Багато доріг на Україні: широких асфальтових автострад і бруківок, старовинних битих гостинців і порослих споришем шляхів та доріжок. А ще більше стежок, протоптаних від села до села через поля, яри, через луки, попід городами та берегами. Стежки протоптувалися дуже розумно, і марна справа їх переорювати, перекопувати — все одно люди бачать їх і під землею й ходять по них.
Вузенька стежечка стелилася й від Русавки на Видубецькі гори, а звідси вже бігла до Сновидова на Узгір'я й Красилів. Ця стежка, мабуть, була вічна. Не тільки Коляда, а й його попередники сто разів переорювали її, обриваючи плуги, та минав день-другий, і на брилах землі вимальовувалися контури стежки. Добре було ходити по цій стежині — легко, здавалося, що вона жива, бо ввібрала в себе шелест пшениць, що сходили восени обабіч неї, завивання хуртовин, відгомін весняних гроз і ніжний передзвін стиглого колосу. А ще вона таїла в собі, може, мільйони слідів людей, що ходили по ній, сліди одних поколінь покривалися слідами наступних...
Арсен Климович Турчин з головним інженером Отаром Долідзе та начальниками різних служб уточнювали майбутню трасу дороги від Сосонки до Видубецьких гір, бо старий шлях, що петляв по Русавській заплаві, був довгий і незручний для автопоїздів і екскаваторів.
— Наші проектанти виявилися не дуже оригінальні, бо дорогу вже проклали без них,— посміхнувся, розглядаючи карту, Турчин. — Оця стежка, Отаре, буде найкращим орієнтиром для наших шляховиків.
— У нас в Грузії кажуть, Арсене Климовичу, що той, хто перший проклав стежку в горах — і по ній пішли люди, заслуговує на безсмертя,— сказав Долідзе.
— Ми з тобою вже проклали стільки доріг, Отаре, що можемо спокійно помирати,— відповів Турчин, а потім звернувся до бригадира шляховиків: — Відступіть на кілька метрів, хай стежка буде, люди ходять нею на ферми, до городньої бригади... Хай буде для лірики, бо ви тут все догори дном перевернете, поки прокладете трасу.
— Все буде за графіком, Арсене Климовичу,— запевнив бригадир.
Платон мав намір влаштувати врочисту зустріч будівельникам об'єкта «Факел». На правлінні було вирішено провести мітинг, влаштувати товариську вечерю, щоб зразу відчули будівельники, що Сосонка їх чекала. Гайворон уявляв чомусь, що в село в'їде величезна колона машин, бульдозерів, скреперів, самоскидів на чолі з Турчиним, колгоспники зустрінуть їх хлібом-сіллю, будуть промови, гратиме оркестр.
Але будівельники з'явилися несподівано. Не було ніяких колон. Просто вдосвіта до Русавки притягнули два канавокопачі, і вони почали прокладати траншею на Видуб, потім величезні машини з причепами порозвозили на луки й поля купи труб. Будівельників було мало — тільки механізатори та проектувальники з геодезистами. А ще за кілька днів потягнулися в об'їзд на Видуб самоскиди з цеглою, панелевози; тягачі, надриваючись, тягнули бетономішалки, металеві конструкції. На Видубі споруджували тимчасове управління будівництва й різні технічні служби. Містечко будівельників вирішили збудувати на південних схилах Видубецьких гір, поблизу старовинного дубового гаю.
— Місце чудове,— захоплювався Турчин.— Жива стіна лісу відгородить квартали од кар'єрів, а Русавське море буде біля порогів.
Гайворон з Макаром Підігрітим готували загальні колгоспні збори, на яких мали прийняти ухвалу про відведення земель артілі для «Факела». Макар Підігрітий уже дав завдання агітаторам:
— Треба поговорити з людьми не на мітингу, а в ланках та на фермах, у бригадах.
Але агітатори й Підігрітий також і самі ще до пуття нічого не знали про цей «Факел». Тоді Платон розшукав Турчина по телефону аж у Запоріжжі й попросив, щоб той написав розповідь про «Факел».
— Нам це дуже потрібно, Арсене Климовичу, адже ми повинні пояснити людям.
— Я розумію,— відповів Турчин.— Напишу і вишлю негайно.
За тиждень Макарові Підігрітому в райкомі парти Мостовий вручив лист уряду до колгоспників Сосонки і зо два десятки віддрукованих брошурок з грифом на першій сторінці: «Для службового користування».
Лист і брошури читали агітатори, вчителі в ланках на буряках і на фермах, вони переходили з рук у руки, з хати в хату, їх зачитували до дірок, сподіваючись знайти в них своє майбутнє.
Михей Кожухар роздобув собі книжечку Турчина, прочитав її сам, потім з Ганною і передав Снопові. Ничипір глянув на заголовок:
— «Факел»,— прочитав.— Для службового користування... Це ж як?
— Вважай, що книжка секретна,— відповів Кожухар,— тільки для своїх людей.
— А я в цьому «Факелі» ще не служу й не збираюся. Забери собі цю книжечку, Михею,— сказав Сніп, хоч йому дуже хотілося прочитати, про що пише Турчин.
Михей це знав, а тому байдуже промовив:
— Візьми, може, Юхим захоче прочитати. А в мене, Ничипоре, до тебе є дуже секретне діло,— підсів ближче до Ничипора Кожухар.
— Що там таке?
— Ходімо до Савки Чемериса, він тобі розкаже... Цей Савка таке задумав!
Ничипір, якого заінтригував Кожухар, погодився.
У Савки Чемериса вже сиділи Данило Вигін, Никодим Динька й Мирон Мазур.
— Що за сход? — запитав Сніп, вітаючись з кожним за руку.
— Савка хоче Сосонку рятувати,— посміхнувся Мазур.
— Ти, Мироне, не смійся, те, що я задумав, тобі й не присниться,— відповів Савка, переморгнувшись з Кожухарем.
— Що ж ти задумав? — підсів до гурту Ничипір.
Савка чогось виглянув у сіни, причинив щільно двері, закурив і лиш тоді почав:
— Прочитав я оце книжечку Турчина про «Факел». Славно пише й малює. Просто рай буде в Сосонці.
— Буде, буде, як поля й городи до порога обчикрижать,— махнув рукою Вигін.
— Я з цим Турчиним уже мав розговор. Душевний чоловік. Ми з ним у нашому буфеті лічно випили по чарці... ще й той був, Петро Перепічка... І він же мав прийти, забарився.— Чемерис виглянув у вікно.— О, йде.
Увійшов Петро Сідлак у нових хромових чоботях. Стояв біля порога й постукував блискучим носком.
— Та вже бачили твої чоботи,— пригасив Петрову похвальбу Михей.— Як маленький! В мене ще кращі є, а я собі сиджу.
— Товар нічого,— Данило Вигін все-таки пом'яв пальцями халяву,— я, коли прийшов з дійсвітельної, то пошив собі хромові чоботи в Косопіллі... На рипах. Блищали — дзеркала не треба... Прийшов у них до церкви вінчатися, то батюшка підвів до вінця та й питає тихенько: «Де, раб божий, чоботи такі дістав?» Носив би й досі, та нема.
— А де ж вони? — питає Перепічка, щоб все-таки привернути увагу до чобіт.
— Та проміняв колись, два кіла пшона дали...
— Та що все чоботи та чоботи,— сердиться Михей.— Нема кращих, як ото юхтові, та до них ще галіфе діагоналеве! Ходиш собі, як відставна кавалерія.
— Савко, кажи, що далі, бо забудеш,— обірвав розмову Сніп.
— То, значить, випили ми з Турчиним по чарці в буфеті,— веде далі Савка.
— Я теж був,— вихопився Петро,— і це я звів Савку з Арсеном Климовичем, бо його товариш у мене на квартирі стояв. Був я з Турчиним чи ні?
— Був,— підтверджує Савка.— Цей Турчин дуже припав мені до серця, з ним можна домовитися.
— Про що? — зацікавився Сніп.
— По нашому ділу. Я вже казав Михеєві: треба запросити його на обід, нічого не пошкодувати, аби була повна... пропорція, й попросити, щоб цього плана трохи пересунув.
— Та що ти вигадуєш,— перебив Чемериса Мазур.— Це ж державний план. Не може Турчин нічого пересунути.
— Може,— ляснув рукою по коліні Савка.— Хай цей «Факел» забере під себе Видубецькі гори, а далі хай відкочується собі на городищенські землі. А чого ж це тільки наша артіль страждатиме?
— І хай собі й море там гатять,— підтримав Кожухар,— а нашої Русавки не чіпають.
— Вибачай, Савко, але ти дурний, як дірявий чобіт,— незлобиво промовив Мирон Мазур.— Турчинові не просто земля потрібна, а саме весь терен Видубецьких гір і все, що навколо них. Ти ж читав у книжці, що поклади руди займають площу нашого колгоспу, а далі йдуть на північ, заглиблюючись у надра.
— Ми з Турчиним домовимося,— стояв на своєму Савка — Обійде він наші землі й заглибиться собі в надра, як ти кажеш, на півночі.
— Поговорити можна, — погоджується Данило Вигін.
— Спрос грошей не просить,— додав Динька.— Коли до чоловіка підійти душевно, то він все зробить. Лічно.
— Ми ж не для себе просимо,— доводив Савка, — а для всього, значить, сосонського народу. Турчин зробить для нас. Візьме ручку, проведе лінію на карті — і все: ніхто через неї не переступить... То давайте влаштуємо обід у мене. Про закуску не турбуйтесь, зроблю, як на весілля, а вже там на пляшку-другу треба скинутися. Може, Турчин ще й свого заступника візьме, а то чоловік грузинський — самогону вашого пити не буде... Треба коньяку та шипучого вина купити, хвалити бога, ми не бідні, і по селу з торбою ходити не будемо.
— Та я вам що хочете привезу на машині з Косопілля,— пообіцяв Михей.— На таке діло грошей не шкода.
— Треба чоловіка прийняти по-людському,— погодився Данило Вигін.
— Чого ж ти мовчиш, Ничипоре? —запитав Мазур.
— Савка діло говорить,— сказав Ничипір.
— Не можемо, Ничипоре, ми дивитися із Савчиної дзвіниці,— заперечив Мазур.— Савка далі Видуба й старого вітряка нічого не бачить.
— Зате вже ти далеко бачиш,— образився Савка.
— Не гнівайся на мене, Савко, але не хочеш ти мислити по-державному. Цей «Факел» для всієї держави потрібний,— промовив Мазур,— а ти думаєш тільки про Сосонку.
— Сосонка теж державна,— заступився за Чемериса Ничипір.— Ми хліб даємо. Хліб! Без цих уранів та титанів віки прожили люди, а без хліба ще жодна держава не встояла. Ленін казав, що хліб вирішував і долю революції...
— Чув, що казав Ленін? — запитав Савка Мазура.
— Я Леніна, Савко, всього прочитав,— А потім до Снопа: — Але ти не забувай, Ничипоре, що Ленін говорив про індустріалізацію країни, про науку й прогрес.
— Конешно,— сказав Кожухар.
— Дайте Снопові слово мовити,— нетерпляче совався на стільчику Чемерис,— Кажи, Ничипоре.
— Я теж Леніна читаю, Мироне, і знаю, що до чого,— промовив Сніп.— І Турчина прочитаю про «Факел». Подумаю і на обід прийду для розмови з ним. Він каже, що руду будуть розробляти відкритим способом. Це що? Розриють землю на сотнях гектарів і вигрібатимуть екскаваторами руду, понасипають гори породи — знову земля пропадає...
— Тримаєшся, Ничипоре, ти за цю землю, як воша кожуха. Для нашої держави дві тисячі гектарів не мають ніякого значення,— гаряче доводив Мирон,— а уран нам потрібний, бо це теж сила...
— Я тримався й буду триматися землі, бо я хлібороб,— вийшов з рівноваги Сніп.— Ти коваль, весь вік при залізі, то й земля тобі залізом пахне, і тобі не жалко цих полів...
— Я не менше, ніж ти, люблю ці поля, Ничипоре, але не по-дурному... Я ще не дійшов до того, щоб волочити порожні сівалки по Видубецьких горах та ярах. Свідомий комуніст, Герой, а побивається, наче баба за межу.— Мазур припалив цигарку.
— Бездушна ти людина, Мироне,— не дивлячись на Мазура, сказав Сніп.— Якщо забирають від тебе землю й тобі її не жалко, то нема в тебе душі. І ти не коли мені очей за ті сівалки, бо то... моє...
— Воно, конешно, але полєзні, як той казав, скопаємі теж,— Перепічка підтягував блискучі халяви.
— А про те, який я комуніст, говорити тут не будемо,— поволі заспокоювався Ничипір.— Ти можеш не прийти до Савки на обід, а я ось про що скажу Турчину: добувайте цю руду не відкритим способом, а будуйте шахти... На поверхні поля будуть пшениці під сонцем і дощами, а під землею хай риють...
— Чули?! — зрадів Савка, ніби сам подав цю ідею.— Хай шахти будуть!
— Конешно, якщо секретні полєзні скопаємі, то... але й аграрний вопрос теж...
— Ти, Ничипоре, голова,— похвалив Вигін.
— І я буду цього добиватися,— казав далі Сніп.— До обкому, до ЦК дійду.
— Дійдемо,— і собі Кожухар.— Ми куди завгодно дійдемо, бо чого ми варті без поля?
— Що ж, бажаю тобі успіху, Ничипоре,— поклав руку на плече Снопові Мазур.— Тільки мені здається, що про ці всі способи вже думали без тебе й не такі знавці, як ми... Я знаю, що для тебе земля, наш колгосп — це все твоє життя... І наше всіх... Але наша любов до землі не повинна бути Ничипоре, сліпа, не можна забувати, в який час ми живемо... Я не хочу, щоб Турчин і Мостовий чи секретар обкому партії дивилися на мене як на старорежимного дядька, який, крім свого обійстя, нічого не знає й не хоче знати. Болить мені душа, як подумаю, що не побачу більше оцих золотих хвиль на полях, не побачу, як паруватиме земля, але з цим болем я піднімаюся вище, Ничипоре. Я думаю й про ракети, й про зорі...
— Воно, конешно, полєзні скопаємі і цей уран, але...
— Я теж про зорі думаю,— сказав Ничипір.— Так що готуй, Савко, обід, а ми тобі пособимо.
— З жінками приходити? — поцікавився Динька.— Бо моя Текля...
— З жінками розмови не вийде,— відповів Ничипір.
— Після другої чарки потягне їх на пісню, і буде концерт,— підтримав Кожухар.
— Жінок не брати,— вирішив Савка,— бо вони тому Турчину так затуркають голову, що він три дні до пам'яті не прийде. Хто ж домовиться з Арсеном Климовичем?
— Я! — вихопився Петро Перепічка.— Його друг стояв у мене на квартирі, і я все чисто знаю про полєзні... секретні скопаємі...
— Кожухар його запросить,— сказав Сніп.— Тільки, Михею, не дуже по селі роздзвонюй. Це діло тонке. Ми з вами цей колгосп засновували, то нам і говорити. Платона й Макара я сам покличу, хай послухають.
— Не сумнівайтесь,— запевнив Михей.— Я вам Турчина доставлю вмент. Але грошей мені для всякої там бакалеї підкиньте, бо мене цей «Запорожець» вже скоро з торбами по світу пустить. Таке мале, а поїдом гроші їсть: то бампери, то радіатори купляй, то ресори міняй, то поршні. Люди думають, що я вже півсвіту на ньому об'їздив, а він тільки триста кілометрів набігав.
— У такі руки потрапив,— засміявся Мазур.
— Щоб він пропав,— сплюнув Кожухар,— краще був би холодильника взяв або самовара.
— То продай,— порадив Динька.
— Ні. Де ви бачили! Що про мене люди подумають? Виграв машину і продати? — вголос, міркував Кожухар.— Хіба я спекулянт? Мені дурних грошей не треба.
Поєдинок між «Запорожцем» і Михеєм закінчився перемогою Кожухаря. Це підтвердило тезу, що людина керує машиною, а не навпаки. При самовідданій допомозі Юхима й Максима Кожухар майже оволодів мистецтвом водіння автомобіля, хоч сам «Запорожець» в цьому не був переконаний і, як доказ своєї правоти, з гордістю носив шрами, одержані в поєдинку зі своїм господарем.
«Запорожець», як це не дивно, не мав ніяких стосунків з Ганною, бо після тієї незабутньої подорожі до Косопілля вона обходила його десятою дорогою. А оскільки машина стояла на подвір'ї і десятої дороги не було, то вона накривала «Запорожця» ряднами, щоб не бачити. Згодом, незважаючи на протести Ганни, Кожухар причепив до хліва гараж, і тепер «Запорожець» стояв у темниці, правда, без усяких замків, бо в Михея їх не водилося.
«Запорожець» боявся Ганни, власне, її слова, бо все, що лиш вона пророкувала їм («Запорожцю» й Михеєві), збувалося.
— Поїду я, Ганю, на практику,— казав, наприклад, дружині вдосвіта Михей.
— Їдь уже, тільки ж дивись, бо знову капота помнеш.
І що ви думаєте? Михей умудрявся й на леваді знайти стару вербу і врізатися машиною.
Тиждень вечорами клепає Максим капот, вирівнює, й знову вирушає Михей в дорогу.
— Ти вже хоч ресори не зламай,— наказує Ганна, відчиняючи ворота.
Звичайно, Михей, після такого застереження, поїде не дорогою, а берегом Русавки, з розгону заїде в глинище, «Запорожець» підскочить, і — хрясь — нема ресори.
— Щоб він тобі вже згорів! — побажала Михеєві Ганна, даючи гроші на ресори.— Ми ж на нього вдвох не заробимо.
І що ви гадаєте? Заманулося Кожухареві поїхати на Видубецькі гори. Туди якось добралися, а коли вже вертали додому, то замкнуло дротики в моторі й «Запорожець» почав горіти. Добре, що Михей не розгубився та накинув свого піджака на мотор і погасив.
І все ж Михей одержав права у косопільській міліції. Капітан і сержанти всю душу висотали з Михея, перевіряючи його знання. По теорії Кожухар відповідав без заминки, правила вуличного руху визубрив так, що міг би стояти регулювальником у Москві біля Білоруського вокзалу в години «пік». Автоінспектори, пам'ятаючи перший Кожухарів рейс до районного центру, так екзаменували його, ніби він мав їздити не на маленькому «Запорожці», а принаймні водити атомний всюдихід з електронним управлінням.
Нарешті Михеєві урочисто вручили права, побажали безаварійної їзди й провели до машини.
Михей відкозиряв начальнику і його підлеглим, хвацько розвернув машину і, зім'явши колесами червону бляшану урну, по квітнику гордо вибрався на трасу Косопілля — Сосонка. Міліцейських свистків Кожухар не чув...
Тому тепер, коли доводилося їздити в Косопілля, Михей залишав машину в якомусь провулку, а сам ішов на розвідку і, якщо на центральному майдані не було автоінспектора, то просувався далі.
Так він зробив і сьогодні, бо на базу райспоживспілки треба було неодмінно їхати через майдан. Міліціонера не було, і Михей прошмигнув за високу браму. Завідувач бази, давній знайомий Кожухаря, сам виніс кілька пляшок дефіцитного вірменського коньяку й «Столичної» з медалями. Михей уперше бачив таку розцяцьковану медалями пляшку.
— Хто ж це їй такі медалі начіпляв? — дивувався Михей.— Одні пишуть, що це отрута організму, а другі медалі вішають, певно, алкоголіки.
— Дурний і від борщу сп'яніє, — сказав завідувач бази. — А крепльоний напиток створений для радості жизні, як писав товариш Горький, і для виконання фінансового плану. А медалі чіпляються на міжнародних виставках, Михею.
— Що, й горілку возять на виставку?
— Возять, бо це експорт. Збираються в якійсь, наприклад, Швейцарії представники з багатьох країн, ті, що розуміються на випивці... П'ють... днів двадцять. І щоранку записують собі в блокнотики — як себе почували: чи боліла голова, чи хотілося розсолу... Якщо не боліла й ще хочеться випити — медаль...
— Покуштували б вони ту, що колись Маланка гнала, всі медалі повіддавали б,— запевнив Кожухар.— Ото був експорт!
Якби «Запорожець» умів говорити, то він би сказав Михеєві, щоб не дуже поспішав з бази, бо на майдані з'явилася постать автоінспектора, пригадав би йому й слова Ганни («Хоч сьогодні не влипни в якусь катавасію»). Але приречений на вічне мовчання «Запорожець» слухняно виїхав на майдан і почув пронизливий свисток. Автоінспектор привітався з Кожухарем, взяв його права і пробив маленьку дірочку в талоні.
— Це вам за урну й квіточки. Сам капітан просив, так що вибачайте.
— То ви вже мені зразу дві пробийте.
— Всьому свій час.
...Турчин пообіцяв Гайворону неодмінно приїхати на обід до Савки Чемериса. В призначений день біля косопільського готелю стояв Михеїв «Запорожець». Турчин вийшов на ґанок з високим чорнявим чоловіком.
— Познайомтесь, Михею, це наш головний інженер.
— Отар Долідзе,— потиснув руку Михеєві інженер.
Турчин був у сірому костюмі, в білій сорочці з галстуком.
На відлозі піджака блищала Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці й медаль лауреата Ленінської премії. Отар Долідзе теж був із Зіркою.
«Оце так! — подумав Кожухар і пошкодував, що не почепив свого ордена.— При повному параді до нас їдуть».
— Сідайте,— запросив Михей гостей, відчинивши дверці машини.
Турчин щось сказав шоферові своєї «Волги» і втиснувся на задньому сидінні «Запорожця», Долідзе сів поруч Михея. Кожухар показав вищий клас шоферського вміння: довіз без усяких пригод, навіть хотів на Савчине подвір'я заїхати, але не ризикнув.
Зустрічав гостей Савка з дружиною. Чемерис був у чорному костюмі, поголений, свіжий, наче з купелі.
— Ласкаво прошу вас, дорогі гості, до моєї господи.
Турчин і Долідзе привіталися з кожним за руку. Михей невідступно йшов за Турчиним і теж тиснув простягнуті руки, хоча з усіма вже бачився вранці. Кожухареві було приємно, що й Ничипір Сніп прийшов сьогодні із Золотою Зіркою, і Никодим Динька був з орденом. Одне слово, Кожухар був задоволений, що все так добре склалося.
— Все йде за планом, Платоне,— не без гордості сказав Гайворону й раптом отетерів: з хати вийшла його Ганна, а за нею слідом Текля Динька, Марія Снопова, Перепіччина Ксеня й Мазурова Ольга.
Гайворон кожну жінку так відрекомендував Турчину й Долідзе, що якби Кожухар не знав їх, то подумав би, що це янголи во плоті.
— Це наша славна робітниця, Арсене Климовичу, всі поля нею сходжені й любов'ю її засіяні. І душа в неї і вдача лагідні, а доброти на всіх вистачить.— Це про Ганну. Бісів Платон так розказав, що аж сльози навернулися в Михея і захотілося йому обняти Ганну й теж сказати добре слово.
— А це Текля Динька, героїня наша трудова. З першого дня в колгоспі разом з Никодимом Сидоровичем. В усьому, що маємо, праця їхня. Але на Теклин язичок я не радив би вам попасти...
Текля церемонно привіталася, не забувши відкинути кінчик хустки, щоб було видно орден.
Обід проходив весело й невимушено. Турчин і Долідзе почувалися серед цих людей як удома, а Платон чекав, коли ж уже почне атакувати Турчина Сніп. Але Ничипір Іванович вів з Турчиним мирну бесіду про новий сорт пшениці, яку виростив Ремесло, а молодиці розпитували в Отара, як у них справляють весілля.
Савка підливав у чарки й незмінно проголошував:
— Будьмо!
Потім, як завжди, Кожухар почав співати й був дуже задоволений, що й Турчин і Долідзе знали його пісні.
— Цей Кожухар нам усе діло переб'є,— відкликав Чемерис Ничипора на кухню.
— Хай співають. Ось що, Савко, передумав я... Турчин і Долідзе у нас в гостях,— сказав Ничипір,— і не гоже з ними заходити в суперечку чи просити чогось при чарці. Будуть збори, там і поговоримо. А за столом — гостеві шана.
— Хай буде по-твоєму,— погодився Савка,— піду хлопцям скажу, щоб не піднімали, як той казав, аграрного питання...
* * *
Кожухар розбудив Гайворона вдосвіта:
— Платоне, іди подивись, що вони наробили! Це ж наша праця! — кричав у відчинене вікно.
Гайворон швидко встав, одягнувся й сів у Михеєвого «Запорожця», ще не зовсім розуміючи, що сталося.
— Що там? — намагався бути спокійним.
— Захопили бульдозерами моє дослідне картопляне поле й кукурудзу. Якщо не спинимо, то перемішають усе з землею.
— Я ж домовився з будівельниками, що вони прокладатимуть дорогу через луки, поки ми не зберемо врожай.
— У них свої плани.
На картоплищі стояли два бульдозери, третій чорнів у високій кукурудзі через дорогу. Платон побачив потрощені стебла, із землі стирчали великі жовті качани, наче зуби мерців, валялася картопля, перемішана з огудинням, пожована гусеницями.
— Це ж моя дослідна ділянка, як же вони могли? — Кожухар мало не плакав.— Я ж цей сорт на морозостійкість досліджував... Три гектари пропало... А кукурудзи скільки!
Платон поїхав до контори, подзвонив Турчину. Нема. Чергова сказала, що начальник і Долідзе виїхали вночі у міністерство. Подзвонив Мостовому.
— Галино, де Сашко?
— Ще вночі поїхав на «Заготзерно».
Додзвонився на приймальний пункт:
— У вас Мостовий?
— Був, поїхав на цукровий завод.
— Не бачили,— відповіли із заводу,— може, на кагатних полях.
Гайворон кинув трубку й поїхав на трасу. Бульдозеристи вже заводили машини.
— Що ж ви наробили? — накинувся на них Гайворон, показуючи на понівечені поля.
— То для нас їрунда,— спокійно відповів бульдозерист у засмальцьованому береті.— Ми ще не таке гробили.
— А тобі яке діло? — не виймаючи цигарки з рота, запитав низенький симпатичний чоловік в нейлоновій куртці.
— Я голова колгоспу. Гайворон.
— Ну й що? — зморщилася куртка.— А я — начальник шляхового управління рудника. Пузов. Пузов,— уточнив.
— Товаришу Пузов, ми погоджували графік і план шляхових робіт з товаришем Турчиним,— сказав Гайворон.— І домовилися, що, поки ми не зберемо врожай картоплі з дослідного поля й кукурудзи, жодної вашої машини на цій ділянці не буде. Як же ви могли?
— Товаришу Гайворон,— Пузов дивився на Платона, як на дивака.— Я не знаю, про що ви домовлялися з Турчиним. У мене є план. І якщо я не здам дороги до двадцятого, то з мене Турчин зніме шкуру. Треба техніку переправляти, баштові крани... Що їх, вертольотами переносити? А графік у нас свій, ударний, ми сюди прийшли не байдики бити — це перше, а по-друге, моїм орлам треба грошей, і вони шурують, як чорти, по вісімнадцять годин. А ти мені про бараболю.
— Я вас вислухав, товаришу Пузов, а тепер слухайте, що я вам скажу: я забороняю вам прокладати зараз трасу через ці поля. Не послухаєте — колгосп передасть справу до суду.
— Ти кого лякаєш? Я своїми бульдозерами половину земної кулі перевернув... а ти мені план зриваєш. Я зараз начальству доповім.
— Я вас попередив,— Платон сів у машину і поїхав.
Михей Кожухар з Полікарпом зібрали свою городню бригаду й почали вибирати із землі картоплю. Розгортали заступами, вилами, руками чорні могили, рятуючи свою працю. Ніхто не кричав, не лаявся, працювали мовчки. Бульдозеристи стояли осторонь, не наважуючись підійти чи заговорити з людьми.
— Слухайте, бульди, а там є нічогенькі молодички,— дурнувато засміявся здоровило в береті.
— Наволоч ти, Ванька,— сказав старий бульдозерист і підійшов до Кожухаря, щось сказав йому й почав розгрібати руками землю.
За дві години до буфету, де снідав Гайворон, підлетіла «Волга». Увійшов Валинов.
— Ти що собі думаєш, Гайвороне? — запитав, не привітавшись.— 3 перших днів палиці в колеса? Ти заборонив прокладати трасу?
— Я, — Гайворон відсунув склянку з чаєм.
— А ти знаєш, що ми повинні щодня доповідати верхам, що зроблено?
— Знаю.
— То яке ти маєш право зривати графік робіт? Зараз траса для нас головне. Ми повинні підвезти матеріали й техніку, розпочати будівництво колії й греблі. А де ми розмістимо робітників?
— Я все це знаю, Іване Івановичу,— сказав Гайворон, — але ми домовлялися на засіданні бюро разом з керівництвом рудника про те, що цей відтинок траси споруджуватиметься в останню чергу, а зараз возитимуть в об'їзд.
— Ми повинні скоротити строки і йдемо на це свідомо, товаришу Гайворон! А за ту нещасну картоплю й кукурудзу вам держава заплатить.
— У нас там дослідне поле, розумієте?! І навіщо державні гроші викидати на вітер? Зрештою, це просто... злочин — закопати в землю добро.
— Ти мені, Гайворон, лірики не розводь,— Валинов постукав пальцем по столу. — Я тобі наказую як уповноважений облвиконкому й обкому партії на будівництві рудника негайно припинити втручання у наші справи. Заявляю тобі о-фі-цій-но.
— Тоді я теж вам скажу офіційно, товаришу Валинов,— підвівся Гайворон.— До того часу, поки не буде рішення загальних зборів колгоспників про передачу землі «Факелу», я взагалі не дозволю провадити будь-які роботи.
— Що? — витягнулося обличчя Валинова.— Після того, як ви одержали від уряду республіки лист, ти заборониш? Партквиток покладеш, з партії виженемо!..
— Не хвилюйтесь, Іване Івановичу. Справа в тому, що уряд республіки просить колгоспників піти назустріч інтересам держави, а ви — наказуєте, та ще й залякуєте мене. Я не з полохливих. До речі, я вже чув од вас про це на бюро.
— Я сьогодні ж доповім Мостовому, і ми поговоримо з тобою на бюро.
— Будь ласка. Тільки я просив би вас заїхати зі мною в одне місце на кілька хвилин.
— Давай.
Вони під'їхали до городньої бригади.
— Чого там стільки людей? — поцікавився Валинов.
— Зараз розпитаємо.
Валинов одстав від Гайворона й сам пройшовся вздовж довгих валів чорнозему. Він бачив руки колгоспниць по лікті в землі і їхні сумні очі. Але його хвилювало зараз більше те, що простоювали бульдозери. Невже ці люди не розуміють, що картопля й кукурудза в порівнянні з тим, що має тут бути.— до смішного дрібні речі?
— Ти мені, Гайворон, ліричних спектаклів не влаштовуй,— сказав Валинов, сідаючи в машину.— Скажи, щоб усі порозходились додому. Негайно!
— Це можете зробити й ви як уповноважений. Чому ж ви не поговорили з людьми? Треба було розпитати, чого вони риються в цій землі, наче кроти, рятуючи нещасну картоплю.
— Це інша тема,— Валинов ретельно замасковував гребінцем лисину.— Чому ти до цього не скликав загальних зборів і не провів рішення?
— Правління й бюро нашої парторганізації вирішили провести збори після того, як вивеземо буряки,— відповів Гайворон.— Люди працюють у дві зміни, зібрати їх ми не можемо. І збори треба підготувати.
— Ви ці буряки будете возити до морозів.
— Ви ж читали наші зобов'язання? Сосонка не кидає слів на вітер.
— Значить, так, цю картопляно-кукурудзяну комедію припиняй, Гайворон, і щоб через дві години доповів мені, що бульдозери в роботі,— Валинов хряснув дверцятами «Волги».
Коли машина зникла за мостом, перед Гайвороном як з-під землі виріс Пузов.
— Ну що? Я ж казав: плюнь ти на цю картоплю й давай нам фронт робіт, я ж план зриваю, зрозумій мене як людина.
— Дорогий Пузов,— сказав Гайворон.— Поки хоч одна картоплина чи качан кукурудзи буде на цих полях, твої бульдозери стоятимуть, як мертві.
— За що ж я страждаю... твою мать,— вилаявся Пузов і трохи не заплакав од безсилля.— Ти ж у мене майже з рук забираєш перехідний прапор управління й премію, а мої орли без прапора й премії не можуть. Ми в Сибіру чотири роки його з рук не випускали... Будь же свідомим... будівником комунізму, Гайворон. Приїде наш спецторг, то я тобі два вагони не картоплі, а мандаринів і манної крупи привезу, крабами завалю твою Сосонку. Прошу тебе, відкрий мені фронт. У нас же з тобою змичка повинна бути, одне слово, серп і молот, а ти не даєш розвороту робітничому класу.
— Слухай, робітничий клас,— поклав руку на плече Пузова Гайворон.— Ти хороший хлопець і дуже мені подобаєшся, але чого ж ти зараз думаєш тільки про молота? Якщо змичка, то ти й про серп не забувай... Разом треба. Як тебе звати, Пузов?
— Кім. А тебе?
— Платон. Ось що, Комуністичний Інтернаціонал Молоді, приходь до мене вечеряти.
— Я, Платоне, прийду, але прапора мені вже не бачити.— Кім повернувся й побачив здоровила в береті.— Іди картоплю вибирай, бісова твоя душа, бачиш, що наробили?
— Єсть! — козирнув здоровило й побіг до гурту.
* * *
Валинову як уповноваженому тимчасово відвели кабінет у райкомі. Іван Іванович тут майже не сидів — їздив разом з Турчиним або Долідзе на уточнення району будівництва, вів нескінченні переговори з поставщиками будівельних матеріалів, техніки, з різними главками й міністерствами. Валинов подобався Турчину за наполегливість і дисципліну. Хоч би що доручили Івану Івановичу — він виконував точно й своєчасно. Для Валинова, здавалось, не існувало слова «ні» або «не можу». Цю його рису цінували й в облвиконкомі, хоч не дуже схвалювали методи, якими він досягав мети. Посилаючи Валинова уповноваженим на будівництво «Факела», Шаблій попереджав Івана Івановича:
— Ви знаєте, яке починається там будівництво, сподіваюсь, що ви проявите весь свій талант організатора й допоможете Турчину, він людина в області нова... Це для вас, як кажуть, перевірка на міцність, Іване Івановичу.
— Все буде зроблене, Павле Артемовичу! — запевнив Валинов і вийшов з кабінету секретаря обкому окрилений. Перевірка на міцність. Зрозуміло. Шаблій умів і любив висувати кадри.
Іван Іванович приїхав у Сосонку з твердим наміром показати всім, на що він здатний. Валинова трохи нервувала, як йому здавалося, забарність і зайва розсудливість Турчина й Долідзе. Що тут думати? Зірвати ці Видубецькі гори, прокласти колію й вивозити руду, поки збудують збагачувальну фабрику... Але авторитет Турчина й Долідзе був такий великий, що Валинов не наважувався втручатися в справи, з якими він, правду кажучи, був дуже мало обізнаний, бо закінчив інститут харчової промисловості, а «Факел» і, скажімо, цукроварня мали дуже мало спільного... Але, зрештою, ніхто не буде питати, який інститут закінчив Валинов, коли його підпис стоятиме поруч прізвища Турчина в рапорті на адресу уряду.
Та до рапорту ще було далеко, а з труднощами він уже зустрівся. Сьогодні йому вкрай зіпсував настрій Гайворон своєю безглуздою впертістю. Та якби він був розумніший, то лише за одну оцю дорогу набив би колгоспну касу десятками тисяч. Нема в людини масштабу. Випирає з нього селянська психологія. Треба швидше перетворювати колгоспи в радгоспи, думає Валинов, а селян у робітників. Це ще більше їх революціонізує. Ні, товаришу Гайворон, ми на вашому поводочку не підемо, ми на вашу картопельку не клюнемо.
У двері постукали.
— Прошу.
— Іване Івановичу, дорогий! — Бунчук, розставивши руки, ішов до Валинова
— Привіт, Петре Йосиповичу,— вийшов з-за столу Валинов і обнявся з Бунчуком.
— Обминаєш, Іване Івановичу, старого, забуваєш.
— Роботи стільки, Петре Йосиповичу, що вгору ніколи глянути. Таке почали...
— Розумію. Якщо вже сам Турчин у нас, то все ясно.
Валинов знав Бунчука давно, ще тоді, коли той був у зеніті своєї хиткої слави.
— Чого ж ти не зайшов? — за старою звичкою звертався на «ти». — Чи думаєш, що в мене вже й закусити нічим? Якось ще, Іване Івановичу, перебиваюсь, а взагалі хвалитися нічим,— Бунчук поволі переходить до справи.— Випрягли мене з воза... Непотрібний нікому. Скачи, куди хочеш.
— А Мостовий говорив, що райком пропонував роботу, але ти...
— Іване Івановичу,— сумно похитав головою Бунчук,— то все для проформи... Боїться Мостовий, що я авторитет його підриватиму, і тулить мене в такі дірки, що... Не хоче зрозуміти, що я перший друг його і, як той казав, товариш... старший. Хто ж його на ноги поставив, Іване Івановичу? Та вся область знає, що Бунчук його людиною зробив. І зараз ось... є в районі там різні вади, без цього не можна... Скажу — ображається... Реконструкцію й ремонт цукрового заводу зірвали? Зірвали. Гавриленко захотів нове обладнання поставити, а в графік увійти не можуть
— Був я на заводі,— сказав Валинов.— Ще до норми не дотягнули.
— Та щоб це у мене так,— перейшов на начальницький бас Бунчук,— то я запитав би комуніста Гавриленка... А Мостовий свого дружка зобиджати не буде... Ні, Іване Івановичу, я не проти дружби, будь ласка, хоч на возику один одного возіть, але в питаннях роботи — пробачте. А навіщо було вводити до складу бюро директора заводу Гавриленка? А Гайворона? У мене жодного голови колгоспу не було в складі бюро... Не вони мене питали, а я їх... Той — дружок, той — родич. Оце тобі добір кадрів, Іване Івановичу. Не думай, що я проти Мостового. Просто розказую тобі, як комуніст... Зверху в районі наче всі питання в порядку, пригладжені, а копнути глибше... Та це вже не моє діло... Віжки не в того, кого з воза висадили..
— А Гайворон що, родич Мостового? — перепитав Валинов.
— А ти не знав? Жінчин брат... Там ще з цією жінкою була історія,— хихикнув Бунчук.— Сто комісій приїжджало... З технікуму підхопив її Мостовий... Вона з дому тікала... аж у Луганську знайшов, та швидше до загсу щоб грішки приховати... Тепер Гайворон - права рука: що хоче, те й робить. Носяться з ним по всій області... А там у Сосонці такі землі, що посади голоблю — віз виросте...
«Так ось у чому справа,— пригадував Валинов свої зустрічі з Гайвороном.— Тепер зрозуміло, звідки йде це нахабство й самовпевненість».
— Позазнавалися в усіх питаннях,— немов підхоплює думку Валинова Бунчук.— Ордени Леніна поодержували. А за що? Те, що Косопільський район передовий, діти знають... І не сьогодні він такий став... Тут роками дехто піднімав його... сили поклав... постарів,— Бунчук зіщулився: мовляв, ось вам результат.— Та що ми все, Іване Івановичу, про справи. Зайшов би до мене. Людочка рада буде.
— Дякую, Петре Йосиповичу, зайду,— пообіцяв Валинов.— Подзвоню тобі.
— Чекатиму, Іване Івановичу, посидимо по старій дружбі.— Бунчук попрощався, але вже біля дверей зупинився.— Забув. Газетка обласна свіженька... Про цукровий завод наш пише, почитай. Тебе теж згадують, Іване Івановичу. Хто винен, а про кого пишуть.
Бунчук вийшов. Валинов нетерпляче розгорнув газету. Зразу кинувся абзац у статті, обведений червоним олівцем:
«Реконструкція — справа потрібна, але проводити її слід не на шкоду інтересам держави. Про це забув директор заводу т. Гавриленко, захопившись різними нововведеннями. Був на заводі й заступник голови облвиконкому т. Валинов. І він не розібрався в причинах ганебного відставання підприємства, не допоміг колективу заводу. Дивує, що людина, яка також повинна відповідати перед державою за зрив програми, виступила в незавидній ролі фіксатора недоліків і стороннього спостерігача».
Перше, що подумав Іван Іванович, це те, що стаття уже лежить на столі секретаря обкому Шаблія й голови облвиконкому, теж, мабуть, з окресленим абзацом: «Це для вас перевірка на міцність»,— пригадав слова Шаблія. Валинов ще й ще раз перечитав статтю, шукаючи хоча б одного слова на свій захист. Нема. Холодний піт виступив на лобі Валинова. Зняв трубку, замовив директора цукротресту.
— Читав? — крикнув у трубку.— Негайно комісію до Гавриленка! Сам приїжджай. І привозь нового директора. Ганьба! Ми з тобою будемо відповідати перед обкомом!.. Що, що? Ви свідомо йшли на реконструкцію, знаючи, що не вкладетесь у графік? Та за це судити треба, і ми повинні все зробити самі й негайно, не чекаючи, поки цією справою займеться обком партії! Хто ж це написав цю статтю? «К. Марущак, І. Буковець, члени групи народного контролю», — прочитав Валинов.
На столі Мостового теж лежала газета.
— Порадували нас, Олександре Івановичу, — сказав Валинов, вітаючись з Мостовим. — Пропечатали, дай боже...
— Буває,— посміхнувся Мостовий.
— Треба негайно іхати на завод і...
— Я вже був, Іване Івановичу, — відповів Мостовий. — Ми обговорили статтю на засіданні бюро парторганізації й завкому.
— Оперативно. Коли ж ви одержали газету.
— Я не читав, бо вночі був на «Заготзерні», в колгоспах. Приїхав на завод, а вони вже засідають, тоді я й приєднався до розмови.
— Що ж ви вирішили, Олександре Івановичу? — розбирало нетерпіння Валинова.— Гавриленка треба на бюро райкому й звільнити з роботи...
— Навіщо ж так зразу, Іване Івановичу? — Мостовий розглядав якесь зведення.— Гавриленко — спеціаліст високого класу.
— Я знаю про ваші симпатії до нього, Олександре Івановичу, але в даному випадку йдеться про зрив державного плану. З такими речами не жартують,— важко кидав кожне слово Іван Іванович.— Якщо не зробите цього ви, то...
— І ви не зробите,— докінчив фразу Мостовий.
— Сьогодні буде комісія цукротресту, і ми зробимо відповідні висновки,— сказав Валинов.— Я теж несу за це персональну відповідальність. Ви читали, що написано про мене? «Валинов — у незавидній ролі фіксатора недоліків й американського спостерігача...»
— «Американського» нема,— підправив Мостовий.— Починаючи реконструкцію заводу, ми знали, що в перші два місяці завод не вкладеться в програму, Іване Івановичу. Обладнання приходило із запізненням, це вам відомо, бо Гавриленко надсилав вам листи й телеграми. Ви їх одержували? Перед самим виробничим сезоном.
— Ні... Можливо, я був у відпустці... Хоч мені доповідали, я давав вказівку.
— Коли стане до ладу нова дифузійна лінія й випарка завод перероблятиме буряків на двадцять відсотків більше, ніж до реконструкції. І річну програму ми перевиконаємо... Монтажників не вистачає там.
— Мене не цікавить, що буде за два місяці. Приїде комісія, і ми приймемо своє рішення,— Валинов дав зрозуміти Мостовому, що на цю тему розмова закінчена.— Тепер про Сосонку, Олександре Івановичу...
— Я знаю. Гайворон приїздив у райком.
— Уже встиг? Я пропоную,— почав без дипломатії Валинов,— поставити питання про поведінку Гайворона на бюро райкому.
— А що ж ми будемо обговорювати?
— Значить, ви вважаєте, що Гайворон...
— Так, я вважаю, що Гайворон зробив правильно.
— Але ж він зриває план будівництва під'їзних шляхів. Ви розумієте, що це означає? Приїде Турчин — голови летітимуть,— чиркнув рукою себе по шиї.
— Зараз можна готувати котловани під будинки. Екскаватори можуть пройти на Видуб? — запитав Мостовий.
— На мочарах біля Русавки — загрузнуть,— запевнив Валинов.— Я скажу вам одверто, що позиція Гайворона дуже дивна. Тільки аполітична людина може не розуміти значення «Факела»... і затримувати роботи. Картопля й кукурудза — це не аргумент.
— Дозвольте вам заперечити, Іване Івановичу. Я гадаю, що Гайворон чинить мудро. Справа не в трьох гектарах дослідного поля картоплі й не в п'ятдесяти центнерах загубленої кукурудзи, за що також треба відповідати, бо це народне добро. Річ у тім, Іване Івановичу, що людей зневажено, їхню гідність, їхню працю. Це злочин. Михей Кожухар зі своєю бригадою три роки бився над вирощенням нового сорту картоплі. Три роки праці. Цього року було вперше посаджено цей сорт на п'яти гектарах. Три з них уже пропало. Якими ж мільйонами можна відкупитися від Кожухаря і його товаришів? У народі вважається великим гріхом викинути шматок хліба або залишити незасіяним поле...
— Я теж вийшов з народу,— між іншим поінформував Валинов.— Мій батько теж був хлібороб.
— Заждіть, а що б вам сказав батько, якби ви переорали поле, яке він засіяв? Що б він подумав про вас, якби ви байдуже пройшли повз нього, коли він руками вигрібав із землі картоплю, про яку ви так скептично говорите?
— Мій батько, на жаль, не дожив до організації колгоспу, він шпортався на своїх нещасних моргах...
— Невже ви гадаєте, що колгоспник менше любить артільну землю, ніж любив свої морги ваш батько?
— Даруйте, але це розмова не по суті... Я теж знаю лінію партії в аграрному питанні. І чи не хотіли б ви, щоб я теж разом з Кожухарем і його бригадою вибирав картоплю?
— Дуже хотів би, Іване Івановичу, — з запалом промовив Мостовий. — Бульдозеристи, які, виконуючи нерозумний наказ, знищили цей урожай, самі прийшли допомагати колгоспникам і переживали разом з ними... А ви думаєте, що колгоспник з вискоком віддасть поля своєї артілі, на яких працювали й умирали покоління? Землю, за яку пролито стільки крові, бо солдат, йдучи у бій за свою Батьківщину, думав про неї не як про географічне поняття, а конкретно, про своє місто, село, про хату й поле, яке засівав, про школу, в якій учився.
— Дуже вдячний вам, Олександре Івановичу, за таку емоційну лекцію,— ображено сказав Валинов,— і високі почуття, але повернімось на грішну землю. Чому досі Гайворон не скликав загальних зборів і не ухвалив рішення про передачу землі? Є лист уряду... Не розумію...
— Рішення ухвалюватиме не Гайворон, а загальні збори колгоспників. Сподіваюсь, ви знайомі зі статутом сільгоспартілі? Це — по-перше. Лист уряду до колгоспників Сосонки передано за адресою. Його вже прочитали всі. Ні, ще не на зборах, а в своїх родинах, з дружинами й синами, з сусідами й знайомими. Такі листи треба читати спочатку на самоті, подумати, пережити, може, й заплакати... І через ці переживання, через глибоке розуміння необхідності дійти висновку, що треба віддати ці поля й розпрощатися з минулим. І комуністи Сосонки правильно зробили, що підійшли до цього крутого повороту в житті людей не формально, а з душею, по-партійному.
— Але ця Гайворонова лірика дуже дорого обійдеться державі. Ми, комуністи, в першу чергу повинні думати про інтереси держави. Країні потрібен уран. Не сосонська картопляна уран, товаришу Мостовий! Мусить бути на обліку кожний день, кожна година. Ви знаєте, яка напружена обстановка в світі? Про значення, яке надає уряд і Центральний Комітет «Факелу», ви також знаєте, а ми ведемо з вами розмову про душі...
— Людські душі — може, більше варті, ніж уран, Іване Івановичу.
— Заява смілива,— посміхнувся Валинов.— Який вуз ви закінчували?
— Історичний факультет заочно й партійну школу.
— Зрозуміло. А я вам скажу як інженер, що за сучасного розвитку техніки, автоматизації виробництва, електроніки, ракет, нових видів ядерної зброї,— повчав Валинов,— людські душі — дуже відносне поняття. Душа — то дев'ятнадцяте століття, Олександре Івановичу.
— Не можу з вами змагатися в знаннях ядерної фізики,— сказав Мостовий,— але ви перебільшуєте значення урану, ядерної зброї, ракет. Є речі сильніші, Іване Івановичу.
— Що ви маєте на увазі?
— Людину. Її переконання, світогляд, мету, віру.
— Ну, це вже з філософії.
— Із життя. Прикладів наводити не треба, вони відомі людству. Колись — Сталінград. Зараз — В'єтнам.
— Звичайно, але це... сфера політики.
Мостовий голосно розсміявся:
— Правильно, Іване Івановичу... Колись Михей Кожухар читав лекцію у Сосонці й дуже влучно сказав, що все — політика. Колгоспники Сосонки, я в цьому не сумніваюсь, зважать на прохання нашого уряду, але ми — Гайворон, Підігрітий, я, Турчин і ви — повинні подумати про людей. Що робитимуть вони, якщо в колгоспі залишиться триста-чотириста гектарів землі, не буде пасовиськ, де вони працюватимуть, де зароблять на хліб...
— Це не проблема, Олександре Івановичу.— відмахнувся Валинов.— Переселимо в Казахстан або в Крим. А дехто буде працювати на руднику. Я про це вже думав і написав доповідну записку в обком партії. Мені було доручено.
— Як же ви її написали, не порадившись з нами, з колгоспниками? — здивувався Мостовий.
— Я написав ще в області, по матеріалах, які дало мені управління Турчина. Там усе підраховано й визначено на карті: скільки й які землі відводяться для «Факела», скільки затоплюється території, скільки зноситься садиб. А яка різниця, де будувати нову хату дядькові: у Сосонці чи в Казахстані? Кругом свої люди, своя влада.
— Якщо ви написали оце в своїй доповідній записці, Іване Івановичу, то я вам не заздрю.
— Чому?
— Тому що в обкомі розумні люди.
— Я вас не... ви про що?
— Як же ви можете одним розчерком пера переселити людей з тієї землі, де вони народилися, працювали, де поховані їхні батьки?
— А що ж тут такого? Ось я — українець, а мені все одно де жити: чи тут, чи на Кавказі. Тут ми з вами розходимось, товаришу Мостовий. Ви — член Центрального Комітету нашої партії, а мислите... критеріями сосонського дядька, — Валинов зрозумів, що далеко зайшов, але вже було пізно...
Мостовий, білий наче крейда, впритул підійшов до Валинова й, ледве стримуючи себе, сказав:
— Тільки повага до органу, який ви представляєте, заважає мені попросити вас залишити цей кабінет.
Валинов зблід, не знав, що йому робити: чи просити пробачення, чи сказати Мостовому все, що він думав у цю хвилину про нього. Треба тільки не показати, що він його боїться. Це вже чисто психологічний маневр.
— Гаразд,— спокійно відповів Валинов.— Я... залишаюсь... при своїй думці, ви — при своїй, але сподіваюсь, що це не відіб'ється на розгортанні робіт в Сосонці.
Валинов з гідністю кивнув головою й вийшов.
— До Бунчука! — сказав шоферові, сідаючи в машину.