Відомо, що найкращі, найвищі свої почуття люди висловлюють у поезії і в піснях. Тож нема нічого дивного в тому, що з явилося безліч пісень про міста й містечка, про великі водні артерії й звичайні річечки. Людям хочеться опоетизувати місце свого народження й географічний пункт, де вони мешкають.
Пісні складають не завжди відомі поети й композитори, бо їх мало, а населених пунктів багато. Але якщо, наприклад, є пісня про Житомир, Тираспіль, Гомель, Тулу, Голу Пристань чи П'ятихатки, то чому не може бути пісні про Косопілля? Завідувач районного відділу культури справедливо запитував про це Юхима Снопа.
— Нема тексту,— відповідав Юхим.
— Напиши.
— Я не вмію писати віршів.
— Ти що, неграмотний? Попроси вчителя з Телепеньок, адже він написав пісню про своє рідне передове село? Пам'ятаєш?
тремтячим голосом заспівав завідувач райвідділу культури.— Гаразд, я сам до нього поїду й домовлюся.
Але зараз Юхимові було не до пісень: захворів батько.
Приїхав з Кожухарем і Савкою з області, ввійшов у хату й зліг. Привіз Юхим лікаря з Косопілля, але старий Сніп навіть не захотів, щоб той оглянув його.
— Нема вам чого на мене дивитися.
— Що ж у вас болить, Ничипоре Івановичу?
— Нічого.
І на збори не пішов Сніп. Лежав у білій сорочці, худий, сивобородий, глухо кашляв. Дочекався, поки вернувся Юхим, запитав:
— Ну що, віддали землю?
— Віддали, тату. Шаблій на зборах був... Турчин показував на макеті, яка Сосонка буде за рік-два... Славно.
— А Кожухар був?
— У президії сидів.
— Голосував?
— Усі проголосували.
— Так і знав... Нікому землі не шкода...
— Тату, треба.
— Треба... Візьми-но, Юхиме, ручку та напиши. Чуєш?
Юхим знає, що суперечити батькові не можна.
— Що писати?
— «Правлінню колгоспу «Рідне поле»,— тихо говорить Сніп,— і голові Гайворону Платону... Андрійовичу... Прошу звільнити мене з бригадира тракторної бригади, бо вона вже вам не потрібна, а на тому клаптеві землі, що залишиться в артілі, ви справитеся й без мене...»
— Батьку...
— Пиши. «Справитеся й без мене». Дай я підпишусь — і віднеси Гайворону.— Взяв ручку, довго примірявся й вивів: «Сніп Н.»
Увійшла Марія, взяла чоловікову заяву, прочитала і гірко заплакала.
— Чого це ти плачеш, Маріє? — почула голос Кожухаря.
До хати йшли ще й Савка Чемерис, Динька й Перепічка.
— Приймаєте гостей?
— Заходьте.
— Хто це там? — запитав Сніп Юхима.— І Кожухар? Давай мені одіж.
— Не можна вам вставати, тату.
— Причини двері, хай там посидять, а я вийду.— Ничипір Іванович одягався.— Не хочу, щоб мене Кожухар лежачого бачив.
І Сніп вийшов до нежданих гостей.
— Проголосували? — поглянув на Кожухаря й махнув рукою.— І ти, Савко, руку тягнув?
— Я не той,— кректав Чемерис,— я не дуже, значить, тягнувся, можна сказати, що й... отак трохи підняв руку лічно.
— Не дуже уверенно голосував Савка,— сказав Динька.
— А ти слово говорив? — Сніп до Кожухаря.
— Говорив. А що ж мені було робити, коли з шахтами нічого не виходить?
— А ти ж казав, коли ми від Шаблія поверталися, що стоятимеш, як кам'яна гора? Казав? — допитувався Сніп.
— Було,— признався Кожухар.— Але ж нам Шаблій виклав усю, значить, економіку. Не може держава такі гроші витрачати, щоб лиш тобі догодити... Турчин показав нам, яке наше село буде й місто за Видубом, то я подумав, подумав та й сказав, що даю згоду на «Факела».
— Конешно, бо полєзні скопаємі,— пояснив Петро Перепічка.
— Виходить, що ви всі розумні, а тільки один Сніп дурний і відсталий елемент.— Сніп говорив повільно, йому було тяжко дихати.— А в машині ви мені що обіцяли? Казали ви мені, що будемо разом просити Турчина, щоб шахти будував?
— Ничипоре, у Турчина все на плані написано, і ми нічого не могли йому довести,— переконував Чемерис.— І Шаблій же тобі цілий день тлумачив...
— Конешно, полєзні скопаємі...
— Що ж ми вдвох з Савкою могли вдіяти? Никодим теж голосував,— сказав Кожухар.— Не міг же я проти колгоспу йти.
— Я проголосував, бо мені Текля сказала,— винувато подивився на Снопа Динька.— Турчин їй показав, яку хату збудують, то вона й розкисла: звісно, баба.
— Дуже славну хату поставили будівельники біля клубу,— зауважив Перепічка, — для агітації й пропаганди... На три кімнати, з кухнею й службами всякими... Я теж у таку хату перейшов би.
— Добра хата,— підтвердив Кожухар.— Хоч би на старості в такій пожити, бо моя, їй-богу, розвалиться.
— Поживеш. Тобі дадуть! — запевнив Сніп.— І на трибуну виліз, щоб побачили, який, значить, активний Кожухар, показався, вислужився!
— Ти, Ничипоре, не маєш права так говорити про мене! — сказав Михей.— Мені нема перед ким вислужуватися. І шапки я ні перед ким не скидав. І не буду. А на зборах виступив, бо мене питали, що я думаю. І я сказав, бо вірю Шаблію й Арсену Турчину. А вони більше розуміються на цих шахтах і уранах, ніж ти і я. А якщо ти мене так образив, то я тобі скажу: хоч тобі й дали Героя, а ти ще темний чоловік і той... Савко, як це? Демагог. І не думай, що тільки одному Снопові дорога земля.
— По цій мові бувайте здорові,— сказав Сніп.— Іди, Михею, і щоб мої очі тебе не бачили!
— Себто ти мене виганяєш зі своєї хати? Дожився.— Кожухар довго шукав свого кашкета.— Бувай здоровий, порога я в твоїй хаті не переступлю.
— Михею, куди ж це ти? — зустріла Марія Кожухаря на подвір'ї.
— Вигнано мене, Маріє, з вашої хати,— відповів Михей і, низько опустивши голову, пішов, чудернацько присідаючи на своїх довгих ногах.
— Ничипоре! Що ж ти наробив?! — вбігла в хату Марія.— Юхиме, заверни дядька Михея,— заглянула в суміжну кімнату.— Чого ж це ви посварилися? Та це ж уже кінець світу настає, якщо Михея з хати випроваджувати!
— Посварилися через полєзні скопаємі...
Ничипір мовчав, збентежений таким поворотом, Савка теж не міг збагнути, що сталося, тільки Никодим Динька сумно хитав головою:
— Весь вік товаришували, а...
— Я не зрадив ні нашого товаришування, ні землі,— сказав Сніп. Він підвівся зі стільця, якось неприродно випроставшись, і, тримаючись за стіну, пішов у другу кімнату.
Савка думав, що Ничипір ліг у ліжко, й кивнув Диньці, щоб іти, але раптом знову з'явився Сніп, одягнений у новий сірий піджак.
— Ти куди, Ничипоре?! — злякалася Марія.
— Піду на партійні збори... Сказав Юхим, що Шаблій скликає всіх...
— Не дійдеш ти, не йди, Ничипоре!
— Дійду! — сказав Сніп і вийшов з хати.
— Юхиме, іди з ним, сину.
— Та йду ж, мамо.
Ничипір не хотів, щоб його вели, ішов сам, часто зупиняючись, але вже біля контори таки сперся на Савчину руку. Так вони вдвох і ввійшли в кабінет Гайворона.
Шаблій і Мостовий, побачивши його, кинулися навстріч і посадили.
— А ми до вас збиралися, Ничипоре Івановичу, після зборів завітати,— сказав Шаблій.— Що з вами, серце?
— Чого ви прийшли? Вам треба лежати,— промовив Мостовий.
— Зараз скажу, чого прийшов... Сьогодні мені один... мій товариш... колишній сказав, що я, значить, темний... демагог... і що це всі люди знають... І ще сказав, що мені Героя дали, що я, значить, не заробив, а просто мені дали. То це щира правда... Не заробив. Думав ще відробити за Зірку, а вже не зможу.— Сніп вийняв з коробочки Зірку й поклав на стіл.— Ордена, може, й заробив, а Зірку ні... То хочу передати її правлінню для всього колгоспу... І ось цю заяву.
Шаблій прочитав, потім передав Мостовому й Гайворону.
— Ничипоре Івановичу,— Шаблій узяв Зірку і приколов на Снопового піджака.— Нагородила вас від імені всього народу й партії Президія Верховної Ради, і ми не можемо відмінити Указу. І я вам ось що скажу, по секрету... Буде вам весною наступного року сімдесят.
— Якщо доживу, то буде,— тихо сказав Сніп.
— То ми вирішили, Ничипоре Івановичу, представити вас до звання Двічі Героя Соціалістичної Праці,— промовив Шаблій.— Уже й написали. І Гайворон, і райком партії...
— Та ви що? Де ви бачили?! Я не візьму! Артілі всій треба, а не мені. За що ж?
— За хліб,— сказав Шаблій.— І колгосп ваш нагородимо... як солдата, що вірно служив... За хліб нагородимо «Рідне поле», а за уран ордени Сосонці хай уже заробляють ваші діти... А заяву це ж не ви писали, Ничипоре Івановичу. Не ваш почерк. Сніп такої заяви не напише...
* * *
Після партійних зборів поїхали на Видубецькі гори. Турчин і Долідзе показували Шаблію, як споруджується місто за Видубом. Уже кілька будинків було заселено, бігали діти, на вікнах біліли фіранки.
— Як назвете місто? — запитав Шаблій
— Ще не думали, Павле Артемовичу,— відповів Долідзе.
— Бога ради, хай ваша фантазія підніметься трохи вище за різні там Гірничогорське, Рудне чи Уранове,— зауважив Шаблій.— Подумайте, всі подумайте.
— Давайте назвемо наше місто — «Видуб»,— сказав Мостовий.
— Чудово! — підтримав Отар Долідзе.
— Видуб,— повторив Турчин.— Сила у цій назві є... Мені подобається.
— І мені,— Шаблій потиснув руку Мостовому.— Бути тобі, Олександре Івановичу, хрещеним батьком.
— Почесним громадянином назвемо Олександра Мостового,— сказав Турчин.
До чотириповерхового будинку під'їхало три автомашини, навантажені різним домашнім скарбом.
— Це звідки, Арсене Климовичу? — спитав Шаблій.
— Зараз дізнаюся.— Отар Долідзе пішов до машин, повернувся й доповів: — Екскаваторники приїхали з Луганська, перша партія, речі зі станції перевозять.
З однієї машини вийшла ставна вродлива жінка з карими розкосими очима й гукнула до Отара Долідзе:
— Що ж ти прийшов, запитав і пішов, кацо? Клич-но своїх друзів та хай допоможуть речі повносити!
— Що ж, доведеться допомогти, хлопці, — сказав Шаблій, і всі разом підійшли до машини. Чорнява красуня подала Турчину невелику пальму:
— Неси на другий поверх! А ви,— звернулася до Шаблія,— беріть швейну машинку. А ви, молодші, тягніть канапу й шафу.
— Як хоч тебе звати, красуне? — запитав Шаблій.
— Марта. А тебе?
— Павло.
— Дуже приємно, тягни, Павле, машинку на другий поверх.
Коли всі речі були внесені, Марта дістала з валізи півлітру «Московської», закуску, налила в склянки.
— Випийте. Спасибі, що помогли, бо чоловік десь машини розвантажує, а мені хоч плач.
— Ну, з новосіллям, Марто! — сказав Турчин.— Вітаємо вас від імені управління «Факела».
— А ви ж хто? — зніяковіла Марта.
— Ми ж і є управління,— розсміявся Турчин.— Я — начальник, ось секретар обкому партії Павло Артемович Шаблій, а це секретар райкому Олександр...
— Боже! Саша! Мостовий! Це ж ви приїжджали до нас в Луганськ по Галинку... Даруйте мені! Що ж я наробила?!
— Нічого, нічого,— заспокоював Марту Мостовий.
— З новосіллям у місті Видубі! — привітав розгублену Марту Шаблій.
Гайворон лише тепер зрозумів, що перед ним стоїть мати Степки й Фросинки.
Шаблій запросив Гайворона в свою машину.
— Я знову, Платоне Андрійовичу, повертаюся до нашої розмови. Доведеться тобі попрощатися з Сосонкою. Ми хочемо рекомендувати тебе на завідувача сільгоспвідділу обкому.
— Я не можу, Павле Артемовичу,— сказав Гайворон.
— Треба дивитися на речі реально, Платоне.— Шаблій почастував Гайворона сигаретою.— Ти зробив тут свою справу, далі хай веде Турчин... За рік у вас залишиться триста двадцять гектарів землі. Будете розводити на поливних землях городину... молочні ферми залишаться... Це не для тебе. Мало. Ти мусиш ще багато зробити, Гайворон... Я уже мав розмову в ЦК...
— Я не можу піти із Сосонки, Павле Артемовичу.
— Чому?
— На перших порах буде важко людям... І я мушу бути з ними...
— Платоне, все продумано. Турчин запросить на роботу всіх, хто лиш побажає. Жодна родина не відчує матеріальної скрути.
— Я розумію, Павле Артемовичу, але у Сосонці починається великий злам, не тільки в сівозмінах, а в душах... І я мушу бути з ними... з цими людьми, які вірили мені... Я не хочу, щоб Ничипір Сніп чи тітка Текля подумали, що я втік від них, коли щез з полів хліб...
— Але з'явиться уран, Гайвороне.
— Уран... Це вони зрозуміють пізніше,— подумав уголос Платон.
— Можливо, маєш рацію,— замислився Шаблій.
Їх машину обігнав Мостовий, Микита загальмував.
— Павле Артемовичу, я поспішаю, бо в мене сьогодні ще зустріч з директором школи.— Мостовий попрощався з Гайвороном.
— Я заїду в райком,— пообіцяв Шаблій.
— Як він себе почуває? — спитав Павло Артемович, коли машина Мостового сховалася за поворотом.
— Погано, Павле Артемовичу,— відвів погляд Гайворон.— Безперервні серцеві приступи... Живе на валідолі й ще біс його знає на чому — на характері, мабуть. Торік ще тримався, а зараз... І Валинов допоміг...
— Ми його відкликали з «Факела»,— сказав Шаблій.
— Добре, що перевіряти його заяву приїхав розумний чоловік,— зауважив Гайворон,— а якби попався інший — роздув би справу на всю республіку.
— Платоне, не можна перебільшувати впливу різних Валинових на...— Шаблій добирав слова,— на хід подій.
— Звичайно, Павле Артемовичу, на хід подій ні,— погодився Гайворон,— а на життя окремих людей?
— Це чия хата? —запитав Шаблій.
— Михея Кожухаря.
— Зупиніться, будь ласка,— попросив Шаблій шофера.— Ходімо, Гайвороне, провідаємо.
...У приймальні сидів Валинов. Побачивши Мостового, відклав газету, встав:
— Можна до вас, Олександре Івановичу?
— Заходьте.— Мостовий пропустив його до кабінету, роздягнувся.— Я слухаю вас.
— Олександре Івановичу, я не знаю, з чого почати...
— Починайте з чого хочете,— відповів Мостовий.
Валинов деякий час мовчав, сподіваючись на те, що, може, сам Мостовий заговорить. Але той сидів стомлений, сухо й холодно блищали його очі.
— Я приїхав, Олександре Івановичу, щоб пробачитися перед вами,— жалюгідна посмішка супроводжувала ці слова.— Я був тоді у запалі й не зовсім правильно прокоментував деякі ваші висловлювання.
— То вже ваша справа, товаришу Валинов. Я не вимагаю від вас ніяких пояснень,— сказав Мостовий.
— Так, але... мою заяву розглядатиме бюро обкому, і... розумієте, Олександре Івановичу, у деяких товаришів у ЦК і в обкомі... складається враження, наче я звів наклеп на вас... щоб вигородити себе за зрив тих зборів... Я не перенесу такого звинувачення... Я ж хотів, щоб усе було якнайкраще... У нас з вами чудові стосунки... Ви досвідчений керівник.
— Давайте без компліментів, товаришу Валинов,— перебив Мостовий.— Кажіть одверто, чого ви хочете від мене?
— Я просив би вас, Олександре Івановичу, щоб ви поговорили з Шаблієм або, або... написали кілька рядків, що... у нашій з вами розмові... була заява гарячковість, і ми... не зрозуміли один одного...
— Іване Івановичу, — Мостовий пильно глянув на Валинова.— Ми добре зрозуміли один одного... Я читав вашу доповідну, й мені було страшно... Ні, не від того, що ви понавигадували й приписали мені... організацію саботажу рішення уряду — все це примітивний наклеп. Мені стало страшно від того, що ви... маєте владу у своїх руках... Хочете мати ще більшу й ідете на все, щоб піднятися ще на один щабелик...
— Олександре Івановичу,— уже благав Валинов,— я не писав про саботаж... я лише викладав вашу... філософську концепцію... погляди на... селянство і... На мене написали анонімку, що я... вимагав од Бунчука й Кутня компрометуючих матеріалів на вас і Гайворона. А це брехня! Я вигнав Кутня, коли він почав читати мені записи про вас... Клянуся вам. Бунчук був тоді... Ось викличіть його й запитайте...
— Я анонімками не цікавлюсь, товаришу Валинов.— Мостовий підійшов до вікна, відчинив — йому тяжко було дихати. Під'їхала «Волга». З машини вийшов Шаблій.
Він швидко ввійшов до кабінету. Ще з порога почав:
— Розумієш, Олександре Івановичу, посварився Сніп з...— Шаблій, побачивши Валинова, замовк, а потім спитав: — А ви що тут робите, товаришу Валинов?
— Я... я був на Косопільському заводі,— підвівся Валинов,— а потім...
— Сідайте. З'ясовуєте стосунки з Мостовим?
— Розмовляємо, Павле Артемовичу,— вичавив посмішку Валинов.— Разом починали «Факел»... а вже перші будинки з'явилися на Видубі...
— Розмовляєте? Хм,— Шаблій підсунув стільця до столу.— Я на місці Мостового, товаришу Валинов, з вами не розмовляв би... Це я вам кажу не офіційно, бо як секретар обкому я мушу говорити з вами, копирсатися в тому бруді, який виплеснувся з вашої душі...
— Павле Артемовичу, ви мене знаєте не один рік, я завжди... Я визнаю, що помилився, але я не хотів... На мене самого написали анонімку,— уже скаржився Валинов,— і я прошу захисту, прошу вас розібратися...
— Від кого вас треба захищати, Валинов? — Шаблій впритул нахилився до нього.— Од Мостового, від Снопа? На вас написали анонімку такі ж людці, як і ви. Правда, ви свою заяву підписали. Бо у вас не було іншого виходу... Мені соромно за вас і за... таких, як ви... Я старію, коли читаю анонімки чи наклепи на людей... Я не хочу їх читати...
— Павле Артемовичу, я визнаю свою помилку й прошу вас,— Валинов ніяк не міг застебнути плащ,— прошу вас...
— Мене просити нічого. Ми поговоримо на бюро.
Валинов хотів ще щось сказати, хотів просити, благати, але зрозумів, що розмова закінчена.
На вулиці побачив біля скверу Бунчука й Кутня. Вони удали, що не помітили його, зайшли в магазин. Валинов дочекався, поки вони вийшли.
— Я знаю, що це ви написали на мене анонімку,— прошипів Валинов.— Це провокація, і ви... ви будете відповідати.
— Ви що, не виспалися, Іване Івановичу? — нахабно посміхнувся Бунчук.— Ви нас не шантажуйте! Самі заварили кашу, самі й розхльобуйте. Чистеньким з цієї історійки не вийдете, а нас не вплутуйте. Ми собі живемо тихо з Василем Васильовичем... План перевиконуємо, масло відвантажуємо, хе-хе...
— Ми собі тихо живемо,— повторив Кутень.— Нам чинів високих не треба, а якщо вас той... з «Факела»... попросили, то ми не винуваті.
— Кутень,— скипів Валинов,— ви... ви аморальний тин, і я... я доведу і ще доберуся до вас!
— Чуєте, Петре Йосиповичу, ще й лякають Іван Іванович.— Кутень взяв під руку Бунчука й обернувся до Валинова: — Чесних рядових комуністів залякуєте? Не вийде... Руки короткі, Іване Івановичу. Життя — воно таке: ви — начальник — я дурний, я — начальник — ви... Одне слово, бувайте здорові... Начальство приходить і відходить, а ми — залишаємося, як той казав...
Валинов нічого не міг відповісти Кутневі. Ще тиждень тому він тремтів від одного погляду Валинова, а тепер: «Руки короткі, Іване Івановичу»... І буде ще довго жити цей Кутень, заповнюючи свій записник. У парі з Бунчуком нишком ходитимуть по білому світу й паскудитимуть тихенько, помщаючись усім, хто досяг більшого, хто живе чисто й ясно...
А він, Валинов, хіба кращий? Такий самий, як і Кутень, як і Бунчук. Дрібний кар'єрист і негідник, виніс для себе вирок.
Але до кінця свого життя Валинов про це нікому не скаже.
* * *
Васько придумав цілу історію про поїздку з Лесею до Києва — для Платона, але розповідати її не довелося, бо разом з грішми поклав у шухляду й квитки до Яснограда. Платон вранці, збираючись на роботу, випадково побачив їх, хотів розбудити брата й розпитати про Наталку, але вирішив не тривожити його.
І в школі, на перерві, Васько доводив Лесі, що Платонові необхідно розповісти про зустріч з Нарбутовими, але переконати Лесю не зміг.
— Може, вона ще приїде, Васю,— сподівалася Олеся.— Хай вона розкаже йому...
— Ні, Платон мусить знати правду,— наполягав Васько.
Ця суперечка тривала й увечері, коли вони разом готували уроки.
— Моя мама сказала, що ніколи не треба квапитися до людини з поганими вістями,— посилалася на незаперечний авторитет Леся.— Платон і так переживає.
— А я не хочу, щоб мого брата обманювали!
Вони принишкли, побачивши Платона. Він весело привітався:
— Як молоде покоління? Гризете граніт?
— Васько на п'ятірки гризе, а я,— Леся скривилася,— схопила з хімії трійку...
— Буває... Як же вам їздилося? Ночували у тьоті Дусі?
— Так... Ми були в кіно і... на Хрещатику... Дуже мені сподобалося.— Дівчина відчула, як почервоніла від цієї маленької неправди.— І тобі, Васю, сподобався Київ?
— Ми не були в Києві,— сказав, дивлячись на брата Васько.— Ми... ми до Наталки їздили.
Леся здивувалася, що ці слова Платон сприйняв спокійно:
— У тебе, напевне, були якісь справи у Яснограді?
— Ні. Ми їздили до неї.
— Навіщо?
— Щоб поставити всі крапки над «і»,— Леся згадала слова Давида.
— І що, поставили? —іронічно запитав Платон.
— Ні. Він сказав, що приїде,— відповів Василь.
— Хто?
— Давид. Ти не ображайся на мене, Платоне, бо так... так неправильно,— Васько шморгнув носом і здався Платонові маленьким, беззахисним.
Платон сів поміж ними, обнявши за плечі Васька й Лесю, і притягнув до себе.
— Я вам дуже вдячний, обом, але, мабуть, не ми з вами будемо ставити оті крапки...
— А чому, чому вона так зробила? — тихо спитав Васько.
— На це може відповісти лише вона, Васю.
— Хіба можна любити, любити, а потім,— Леся зашарілася й змовкла.
— Можна.
— Але то... неправильна любов,— мовив Васько.
— Не думаю, Васю, що є любов «правильна» і «неправильна»,— сказав Платон.— Є просто любов або її нема.
Васько пішов проводжати Лесю. Платон зайшов до своєї кімнати, сів на тапчан і вперше за останні роки відчув якусь надзвичайну порожнечу. Хата раптом стала німа. Німі стіни, сліпі вікна, безмовні фотографії. Лукаво дивилася на Платона Наталка. Він звик до цієї карточки, але зараз йому здалося, що побачив її вперше: очі холодні, посмішка — для фотографа. Платон витягнув з шухляди Наталчині листи, перечитав кілька, потім згріб їх усі руками й кинув у піч. Видався собі у цю хвилину смішним і сентиментальним хлопчиськом, але підпалив.
* * *
Щовечора, коли Нарбутов повертався з роботи, він завжди заставав у домі Давида. Йому не подобалося, що Ольга примушувала Давида помагати їй по господарству, посилала до магазину й називала «наш Давид». Нарбутов мовчав, бо кожна його спроба з'ясувати стосунки Давида й доньки закінчувалася бурхливими сценами, які влаштовувала Ольга Аркадіївна.
— Він врятував життя Наталці, а я буду його виганяти з дому! Я ще не вижила з розуму! І що тут, зрештою, поганого, що вони дружать?!
Нарбутов вирішив поговорити з дочкою після того, як побачив, що Давид залишився ночувати. Він покликав її до себе й запитав:
— Прошу пояснити, що це означає?
— Давид спатиме на першому поверсі,— відповіла Наталка.
— Наталко, це вже переходить всякі межі... Не забувай, що ти маєш чоловіка і взагалі — я протестую.
— Пхі,— скривила капризно губи Наталка.— Не забувай, тату, що я вже доросла.
— Що тут у вас за дискусія? — увійшла Ольга Аркадіївна.
— Батько хоче вигнати Давида, — спробувала перейти на жарт Наталка.
— Що?! — витягнулося обличчя Ольги.— Давид буда тут. Запам'ятай, Михайле.
— Ні. Поки я тут господар... Я з ним поговорю, я...
— Не смій! — крикнула Ольга Аркадіївна, але Нарбутов уже вийшов з кімнати.
Давид сидів за журнальним столиком, читав якусь англійську газету. Побачивши схвильованого Нарбутова, встав.
— Щось трапилося, Михайле Костянтиновичу?
— Так... Даруйте мені, Давиде, але я повинен... сказати вам, точніше, запитати... Які у вас стосунки з Наталкою?..
Почулися швидкі кроки, і в кімнату вбігла Ольга Аркадіївна.
— Давиде, ви не слухайте його!
— Тихо! — Нарбутов з силою причинив двері.— Я мушу поговорити з Давидом. Я хочу знати, що робиться в моєму домі!
— Ви так немилосердно кричите! — увійшла Наталка.— Сусіди почують.
— Я слухаю вас, Михайле Костянтиновичу,— спокійно закурив сигарету Давид.
— Я хочу знати, що робиться в моєму домі,— повторив Нарбутов.
— Про наші стосунки з Наталкою? — уточнив Сокальський.
— Так.
— Я запропонував Наталці вийти за мене заміж.
— Але ж вона... у неї є чоловік.— Нарбутов розгублено подивився на дочку.— Як же це?
— Вони покохали одне одного,— сказала Ольга Аркадіївна.— Що ж тут дивного?
— Я не тебе питаю,— обірвав її Нарбутов.— Наталко, це правда?
— Правда.
— Це неможливо! — вигукнув Нарбутов.— Я не дозволю! Я зараз же подзвоню Платонові! Хай він приїде! Ти не зможеш, Наталко, зрадити його!
— Я — вагітна, батьку,— тихо промовила Наталка.
— Що?
— Вона вагітна! — сказала Ольга Аркадіївна.
— Яка ганьба! Яка ганьба! — Нарбутов сів у крісло, обхопивши руками голову.
— Ти повинен радіти, а не влаштовувати дітям скандали,— Ольга презирливо зміряла поглядом згорблену постать чоловіка.
— Михайле Костянтиновичу,— порушив мовчання Давид.— Я люблю Наталку, і ми вирішили одружитися.
— А ти Платонові написала? — запитав дочку.— Чи вже й забула його... Який сором, як це безчесно, Наталко!
— Я йому напишу, батьку, він зрозуміє.
— Ех, ти,— Нарбутов повільно підвівся з крісла.— «Напишу йому»...
— Їх нічого не зв'язує, і не треба розігрувати драми,— Ольга Аркадіївна ретельно поправила зачіску перед дзеркалом.
— Наталко, ти мусиш поїхати до Платона й усе йому розповісти,— сказав Нарбутов.
— Нікуди вона не поїде! — заявила Ольга.
— Я поїду сам, Михайле Костянтиновичу,— пообіцяв Давид.— Для Наталки це буде непосильна місія...
— Місія,— похитав головою Нарбутов.— І слово ж яке ви знайшли! Мі-сі-я.
Нарбутов вийшов.
— Не звертайте уваги, це швидко мине,— запевнила Ольга Аркадіївна.
— Я... я думав, що ви сказали Михайлові Костянтиновичу,— звернувся Давид до Ольги Аркадіївни.— Я себе дуже незручно почуваю перед ним.
— А-а,— махнула рукою Ольга Аркадіївна,— він думає, що все життя мусить іти за військовим статутом.
Нарбутов почав приходити з роботи пізніше, ніж звичайно, зачинявся у своїй кімнаті, і ніхто не знав, що він там робив. Кілька разів Наталка пробувала заговорити з ним, але він тільки дивився мовчки на неї з німим докором.
— Якщо й далі триватиме цей бойкот, то я переберуся звідси,— пригрозила батькові Наталка.— Чого ти хочеш від мене? Тобі не подобається Давид? Але він подобається мені!
— Ти мусиш поїхати до Платона. Треба мати елементарну порядність.
— Гаразд, я поїду... Ми поїдемо з Давидом.
Ольга Аркадіївна відмовляла Наталку від цієї поїздки, але батькові було вже обіцяно. Давид купив квитки, і другого дня вони приїхали в Косопілля.
Давид роздобув таксі, й за півгодини перед ними вже показалася Сосонка. На околиці села Наталка попросила шофера зупинитись і вийшла з машини.
— Давиде, я... я не зможу зустрітися з ним... Іди сам...
— Я теж думаю, що так буде краще,— погодився Давид.— Почекай мене десь тут... Я скоро... Не змерзнеш?
— Ні. Я буду біля вітряка. Он там, бачиш?
Наталка знайомою стежкою підійшла до вітряка. Дивилася на Сосонку й не впізнавала: від мосту на Видубецькі гори тягнулася широка дорога, яка двигтіла, стогнала під колесами величезних самоскидів, а далі височіли баштові крани, вгризалися в землю ковші екскаваторів. Раптом почувся постріл, і в небо злетіла червона ракета, друга, потім третя. Глухо загриміло щось за Русавкою, і сиза хмара відірвалася од землі — тол шматував кам'яні береги. Крила старого вітряка тихенько заскрипіли, відчувши на собі дотик ударної хвилі.
Наталка підняла голову й прочитала на дошці крила: «Степка + Платон = любов». Степка! Де вона?! Невже вона й досі не забула його? Тепер вона дочекалася! Тепер він... Ні, він завжди любив її...
Наталка спробувала дотягнутися до крила, щоб бодай нігтями здерти ті слова, що стали раптом такі ненависні їй. Не могла дотягнутися до них, кинула під ноги чемоданчик, стала — низько... Поставила його на ребро, вилізла, балансуючи, наче на дроті, ще, ще трохи і... похитнулась, впала, скрикнувши не від болю, а від безсилля. Лежала на холодній осінній землі, в холодному поросі, і текли по її обличчю схололі на вітрі сльози. За чим шкодувала вона, за чим плакала? Сама не знала й не розуміла. Може, то десь в останніх конвульсіях вмирало перше чисте її кохання, пересилене розлуками, хворобами, чужими словами й пестощами, життям.
Знову здригнулася земля від вибухів, і знову жалібно заскрипіли крила вітряка...
Давид застав Платона в кабінеті, він розмовляв по телефону. Не випускаючи трубки, потиснув йому руку й показав очима на стілець. Ніщо не видало його хвилювання.
— Олександре Івановичу, шістнадцять кращих трактористів ми послали на «Факел», а шоферів я дати не можу! Це ж несправедливо! Хай інші колгоспи допоможуть... Що? Гаразд, тоді я сам пересяду на самоскид, а ти сідай на моє місце! Ну приїжджай!
Платон поклав трубку, й Давидові здалося, що Гайворон лише тепер упізнав його. Напевне, воно так і було. Платон ніяк не міг спочатку збагнути, що перед ним Давид. «Щось з Наталкою сталося!» — майнула думка.
— Як Наташа? — вирвалося у Платона перше запитання.— Їй погано?
— Не хвилюйтесь,— заспокоїв Давид.— Вона почуває себе добре.
— Ви так... несподівано. Як же це ви опинилися в наших краях?
— Приїхали... приїхав, Платоне Андрійовичу. Можна закурити?
— Будь ласка, але ви, мабуть, голодні? Тут у нас поруч буфет, ходімо,— запросив Платон,— бо вдома... живемо по-холостяцькому...
— Дякую, але я не голодний, Платоне Андрійовичу.
— Дякувати будете потім,— Платон встав.— Ходімо.
Біля контори стояло таксі.
— Скоро поїдемо? — шофер поглянув на годинник.— Бо в мене план. Я — горю.
— Я розрахуюсь,— заспокоїв його Давид.
— Що ж це ви так швидко, Давиде Оскаровичу? — Платон відчинив двері, що вели в буфет.— Прошу. Ганю, чим ти нас почастуєш?
— Холодець є, Платоне Андрійовичу, домашня ковбаса...
— Давай, Ганю, що є.
Поки буфетниця накривала на стіл, Платон бився над здогадками: чого приїхав Давид, що він має йому сказати? Певне, щось важливе. Але що?
— Горілку п'єте чи коньяк?
— Горілку. Досить. Дякую, Платоне Андрійовичу.
— За ваш приїзд, Давиде Оскаровичу.
Випили.
— Я ось в якій справі до вас,— нарешті сказав Давид.— Ми з вами, Платоне Андрійовичу, мужчини... Я сподіваюся, що ви зрозумієте мене правильно... Життя — дуже складна штука... Не завжди виходить так, як хочуть цього люди... Мені важко вести з вами цю розмову, але я...
— Я допоможу вам, Давиде Оскаровичу.— Платон відсунув чарку й глянув у вічі Сокальському.— Ви з Наталкою вирішили одружитися?
— Так. Я люблю її і...
— Це зрозуміло,— перебив Сокальського Платон.— Наталка хоче оформити розлучення?
— Ми покохали одне одного,— Давид навіщось намагався переконати Платона в необхідності цього кроку.
— Давиде Оскаровичу, я ж вам сказав, що все зрозумів і не маю наміру заглиблюватися у ваші почуття... Передайте Наташі, що я... я бажаю їй щастя. Якщо у вас нема більше до мене запитань, то...
— Є,— сказав Давид.— Ви не могли б написати зараз... заяву чи... я не знаю, що потрібно для розлучення... Пробачте, але й це треба оформляти юридично.
— Ні, не зміг би зараз написати, Давиде Оскаровичу...
— Даруйте,— похопився Сокальськнй, помітивши, як зблід Платон,— що я з таким меркантильним питанням.
Шофер нетерпляче натискав на клаксон.
— Там мадам, чи ким вона вам доводиться, замерзне біля того вітряка,— сказав шофер, побачивши Давида.— А я горю синім полум'ям.
— Яка мадам? — стрепенувся Платон.
— Наталка,— промовив Давид.— Розумієте, їй тяжко, вона...
— Я мушу її побачити! — перш ніж встиг щось сказати Сокальський, Платон сів у газик, що стояв біля контори, й поїхав.
Він побачив її здалеку. Наталка сиділа, зігнувшись на чемоданчику. Почувши шум мотора, підвела очі. Платон вийшов з машини.
— Ти? — запитала майже нечутно, ледь поворухнувши посинілими губами.— Навіщо ти приїхав, Платоне?
— Щоб побачити тебе... Попрощатися... Чому ж ти сама не прийшла, не сказала мені, а... послала його?
— Я не змогла б...
— Але сказати легше, ніж зробити.
На дорозі сигналив таксист. Давид не виходив з машини.
— Іди, Наталко, тебе чекають.
— І оце все, що ти можеш сказати мені?
— Все.
— І ми ніколи більше не побачимося?
— А навіщо? Ми з тобою чужі... Уже чужі...
— Боже, як це страшно! — Вона дивилася на Платона, все ще не вірячи, що вони вже справді чужі, що лише в її пам'яті колись оживатимуть далекі роки їхнього кохання і, може, справжнього щастя. Але вже нема вороття. Згадала, коли вперше побачила його на станції технічного обслуговування... Потім ліс... Дощ... Він поцілував її тоді... І зараз стоїть перед нею — високий, худий, у глибоких очах — тяжка зажура, на скронях — сивина, а на фуфайці ґудзик — от-от одірветься...
Знову довгий сигнал.
— Іди, Наталко. Тобі холодно.
— Я проклинаю себе...
— Навіщо ці гучні слова, Наталко?
— Я любила тебе, Платоне... Але моя любов виявилася... така мізерна.
Надривався сигнал.
— Іди, Наталко,— Платон подав їй чемоданчик.
— Платоне, ти... ти... приший ґудзик, бо відірветься...
— Добре.
— Можна тебе поцілувати?
— Вітер зривається... Сніг буде...
— Не хочеш... Як страшно... Краще б я була вмерла...
До них підбіг захеканий і злий, як чорт, таксист:
— Мадам Сокальська, у мене горить план! — Він вихопив з рук Наталки чемодан і, смішно перевалюючись з ноги на ногу, побіг до машини.
— Платоне...
— Прощайте, мадам Сокальська.— Платон підняв комір Наталчиного пальта, на якусь мить затримавши руки біля її підборіддя, сумно посміхнувся й пішов.
У цю хвилину вона погодилася б скам'яніти серед цього поля, прийняла б на себе найстрашніші кари й прокляття всього світу. Але не було ні кари, ні проклять. Сигналив таксист, який «горів синім полум'ям», і чекав її Давид.
Злітали над Сосонкою червоні ракети. Гриміли вибухи, розліталися скелі, і котилася над чорними гонами луна. Шалений вітер рвав поли Наталчиного пальта, наче не пускав її з цього поля. Вона зупинилася, відчувши раптом млість в усьому тілі, рвонула поли й обома руками схопилася за живіт — воно жило, вперше Наталка відчула, що несе під своїм серцем ще одне життя.
Краплини поту виступили на її чолі. Ще мить — і вона побігла назад до вітряка, спотикалась, падала, знову зводилась на якісь ватяні чужі ноги й бігла. Він ще не поїхав, він ще там! Швидше, швидше! Та вона ж не біжить, вона лежить серед поля.
— Платоне! Плато-о-о... У мене від тебе дитя, від те...
Давид підхопив Наталку на руки, міцно пригорнув до себе й поніс...
Як навіжений, сигналив таксист. Здригалися від толових громів Видубецькі гори, спав ще вічним кам'яним сном в їх надрах уран, і перші сніжинки засівали землю білим холодним пухом...