоді ж став членом ГУРади і УБУправи. Хоч не був фронтовим старшиною, але весь час існування УССтрілецтва повнив відповідальну службу в формаціях УСС та був зв'язковим між УСС а ГУР, ЗУР, СВУ і УБУ. Орієнтуючися накраще в цілості української проблеми та в її зв'язку з тодішною міжнародною ситуацією, д-р В.Старосольський був речником політичного світогляду УСС. Був він принциповим демократом і соборником. Разом з сот. Д.Вітовським були вони найкращими ідеологами УССтрілецтва. Д-р Старосольський, як політичний мислитель, був блискучим теоретиком та аналітиком політичної дійсности, а Вітовський, як активний і більш практичний діяч серед народних мас, умів популяризувати ті принципи визвольної політичної думки серед УССтрілецтва. Обидва тішилися безмежним довір'ям усього УССтрілецтва і завжди на нього заслуговували.
Після війни був Д-р Старосольський весь час політично активний. Працював також науково в соціології і політичній теорії. Був одним з найкращих оборонців в численних політичних процесах. Восени 1939 р. був арештований московськими большевиками у Львові та вивезений на заслання до Казахстану враз з родиною, де незабаром помер.
Отаман Сень Горук народжений в 1873 р. в Снятині. Після укінчення гімназії, студіював на львівському університеті, де належав до проводу «Молодої України». Мав зв'язки з РУП, друкував таємно її брошури соціяльно-революційного змісту та враз з іншими членами організації перепачковував їх на Україну. Пізніше став передовим членом новоствореної «Християнсько-Суспільної Партії» та начальним редактором її органу «Руслан». Головну свою громадську діяльність проявив в товаристві «Сокіл», як активний член управи цієї організації. Був основником і командантом стрілецького відділу при «Соколі» у Львові, т. зв. Сокільських Стрільців.
3 початком серпня 1914 р. Горук взяв активну участь при організації УБУправи і став її членом. В жовтні 1914 р. він обняв команду сотні і відійшов з нею на фронт в Карпати. Від того часу не залишав фронту до кінця вересня 1916 р., коли попав під Потуторами в полон. На фронті визначився от. С.Горук як один з найкращих старшин УСС. Вліті 1915 р. став командантом 1-го куреня, на чолі якого брав участь у всіх боях УСС на Поділлю. Особливо визначився його курінь в бою на Лисоні. Був зразковим командантом. Дбав про внутрішній порядок куреня та зовнішній його вигляд і охайність. Був некомпромісним педантом. Сам був незвичайно сумлінний, пильний і точний у виконуванню своїх обов'язків. Був зразком працьовитости і солідности.
В війні проти Польщі от. Горук став начальником булави Української Генеральної Команди, яка була першим штабом УГА. Опісля займав вищі військові посади в УГА. Під час протибольшевицької револьти УГА на Україні перебував в Києві, де його при кінці квітня 1920 р. арештували большевики, та вивезли з іншими старшинами до табору в Кожухові. Там перебував він до 16 червня 1920 р. і того дня вивезено його з багатьма іншими старшинами до Архангельська, а звідтам, мабуть, на Соловецькі острови, де і загинув.
Сотник Федь Черник народжений в 1894 р. в селі Якимчицях пов. Рудки. Належав до молодшої віком групи старшин УСС. Середньошкільні студії скінчив в українській гімназії в Перемишлі вліті 1913 р. Після того студіював право на львівськім університеті. Брав живу участь в студентськім житті, але головну увагу присвятив спортові і руханці. Належав до передових членів студентського спортового товариства «Україна» та до «Сокола». Належав також до основників стрілецького відділу при «Соколі» у Львові. Був прихильником ідеології Української Національно-Демократичної Партії.
На заклик УБУправи вступив в ряди УССтрільців і з першою сотнею відійшов 10 вересня 1914 р. на фронт в Карпати. Своєю товариською вдачею, високою культурністю, незломним характером, та особливим оптимізмом і молодечим одушевленням, він скоро завоював симпатії та популярність серед товаришів зброї. Відзначився особливо зі своїми скорострільцями в бою на Лисоні. Але його небуденна індивідуальність розвинулася повній силі щойно під час його побуту у формації київських Січових Стрільців. Як незрівняний боєвик він виявив себе в київських боях в січні 1918 р. 24-літній старшина виріс в Білій Церкві на духового провідника Січового Стрілецтва та став блискучим речником його світогляду і ідеології, які закріпив своєю героиською смертю під Мотивилівкою. Був зразковим лицарем Червоної Калини та символом усіх тих людських та лицарських прикмет, які залишили в історичній спадщині Українські Січові Стрільці.
Ми навели короткі біографічні сильвети чотирьох кращих представників Стрілецтва, та подали їх суспільно-громадське і політичне обличчя, щоб на їх особах показати, як здійснювалася серед УССтрілецтва його провідна ідея національної єдности і солідарности та політичної терпимости і толеранції.
Усі вони належали до різних існуючих тоді ідейно-політичних напрямків, і тому символізують своїми особами велику і сьогодні актуальну ідею внутрішньої єдности нації в моменті небезпеки і загрози її існування. Не зважаючи на свої ідеологічні різниці, якими вони дорожили та які вони високо цінили, вони вміли глибоко відчути вищість загально-національного ідеалу та зрозуміти спільні інтереси національної спільноти.
Образ цих чотирьох репрезентантів УССтрілецтва, це заразом приклад і зразок, як їхні особисті духові прикмети та різні ідейні спрямування доповняли себе в гармонійну цілість, в об'єднану духову силу.
Було це також послідовне здійснення щирих бажань тодішнього політичного проводу УССтрільців, Загальної Української Ради, яка в першу річницю збройного виступу УСС, в своєму зверненні до них, заявила:
«Тільки в нашій внутрішній єдності – корінь і основа нашої сили!»
Усе минуле УССтрілецтва перейшло до історії нашого народу, як неповторне історичне явище.
І здавалося б, що нічого уже не залишилося із того колишнього світлого минулого УСС, з їх жертвенної праці і кривавих діл, як дорога спадщина і бажаний дарунок для сучасного і майбутніх поколінь і для вічноживої нації.
Визвольна ідея і збройний чин УССтрілецтва не пішли намарне. Вони живі й сьогодні. Вони живуть між нами, між нашим народом в іншій, новій і світлій формі. Вони трансформувалися в свідомості нації як її нова, моральна сила, як духовий ланцюг, що зв'язує її славне минуле з теперішністю, та збагачує цілу націю неоціненними скарбами, окупленими кров'ю поляглих борців за волю.
Є це – славна традиція Українського Січового Стрілецтва. Це та оспівана в піснях та жива в народі – Стрілецька слава. Це чудова легенда про лицарів Червоної Калини.
Коли говоримо про національні заслуги та політичні успіхи УССтрільців, то до цих неспірних їх успіхів і надбань, які збагатили український народ новими цінностями, – це була новітня національно-визвольна традиція.
Ніхто більш болюче не відчував до світової війни убогости нашої новітньої визвольної традиції, як УССтрільці. Ніхто не переживав з цього приводу більшого упокорення, як наша молода генерація до світової війни, коли порівнювала нашу скромну традицію з іншими народами, та зокрема, з нашими сусідами. Це були прикрі переживання свідомости нашої меншевартости та болючої заздрости, коли ми дивилися і слухали як молодь наших сусідів молилася щорічно на могилах та під пам'ятними хрестами своїх борців-революціонерів. А ми їх уже майже дві сотки літ не мали, і ждали пасивно на якесь чудо. І тому також постав серед нашої довоєнної молоді революційно-стрілецький рух, щоб розпочати і створити нашу визвольну традицію для майбутніх поколінь, без якої кожна поневолена нація є позбавлена основної моральної сили у її боротьбі за визволення.
Коли в критичних днях вересня 1914 р. рішалася доля існування Легіону УСС, то одним з рішальних мотивів збереження УСС у світовій війні, було бажання хоч би залишення традиції збройної боротьби для майбутніх поколінь. Тому Вітовський говорив тоді, що формацію УСС треба зберегти, хоч би тільки сотка УСС мала вернутися додому. Коли стрільці сотні Вітовського писали з-під Маківки в своєму листі до СВУ, в квітні 1915 р.: «Ми знаємо, що посів крови ніколи не гине», то вони найкраще оцінили значення визвольної традиції. І пізніше, коли в листопаді 1918 р. шанси перемоги Січових Стрільців перед боєм під Мотовилівкою були дуже малі, тоді Стрілецька Рада мотивувала своє рішення наступу на Київ, м. ін., так: «Для чого ж тоді не дозволити Січовим Стрільцям полягти під Києвом, бодай на спогад про геройську боротьбу за українську державу… Смерть Січового Стрілецтва виховуватиме майбутні покоління українського народу…»
УССтрілецтво добре розуміло політичне і національно-виховне значення визвольної традиції і тому її створення було також метою його збройної боротьби. Цю традицію воно створило, і це було його великим успіхом. І з того погляду треба також оцінювати політичну успішність боротьби УСС.
УСС ніколи не твердили, що від них почалася історія та традиція нашої визвольної боротьби. Однозгідна думка УСС була така, що їхня боротьба – пряме продовження давніх змагань українського народу за волю. УСС вважали себе носіями тієї визвольної ідеї, яку вони виводили від славної традиції Січового війська, що було символом українських змагань за незалежну державність. Вказує на це довоєнний масовий січовий рух та сама назва УСС.
Тут треба завважити, що УССтрілецтво ніде і ніколи не зв'язувало своєї традиції із «батальйонами руських стрільців» чи іншими формаціями, організованими в 1848/49 рр., та які були маніфестацією вірности галицьких русинів австрійській владі.[280]
УССтрілецтво передало свою історичну, ідейну і бойову традицію, як цінну спадщину, усьому українському народові. І наш нарід щиро прийняв її, бо з душі полюбив УССтрільців, як своє новітнє, перше українське військо.
Зокрема, під час нашого перебування під польською займанщиною поширився серед широких мас нашого народу, а особливо серед молоді, глибокий культ традиції УССтрілецтва та усіх тих національно-громадських чеснот, які воно створило. Була це найкраща школа національно-державницького виховання, громадської жертвенности і ідейно-політичної характерности. УССтрілецтво було зразком для молодого покоління. Тими символічними, історичними місцями, де цей культ традиції виступав із найвищим, майже релігійним одyшевленням, були могили поляглих на полі бою УССтрільців, а зокрема, два місця найбільших боїв УСС, де находилися масові могили героїв, Маківка і Лисоня.
З найдальших закутків західньо-українських земель, рік-річно плили на Маківку і Лисоню тисячі української молоді, щоб поклонитися славній пам'яті героїв та зачерпнути сили і віри до дальших змагань. Заходом філії Т-ва Охорони воєнних могил в Сколім відбувалися на Маківці величаві всенародні свята з церковними відправами, патріотичними промовами, при участі хорів, та апель поляглих героїв. Щорічне свято на Маківці ставало загальнонаціональною подією. На святі Маківки 4-го серпня 1935 року було дванадцять тисяч учасників.[281] Був це найкращий всенародний плебісцит почувань українського народу, що сказав своє останнє, правдиве слово про славну гору Маківку та про УСС, як про визвольне рідне військо українського народу.
З особливим пієтизмом вшановувала традицію лицарів Червоної Калини, – та пам'ять упавших героїв – Пластова молодь, яка продовжувала плекати ті ж ідеали, для яких жертвенно працювали і за які гинули в боротьбі з ворогом УССтрільці. Стрілецькі могили були для Пластунів джерелом найвищого юнацького ідеалізму, були вимріяним, чудовим місцем, де вони перероджувалися та виковували свій характер і кріпили віру.
Пластун Юрко Старосольський змалював у своїм гарнім нарисі «На Маківці» глибокі враження, які пережили учасники Пластової прогульки «Лісових Чортів», під час свойого побуту на Стрілецькім цвинтарі на Маківці, в 1929 р.:
«Захоплення стиснуло наші горла. Надхнений, світлий образ цминтару… А в очах наших не було смутку, – в них горів дивний вогонь і вони ясно гляділи на понурі хрести… Яке чудове місце на цминтар! Яке інше від усіх, усіх на цілому світі!.. Гнало нас у гору сонце… а додавало сили це дивне враження, яке на кожному робить чарівне слова: «Маківка!..» Сонце сильно похилилося над близьку гору, коли ми верталися на доли. На наших душах так радісно, так легко було, а проте йшли ми мовчки і пісня чомусь не співалася…»[282]
Деякі Пластові організації носили назви зв'язані з традицією УССтрільців, як наприклад, Пластовий курінь «Червоної Калини» в Стрию і інші.
УССтрілецтво дбало про передачу в надійні руки своєї традиції. Цю традицію перебрала стихійно уся українська молодь, але коли прийшлося з певними символічними формами виконати цей важливий акт, то була це Пластова організація, якій припала та честь бути переємником традиції УСС. Головна Рада Братства УСС, як репрезентаційний орган живих ще УСС-ів, окремою грамотою з дати Регенсбург, 20-го червня 1948 р. передала 5-му Куреневі Пластунів-Юнаків ім. Федора Черника обов'язок береження і плекання традиції і легенди лицарів Червоної Калини.
Як вище сказано, крім Пластунів, уся українська молодь перейняла традиції УССтрілецтва і чесно їх береже. Маємо на думці в першій мірі ту нашу молодь, що осталася в Рідному Краю серед найтяжчих відносин та змагається з московським окупантом.
Як свідчать опубліковані різними авторами документи і факти із боротьби Української Повстанської Армії в минулому десятиліттю на західньо-українських землях, традиція УСС була дуже популярною в проводі і серед вояцтва УПА. Дві найбільші Військові Округи УПА зв'язано їхніми назвами із традицією УСС, називаючи ВО в широкім районі Поділля – «Лисоня», а другу велику ВО в Карпатах названо – «Маківка». Один в Карпатах діючий відділ мав назву ім. Вітовського. Також в деяких підпольних публікаціях УПА видно виразні зв'язки з бойовою традицією УССтрілецтва. В підпольнім часописі «Повстанець» ч. 5-6 з 1945 р. в статті М.Дмитренка «Нехай вічна буде слава», автор називає період після першої світової війни, коли наша молодь виховувалася на традиції наших визвольних змагань – часом нашого духового озброєння. Він пише:
«Вислужену зброю україиського партизана і січового стрільця оглядав його син і скоро додумався, що збройні виступи, як найкращнй лік електрнзують смертельно хвору на зневіру націю… А коли прийшла велика пора, оця молодь тисячами ринула в УПА. Батьки тієї молоді робили точнісінько те саме: на Маківці й Лисоні, під Львовом й Києвом… Сучасна генерація не могла бути гіршою від своїх попередників…»[283]
Як відповідь на большевицьке видання львівського комсомолу про п'ятьох визначних героїв російської історії, як Александер Невський, Суворов і інші, в 1948 р. вийшло п'ять випусків серії «Слідами Героїв», між якими один випуск під нагол.: «Федь Черник», у якому змальовано героїчну постать Ф.Черника, в противагу до російської пропаганди.[284]
Велике значення сили традиціоналізму поодиноких груп нації, зокрема військових частин – стверджує Юрій Липа. Він вважає цілу націю сумою різнородних груп з традиціями, на яких будує нація свою силу. Як окремий приклад, він наводить традиціоналізм УСС і говорить: «Ще замало розуміють сучасники, якою великою річчю були вимарш на фронт Легіону УСС в 1914 р., вступ до Києва в 1918 р. синьо– і сіро-жупанників…»[285]
Ця велика і багата спадщина, якою стала для українського народу історична традиція УССтрілецтва, існує як реальний факт. Український народ її прийняв як свою цінність та як навід'ємну частину своєї історичної традиції.
Але усяка традиція мусить бути закріплена в пам'яті нації документами, матеріяльними пам'ятками та науково-історичними літературними творами. Це важливе і відповідальне завдання відносно традиції УССтрілецтва виконала знаменито після закінчення наших визвольних змагань – відома і заслужена видавнича кооператива «Червона Калина» у Львові.
Завдяки глибокому розумінню ваги цієї справи та творчим здібностям і організаційно-видавничому хистові кол. УССтрільців створено в 1921 р. у Львові видавничу кооперативу «Червона Калина», якої завданням було закріплення та збереження всієї нашої визвольної традиції останніх років, а зокрема традиції УССтрілецтва.
Ініціятори і творці задуманого діла виконали вповні своє завдання. Були це члени Управи та Редакції «Червоної Калини»: д-р Степан Шухевич, Осип Навроцький, Петро Постолюк, Лев Лепкий, Роман Купчинський, Богдан Гнатевич, Петро Пасіка і Михайло Матчак, які присвятили тій справі багато праці і знання. Крім них, багато інших кол. УСС-ів та кол. членів інших формацій Української Армії вложили свою працю в це діло.
Протягом 17 років свойого існування, видала «Червона Калина « 17 історичних календарів-альманахів, з цінними статтями і розвідками з періоду наших визвольних змагань, 10 річників щомісячного журналу «Літопис Червоної Калини», з багатим історичним матеріялом, цілий ряд обширних спогадів визначних учасників наших визвольних змагань, кілька монументальних історичних творів із новітньої нашої збройної боротьби, в тому три великі твори з історії УССтрілецтва: О.Думіна, Історія Легіону УСС, Збірник про СС «Золоті Ворота» і Альбом УСС. Видано також цікаві праці із визвольних змагань періоду гетьмана І.Мазепи, джерельний твір про Берестейський мир, знамениту працю Т.Масарика «Нова Европа», великий співанник з нотами з повним репертуаром стрілецьких пісень, та багато інших історичних, публіцистичних, літературних та популярних творів. Ці книжки в десятках тисяч примірників ішли в народні маси.
Щойно сьогодні, коли ми із кільканадцятилітньої перспективи переглядаємо і прочитуємо сотки статтей і більших творів із історії нашого недавно минулого, оглядаємо копії цінних документів із нашого державного будівництва та збройної боротьби, дивимося на тисячі цінних фотографічних знімок, що збереглися для майбутніх поколінь, вивчаємо монументальні історичні твори, написані і зредаговані з найбільшою дбайливістю і дивимося на ті пожовклі уже тепер дорогі сторінки видань «Червоної Калини», то треба сказати, що громадянам, які доконали це велике, надзвичайно важливе національне діло, належиться признання за виконаний Стрілецький обов'язок.
У виданнях «Червоної Калини» збережено в основі майже всю історичну бувальщину і традицію лицарів Червоної Калини, Українського Січового Стрілецтва.
Українська визвольна ідея, яка зродила Стрілецький чин – живе посьогодні. Вона не загинула, вона діє ще далі своєю давньою силою, вона ще жива та жде на своє здійснення. Українське Січове Стрілецтво – це не пройдений етап. Це не тільки минулий світлий спомин про його бойові діла. Це не тільки його багата і славна традиція, але також посьогодні ще діюча ідея і жива та актуальна проблематика. Вона обіймає і сьогодні найживотніші сучасні інтереси і стремління українського народу та є ясним дороговказом для його теперішніх зусиль. Основні елементи Стрілецької ідеології не втратили своєї актуальности, а навпаки, закріплені і збагачені досвідом довголітньої жертвенної праці і тяжкої боротьби, виступають сьогодні ще ясніше та виразніше, як всеобіймаюча програма дії сучасного українства.
Український народ по сьогоднішній день перебуває в тяжкій неволі, під жорстоким гнетом і терором московської тиранії. Україна – як і в 1914 році – остає частиною російської імперії. І ті самі бойові гасла: «До боротьби проти історичного ворога України, проти Росії! За розбиття московської імперії! За визволення поневоленого українського народу! За вільну самостійну українську державу!» – що їх підняв в 1914 році український народ устами свойого соборного політичного проводу, та за здійснення якого розпочали Українські Січові Стрільці збройну боротьбу, – ті самі гасла і сьогодні є єдиним і всеобіймаючим програмовим кличем усього свідомого українства по обох боках залізної заслони. Той самий клич спрямовує сьогодні думки, всю працю, всі зусилля та всю боротьбу українського народу, до тої самої мети, яка присвічувала Українському Січовому Стрілецтву та усьому організованому українству в 1914 р.
Коли ми сьогодні прочитуємо усі ті документи української політичної думки, що в'яжуться з генезою УССтрілецтва та його визвольною боротьбою, а які ми в значній частині помістили в цій книжці, – то кожного з нас мусить дивувати той дуже актуальний під сьогоднішню хвилю їх самостійницький зміст, їх блискуча оцінка міжнародного значення української справи та їх принципіяльне і безкомпромісове становище супроти російського імперіялізму. Зокрема треба підкреслити їх першенство відносно рішучого осуду реакційної і антикультурної політики білого імперіялізму та його агресивної ненажерливости. В 1914 році західньо-европейські держави ще не розуміли, чи не хотіли розуміти остороги Головної Української Ради, що «Росія хоче війни, бо з неї говорить та ненависть, яка червоною ниткою тягнеться через усю історію цієї імперії, що з московського князівства, загарбуючи все нові землі, поневолюючи народи, розрослася в кольос, який від ряду літ загрожує загальноевропейському мирові і загальнолюдському поступові, культурі і життю народів». І треба було аж кількадесяти років грубих помилок і тяжких занедбань керівників світової політики, щоб вони додумалися до тої ж очевидної правди, яку в 1914 р. перший проголосив світові політичний провід УССтрілецтва. Яка близька вона своїм духом і змістом до знаменитої заяви американського секретаря закордонних справ Д.Ачісона, що її він зложив перед комісією Палати Репрезентантів в червні 1951 р.
Надзвичайно цінною є для нас та загальнолюдська мотивація збройної боротьби УССтрільців проти Московщини, яка також і сьогодні є переконливим моральним аргументом українського визвольного руху проти московсько-большевицького панування.
Після бою на Маківці ЗУРада писала до УСС так: «Україну свободолюбну, що змагає до ідеалів демократії, правди і справедливости, Ви вивели на світову арену. Ви доказали, що українці не хочуть і ніколи не можуть бути союзниками темряви, реакції і деспотизму, що до останньої краплі крови будуть боронити дорогоцінних скарбів вселюдського поступу, свободи і рівноправности народів перед загарбуючою рукою російського царату!» А СВУкраїни говорив у своїй плятформі: «Українська справа є рівночасно справою европейської демократії».
І сьогодні, як і перед сорока роками черпає український народ моральну силу у своїй тяжкій боротьбі проти московської тиранії із того самого джерела високих універсальних ідей вселюдської культури, гуманности, демократії і свободи людини та рівноправности народів.
Не можемо не згадати тієї науки, яку придбали ще довоєнні Січові Стрільці в дуже актуальнім сьогодні питанні нашого відношення до російських демократів-централістів. Вони писали ще в лютім 1913 р. так: «Ціла мартирологія від 1654 р. говорить, що нам від Росії, нині деспотичної, завтра революційної, післязавтра республіканської, якоїнебудь Росії, не надіятися нічого, бо до нас в рівній мірі відносяться всякі чорносотенці і поступові різних відтінків…»
Підкреслюване від 1914 року в багатьох маніфестах, заявах і статтях міжнародне значення української проблеми, а зокрема, питання самостійної української державности, як заборола проти загрози російського імперіялізму – є одним з провідних гасел сучасного українського визвольного руху.
Ще з початком війни проголосив Союз Визволення України таку тезу: «Війну веде культура з варварством. Війну ведеться тому, щоб остаточно зламати силу ідеї всемосковства, що принесла необчислимі шкоди цілій Европі та загрозила її добробут і культуру. Об'єктивна історична конечність вимагає, щоб між 3ахідньою Европою і Московщиною постала самостійна українська держава. Потрібно це для осягнення і утривалення европейської рівноваги».
Як дуже актуальні та близькі всі ці думки для сучасного українського громадянства та для усього культурного світу, що найшовся перед смертельною загрозою того ж самого московського імперіялізму!
Провідною ідеєю нашого визвольного зриву в 1914 р. та усієї дальшої боротьби УССтрілецтва – була теза, що весь успіх нашої боротьби за незалежну державність та все наше значення як міжнародного чинника, залежить у головній мірі від нашої власної сили. Це була основна ідея УССтрілецтва, що випливала з віри в наш народ. Вона жива і сьогодні. Незалежну українську державність треба здобути власними силами, власною працею і власними жертвами. «Тільки власні сили нації є тим твердим непорушним грунтом та тою певною, постійною та незмінливою підставою, на яких можна будувати успішні пляни нашого визволення», – писав ВСВУ в 1915 році. Чужа поміч усе непевна, змінлива, а часто і зрадлива. Від нікого не можна напевно очікувати та сподіватися навіть обіцяної гарантії. Вперед мусимо самі проявити свою силу та доказати рацію свойого життя і своєї мети, та щойно опісля шукати союзників і сподіватися помочі від них.
Цей принцип нашої визвольної стратегії та підготови і організації нашої боротьби за державну незалежність є актуальний та обов'язуючий і сьогодні. Він не має нічого спільного із т. зв. легіоновою концепцією, яка є тільки допоміжною і евентуальною проблемою. Її доцільність залежить від багатьох моментів, і її треба в кожнім конкретнім випадку окремо розглядати та в кожній історичній ситуації інакше оцінювати.
З принципом власних сил є зв'язана ідея національної єдности, переведена в життя УССтрілецтвом та його політичним проводом. Хто говорить про власні сили нації, мусить говорити про об'єднані сили. «Нарід, що хоче жити, мусить мати одну думку і одну волю…» І знову приходиться говорити про сьогодішню актуальність національної єдности і солідарности, в історичному моменті, коли є загрожене існування нації. В окремому розділі ми говорили про те, як цю ідею здійснювали УССтрільці і як вона вийшла на користь нашій визвольній справі. Сучасне розбиття і роздріблення українського громадянства й політичного життя, взаємне недовір я та неузасаднені і штучні внутрішні антагонізми – висувають сьогодні цю ідею, як дуже відповідальне питання української політичної еміграції.
Коли ми подали короткий нарис визвольної ідеї УССтрілецтва, то мусимо на цьому місці підкреслити, що її єдиними носіями не треба вважати тільки тих щасливців, яким доля дозволила входити в склад того невеликого гурта української молоді, що служила і боролася в рядах УССтрілецтва. Це було б дуже несправедливо. Ми ж знаємо, що вже вліті 1914 р. багато передових членів довоєнних стрілецьких товариств або іх щирих і вірних прихильників не могли вступити в ряди УСС, бо їх забрали до австрійського війська. А скільки ж з них безуспішно старалися пізніше перенестися до УСС!? На Надніпрянщині, під царським режимом, також було дуже багато гарячих симпатиків УССтрілецтва, які визнавали його ідеї, бажали бути з ним, та – на жаль – не могли здійснити своїх мрій. Це не іх вина.
Українське Січове Стрілецтво – це не тільки ті формально зареєстровані в канцеляріях стрілецьких формацій люди. УССтрілецтво, як носій революційної і визвольної ідеї – це одночасно символ і репрезентант тих багатьох тисяч інтелігентської, селянської і робітничої молоді, що в серці носили Стрілецьку ідею, визнавали її та для неї працювали і за неї боролися. Це та широка громада молодої української генерації по обох боках Збруча, що в переломовій добі нашої історії несла бойовий прапор української державности та створила новий тип українця.
Ставлячи Українське Січове Стрілецтво як кращий виховний приклад для сучасної української молоді, треба ще підкреслити ті основні моральні спонуки, що були рішальними мотивами громадсько-політичної праці і збройного чину УССтрілецтва.
Було це в першій мірі спільне почуття відповідальности, що керувало усією поведінкою УССтрільця. Тільки це почуття могло бути тою рішальною силою, що зібрала тисячі української молоді в рядах УССтрілецтва. Коли треба було діяти, УССтрільці не схотіли оставати в пасивній невтральності. Але знайшлися у нас люди, які ще сьогодні говорять, що УССтрільці не повинні були брати зброю в руки в 1914 р. Було це якраз почуття відповідальности, яке казало вийти кожному УССтрільцеві із атмосфери пасивізму і поставило його в бойові лави лицарів Червоної Калини. УССтрільці були свідомі своєї великої відповідальности. Своїми чинами доказали, що доросли до тих завдань, які перед ними поставила історична хвиля.
В УССтрілецтва було глибоке почуття обов'язку супроти своєї батьківщини. Був це той моральннй наказ, який зв'язує одиницю з громадою, до якої вона належить, і каже їй бути діяльною, працювати і нести жертви для добра і щастя своєї спільноти. УССтрілецтво взяло на себе обов'язок праці і боротьби за визволення України і за її незалежну державність. І цей обов'язок воно добровільно з гордістю виконувало. І коли хтось говорить про гордість УССтрільців, то була це в першій мірі свідомість чесно і совісно виконаного обов'язку. І тепер, коли б хтонебудь хотів критично оцінити, зганити чи хвалити минулу працю і боротьбу УССтрільців, то він може це зробити, тільки даючи пряму відповідь на питання: чи УССтрільці виконали чесно даний їм долею у свій час національний обов'язок? І нічого більше живі ще УССтрільці від сучасного громадянства вимагати не повинні.
І вкінці, тим найсильнішим, могутнім моральним мотивом Стрілецького визвольного чину була віра УССтрільців у їх ідею та в її перемогу.
Це той незбагнутий духовий елемент, що коріниться в глибині людської душі та є джерелом моральної сили людини, її рішальним дорадником та чудесною зброєю, що переборює усі труднощі, перешкоди і ворожі сили, та веде людину до перемоги.
Глибока віра УССтрільців в перемогу їх основної ідеї – у визволення України і її щасливе майбутнє, виросла з їх патріотизму, гарячої любови батьківщини та бажання бачити її вільною. Вони вірили в успіх їх тяжких зусиль і ця віра давала їм силу переносити всі удари долі. Вона загрівала їх до жертвенної праці та до геройських подвигів. Неспожита віра в ідею була джерелом їх одушевлення та перемоги на Маківці, на Лисоні, під Вовчухами, в Києві та під Мотовилівкою. Вони вірили, що «ідея, що їй у жертву кров пролито, ніколи не вмірає і з історичною конечністю мусить побідити.!»
І та сама глибока віра УССтрілецтва в їх визвольну ідею та в її перемогу кріпить нас і тепер, в добу великого лихоліття українського народу. Ми чуємо ще сьогодні живі і бадьорі слова із стрілецької землянки в Карпатах, що їх під Великдень 1915 р. писали з-під Маківки стрільці сотні Вітовського до Президії Союзу Визволення України:
«Ми віримо, що хоч би ворог все до тла знищив, а остала лише могила Шевченка і огненне Франкове пророцтво – то ще ніщо не пропало!»
[254] Посмертна згадка про В.Семця. «Боротьба», щоденна газета, Київ, 19 березня 1918 р., ч. 19.
[255] Подано на основі інформацій д-ра В.Свідерського.
[256] Юрій Липа. Галичани над морем, Літопис Ч. К. 1936, березень, стор. 7.
[257] Подано на основі інформацій Миколи Чечеля, відомого діяча УПСР, який товаришував з А.Добрянським, та оповідав нам про нього, перебуваючи в Празі в 1920 р.
[259] О.Лотоцький. Сторінки минулого, частина третя, Варшава, 1934, стор.332-334.
[259] І.Р. Іван Андрух, сотинк СС. «Воля України», Відень, 1921, ч. 9/10, стор.362. Крезуб Антін. Партизанський загін імени отамана Зеленого, Календар Черв. Кал. на 1925 р., стор. 110-116. Нотатка про М.Опоку, з портретом. Кал. Ч. К. на 1928 р., стор. 80а.
[260] Р.Сушко. Базар, Кал. Черв. Кал. на 1930 р., стор. 104.
[261] Героям. Біографія П.Шеремети і С.Мельничука. «Український Скиталець», Відень, 1 грудня 1922, ч. 21, стор. 29-31.
[262] Д-р В.Старосольський. Промова на святі в пам'ять розстріляних окупаційною польською владою: Мельничука Степана, Шеремети Петра й погибшого Цепка. Свято відбулось у Празі, дня 12-го грудня 1922 р. «Український Скиталець», Відень, 1 січня 1923, ч. І, стор. 48-52.
[263] Із збірника: «Сніп, український декляматор», другий том, частина третя, Вінніпег, 1900, стор. 46.
[264] Володимир Старосольський. Теорія нації, Відень, 1922, стор. 99-106.
[265] Осип Гермайзе. Цитов. твір, стор. 305.
[266] Б.Антонеико-Давидович. Лицарі «абсурду», драма. Харків, 1924, стор. 16.
[267] «Що їх найбільше болить». «Свобода», Джерзі Ситі, 11 серпня 1955, ч. 157.
[268] Д-р Іван Максимчук. Кожухів, Львів, 1930, стор.54, 94-97.
[269] Г.Костюк. Останні дні життя академіка М.Грушевського. Український Збірник. Книга І, Мюнхен, 1954, стор. 84,87.
[270] Ген. О.Удовиченко. Цитов. твір, стор.1 73.
[271] Д-р Кость Левицький. Історія політичної думки галицьких Українців. Львів, 1926, стор. 55. Д-р Кость Левицький. Великий зрив. Львів, 1931, стор. 67.
[272] Luigi Salvatorelli. A consise history of Italy. New York, 1939, р. 512,565-569.
[273] Lieut. Col. J. O. Hannula. Finlands War of Independence. London, 1939, р. 19,20.
[274] Те саме, стор. 19-29.
[275] Те саме, стор. 6.
[276] Ч-кий. Маківка, Літоп. Черв. Кал., 1939, ч. 9, стор. 2.
[277] Юрко Старосольський. На Маківці, Календар Ч. К. на 1930 р., стор. 10.
[278] Лев Шанковський. УПА. «Історія українського війська», вид. І.Тиктора, Вінніпег, 1951, стор.641. Л.Шанковський, хоч сам цитує наведений уступ «Повстанця», в якому виразно говориться про Маківку і Лисоню, як про визвольну традицію УПА, і також у власнім коментарі стверджує те саме, – то не зважаючи на це, кілька рядків далі, він всупереч по вищому означає період нашої визвольної боротьби – роками 1917-1920 і в той спосіб, може несвідомо, виключає Маківку і Лисоню із історичного комплексу наших визвольних змагань.
[279] Те саме, стор. 801.
[280] Юрій Липа. Призначення України, Ню Йорк 1953, стор. 185,260.