Тяжко жити людині подвійним життям, коли точить душу нечисте сумління й ніде, ніколи не можна знайти спокою, не можна забути якогось вчинку, що межує зі зрадою або є нею. Навіть тоді, коли час поволі заснував павутинням забуття душевні рани,— вони не заживають. Досить якогось спогаду, слова, щоб знову втратити спокій і мучитися, картати себе. Так жила ці довгі роки Марта.
Вісімнадцять літ минуло від тієї захмареної осінньої ночі, коли Марта, залишивши малу Степку, втекла з Ладьком Мартиненком із Сосонки. Власне, це ще була не втеча. Марта не знала, що Полікарпові написали на далекі лісові розробки, щоб приїхав, якщо хоче мати жінку, бо злигалася вона з Ладьком і вже без сорому ночує в нього. Того вечора приїхав до Ладька його далекий родич з Узгір'я. Поставив забрьохану тритонку на подвір'ї, і пішло. Випили по добрій чарці, поспівали. Ладько сидів захмелілий і щасливий.
— Що скажеш? — показував посоловілими очима на Марту.
— Кругом двадцять п'ять,— запевнив родич.— Тільки не твоя... Повернеться Полікарп Чугай із заробітків — уб'є.
— Що буде — не знаю, а зараз моя,— обнімав безсоромну Марту.
Опівночі родич запропонував:
— Поїдемо в Узгір'я, на баштани... Там дід наш сторожує. Курінь — машиною розвернутися можна.
— Поїдемо! — загорілася Марта.— Ладьку, поїдемо... Хочу в курінь!
Ладько кинув у кузов машини оберемок сіна, ковдру, одягнув нового костюма, підхопив захмелілу Марту, і тритонка повезла їх із Сосонки. Вони лежали в кузові на сіні, божевільні від щастя, не помічали, як проїхали село, місток через Русавку, Косопілля, не помічали, бо дивилися на зорі. Марта не зогледілась, як і заснула. Ладько прикрив її хусткою й не відривав очей від вродливого обличчя. Мав Ладько й до Марти дівчат і молодиць, які забігали до його холостяцької хати. Жив, не журився. Казали люди, що привіз Ладько після війни з Німеччини три ящики голок і нажився на них в повоєнні літа, коли за голку правили на ярмарках, як за батька. Може, воно так і було, але в своєму селі він жодної голки не збув — казали, що перепродував спекулянтам.
Ладько був ставний, чорночубий, горбоносий, веселої вдачі й легко жив на цьому світі. А що йому? Повернувся з армії — батьків не застав уже, в хаті жила старенька тітка, та й та незабаром померла. Працював Ладько в Косопільській МТС механіком.
З Полікарпом Чугаєм вони приятелювали, тому й покликав його Чугай на вечерю, коли привіз Марту з дочкою до матері. Запала тоді в душу Ладькові Чугаєва жінка. Хоч що робив, хоч де ходив — усе ввижалася йому Марта. Зустрічалися вони рідко, випадково, то біля криниці, то в кооперації. Побачить Марту Ладько, стане, як вмурований, і, здається, наскрізь пронизує її своїми очима.
— Ой, не дивись так, Ладьку, бо я заміжня,— відказувала Марта.
— Ну то й що? Я вкраду тебе.
— Спробуй.
Не довго тужила Марта, коли поїхав заробляти гроші на хату Полікарп. Ладькові й красти не довелося її, сама прийшла якось увечері та й зосталася до ранку. Як відомо, в Сосонці таємниць не існувало, тож і взяли на язички молодиці Марту й Ладька. А вони не зважали ні на що, віддавалися своєму коханню, своїм утіхам, наче перед страшним судом.
Цілу добу пробули на узгір'ївському баштані Марта з Ладьком, а другого дня аж сюди дійшла чутка про страшну ніч у Сосонці.
Ладько привіз Марту в Косопілля до своїх знайомих, а сам загнаним вовком нишпорив поблизу Сосонки й сусідніх сіл. Повернувся за два дні й розказав, що Полікарп спалив його хату, а з нею й сусідські.
— Заарештували Чугая. Треба тікати, Марто, бо й тебе посадять.
— Тікати, тікати! А Степка?
— Потім заберемо. Їдьмо, бо не простять тобі люди.
— А тобі?
— І мені...
Страх гнав їх від Сосонки далі й далі. Кожне місто чи містечко, де вони зупинялися на деякий час, здавалося Марті, було дуже близько від Сосонки. Коли вона зустрічала міліціонера, її проймав жах. Примушувала Ладька брати розрахунок і шукати нового місця. Нарешті вони заїхали аж за Семипалатинськ, у найвіддаленіший радгосп «Печора». Ладько влаштувався механіком, а Марту з радістю прийняли медичною сестрою на фельдшерський пункт. Вона написала листа на Кубань в медичне училище, яке закінчила перед війною, і їй вислали копію диплома, а з архівного управління Радянської Армії підтвердили бойовий шлях інструктора медсанбату Марти Темрюкової.
Марта засипала своїми листами Ладькового родича з Узгір'я, але той раз чи двічі на рік надсилав коротенькі цидулки із застарілими сосонськими новинами: «Полікарпові дали десять років. Степка живе з бабою, гроші ваші передав, від кого —не сказав. По всьому видать, що вороття вам нема. Забувайте».
Там, у радгоспі, вони й одружилися офіційно. Тепер Марта й сама зрозуміла, що додому їй справді вороття нема. А коли народилася Фросинка, то й Степка відійшла у далекий нереальний світ. Фросинка була, як дві краплини води, схожа на Степку, і Марті часом здавалося, що це єдина її дочка.
З роками страх згасав, і Ладько, або, як тепер називали його, Володимир Касіянович почав умовляти Марту перебратися на Україну, ближче до рідних країв. У відпустку він поїхав до своїх фронтових друзів на Донбас, повернувся й сказав Марті:
— У Луганськ поїдемо. На вугільний комбінат запрошують, екскаваторну бригаду дають, квартира буде.
Уже в Луганськ написав Володимиру родич з Узгір'я, що був на ярмарку в Косопіллі й чув, що повернувся з таборів Полікарп Чугай. Десять років відсидів за свою сплюндровану любов. Ходить з бородою, називають його в селі вовкулакою і лякають ним дітей... А Степка вже дівка — пастух у колгоспі. Після цієї звістки Марта перестала посилати гроші Степці — боялася, щоб не кинувся на розшуки Полікарп, хоч на переказах вона підписувала вигадане прізвище й відсилала їх з інших міст. Стара Чугаїха, напівсліпа й прибита горем, думала, що гроші йдуть від сина.
Володимир Мартиненко був добрий чоловік для Марти, де й подівся той чорночубий сосонський джигун. Вся ця трагічна історія з Полікарпом і Мартою сталася, зрештою, з його вини, і ніщо не могло втамувати біль, що ятрив серце. Працював Володимир бригадиром екскаваторників, будував шахти, його шанували, про нього писала багатотиражка. Кілька разів парторг шахти Петро Каюмов говорив Мартиненкові, щоб подавав заяву до партії.
— Рано мені ще,— відмовлявся Володимир.
А коли його кандидатуру висунули до депутатів районної Ради, Мартиненко прийшов у партком і розповів Каюмову про все своє життя.
— Не можу я бути депутатом...
— За любов у нас не судять,— після довгого мовчання сказав Каюмов.— Тільки дурні можуть думати, що в нашому суспільстві, навіть при повному комунізмі, щезнуть любовні драми й трагедії... Я не осуджую ні тебе, ні Марти, були ви молоді, і не знаю, хто зумів би погасити ваше кохання... Але мужності вам не вистачило, звичайної людської мужності. Ви могли б допомогти Чугаєві, бо ваше щастя стало його бідою.
— Я живу з цією душевною мукою вже стільки років,— сказав Мартиненко.— Що мені робити?
— А ти розкажи своїм товаришам,— порадив парторг.
Шахтарі обрали його своїм депутатом...
Про таємницю батьків не знала нічого тільки Фросинка. Правда, вона запитувала тоді Галину, про що говорила з нею мати і чому була така стурбована.
— Я знала одного знайомого твоєї мами... то було дуже давно,— відповіла Галина й перевела розмову на інше.
«Видно, мати когось любила, як була молода»,— вирішила Фросинка й нікому не докучала більше своїми запитаннями.
Фросинка попрацювала рік малярем, а потім вступила до будівельного технікуму.
Усе було тихо й мирно в родині Мартиненків, аж поки до рук Фросинки не попав лист Галини до матері, який вона надіслала чомусь не на їхню домашню адресу, а до запитання на головпоштамт.
Фросинка збиралася з Охрімом до театру.
— Мамо, дай, будь ласка, мені грошей.
— Візьми в сумці.
Фросинка зразу впізнала почерк Галини, бо зрідка листувалася з нею. «Чого ж це мати мені не показала?» здивувалася Фросинка й почала читати:
«Шановна Марто Петрівно! Вчора я була в Сосонці, але Степки вже не застала. Її запросили на якусь студію зніматися у фільмі. Мені розповів про це брат. Так що ваша дочка ще може стати відомою артисткою. Чугай живе сам, зустрітися з ним не довелося. Ви не турбуйтесь, я навіть своєму Сашкові не розповіла про вас. Не варто тривожити старі рани, повернути нічого не можна. Якщо говорити відверто, Марто Петрівно, то для Степки ви чужа людина, і приїжджати вам не треба. Вас не зрозуміють ні Степка, ні Чугай, ні люди. Даруйте, але я думаю, що й моя подальша інформація буде зайва. Я писатиму Фросинці, а вам про Сосонку — ні. Бажаю вам добра. Галина».
— Мамо, що це за лист? — вбігла Фросинка на кухню.
Марта зблідла, побачивши конверт у руках дочки.
— Хто така Степка? Хто? Кажи! Моя сестра? Де вона? Чому ти не сказала мені? — посипалися на Марту тяжкими докорами запитання.
— Степка... твоя сестра... Я тобі розкажу потім, Фросинко... Ти розумієш.
— Ти її здала в дитячий будинок?
— Ні... Я тобі все розкажу... Іди, бо тебе чекає Охрім.
Марта розповіла чоловікові про розмову з дочкою.
— Від неї не треба нічого приховувати,— сказав Володимир Касіянович.— Фросинка — доросла дівчина. Вона мусить знати правду.
І Марта розповіла дочці все. Фросинка спокійно вислухала материну сповідь, потім покликала батька й сказала:
— Мама негайно мусить поїхати до Степки і до... Чугая.
— Це неможливо — заперечив батько,— Минуло стільки років...
— Мати мусить поїхати, — наполягала Фросинка. — Або поїдьте вдвох... Ви ж удвох тікали...
— Я хотіла вже давно поїхати, але...
— Боягузи можуть придумати для свого виправдання тисячу «але»,— обірвала матір Фросинка.— Ти мусиш поїхати й хоча б попросити пробачення... у свого чоловіка й... дочки.
— Ми вже обійдемося якось без твоїх порад,— Фросинка вперше бачила батька таким злим.
— Це... це нечесно так! — крикнула Фросина.— Ви — егоїсти! Ви скалічили два життя, ви думали тільки про себе... Чому ти залишила Степку?.. Розумію, ти могла не любити Чугая, але дочку...
— Фросинко, не будь така жорстока,— благала Марта.
— Якщо ти, мамо, не поїдеш, то... я... сьогодні піду від вас!
— Що?! Куди підеш?! — батько загородив собою двері,
— У гуртожиток. А з вами не буду жити!
— Але ти зрозумій, як матері буде тяжко зустрітися з ними,— вже лагідніше промовив батько.
— За все треба розплачуватися, тату. Якщо мати не поїде, то я... перестану поважати вас.
— Фросинко,— Мартиненко посадовив дочку біля себе.— Послухай... я розказав про все наше життя своїм товаришам по шахті... Вони зрозуміли, а ти... рідна дочка і... Я люблю твою маму. Чуєш? За кохання люди йшли навіть на смерть...
— Погоджуюсь. На смерть, але не на підлість. Чому ви не забрали Степку?
— Чугай не віддав би її ніколи,— сказала мати.
— Так. Не віддав би,— погодилася Фросинка.— Але ти, мамо, поїдеш. Поїдеш, бо нам ще всім треба жити...
— Я поїду, Фросинко.— Марта зрозуміла, що іншого виходу нема.
* * *
Марта поминула останні косопільські хати й вийшла на дорогу. Вечоріло. Зрідка проїжджали машини, навантажені буряками,— на завод. Двічі шофери порожніх самоскидів, що мчали до Сосонки, пропонували підвезти ставну чорняву молодицю з чемоданчиком, але вона відмовлялася. Марта не хотіла завидна з'явитися в селі, боялася, що впізнають. Звернула з дороги, щоб не спокушати ґречних водіїв, і пішла стежечкою попід лісосмугою. Колись цих дерев не було... А що ж тоді тут було?
Марта зараз могла пригадати тільки біле, засніжене поле, вітер, що, мов п'яний, никав по рівнині, падав у яри, зривався й знову падав. Він стогнав, скиглив, жалібно завивав. І ще Марта пам'ятає згорблену постать Полікарпа. Він тягнув сани, на яких сиділа вона, Марта, з маленькою Степкою. У Марти ще в поїзді почався приступ малярії. У Косопіллі вона ледве вийшла з вагона. Полікарп залишив її в холодній залі, а сам кудись пішов. Де він ходив, Марта не знала, а як повернувся — сказала:
— Тільки не вези мене до лікарні.
— Я тебе додому, Марто, відвезу.
Сани були низенькі й широкі. Полікарп закутав Марту й дочку в кожух, посадовив і прикрив ковдрою.
— Тут недалеко, Марто...
— Полікарпе, не треба... Залиш нас,— просила Марта.
— Мені не важко,— й сани справді легко заскрипіли полозками по накоченій дорозі.— Ти пам'ятаєш, як витягла мене з поля бою під Калачем? Три кілометри тягнула на плащ-палатці...
За Косопіллям дорогу завіяло снігом, димілися косі перемети, сани грузли, провалювалися в холодні білі хвилі, але Полікарп не зупинявся, тільки ось біля цієї старої верби підійшов до Марти:
— Живі? Потерпіть, скоро будемо вдома.
Лише тепер Марта майже фізично відчула, як було тяжко Полікарпові везти їх зі Степкою в тому засніженому мороці, коли здавалося, що на всьому білому світі нема нікого, крім них. Дитя заплакало, і це вивело Марту із забуття. Степка хотіла їсти, плямкала губами, шукаючи материних грудей, але Марта не мала сили й поворухнутись, руки немов закостеніли. Полікарп кинувся до них:
— Марточко, чого воно? Холодно?
— Треба нагодувати Степку,— ледь ворушила вустами Марта.— Я не знаю, чи є в мене молоко, може, перегоріло... Візьми розстебни, Полікарпе...
— Як же я? — зовсім розгубився Полікарп.— Такий вітер...
Чугай миттю скинув кожуха й прикрив ним Марту з дочкою, потім обережно просунув руку під кожуха, під ковдру, намацав ґудзички на кохті, невміло розстебнув і доторкнувся до Мартиних грудей. Здерев'янілі пальці ковзнули по соску, потім Полікарп ніжно вивільнив Мартину цицьку. Вона обпікала йому руку, але, мабуть, ніколи більше в житті не відчув Полікарп такого священного трепету, як коли вони вдвох з Мартою годували своє дитя.
Поки Степка ссала, Полікарп тягнув сани в одній лиш гімнастерці. Вкрилася інеєм його спина, груди, ордени. Тепер він поріднився з цією заметіллю, бо й сам був наче зроблений зі снігу. І пестив тепер його вітер, як свого, й лащилася до нього хурделиця.
— С-син, с-с-син, с-сніговий с-с-ин,— висвистувала поземка, чекаючи, що впаде Полікарп і засне на білих снігах,— зас-с-сни, зас-с-ни, с-спи, с-спи, с-с-спи.
Полікарп спіткнувся й упав у холодний пух. А тут тепло. Полежати б трохи, спочити, зовсім вибився з сил... Спати, спати...
— Полікарпе-е!—крикнула Марта.— Вста-а-ань! Вста-а-ань!!! Рідненький мій! Встань, бо застане буран!
«Встать! — несамовито кричить лейтенант Карагач.— До бою! За Батьківщину — ура!»
Полікарп лежить в окопі. Бій. Атака. Всі біжать. Карагач розмахує пістолетом:
«За Батьківщину — ура!..»
Чугай стискає автомат і вилітає з окопу.
— Куди ти біжиш?! — зупиняє Полікарпа голос Марти.
Нема ні Карагача, ні бою, ні окопу... Марта, його Марта, з дитиною на санчатах...
Полікарп одягає кожуха, підперізується і тягне сани далі, а може, й не сани тягне Чугай, а все поле, всю землю...
Показався старий сосонський вітряк. Може б, Марта і не підійшла до нього, та стежка повернула круто від дороги й повела жінку за собою. Біля цього вітряка вони прощалися, коли Полікарп їхав на заробітки.
Видно, так уже повелося в Сосонці, що біля нього завжди всі прощалися, коли йшли на війну чи на службу в армію, вчитися у міста чи на підробітки.
Полікарп стояв тоді з торбинкою в руці й винувато дивився на Марту:
— Ти не гнівайся, що залишаю вас... Зароблю грошей,— доторкнувся до сокири, обмотаної рушником,— і тоді вже ніколи, Марто, ми не будемо розлучатися... Хату нову поставимо... Дзеркало велике куплю тобі... Повернусь і вже при землі буду... Дочку бережи й себе... для мене... Знай, Марто, що мій світ на тобі клином зійшовся.
Марта обійшла навколо вітряка й наче відчула свої давні сліди.
«Степка + Платон = любов»,— прочитала Марта видряпане признання на крилі. Кого ж ти покохала, Степко? Платон... Платон. Це брат Галини... А може, хтось інший... І Степка інша... І чи люблять вони одне одного, чи це просто слова? Адже ніхто не знає, де починається любов і де її кінець. Хіба Марта думала тоді, коли витягала з бою пораненого Полікарпа, що стане цей постріляний автоматник її долею? Скільки вона врятувала за війну солдатів! Молодих і старих виносила з-під вогню, живих і мертвих. Приставали до неї в шпиталі, ті, що вже поверталися до життя, рядові й офіцери, фронтовики й тилові писарі, а сподобався Чугай. Був молодий, красивий. Лежав голий на операційному столі, наче вирізьблений з білого мармуру. Смерть уже стояла над ним і змінювала на свій кшталт його обличчя: загострила носа, висікла дві глибокі зморшки біля рота, пригасила очі — вмирай.
Але, мабуть, для Чугая було замало шести німецьких куль, що пронизали його тіло. Він вижив, а коли почав ходити, забрала його Марта в хату до старенької бабусі на околиці Калача одужувати. Виходила солдата й провела знову на фронт, уже несучи під серцем його дитину...
Зайшло сонце й розтанула довга тінь од вітряка. Марта спустилася стежкою до Русавки, обійшовши гурт молодиць, що прали на кладці. Жінки попідтикали спідниці й безсоромно світили тугими стегнами, злітали над головами прачі: лясь, лясь. Побачили Марту, випросталися.
— Хто ж це така?
— До кого ж це вона?
— Славна!
— Ич як задом вихитує!
— Вихитувала б і ти, якби мала чим...
Дописавши Степці листа, Полікарп дістав з мисника слоїк вишневого клею й ретельно змастив крильце конверта. Так він робив завжди, бо здавалося йому, що в дорозі конверт неодмінно розклеїться, і Степка не отримає листа. Тепер Чугай кине його в поштову скриньку й піде до клубу. Все одно, що там буде: кіно чи танці, аби на людях. Дістав чисту сорочку, одягнув празникового костюма: Степка не випускала його до клубу аби в чому: «Ти ж у мене, тату, красивий і молодий...»
Коли Чугай поголив бороду, то його й Степка не зразу впізнала. То ходив чорнобородий дід, вовкулака, а це стояв перед Степкою широкоплечий, могутній чоловік з різкими рисами обличчя, з кучерявим, переплетеним сивиною, чубом.
— Так ось який ти в мене, тату! — крикнула Степка — тебе ніколи таким не бачила.
Коли дочка вийшла, Полікарп підійшов до шафи й боязко заглянув у дзеркало: ти диви... Невже це я? Дідько б мене взяв! Я! П'ятдесят років за плечима, шість куль у грудях і хоч на призов бери!
Сосонка по-своєму реагувала на зовнішню переміну Чугая:
— Буде женитися.
— На кому?
— Явдоху Притику візьме.
— Та бре...
— Хрест святий!
— Що ви там торочите? До кінця віку сам житиме. Він тієї, першої, забути не може. Карточку в скрині тримає і по ночах дивиться.
— Карточку отієї хвойди?!
— Це він бороду поголив, бо фотографчик приїде в газету знімати. Мій Стратон щодня шкребеться, аж посиніє, а фотографчика нема.
— А я кажу, що це він кару з себе зняв... за ту пожежу... Ходив по світу, як проклятий, прощення чекаючи...
— Так, так, йому ще мати, покійна Степанида, перед смертю заповідала, щоб гріх свій туг перед людьми спокутував...
— За всіх перемучився. А душа ж у нього чиста...
— То любов клята довела.
— За ту шльондру постраждав... А за мене ж ніхто й курника не спалив.
— А за мене, коли ще дівкою була, Грицько два зуби вибив Яремі Федорчукові. Оце зустріну Ярему, побачу два залізних зуби й так мені весело стане, наче в мами побувала...
— Мать, таки жениться Полікарп.
Так, до речі, думала й Христина Савівна — дружина бухгалтера Горобця. І не тільки думала, а й проявила певну ініціативу. Якось, зустрівшись з Чугаєм на іменинах, шепнула, що має на прикметі дуже гарну молодицю із Сновидова.
— Писанка. Молода ще. Так, як і мені, років сорок п'ять — сорок шість.
Ви, звісно, пам'ятаєте, що шановній Христі Савівні сорок шість було й три, й п'ять років тому, але не треба бути такими прискіпливими.
— Не думаю я женитись,— відповів Чугай.
— Та хіба ж можна, щоб отакий чоловік пропадав? Ти ще ж, Полікарпе, можеш когось щасливим зробити.
— Пізно вже, Христино.
— Коляда ж на Маланці оженився й двох синочків яких має! Як два сонечка!
— Мені вже не світить...
...Рипнула хвіртка — хтось зайшов на подвір'я. Полікарп в одному черевику, бо другого тримав у руці, вийшов у сіни — і захиталася під ним земля, покосилися стіни, драбина, вінки цибулі й в'язки кукурудзи.
— Здрастуй, Полікарпе...
Він пропустив Марту в кімнату. Тут підлога не хиталася й стіни стояли рівно.
— Здрастуй...— Поклав черевик на стіл і підсунув табуретку.— Здрастуй.
Стояли одне проти одного, мов два боввани. Дивилися не кліпаючи. Годинник відцокував секунди, хвилини... Нарешті йому набридло, він зашипів і задзвонив: дзень-бам, дзень-бам... Дев'ять разів.
— Сідай, Марто,— ледь вимовив ім'я.
Вона обвела очима хату: все, як і було, наче вчора поїхала звідси... Піч... лава... Крюк у сволоку... на ньому висіла Степчина колиска... Крізь відчинені двері побачила у другій кімнаті широке дерев'яне ліжко... Він приніс тоді її й Степку — з санчат — і поклав на це ліжко... Потім, коли вони вже спали на ньому вдвох,— мати вдосвіта зачиняла віконниці, щоб не випускати з їхньої кімнати ніч... Молоді ще ж...
— Сідай, Марто...
Марта випустила з рук чемодан і впала до Полікарпових ніг.
— Прости, прости... або вбий...
Чугай хотів підняти її, але вона міцно обхопила його ноги, притулившись щокою до коліна, і плакала. Він бачив, як здригались її плечі.
Все-таки Полікарп розвів її руки й легко підняв на ноги. Марта похитнулась і, щоб не впасти, опустилась на стілець. Чугай, смішно шкутильгаючи в одному черевику, приніс Марті води. Мідна кварта дрібно стукотіла, торкаючись її зубів. Марта довго пила, спідлоба дивлячись на Полікарпа, наче боялася, що, як тільки відірветься від кварти,— станеться щось страшне.
Для Полікарпа Марта була зараз привидом. Варто йому заплющити очі або поворухнутися - привид щезне назавжди. Чугай заплющив очі, відійшов до дверей і знову глянув: Марта з мідною квартою сиділа перед ним. Марта. Його Марта. Вона змінилася трохи, але це вона. Можна підійти, обняти її, поцілувати в давно забуті вуста... Можна вткнутися в її груди і виплакатись... Можна жбурнути її на підлогу й бити. Бити до нестями, топтати ногами, зганяючи на цьому тілі свою злість, своє горе... Один крок, один помах руки, і розпластається на підлозі оця вродлива сука, яка забрала його щастя, розкидала по світу, як непотріб, його любов... Буде звиватися в передсмертних корчах, благати, кричати, але не буде пощади за ті роки, окутані колючими дротами в таборі, за матір, що осліпла від горя, за Степку, яка забула слово «мама».
— Бий,— мідна кварта покотилася по долівці.
Кого бити? Ту, яку не зміг викинути з серця? Марту, яка тягнула його, напівмертвого, по сизому снігу на плащ-палатці? Марту, яка такою чистою прийшла до нього й народила дочку?
Мільйон думок за секунду. Мільйон разів Чугай убивав її і мільйон разів щадив.
Дзень-бам,— кинув у вічність ще тридцять хвилин годинник. Кварта на підлозі. Черевик на столі. Нарешті взувся, підняв кварту.
— Навіщо ти приїхала?
— Не знаю... Виженеш?
— Зі своєї хати ще нікого не виганяв... Де живеш?
— У Луганську. З ним... У нас є дочка... Фросинка... А де... де Степка?
— Не забула, як звати? Вісімнадцять років минуло... згадала.
— Можеш говорити все — я заслужила на твою зневагу.
— Степки нема... Ти її не побачиш... Тут, у Сосонці, в тебе нікого нема. Даремно приїхала.
— Чому? Тебе побачила... Прости мені, Полікарпе.
— Я не бог. А без мого прощення проживеш.
— А совість?
— Про совість не будемо говорити, а про гріхи? Який же це гріх: полюбила іншого й... поїхала. Тільки не треба було тікати. Сказала б мені — розійшлися б по-доброму. Дочки я тобі все одно не віддав би, ти могла б ще їх дюжину народити, а сама хоч на чотири вітри.
— Я... я не знаю, як це вийшло, Полікарпе... Хоч убий... Я ж любила тебе...
— Любила... Ще сосонська земля з чобіт моїх не обсипалась, а ти вже вилежувалась на Ладькових подушках. Чи він тебе силою взяв?
— Ні... Я не можу пояснити, як це сталося.
— Я знаю, як це робиться...
— Якби ти не поїхав тоді по ті кляті гроші, то ми б... і досі з тобою... Я не думала тікати з Ладьком, я повернулася б, і хай би ти закатував мене за зраду... Але я злякалася, коли ти підпалив хату... а потім загорілося село. І ми втекли . Я зненавиділа тієї ночі себе і його... та не могла вже залишити, бо він був моїм захисником, моєю порадою. Я не любила його і не...
— Це мене зараз не цікавить.
— Як хочеш: вір — не вір, а я любила тільки тебе.
— Ти приїхала через вісімнадцять років, щоб сказати мені про це?
— Я шкодую, що не приїхала раніше.
— Марто, не було тобі сюди дороги й нема... Вечеряти будеш?
— Я маю з собою...
— Та ні, мені для тебе хліба не шкода.
Полікарп вийшов з хати — чула, як порався в коморі, рубав дрова. Марта розставила на столі миски, дістала з чемоданчика ковбасу, сир. Чугай приніс огірків, сала, розпалив у печі.
— Що ти хочеш робити, Полікарпе?
— Яєчні насмажу.
— Не треба.
— Мушу тебе пригостити.
— Давай допоможу.
— Помагай.— Полікарп відійшов од печі.— Ти вже одвикла від рогачів?
— Звикну.— Марта скинула жакет, стояла біля печі розчервоніла, усміхнена, домашня.
Чугай краяв хліб, інколи поглядаючи на Марту, самому собі не вірячи, що вона стоїть за кілька кроків від нього, ставна, з жадібним ротом і бездонними карими очима.
— Нарізав хліба, наче на весілля! — вивела Чугая з задуми. Потім підхопила на рогачі сковорідку.— На що ж поставити? Давай оту череп'яну миску!
Нарешті притулили якось ту сковороду на столі. Марта вийняла з сумочки дзеркальце й пудру, почала чепуритися — звично примружила очі (Полікарп пам'ятав, що вона завжди мружила очі, коли дивилася в дзеркало), напудрила носа, тернула рожевим тюбиком по губах... «Чорт би їх узяв, оцих бабів,— думає Полікарп.— Ще годину тому валялася в ногах, як шкодлива кішка, а зараз уже готова тебе побачити на колінах перед собою».
— Сідай, Полікарпе.— Не він, а вона запрошує його до столу. Господиня знайшлася!
Треба поставити її на своє місце, вирішує Полікарп. Чого вона командує в цій хаті? Треба було не пустити її й на поріг. Вигнати...
— І ти сідай, Марто,— Полікарп не повірив, що це сказав він.
Марта поклала йому на тарілку шматочок сала й ковбаси, розрізала вздовж огірка, посипала сіллю.
— Я не забула, що ти так любиш.
Давно вже не чув цих слів Чугай. Хвилину повагавшись, приніс з другої кімнати пляшку горілки, настояну на калгані.
— Вип'ємо?
— Вип'ємо! — Марта кинулась до мисника, принесла дві чарки.— Я з цієї зелененької любила пити.
За вікном почулися чиїсь кроки. Марта вловила розгублений погляд Чугая.
— Я можу піти в ту кімнату.
— Сиди,— сказав Полікарп і ввімкнув світло.
— Доброго здоро-о-ов'ячка! — Ще в сінях почувся голос Теклі Диньки. Переступивши поріг, вона аж присіла від подиву.— То в тебе гості, Полікарпе, а я без спросу в двері. Звиняй.
— Заходьте, Текле. Сідайте до вечері,— запросив Полікарп.
Теклі ця вечеря була ні до чого. Просто вона бачила, як до Чугая зайшла якась молодиця. За всіма прикметами це була та сама, яку бачили на березі Русавки. Після короткої наради біля криниці сосончанки вирішили відправити Теклю на розвідини.
— А чого ж це я піду? — удавано противилася Текля.
— Бо ви ж з Полікарпом родичі — твоя хата перша загорілася, як він Ладькову підпалив.
— А що ж я йому скажу?
— Позич солі чи маку, чи так «здрастуйте у вашій хаті».
— Іди, Текле, бо я й не засну, як не дізнаюсь, хто це до Чугая завітав.
Гостренькі Теклині очиці обмацують Марту з усіх боків: десь вона бачила цю жінку. Славненька. От вам і Чугай — святий та божий — десь-то вже він її підчепив.
— Я вже й вечеряла й обідала, а оце, думаю, піду та запитаю, чи нема від Степки якого звєстія...
— Недавно надіслала звістку, жива-здорова. Сідайте.
Текля раптом зупиняється посеред хати, розв'язує хустку, витирає долонею тонкі губи, а потім, розставивши руки, біжить до Марти.
— Боже праведний, пресвята діво Маріє і ти, Миколаю-чудотворче! Та це ж Марта!
Текля тричі поцілувала Марту, витерла очі кінчиком хустки, й пішло:
— Та де ж це ти пропадала, та де ж ти горювала? А ми ж тебе виглядали, а ми ж тебе споминали, а від тебе ні вістки, ні чутки. А годочки ж спливли за водою, а ти ж пішла молодою! А хата ж без тебе, як та домовина, а дочка ж без матері сиротина. А Полікарп же твій за ту пожежу відмучився, щоб з тим димом ваше горе пішло!
Якщо Теклю зараз не спинити, то до ранку не переслухаєш. Полікарп подав їй чарку:
— Випийте.
— Та за таку радість я б і бімберу напилася! Дай вам боже щастя. Сказано, де не ходиш, де не блудиш, а додому приб'єшся...
Текля ще посиділа б та поговорила, але як же тут сидіти, коли на колодках знемагають від цікавості вірнії подруги.
— Вибачайте, але мушу йти, бо ще й корова не доєна.— Текля ще тричі з почуттям цілує Марту й мерщій вибігає з хати.
— Ну, це вже весь район знатиме,— посміхнувся Полікарп.— Впізнала?
— Текля Динька... Що ж, давай вип'ємо, Полікарпе. За твоє здоров'я.
Марта підвелася (бач, яка культурна). Довелося встати й Чугаєві.
— За твоє здоров'я.
Марта випила і вихлюпнула кілька крапель з чарки на стелю — так вона робила завжди, згадав Полікарп.
— Ще налий, Полікарп. І собі. Тепер випиймо за нашу колишню любов... Хай ти її поховав уже, але ж вона... була колись...
— За ту, що була,— вип'ю... І за тебе ту, якою була...
Полікарп вийняв з прискринка маленьку Мартину карточку і поклав на стіл. Молоде дівча з якимись незвичайними розкосими очима, в гімнастерці з орденом дивилося на Марту з сорок п'ятого року...
Раптом Марта схопила картонку і порвала на шматочки перед оторопілим Чугаєм.
— Що ти зробила?! — крикнув Полікарп.— Навіщо ти? Я беріг її... як...
— Уже нема,— вирував шал у Мартиних очах.— Нема тієї Марти... Є ось ця... Твоя... Вся твоя: з першою нашою ніччю, з нашою кров'ю під Калачем, з нашою дочкою, з моєю зрадою... Скажи мені тільки слово, і я ще зраджу раз і прийду до тебе назавжди. Чуєш, Полікарпе, скажи мені слово!
— Ти божевільна!
— Так, я божевільна! Але я мушу покласти край моїм стражданням. Будь людиною, зрозумій мене... Я не шлюха, Полікарпе! Так сталося тоді...
Чугай сидів, низько опустивши голову, й мовчав.
Двері широко розчинилися, і в хату з вузликами — «що бог послав» — почали заходити видзігорні сосонські молодиці на чолі з Христиною Савівною. Вона вклонилася тричі Полікарпові й Марті, наче весільним батькам, і поцілувала Марту.
— Дождалися,— скропила сльозою слово.
За Христиною:
Фросина. Хто стрічається, а хто розлучається... А мій Коляда, Марто, кинув мене, щоб його об дорогу кидало... Народила Маланка йому двоє близнят... А що ж я могла йому народити, коли він од мене по чужих хатах ховався? Драстуйте.
Ганна. Така сама, як і була! Викапана Степка.
Мотря. Аж у хаті Полікарповій посвітлішало!
Марія. Перва жінка кращая, аніж тая другая...
Тодоська. З приєздом!
— Та сідаймо вже до столу, якщо вже така оказія,— розв'язує вузлик Христина.
У всіх вузликах: пляшка горілки, яйця й сало.
Треба віддати належне сосонським молодицям: вони були справжні інтелігентки. На цій імпровізованій вечері жодним запитанням, жодним натяком не поставили Марту в незручне становище, хоча цікавість аж дух забивала. Правда, Текля кілька разів поривалася сказати слово, але Христина Савівна уміло диригувала своїм підрозділом. Коли хтось із жінок починав щось запитувати у Марти, Христина між іншим вставляла:
— Ти краще розкажи Марті, як проміняла теличку на бичка.
— Ще наговоритеся з Мартою. Ти ліпше розкажи, чого тебе до Одеси на паску носило...
Усі зверталися до Марти, як до господині цієї хати, ніби вона й не виїздила нікуди, наче й не було тієї страшної пожежі і її втечі. Полікарп дивувався, як швидко ввійшла в свою роль Марта, в її поведінці не було нічого нарочитого. Людська трагедія, підкоряючись неписаним законам життя, поступово втрачала свою гостроту, відходила в потаємні куточки душі, щоб вмерти зовсім або при першій нагоді вибухнути новим борінням пристрастей, образ, ревнощів і тривог.
Текля нишпорила очима по хаті. Де ж Мартині речі? Що вона привезла? Нічого не бачила Текля, крім маленького чемоданчика. Коли вже була несила терпіти, Текля кинула наздогад:
— Це ж вам уже й шафу нову треба купляти, Марто.
— Навіщо?
— Як багажа привезеш, то воно ж десь і діти його треба...
— Краще розкажи Марті, Текле, як тобі орден вручали,— порадила Христина.
— Та що там розказувати,— запишалася Текля.— Вручав, значить, нам секретар обласної партії ордени. Що хто заслужив. Снопові Золоту Зірку дали, Платонові орден Леніна, мені з Никодимом по Пошані. До півночі роздавали та награждали, бо ми наш колгосп, Марто, в такі передовики вивели, що вже й не видно нас тим, хто позаду... То почепив мені й Никодимові секретар по ордену, сіла я собі біля трибуни та й роздивляюся цю свою Пошану. А Кожухар мені й каже: «Бачиш, який Савка Чемерис радий. Це від того, що йому більшого ордена, ніж твоєму Никодимові, дали».— «Як більшого?» — питаю. А він мені: «Трудовий орден вищий, ніж Пошана». Як прочула я це, то мені вже й празник не празник. Не жалько мені для Савки Трудового, та за Никодима обидно, хіба він гірший?
Сиджу та журюся, а тут мені Платон і говорить: «Може, ви, тітко, слово скажете?» Коли чую — Макар Підігрітий оголошує, що буде говорити нагороджена Текля.
Я, звісно, подякувала за вніманіє й ордени партії і владі, а потім кажу секретареві з обкому: прошу вас забрати Трудового ордена в Савки Чемериса і віддати моєму Никодимов, а Савці дати Пошану, бо в Савки робота кінна, завжди на возі й у конюшні теплій, а мій Никодим збивав наш колгосп із дощечок, і немає такої будівлі в артілі, де б його руки й голови не було, й улітку, й узимку в тій стельмашні, хати не тримається, а Савка коней нагодує й курить з фуражирами... Потім подумала я та й кажу: а щоб не було ні Савці, ні Никодимові обидно, то віддайте Трудового ордена мені, а мою Пошану Чемерисові. Бо я свого ордена на буряках заробила, і з того цукру, що з буряків моїх вийшов, може весь наш Союз три дні чай солодкий пити.
Сказала та й сіла. Таке в залі знялося: в долоні плещуть, кричать, сміються, а чортів Кожухар найголосніше, бо це ж він мене підбив на те слово. Підходить до мене секретар обласної партії, обняв при всіх людях та й поцілував у губи, дай йому боже здоров'я, так вже поцілував, що й досі солодко...
Під кінець вечері Мотря Славчукова встала та й заспівала:
Так з тими журавлями й вийшли з хати Чугаєві гості...
Полікарп аж за ворота провів їх, вислухав ще раз добрі побажання й пішов до хати. Пішов, та не дійшов. Став наче вкопаний посеред подвір'я на зеленому спориші під високими зорями і задумався. Хто для нього зараз Марта? Жінка, полюбовниця? Не хоче він її краденої любові, не може він посиротити ще одну Мартину дочку. Хай повертається до свого Ладька такою, як і поїхала.
Довго ще ходив Чугай по садку, збиваючи ногами холодну росу, шукаючи відповіді на те, що мучило його. «Піду візьму сірників та ще походжу»,— подумав Полікарп і зайшов у хату.
У кухні було чисто, посуд перемитий. Двері в другу кімнату причинені.
— Полікарпе, де ти? Я жду, жду, а ти,— почув голос Марти й здригнувся.— Ходи сюди, Полікарпе...
Він обережно ввійшов. Горів на столику нічник. Марта лежала у ліжку й всміхалася.
— Іди до мене, йди, коханий мій,— шептала так, як у першу їхню ніч.— Тебе одного любила й люблю. Чого ж стоїш? Гидка я тобі? Не простив? Ні?! Тоді плюнь мені в обличчя. Розтопчи мене. Ну?!
Марта зірвала з себе простирадло. Тисячі голок вп'ялося в Чугаєве тіло: Марта лежала перед ним гола, розкинувши безсило руки, немов розп'ята.
Чугай взяв фуфайку й вийшов з хати... Вдосвіта, проблукавши всю ніч на Видубецьких горах, Полікарп підійшов до хати, заглянув у вікно. Марти не було. Рвонув двері, ледве не зірвавши їх із завісів, вбіг у кімнату. На столі лежав аркушик паперу:
«Полікарпе! Проклята, знищена — все ж люблю тебе.
Марта».
На другому папірці — адреса і дописано: «Напиши, де наша Степка».