Біля пошти Валинов звелів шоферу зупинитися. Зайшов, узяв бланк і написав телеграму секретарю обкому, копію — голові облвиконкому.
«Становище Косопільському цукровому заводі критичне крп Вживаю енергійних заходів крп Запевняю особисто вас завод ближчим часом ввійде графік крп Компривітом Валинов».
— Напишіть — блискавка,— наказав він телеграфістці.
Діяти. Негайно, швидко, рішуче. Треба, щоб в обкомі й облвиконкомі знали, що Валинов діє, що він усе може. Ні, він не буде писати спростування в газету. Помилки перед начальством треба визнавати, навіть тоді, коли ти до них не причетний. Він розворушить цю периферію. Заспокоїлися, втратили почуття відповідальності. Філософствують, проливають слізки за двома центнерами картоплі, а фронту робіт для «Факела» не підготували. До кожного дядька з поклоном треба йти: дозвольте нам добувати уранову руду на ваших полях, умовляти, коли для країни треба. Збори не можуть провести. Та це рішення за годину можна прийняти. Я їм покажу, як це робиться. До приїзду Турчина все буде готово... На бюро розводять антимонію, наче в тещі за столом. Родичі... Дружки... Та цього Гавриленка треба гнати з заводу. Знайшов час, коли робити реконструкцію!
За кілька хвилин у голові Валинова визріли рішення. Він доведе всім, що, коли йдеться про інтереси держави, Валинов не зупиниться ні перед чим. І ви це побачите, товаришу Мостовий. Здавайте хліб, молоко й м'ясо, вивозьте буряки, можете зі своїм родичем слухати соловейків... ні, зараз вони не співають... а підготовкою будівництва «Факела» я займуся сам.
Бунчук дуже зрадів, побачивши Валинова:
— Спасибі, що зайшов, Іване Івановичу. Людмила ще не прийшла зі школи, але ми самі впораємося.
— Ні, ні, жодного грама, Петре Йосиповичу. І їсти не не буду. Іншим разом. Зараз їду на завод. Директора цукротресту викликав.
— Може, хоч яблучко з'їси? — Бунчук поставив вазу перед Валиновим.
— Не хочу.
— Ти ніби чимось схвильований, Іване Івановичу?
— 3 Мостовим розмову мав.
— Той доведе.
— Нічого, ми теж, Петре Йосиповичу, не в тім'я биті. Я ось про що думаю,— пильно глянув на Бунчука.— Завод Косопільський потягнеш?
— Але ж там... Гавриленко, а я...— розгубився Бунчук.— Не чекав такого...
— З Гавриленком нам доведеться розпрощатися.
— А як подивиться на це Мостовий? — обережно запитав Бунчук.
— Гавриленко — наша номенклатура... І не можемо ми весь час заглядати в рот Мостовому, партійна дисципліна однакова для всіх. Так що, даєш згоду?
— Ну, якщо... треба, то... Я — комуніст, Іване Івановичу.
— Це гідна відповідь. Розберемося на заводі — подзвоню.
Бунчукові хотілося побігти в школу до дружини або заспівати. Скінчилося пенсіонерське існування! Петро Йосипович раптом відчув, як наповнилися груди радістю, а руки силою: зараз він підняв би пудову гирю, що лежала під ліжком, разів сто.
— Слухай, Петре Йосиповичу,— перебив думки Бунчука Валинов.— Мостовий часто виступає з промовами чи лекціями? Ти їх слухав?
Бунчук дивився на Івана Івановича, намагаючись угадати, яку той хотів би почути відповідь. Але обличчя Валинова було непроникне.
— Виступає й читає,— нарешті відповів.
— І добре виступає?
— На це мастак,— не міг покривити душею Бунчук.— Без шпаргалки може дві години говорити. — А потім все-таки не втримався. — Мабуть, вдома напам'ять заучує виступи... Дуже добру пам'ять має. Увесь районний актив, ланкових і свинарок — по імені та по батькові знає. Завчив.
— Ну, а лекції на рівні? Без всяких там викрутасів?.. З національного питання чи по стиранню різниці між містом і селом? — розжовував Бунчукові.
— Ні, Іване Івановичу, про це нічого не знаю,— зрозумів, до чого гне Валинов.— У цих справах Мостовий — чистий, ще й коли редактором працював — знаю.
Бунчук зараз подобався сам собі: треба бути принциповим завжди. Інший бозна-що наговорив би на Мостового, а Бунчук — ні.
— Я нічого не маю на увазі,— промовив Валинов.— Просто мене здивували деякі його висловлювання... Я поїду, Петре Йосиповичу. Подзвоню ввечері або вранці.
— Чекатиму, Іване Івановичу.— Уже біля порога Бунчук сказав між іншим.— Якщо буде на заводі Мостовий, то ти... про мене так, знаєш, інтелігентно. Не обов'язково, щоб він знав про нашу зустріч...
— Я думаю, що він на завод не приїде.
— Ти його не знаєш, Іване Івановичу. Він уже, мабуть, на заводі й сам ті дифузори з Гавриленком монтує.
— Цікаво,— зупинився Валинов.— Подзвони в райком, запитай, чи є.
Бунчук набрав номер приймальні райкому:
— Є Олександр Іванович?
— Немає, Петре Йосиповичу,— впізнав Бунчука Прокіп Минович Котушка. — Швидка допомога забрала... Отаке горе.
— Швидка допомога забрала,— повторив Бунчук і випустив телефонну трубку.
* * *
Мостовий категорично запротестував, щоб його везли до лікарні.
— Тільки додому. Нічого не сталося, трохи запаморочилася голова. Я мало спав цієї ночі,— пояснював лікарям.
Галина так і обімліла, побачивши, як заїхала на подвір'я машина з червоними хрестами. Мостового привели в кімнату, поклали на ліжко. Прибув головний лікар, оглянув, вислухав, сумно похитав головою:
— Радісного мало, Олександре Івановичу.
— Що зі мною? Ви кажіть, я повинен знати.
— Боюся, що інфаркт, але не впевнений. Я викличу спеціаліста з області.
— Тільки без паніки,— попросив Олександр Іванович.
— Зараз ми зробимо електрокардіограму і деякі аналізи, тоді стане ясніше.
Увечері прибув на літаку професор з області. Оглянув Мостового, подивився кардіограму, аналізи.
— Мікроінфаркт,— констатував професор.— Могло бути гірше. У вас якісь прикрощі були, Олександре Івановичу?
— Нічого особливого.
— Виснаження нервової системи й перевтома. Ви взагалі відпочиваєте?
— Та він, коли починається хлібоздача або сівба, ночами не спить,— крізь сльози промовила Галина.
— Професоре, не слухайте Галину,— спробував усміхнутися Мостовий.— Я навіть їжджу ловити рибу...
— Тричі за літо,— додала Галина.
— Я говорив з вашими лікарями, курс лікування ми визначили. Головне — спокій. Лежати. Відчуєте себе краще — почнете робити легкі вправи. Я до вас навідаюсь, Олександре Івановичу.
Галина провела професора до машини.
— Це небезпечно? Скажіть мені!
— Поки що я загрози великої не бачу, але серце — слабеньке. Треба серйозно лікуватися. Жаль, такий молодий і...
— Ви не знаєте, що це за людина, професоре,— зітхнула Галина.— Він абсолютно не думає про себе. Буває, що місяцями спить по чотири години на добу.
— Не хвилюйтеся, Галино Андріївно, будемо сподіватися, що все скінчиться добре. Постарайтесь, щоб його не тривожили. І сліз не треба — вони не допомагають.
— Я знаю... Не буду плакати. Від чого може бути цей інфаркт, професоре?
— Причин є багато...
Увечері приїхав Платон з Васьком.
— Галю, як він?
— Спить.
Сиділи на кухні й тихо розмовляли.
— Ліг учора пізно,— оповідала Галина,— а о третій ночі задзвонив будильник. Питаю, куди ти, Сашо? На «Заготзерно», каже, поїду, а потім на завод, бо Гавриленко запарився, спеціалістів мало, не встигають монтувати... Кави чашку випив і в машину... А оце привезли, з кабінету... Прокіп Минович зайшов, а Саша... лежить на підлозі...
— Галю, не плач,— умовляв сестру Васько.
— Це я маму згадала, як вона...
— А Наталці зробили операцію й вона здорова,— сказав Васько.
— Не пише? — запитала Галина.
— Ні,— замість брата відказав Васько.— Ми вже їй з Платоном не потрібні.
— Ти там знаєш! — ніжно подивилася на Васька.
— Я все знаю, Галю... Дуже мені хочеться її побачити.
— Кого?
— Наталку.
— Галю,— покликав Олександр.— Ідіть сюди, а то бубонять там, а я теж хочу чути й Васька побачити.
Платон і Васько чомусь навшпиньках зайшли в кімнату. Олександр лежав на спині, блідий, з запалими щоками, сухо блищали очі.
— Як там у вас, Платоне?
— Сашо, я благаю тебе, мовчи! Платоне, я тебе вижену, якщо хоч слово скажеш про роботу,— попередила Галя.
— Тільки не робіть з мене хворого. Це все вигадки, завтра минеться, й ти мене на цьому ліжку не побачиш, Галю.— Олександр потягнувся рукою до склянки з водою, взяв, але не втримав. Склянка випала з рук.
— Ой, який ти в мене, Сашо, неоковирний, я б сама подала. Зараз принесу тобі води.— Галина вибігла на кухню й залилася слізьми.
— Платоне,— ледве ворушив посинілими губами Олександр,— кукурудзу... зберіть... негайно... звільніть площу для траси...
— Добре, Сашо.
— Збори проведіть, коли приїде... Турчин... Він розкаже людям про... майбутнє... Світле й... радісне...
Олександр заплющив очі. Галя напоїла його.
— Мені добре, Галю, добре...
Платон з Васьком нишком вийшли з кімнати.
* * *
— Отже, попали ми з тобою, Гавриленко, в історію. Влипли.— Валинов ходив по кабінету директора заводу.
— Ми пізно одержали обладнання, Іване Івановичу,— пояснював Гавриленко.— Останні дифузори тільки позавчора прийшли, сатуратора досі нема. Монтажників не вистачає. Наші вже з ніг валяться, щоб пустити цю додаткову лінію. Я доповідав, коли ви були минулого разу.
— Що, я повинен за тебе працювати?
— Те, що змогли, ми зробили. Ви самі бачили, а техніків-монтажників у нас в районі нема. Ми з головним інженером самі встановлюємо апаратуру.
Валинов зняв трубку.
— Це робиться просто, Гавриленко. Дівчинко, замовте мені терміново Корчуватівський і Сахнівський цукрозаводи,— сказав телефоністці.— Директорів... Рано, Гавриленко, ми тебе на директора висунули, рано...
— Можливо.
— Інженер ти з головою, а керувати ще не можеш. Хто тебе гнав у шию, щоб ти затівав цю реконструкцію? Запланована була на наступну п'ятирічку, а ви — поперед батька в пекло.
— Ми вирішили на бюро райкому і тут, на заводі...
Задзвонив телефон. Валинов зняв трубку:
— Моргун? Прокопе Даниловичу, здрастуй. Валинов. Так, з Косопілля... Читав? Виручай. Щоб взавтра вранці були техніки-монтажники... і слюсарі... Сатуратора відправив? Молодець. Директор цукротресту дзвонив? Гаразд. Людей привези машиною, щоб вранці були тут. План даєш?.. Хвалю. Бувай здоровий.
І зразу ж другий дзвінок.
— Привіт, Селіхов! Валинов... Так... Запарився твій друг... Присилай свого теплотехніка, електриків і монтажників по дифузіях... Без розмов, Селіхов... Поки не стане до ладу лінія на Косопільському заводі — не відпущу. Все. План даєш? Ну, давай. Привіт.— Поклав трубку й до Гавриленка: — Ось і все. Зрозумів? Все можна зробити. Де в тебе можна спочити?
— Знайдемо, я проведу, Іване Івановичу. Спасибі, що допомогли. Тепер ми за півмісяця пустимо лінію.
— За десять днів, Гавриленко. Ляжемо кістьми, а пустимо.
Валинов узяв з машини чемодан і зайшов у номер заводського готелю.
— Вечеряти будете? — запитав Гавриленко.
— Попроси, щоб принесли міцного чаю, мені треба попрацювати. До речі, пошли телеграму в обком партії, що ми пустимо лінію за декаду.
— Гаразд.— Гавриленко подзвонив у їдальню, замовив вечерю, а потім зайшов до головного інженера.
— Чого це ти сяєш, як нова копійка? — здивувався головний інженер.— Його роздраконили на всю область, а він усміхаються.
— Друже мій, я радий, що народний контроль розписав мене... І Валинова. Знаєш, як він закрутив? З ходу. Завтра у нас буде справжня робота. Молодець Іван Іванович! У нього довгих розмов нема. Сказано — зроблено. На руках його носив би... Зайди й ти подякуй.
Головний інженер не застав Івана Івановича в готелі.
— Пішов на завод,— сказала чергова.
Гавриленко подзвонив теплотехніку.
— Іван Іванович на заводі,— відповів той.— Одягнув спецівку й пішов у цехи... Ні, просив, щоб його не супроводжували.
Валинов повернувся з заводу пізно, прийняв душ і приліг на канапу.
Вийшло не дуже добре, роздумував Іван Іванович. Пообіцяв Бунчуку посаду директора, а Гавриленка звільняти не можна. Діловий хлопець. За одну лише реконструкцію заводу його треба нагородити. Розробив принципово нову схему, просту й ефективну. Хоч з ким говорив Валинов — усі високої думки про свого директора. Не треба ніколи рубати з плеча. Жаль, що він наговорив стільки прикрих речей про Гавриленка Мостовому.
Отже, так. За десять днів він доповість бюро обкому про завершення реконструкції Косопільського заводу. Це вирішено. Тепер про головне. Треба негайно скликати збори в Сосонці, до приїзду Турчина. Котра година? Одинадцята. Шаблій ще може бути в обкомі.
— Дівчинко, замовте мені телефон першого секретаря обкому.
Чекаючи на дзвінок, нервово палив сигарету за сигаретою. Глухо загудів зумер.
— Шаблій слухає... Доброго вечора, Іване Івановичу... Ні, я вдома, щойно з театру... Нічого, нічого... Правильно тобі дісталося, ми ще й зі свого боку додамо... Що? За десять днів пустите лінію?.. Переможців не судять... Видамо премію... Якщо зробите, то це буде чудово.
— Тепер кілька слів про «Факел», Павле Артемовичу,— підбадьорений добрим настроєм Шаблія, сказав Валинов.— У Сосонці ще не зібрали врожай на полях, де проходитиме траса. Сьогодні роботи Гайворон припинив... Якась там у них дослідна ділянка... Так точно, картопля... Зрозумів... Я сам такої думки, щоб дати можливість закінчити досліди... Зборів ще не було, Павле Артемовичу... Правильно, треба провести якнайшвидше... Я це візьму в свої руки... Мостовий? Хворий, сьогодні забрала швидка допомога... Не знаю, не хочу турбувати... Я на заводі... Після зборів я вам доповім, Павле Артемовичу. Єсть! На добраніч.
Валинов подзвонив Гавриленку:
— Слухай, Юрію Михайловичу, у тебе знайдеться чарка коньяку? Вечеря чекає? Прекрасно. Іду.
* * *
Другого дня Валинов виклав секретареві райкому Анатолію Земцову свою розмову з Шаблієм і зажадав:
— Скличемо збори негайно.
— Треба було б дочекатися Турчина. Олександр Іванович про це казав,— зауважив Земцов.
— У Турчина й без цього роботи по зав'язку. Ми повинні підготувати для нього фронт робіт, а не втягувати в наші балачки. Як уповноважений обкому доручаю вам, товаришу Земцов, усю підготовку зборів у Сосонці,— сказав Валинов.— Павло Артемович здивувався, коли я повідомив, що досі не було зборів. Так і передайте Гайворону, що секретар обкому був здивований...
Анатолій Земцов поїхав у Сосонку. Обганяв машини, навантажені блоками і цеглою. Біля села вони повертали ліворуч на Городище, а вже звідти якось добиралися до будівельних майданчиків майбутнього містечка за Видубом. Шофери лаялися, машини грузли в піску й мочарах, і Кім Пузов на найважчих ділянках дороги тримав кілька тракторів, щоб витягали транспорти з баюр. Начальник постачання Леонід Мірошников щодня приїжджав у Сосонку й заявляв, що Кім Пузов хоче свідомо звести його в могилу.
Але Пузов був невблаганний:
— Льоню, я вже сам майже в могилі. Тиждень загорають мої бульди, перехідний прапор мені вже й не сниться. Приїде Долідзе — мені клямка. Але я тримаюся, бо я — людина, а ти — нервовий індивідуум, Льоню.
— Іди ти... У мене план. Мені треба матеріали підвезти, а ти не можеш прокласти чотири кілометри дороги. Маленький ти мені в очах після цього, Кіме. Тебе, мабуть, підмогоричили добре в Сосонці... Знаю, знаю, що ти й не виходиш від Гайворона.
Кім посміхався:
— Льоню, чарку пив, бо, якщо скажу ні,— не повіриш. Але треба дати можливість людям зібрати врожай, бо ми вже й так завдали клопоту. Людям в очі дивитися не можу.
— Агромеханік знайшовся!
— Агротехнік,— поправив Мірошникова Кім.— Перемучся ще трохи, Льоню, й ми тобі таку трасу викладемо, що зможеш... той, голим задом шурувати і не зачепишся.
— Приїде Арсен Климович — пропадеш, Пузов, я тебе розмалюю,— пообіцяв Мірошников.
* * *
Колгоспників на збори не треба було запрошувати. Олег Динька почепив оголошення біля контори, й другого дня по обіді потягнулися до клубу люди. Хто по-святковому одягнений, а хто просто з роботи. Оркестр без упину грав польку «Циганочку» й вальс «На сопках Маньчжурії».
Колись у Сосонці був добрячий оркестр. Та постарів трубач Самійло, помер конюх Іван, одне слово, зостався із сосонських музик тільки старий Василь Щербак. Вони з Самійлом набрали хлопчиків зі школи й почали вчити новачків свого великого мистецтва. Дядько Самійло попросив Юхима, щоб той розтлумачив оркестрантам нотну грамоту. За одну зиму молоді музики сяк-так оволоділи нею, а потім Василь Щербак сказав Юхимові, що треба переходити до діла, бо вони й за п'ять років нічого не втнуть. Дядько Василь зі своїми вихованцями розучив гімн республіки, польку «Циганочку» й вальс «На сопках Маньчжурії». Репертуар ось уже з півроку не поповнювався, бо дітям задавали багато уроків, а дядько Василь не міг справитися з ревматизмом — зігнуло йому спину, й ходив Щербак так, ніби збирався от-от стрибнути.
Оркестр грав на урочистих зборах, на весіллях і на хрестинах. На всіх цих святах музики починали свою програму з гімну. Це було незвично, але всім подобалося стоячи слухати урочисту мелодію. Після гімну починали грати «На сопках Маньчжурії» й «Циганочку». І не було в Сосонці жодної людини, включаючи й мешканців дитячого садка, яка б не знала цих мелодій.
Отже, оркестр грав, люди збиралися, а в кабінеті Гайворона Валинов проводив нараду.
— Кого оберемо до президії? — приготувався писати Іван Іванович.
— Не знаю,— відповів Гайворон.
— Як не знаєте? — здивувався Валинов.
— А ми вже давно не готуємо ніяких попередніх списків,— сказав Підігрітий,— люди самі виберуть кращих з-поміж себе.
— А хто виступатиме?
— Хто захоче.
— Ми не можемо пустити збори на самоплив,— зауважив Валинов.— Зробимо так, товариші. Збори відкриє Платон Андрійович. Потім виступлю я. Після цього надамо слово трьом товаришам і приймемо резолюцію. Ви будете виступати? —звернувся до Анатолія Земцова.
— Побачу,— непевно відповів Анатолій.
— Проект резолюції готовий? — поцікавився Валинов.
— Будь ласка,— Олег Динька поклав дрібно списаний аркуш паперу.
Валинов прочитав.
— Приймемо за основу, а потім підредагуємо.
У залі — яблуку ніде впасти. В перших рядах сиділи старші колгоспники, молодь — подалі від сцени. Хоч було вже холодно, але Динька повідчиняв вікна, щоб чули ті, хто не попав до зали. Біля сцени поставили кілька стільців для гостей. Оскільки не було ні Турчина, ні Долідзе, то будівельників репрезентували Кім Пузов, Леонід Мірошников і кілька бульдозеристів.
— Товариші, розпочнемо наші збори,— вийшов на сцену Гайворон.— Кого оберемо до президії?
— Ничипора Снопа.
— Товариша Валинова!
— Гайворона й Земцова!
— Савку Чемериса!
— Теклю Диньку!
— Кіма Пузова! — вигукнув Максим Мазур.
— Макара Підігрітого!
— Досить!
— Максима Мазура!
— Голосуй, Гайворон!
Головував на зборах Макар Підігрітий.
— Надаю слово голові правління артілі «Рідне поле» Платонові Гайворону.
Михей Кожухар навіть не встиг переодягнутися. Прийшов просто з бригади, тільки й того, що помив руки в Русавці. Потрапити до зали — нічого було й думати. Протиснувся якось Михей до вікна,— добре, що високий — хоч що-небудь бачив. У залі було тихо, обличчя людей зосереджені й серйозні.
— Ми прочитали з вами лист уряду,— казав Гайворон.— Кожне слово в ньому звернене до нас, до наших сердець. Нам не пропонують передати землі колгоспу для «Факела», а просять, сподіваючись, що ми зрозуміємо значення цього будівництва для всієї країни. Наші Видубецькі гори й поля, які ми засівали з вами, відкриють свої надра, й народ нам скаже спасибі. Ми не з легким серцем розпрощаємося з нашими полями, бо ми потомствені хлібороби і з ними зв'язане все життя, наші радощі й печалі. Але ми повинні думати не лише про себе, а про всю Батьківщину. Від імені правління колгоспу я вношу пропозицію передати для будівництва першої черги рудника тисячу сто гектарів орної землі й Русавську заплаву.
— А на другу чергу скільки ще треба буде віддати?
— Можливо, ще стільки.
— Коли почнуть будувати другу чергу?
— Весь комплекс «Факела» розраховано завершити за три роки.
— Товариші,— постукав олівцем по графину Підігрітий.— Запитання будемо ставити після, а зараз я надаю слово заступникові голови облвиконкому Валинову Івану Івановичу.
Валинов був спокійний. Атмосфера — ділова, виступ Гайворона йому сподобався. Іван Іванович поклав на трибуну свій, оддрукований на машинці, виступ і рівним голосом почав читати, зрідка поглядаючи в залу. Валинов читав красиво, артистично, в ударних місцях, які він завжди обводив червоним олівцем, підвищував голос і... чекав на оплески. Івану Івановичу завжди доручали на різних нарадах читати звернення й відозви, і навіть ці ділові, сухі матеріали він виголошував, як поеми. Сьогоднішній свій виступ Іван Іванович написав стилем високомовним, а тому майже всі аркуші були позначені червоними рисками, знаками оклику, пунктирними й хвилястими лініями. Та оплесків не було. Валинов спочатку розгубився, а в одному місці ледь сам не зааплодував собі, але своєчасно стримався.
Наприкінці Валинов процитував вірш одного поета, надрукований в газеті, і у залі зааплодували. Найбільше старалися бульдозеристи.
— Слово має,— почав Макар, але Ничипір Сніп уже йшов до трибуни,— Герой Соціалістичної Праці товариш Сніп.
— Дуже славно ви говорили, товаришу Валинов,— звернувся Ничипір до Івана Івановича.— Все правильно сказали, але, даруйте на слові, ми це знаємо. Бачите, он висять на стінах плакати й діаграми: скільки ми сталі виплавляємо, скільки вугілля й руди добуваємо, скільки хліба вирощуємо, скільки мільйонів дітей учимо... А в читальні є куточок, де все написано про космонавтів... І закінчили ви так, наче прочитали гасло, яке написав Іван Лісняк.— Ничипір зійшов зі сцени, задер голову й уголос прочитав: — «Під проводом Комуністичної партії вперед до комунізму!» Але ні ви, ні Платон Гайворон не розповіли, що ж у нас тут, у Сосонці, буде. Чули, що будемо добувати уранову руду, а для цього треба забрати поля нашого колгоспу. Уряд написав до нас листа, ми розуміємо, що це діло серйозне. Але уряд пише, що місцеві органи влади зроблять усе для того, щоб забезпечити дальше процвітання села Сосонки, не образити почуттів хліборобів, знайти можливості для використання робочих рук, допомогти збудувати колгоспникам нові хати замість тих, що будуть знесені. Ви про це нічого не сказали, а ми хочемо знати, що буде з нами. Що буде зі мною, бригадиром тракторної бригади, як не буде мені де орати й сіяти? Я хочу знати, що робитиме мій син Юхим... Хотів би я поговорити з Турчиним, а його нема. Прочитав я його книжечку про «Факел», не все зрозумів, але він пише, що можна добувати руду й відкритим способом, і шахтами. То моя думка така, щоб добувати в шахтах, а на поверхні сіяти хліб. Одне слово, мені не ясно і я голосувати за те, щоб віддати сьогодні наші поля, не буду. Треба все обміркувати, так і уряд пише: підійти до цієї справи серйозно, з усією відповідальністю.
Валинов поривався кілька разів перебити Снопа, але Земцов стримував його.
— Правильно Сніп каже!
— Розкажіть, що з нами буде! У нас діти! Куди ми подінемося?
— Товариші! — вийшов з-за столу Валинов.— У своєму виступі я, так би мовити, змалював загальну картину... Про всі деталі будівництва, переселення, трудовлаштування ми домовимося пізніше. Хто захоче, може переїхати в Казахстан, Крим. Про це ми потурбуємося. А зараз нам з вами треба проголосувати, прийняти постанову, що передаємо частину території під будівництво...
_ Прошу слова.— До трибуни вийшов Савка Чемерис.— Чого нам хапатися до того голосування, люди добрі? Я теж ночей не спав, думав і дійшов лічно до такої мислі: що б ми з вами тут не балакали, а цей «Факел» буде. І я не проти, бо це діло... тут ми всі свої... воєнне, атомне і той... реак... тивне. Для оборони держави треба й для науки. Там уже на Видубецьких горах Турчин своїх хлопців збирає, щось вони роблять, і ми їх не проганяємо... А про інші поля подумаємо, може, справді, хай Турчин шахти робить, бо Сніп діло говорить.
— Будувати шахти на цьому родовищі невигідно,— кинув репліку Валинов.— Дорого обійдеться руда.
— То все дорого обходиться,— відповів Савка.— А хліб? А коло буряка скільки клопоту... Тепер про море. Хай буде, якщо воно потрібне, а де ж люди житимуть, якщо ви й вулиці біля Русавки позатоплюєте? Як же я буду голосувати, не знаючи, де моя хата буде? І яка вона, і чим я її вкрию: шифером чи бляхою? Окрім того, у мене лічно на городі груша росте, ще дід посадили... Якщо її не перенесуть, то мою жінку й трактором з обійстя не витягнете, а не то що в Крим.
У залі засміялися.
— Хай нам скажуть, чиї хати зносити будуть!
— Я зі своєї не піду.
— Дуже тебе просити будуть!
— А я не поїду, у мене батьки тут, на цвинтарі...
— Дайте ж мені доказати,— попросив Савка.— То моє слово таке: якщо Турчин викопає шахти... а я нагорі буду сіяти хліб, то я проголосую хоч зараз, а якщо ні, то вибачайте. І щоб не виселяли нас!
— Ви абсолютно не підготували зборів, товаришу Гайворон,— сердито шепнув Валинов.— Це ж демагогія, примітивна дядьківська демагогія.
— Це розмова про життя, товаришу Валинов.
Через зал протискувався Юхим Сніп.
— Ми дуже поважаємо наших батьків,— тихо почав Юхим.— Спасибі їм за те, що вони зробили й роблять у Сосонці. Мене мій батько ще хлопчиком брав з собою на трактора... ми орали й сіяли разом... І я люблю наші поля так, як мій тато...
— На що ви перетворюєте збори? — нагнувся Валинов до Підігрітого.— Батько виступив, а тепер синочок на підпряжку. Дивуюсь.
— Вони обидва колгоспники й члени партії,— відповів Макар.
— Я люблю Русавку й наші поля,— повторив Юхим,— але я буду голосувати за те, щоб загорівся на Видубецьких горах наш «Факел».
— Молодець! — вигукнув Валинов, аплодуючи.
— І хай батько й дядько Савка на мене не ображаються, що я і... мій товариш Мазур Максим підемо сьогодні супроти них... Ми служили в армії з Максимом, під Берліном... який брали колись штурмом наші батьки й старші брати. Ми стояли на межі двох світів... і дещо бачили... Там залишилася моя дивізія, мої друзі... Я хочу, щоб наші Видубецькі гори... допомогли їм... Ми з Максимом вирішили попроситися в бригаду Кіма Пузова.
— Давай, братва! — прогримів бас здоровила в синьому береті.
— А що їм, молодим-нежонатим?! Вони і в Африку поїдуть!
— Я теж з Юхимом піду!
— Сиділо б та мовчало!
— І піду!
— Буде говорити Текля Динька!
— Товариші добрі люди! Я не знаю, які там секрети відкрили під нашими Видубецькими горами, бо мені той... буран, чи як там його, без вніманія. Казали на ярмарку в Косопіллі, що ним... палити добре...
Хлопці й дівчата на задніх рядах зареготали.
— Як запалите, тітко, то Сосонка навколо Місяця крутитися буде!
— Чого ото ви смієтеся?! — не розгубилася Текля.— То з одного боку воно й непогано, що паливо при хаті, не будемо тими брикетами чадити, а як подумаю, що й колосочка в полі не побачу, ні бурячка, ні лугу над Русавкою, то аж біля серця захолоне... За свій вік ми з Никодимом наробилися в артілі, бо з першого дня записалися. І пенсію маємо, могли б і вдома сидіти... Та оце дали мені ордена, то я думаю ще за нього років зо три відробити.
Щедро нагородили Теклю оплесками за ці слова.
— Прочитали ми з Никодимом листа від правительства нашого,— тісніше зав'язала хустину Текля.— Пишуть душевно, але ж вони не знають моєї біди. Поставили ми хату з Никодимом перед війною. Як лялечка стояла... А після війни, як ото горе сталося в Полікарпа, що жінка, значить, втекла, то він підпалив Ладькову хату... І моя згоріла від руки того прок... товариша Чугая.
— Та що там ти згадуєш?!
— Вже забути пора!
— З кожним таке статися може, бо любов...
— Та ми вже помирилися з Полікарпом,— усміхнулася Чугаєві.— Поставили ми нову хату... як дзвіночок стоїть... А тепер, кажуть, будуть зносити. То я просила б наше правительство, щоб мою хату не зносили, хай приїдуть та подивляться, яка хата. І світла, і простора, і садочок виріс. Никодим у мене вже постарів — третьої хати не зведе, а Олег мій почерка славного має, а рубанка в руках тримати не вміє... Як казав Ничипір Сніп: вперед до перемоги комунізму! — закінчила Текля.
— Кожухар просить слова!
— Хай говорить!
— Проходьте, Михею,— запросив Підігрітий.
Михей відійшов од вікна, але за хвилину повернувся.
— Не можу пройти, людей стільки, що до трибуни не доберуся. Я звідси буду,— Михей сперся на лутку вікна й почав говорити.— Я за те, що говорили тут партійний Сніп і безпартійний товариш Савка. Хай Арсен Климович Турчин і Отар Долідзе копають шахти, вигрібають звідти те, що їм треба, а ми собі нагорі робитимемо своє діло. Їм буде добре, нам добре, й уряд буде задоволений... І щоб не переселяли нас.
— Ви дещо примітивно розумієте, товаришу Кожухар, масштаби «Факела» й технологію добування уранової руди,— перебив Михея Валинов,— це не так просто, як вам здається.
— Це ж секретні полєзні скопаємі! — вигукнув Перепічка.
— То розкажіть,— простодушно сказав Кожухар.— Бо про політику ми знаємо, про американські бази й про їхні... агресивні блоки... І правильно, що ми повинні дбати про силу нашої країни. А хто ж дбатиме, як не ми, народ? А ви розкажіть, що воно оце за уранова руда, щоб я знав, навіщо землю віддав. І ще: земля за нашим колгоспом закріплена державою навічно. Лежить у нас у сейфі під замком Акт. Дарина Михайлівна, наша славна трактористка, мати Платона Гайворона, у війну зберегла його, життям ризикуючи... Значить, ми віддаємо свою землю, а що ж за це одержуємо? Як жити будемо? Де колгосп, якщо залишиться якась бригада, грошей візьме, щоб нам виплачувати пенсії? У держави будемо просити? А я не хочу бути нахлібником. От і виходить, що ви, Іване Івановичу, приїхали з області, зібрали нас, а сказати нічого не можете, бо й самі не знаєте. Треба дочекатися Турчина, хай він усе нам розкаже, по селу з нами піде й покаже, що й де буде. А Гайворон хай розповість нам, що з колгоспом буде й з нами. Кожному хай скаже. Тоді ми будемо голосувати... Я теж, як і Ничипір Сніп, листа від уряду напам'ять знаю, і там написано, щоб ми прийняли рішення, розв'язавши всі проблеми... чуєте? Проблеми, які виникнуть у зв'язку з будівництвом рудника. А проблем — сотні. У Снопа — де буде хліб рости, у Савки — груша на городі, Текля журиться, що нову хату треба зводити, а Никодим уже... той... не парубок... Ми до всяких зборів звикли... Бувало, скличе, хай не ображається, Макар Підігрітий і каже: «Хто проти того, щоб підписуватися на облігації?» Всі мовчать, тоді Макар Олексійович каже Олегові Диньці: «Пиши — одноголосно за».
— Було, було,— почервонів Макар.
— Тепер у нас так не робиться, бо господарі в артілі ми самі. Тож давайте, товариші, порозходимося, бо роботи багато, городину зібрати треба, буряки возити.
Дехто вже й попідводився зі стільців.
— Збори не закінчено, товариші,— взяв на себе керівництво Валинов.— Ви хочете виступити, товаришу Мазур? Будь ласка.
На сцену вийшов Мирон Мазур:
— Прикро, але треба визнати, що не підготувалися ми до зборів. І це не наша вина, бо ніхто з присутніх тут нічого нам не може розказати про «Факел» і про те, що чекає наше село. А вирішувати треба нам. Від нашого слова залежить усе, ми за нього будемо відповідати перед нашими внуками й правнуками. Я теж нагадаю один рядок з листа уряду: «Дорогі друзі й товариші! Інтереси нашої Батьківщини, її могутності змушують нас звернутися до вас з проханням...» Я переконаний, що, перш ніж написати ці слова, наш уряд і Центральний Комітет партії глибоко вивчили й обміркували все, що зв'язане з Видубецькими горами й нашою долею. І я буду голосувати за те, щоб передати землі «Факелу», бо нас у біді не залишать.
— Знаємо, що не залишать, але ж ми хочемо знати все!
— Ми ж не рушники свої віддаємо, а землю!
— Де ж ми хліба візьмемо?
— Корів нічим буде годувати!
— Хай Турчин нам розкаже!
— Голосуйте,— сказав Валинов Підігрітому.
— Я думаю, що збори треба перенести,— заперечив Гайворон.
— А ви що думаєте? — Валинов запитав Земцова.
— Я погоджуюсь з Гайвороном,— відповів Земцов.— Мостовий говорив мені, що ці збори повинні стати великою політичною подією для всього району, а не формальною акцією. Не треба було поспішати, Іване Івановичу.
— Я не поїду звідси, поки не буде прийнято рішення. Що я доповім Шаблію? Що провалив збори, так? Ви розумієте, на що ви мене штовхаєте?
Зала принишкла й уважно стежила за тим, що робилося в президії.
— Товариші, оголошуємо перерву на десять хвилин! — вийшов зі становища Гайворон.
Далі Валинов повів розмову в бібліотеці.
— Ми, комуністи, будемо в першу чергу відповідати, якщо зірвемо збори. Розвели балаканину, як на базарі! — кричав Валинов.— Сніп буде повчати Турчина, яким способом добувати руду! Смішно, при всій моїй повазі до Ничипора Івановича. Або виступ товаришки Диньки! Йдеться про уран, про нові атомні електростанції, підводні човни, ракети, а вона запрошує уряд подивитися, яка в неї хата! Анекдот. Який примітив.
— Ні,— спокійно сказав Гайворон.— Ви чули, щоб хоч один сказав на цих зборах, що ми не віддамо землі? Не чули. І не почуєте, бо люди вірять партії й нічого не пошкодують для своєї Батьківщини. Але не можна забрати у них права, товаришу Валинов, перед тим, як бульдозери й вибухівка розвернуть ці гори й поля, знати, що їх чекає... А Текля Динька під дулами обрізів організовувала цю артіль, посивіла на цих полях, дві похоронні одержала з фронту замість синів, і не відбирайте у неї радості помилуватися своєю хатою...
— Облиште ви цю демагогію! — скипів Валинов.— Я одержав вказівку од секретаря обкому партії Шаблія провести ці збори і як уповноважений мушу її виконати.
— Я зараз повернуся, пробачте,— сказав Земцов і вийшов з бібліотеки.
У кімнату зайшли Ничипір Сніп і Савка Чемерис.
— У нас тут розмова, так що...— зустрів їх Валинов, але Гайворон запросив:
— Сідайте, Ничипоре Івановичу.
Валинов повернувся до вікна: не дадуть поговорити. Але вів далі:
— Мені взагалі не подобається ваш настрій і... ваші погляди на цю справу, товаришу Гайворон. Я помітив це ще на першому засіданні бюро райкому... І я переконаний, що ця... асамблея була підготовлена не без вашого відома.
— Ви, товаришу Валинов, відповідайте за свої слова,— у тон йому відповів Гайворон...— Тут зібралася не «асамблея», як ви зволили висловитися, а збори господарів цієї землі, і прошу їх поважати.
— А чого ви сердитесь, товаришу представник? — звернувся до Валинова Сніп.— Вас цікавить, що люди думають чи наші підняті руки?
— Товаришу Сніп, ми тут, пробачте, без вас вирішимо, що робити,— не стримався Валинов.
— Як це без нас? — переглянувся Ничипір із Савкою.— Ми жили на цих полях віками, а ви... приїхали й... без нас? Хто ви такі?
— Ничипоре, ходімо додому,— шарпнув за рукав Снопа Чемерис.
— Ні, хай скаже, хто він такий і за яким правом лякає мене переселенням...
— Якщо треба буде — переселимо й вас питати не будемо!— аж пашіло обличчя Валинова.— Не будемо.
— Спокійніше, товаришу Валинов,— промовив Гайворон.
— Ви... ви можете говорити, що хочете,— важко дихав Сніп,— але в душу мою не плюйте... Якщо ви не хочете по-людському говорити з нами, то ми теж не будемо. А тепер, Савко, ходімо. Хай товариш представник сам голосує.
— За зрив зборів, товаришу Сніп, ви будете відповідати як комуніст перед партією! — попередив Валинов.
— Перед партією буду, а перед вами — ні.— Сніп натягнув кашкета.— Все можу стерпіти, але не витримує серце, коли на мене кричать. Цієї образи я вам не прощаю.
Ничипір Сніп і Савка вийшли. Валинову було видно у вікно, як вони протиснулися крізь натовп біля клубу й повагом пішли кудись у береги.
— Поверніть їх! — наказав Валинов Підігрітому.— Вони ж у президії. Це свідомий зрив зборів! Цього так не можна залишити! Як уповноважений я несу персональну відповідальність... Товаришу Гайворон, я, зрештою, наказую вам.
— Запевняю вас, товаришу Валинов, що ми можемо скликати зараз комуністів і комсомольців, дати їм завдання, і... за двадцять хвилин рішення буде прийняте,— сказав Гайворон.
— Так і треба зробити! — вхопився Валинов.
— Ні, я хочу, щоб рішення про передачу землі для «Факела» було прийняте з усмішками, а не байдужим, приреченим підняттям руки зі страху, що будуть виселяти з рідного села,— відповів Гайворон.
— Це — демагогія! — сів на свого коника Валинов.
Увійшов Анатолій Земцов:
— Я розмовляв з Олександром Івановичем... Мостовий категорично проти того, щоб рішення приймалося під будь-якою принукою. Він сказав, що хоче, аби ці збори стали святом для Сосонки, а не поминками.
— Тепер мені зрозуміло,— почав складати свої папери Валинов.— Під диктовочку працюєте? Дехто все життя пам'ятатиме ці збори, товариші... сосонські лірики. Елементарне почуття партійної відповідальності у вас є? Це ж НП на всю Україну. Да-а-алеко ви зайшли разом з вашим секретарем райкому... Що ж, товаришу Гайворон, відміняйте збори і йдіть слухати соловейків...
— Соловейки уже відспівали.
Валинов, не попрощавшись, вийшов з клубу й сів у машину.
Оркестр грав «На сопках Маньчжурії»...
* * *
Валинов прийшов у готель, жбурнув папку на стіл опустився в крісло й замислився. Почував себе ображеним і знищеним. Вперше за роки своєї роботи провалив збори! Не виконав доручення обкому партії, уряду... Мостовий уже, напевне, доповів Шаблію, що Сосонка не прийняла постанови про передачу землі «Факелу», що він, Валинов, скликав збори за власною ініціативою, поспішно, не зумів провести їх. Мостовий і Гайворон звалять усю вину на нього, мовляв, ми ж радили дочекатися Турчина, підготувати карти, макети, розрахунки, плани. Так, вони доведуть, що збори провалив він, уповноважений обкому. Валинова, безперечно, негайно відкличуть з будівництва «Факела», а це рівнозначно катастрофі. Розлетиться до біса драбинка, яку він зводив усе своє свідоме життя з послуху, хитрощів, діловитості, впертості й по якій піднявся все-таки на кілька щаблів вище, ніж його друзі по інституту.
Перед очима Валинова — чорний телефонний апарат. Необхідно зараз же подзвонити Шаблію, зробити це раніше за Мостового, підготувати секретаря обкому, відвести удар від себе. А може, удати хворого, лягти в лікарню — серцевий приступ, як у... Мостового... поки пройде перший гнів Шаблія, а потім... Мостовий... Це він зумисне зліг... Це просто хитрий хід, щоб зняти з себе відповідальність... Найкращий захист — це наступ, істина стара, як світ. І Валинов доведе, що не він, а Мостовий і Гайворон винні в усьому.
— Секретаря обкому Шаблія,— сказав телефоністці і вже не зводив очей з покрученого дроту, що звивався гадюкою на столі.
Відповіла секретарка приймальні:
— Зачекайте хвилину, Павло Артемович розмовляє по прямому з товаришем Турчиним.
Валинов оддав би все, аби лиш почути цю розмову. У трубці щось клацнуло. Тьохнуло щось і в серці Валинова.
— Слухаю,— різко пролунав голос Шаблія.
— Хочу вам доповісти, Павле Артемовичу,— трубка стала мокрою від поту.
— Я вже знаю, мені дзвонив Мостовий, товаришу Валинов.
— Можливо, вас неправильно інформували, Павле Артемовичу, і я хотів би пояснити... у районі склалася така ситуація, що...
— Чому ж ви мені не сказали, коли дзвонили минулого разу, що в Сосонці нема Турчина? Чому ви скликали так спішно ці збори, не зваживши на думку райкому партії?
— Я... я, Павле Артемовичу, вважав і вважаю, що обком послав мене для того, аби форсувати будівництво «Факела», а не займатися безплідною балаканиною,— сказав Валинов.— Я все робив для того, щоб виконати ваше доручення.
— А я думаю, що ви все зробили для того, щоб викликати справедливе обурення людей. — Шаблій розбивав надії Валинова на виправдання.— Ми вас посилали не для того, щоб ви там командували й лякали людей переселенням. Ви забули, товаришу Валинов, що перед вами не верстати й... дифузори, а люди, які мусять ступити крок, що змінить все їхнє життя, усталене віками. Очевидно, ви не вчиталися в лист уряду до сосонських колгоспників, не збагнули його глибини, а тепер звалюєте з хворої голови на здорову. Турчин обурений вашою поведінкою й вашими діями...
— Павле Артемовичу, я... я хотів, щоб швидше було прийнято рішення про передачу землі під «Факел»... підготувати фронт робіт для Турчина... адже у нас є державний план.
— Про план Турчин подумає сам, — обірвав його Шаблій,— він ще не такі об'єкти будував. Турчин мені сказав, що для нього на цьому етапі в тисячу разів дорожче ставлення колгоспників Сосонки до «Факела», аніж п'ять кілометрів траси. Арсен Климович має рацію й мислить як політик, а ви не піднялись вище за того бульдозериста, який знищив гусеницями дослідну ділянку Михея Кожухаря. Ви розумієте, в яке становище ви поставили обком партії? Я змушений буду доповісти в ЦК, і ми ще матимемо з вами серйозну розмову, товаришу Валинов...
— Павле Артемовичу, ви не знаєте, в яких умовах мені довелося проводити ці збори,— виправдовувався Валинов.— Мостовий і його родич... Гайворон... дискредитують... рішення уряду... протиставляють, хочуть вони цього чи ні, робітничий клас селянству, заграють з колгоспниками...
— Товаришу Валинов,— сказав Шаблій,— такі звинувачення вимагають доказів.
— Вони у мене є, Павле Артемовичу. І я це доведу. Я напишу доповідну записку вам і в ЦК партії, бо йдеться про мою партійну честь.
— Гаразд. Чекайте приїзду Турчина і... займіться цукровим заводом.
— Єсть! — виструнчився біля телефонного апарата Валинов, зрадівши, що його не відкликали з району.
Здається, трохи перегнув палицю, аналізував свою розмову з Шаблієм Валинов. Але, зрештою, можна по-різному тлумачити погляди Мостового, які той висловив про переселення колгоспників, про любов до землі... Валинов, наприклад, їх зрозумів, як... треба знайти не дуже різке визначення... політично незрілі...
Власне, чого боятися йому, Валинову? Він хотів, щоб колгосп швидше передав територію під «Факел», щоб негайно розгорнути будівництво, дати країні уран. Цього ніхто не заперечить, ні Мостовий, ні Гайворон, ні Земцов. І відповідати за зрив зборів мусять вони. Логіка залізна. І Валинов це доведе. Він не писатиме анонімок на Мостового й Гайворона. Бій буде чесний і відкритий: партійна непохитна позиція Валинова і, по суті, антидержавна, з примітивним селянським ухилом позиція Мостового та тих, що з ним... І правильно він зробив, що сказав про це Шаблію.
До Валинова повернувся хороший настрій: нічого страшного не сталося. Навпаки, всі переконаються в принциповості Валинова, який в інтересах справи не побоявся виступити проти Мостового.
— Можна? — заглянув у двері Бунчук.
— Заходь, Петре Йосиповичу.
— Мені приємно бачити тебе, Іване Івановичу, в доброму настрої.
— А чому я маю бути в поганому?
— Та про збори мені розказали, то я...
— Петре Йосиповичу, нас голими руками не візьмеш! — засміявся Валинов.
— Не візьмеш,— повторив Бунчук.
— Що тобі розповідали? — поцікавився Валинов.— Тільки правду кажи.
— На тебе все валять. Поспішив зі зборами, не міг нічого розказати людям, відповісти... Погрожував виселити всіх із села в Казахстан.
— Я не погрожував. Я просто сказав, що... хто бажає, може переїхати... добровільно... А що, хіба в Криму погано жити? Клімат, море... я відпочивав торік — чудово... Бачиш, куди гнуть,— сказав по паузі,— політику мені підшивають. Правду ти говорив, Петре Йосиповичу. Вискочка цей Мостовий, аполітична людина.
— А кадри, кадри які добирає! — Бунчука зараз найбільше цікавило, чи буде він директором заводу, чи ні.— Дружками себе оточив... Гайворон, Гавриленко...
— А звідки він родом?
— Хто, Гавриленко?
— Та ні, Мостовий.
— 3 Дніпропетровщини,— відповів Бунчук.
— А хто його батьки і... взагалі... родичі...
— Н-не цікавився, але, якщо треба, то це легко встановити.— Бунчук зняв телефонну трубку.
— Ти що, в райком дзвониш?
— Та ні. Дайте мені Кутня,— попросив телефоністку.— Василь Васильович? Я. Прийди в готель. У райкомівський номер.
— Чого йому приходити? — здивувався Іван Іванович.
— Кутень зараз тобі все доповість. У нього — ажур. Відділ кадрів,— підморгнув Бунчук.
— Власне, я так запитав.— Валинову стало незручно, що він втягує ще й Кутня у свої справи.
— Василь Васильович — людина надійна, — заспокоїв Бунчук, ніби вгадавши думки Валинова.
Кутень не примусив себе довго чекати, з'явився стривожений, але, побачивши Валинова в доброму настрої, вгамував свої нерви. Доповів, як працює маслозавод, поцікавився справами в Сосонці й уже вирішив був запросити Валинова на обід, прикидаючи, в яку копійку влетить ця гостина. Але Бунчук перебив його роздуми:
— Василю, ти... той... розкрий свого блокнотика... на букву «Ми»... Про Мостового. Давай, давай, ми люди свої...
Кутень розгублено подивився на Валинова, на Бунчука й почервонів, як варений рак.
— Гм... це я так... хай Іван Іванович не думає, що я той... Це для історії. Піду на пенсію, писатиму... мемуари... про район, значить... щоб люди знали, як ми туг жили й боролись... Це для мемуарів,— ще раз підтвердив.— Збираю матеріали про... керівників, ударників... Спогади буду писати, історію Косопільського району... так би мовити, для нащадків, піонерів.
Червоніючи, Кутень дістав з кишені грубенького, засмальцьованого записника, поклав його на коліна й соромливо почав читати:
— Мостовий... Олександр Іванович, рік народження 1936-й... Батько — сільський коваль, з батраків, загинув на фронті. Мати — колгоспниця. Братів і сестер нема. Служив у армії... Працював комсоргом металургійного заводу, вчився заочно в університеті, потім був посланий у партійну школу... Працював редактором, а після секретарем райкому... Все,— соромливо посміхнувся Кутень.— Для історії записую...
— Перегорни-но сторіночку. Перегорни, не соромся,— наказав Бунчук,— бо те, що ти прочитав, ми знаємо без тебе...
— Та я встидаюсь,— зашарівся знову Кутень,— Іван Іванович можуть подумати, що я той... а я ж для історії.
Валинов з огидою дивився на цього сором'язливого блазня. Треба було б вигнати його звідси разом з його записником, але замість цього сказав:
— Читайте, читайте.
Кутень знову поклав книжечку на коліна й прикрив її скатеркою.
— Мав полюбовницю — співачку Тамару Крайниченко. Їздив до неї на машині в Ставище... Жив з сестрою Гайворона, коли та вчилася в технікумі. Потім одружився... На вечорах багато не п'є. Любить співати пісню «Чуєш, брате мій» і «Забіліли сніги». Ну, це я пропускаю... І це... Бо ще не перевірено. Я тільки факти збираю для мемуарів... О! Взяв з бази райспоживспілки пальто і... костюм для Гайворона. Мати у Гайворона була на окупованій території, а вони поставили їй пам'ятник з мармуру... вартістю...
— Ви — падлюка, Кутень! — не стримався Валинов.— А що Мостовий їсть, у вас не записано?! Як ви могли дійти до такого?!
Кутень виструнчився й заціпенів. У нього відібрало мову. Бунчук відійшов у куток і злякано дивився на Валинова.
— Геть звідси! — відчинив двері Валинов.
— Іване Івановичу, ви самі просили... Я не для чогось там такого, а для історії,— нарешті прийшов до пам'яті Кутень.— У мене об'єктивні дані. Це для мемуарів... Ось Петро Йосипович знає... І даремно ви так про мене...
— Ну, гаразд,— уже мирно промовив Валинов.— Ідіть і порвіть цього кондуїта. Директор заводу...
— Це я для мемуарів... Піду на пенсію й напишу... План... той... перевиконаю,— запевнив на прощання й кулею вилетів з номера.
— Оце такі люди,— пробурмотів Бунчук, а після мовчання.— Ну, а як там на заводі?
— Все буде гаразд... Хотів тебе рекомендувати, але... директор цукротресту проти... Розумієш... Треба почекати.
— Я почекаю, почекаю,— одразу скис Бунчук і сухо попрощався.
Валинов запалив сигарету, дістав з теки кілька аркушів паперу й сів за стіл.
«Доповідна записка»,— вивів розгонистими літерами й замислився.