— Просили батько-мати й ми просимо на хліб, на сіль, на весілля,— вклоняються Світлана й Софія господарям хати і в супроводі дружок ідуть до другого подвір'я. Обидві наречені в чорних синтетичних шубках, високих чобітках, і тільки заквітчані голови, стрічки в косах відрізняють їх від подруг. Та ще осяяні щастям очі.
Господарі та господині хат крізь відхилені фіранки стежать за молодими: зайдуть до нас чи обминуть? Але дівчата не обминають жодної хати.
Михей Кожухар з Ганною теж дивляться на дорогу в причілкове вікно. Їм видно, як дівчата зайшли до хати старої баби Харитини Якимчучки. Зайшли та й нема.
Бабуня сидить на теплій лежанці в чисто прибраній світлиці, біля печі порається прудка товстонога бабина донька.
Якимчучка приймає запрошення на весілля, широким хрестом хрестить молодих, придивляється:
— А ви ж чиї? А-а, це ти, Софійко? А це Макара Підігрітого дочка? Хай же вам щастить... А я оце теж діждалася своєї,— показала на дочку.— Вона в мене на шахтах сім років була... Мать, як той каже, одиначка... А це вже прибилася додому, на Видубі робити буде, на бу... бурані... Чого ж по тих Донбасах їздити, коли шахта при хаті?
— До нас ідуть,— каже Ганна Михеєві,— іди відчини двері, бо їх же ніхто з місця не зрушить.
Михей виходить в сіни, але двері відчинені.
— Ганю, уже їх причинити не можна, треба знову Диньку кликати, перекосилася стіна. Ще як разів зо три гахнуть, то доведеться переїжджати в косопільський готель,— каже Михей.
Стареньку Кожухареву хату розхитало довголіттям і, мабуть, вибухами. З філософським спокоєм він дивиться, як осідають стіни.
— Нічого, Ганю, до весни вистоїть,— заспокоював дружину.
Через кожних два-три дні до Михея приходив з рубанком Динька і підправляв сінешні двері, бо після чергового вибуху вони дедалі більше перекошувалися. А зараз уже були схожі на ромб.
Михей і Ганна подякували молодим, що запросили на весілля.
— Підеш ти, Ганю, сама,— сказав Кожухар, провівши дівчат.
— Отаке вигадав!
— За один стіл я зі Снопом не сяду.
— Ворога знайшов!
— Було мене вигнано з хати, і я до нього не піду.
— Але ж весілля в клубі буде, і не Сніп жениться, а Юхим і Мазур образяться,— наполягала Ганна.
Молоді розписалися в косопільському загсі й на заквітчаних машинах приїхали в Сосонку. Біля клубу, в якому були накриті столи, їх зустріли родичі й друзі. Дядько Василь скомандував своїм оркестрантам — і вони заграли гімн. Юхим і Максим, як і личило колишнім воїнам, завмерли біля своїх подруг по команді струнко, стих людський натовп. Люди стояли урочисті, обличчя їхні світилися добротою.
Сніп і Мазур з дружинами піднесли молодим хліб-сіль і провели їх до зали. Чарки вже були налиті, і Сосонка разом з будівельниками «Факела» сіла за столи.
Не було тільки на весіллі Михея Кожухаря. Він стояв біля своєї Похиленої хати, самітно, як бусол. Ганна його вже й просила й молила.
— Ні. Перед хлопцями пробачусь, а до Снопа не піду,— зарікся Кожухар.
Була субота, а Сосонка ніяк не могла втихомиритися: снували машини, гуркотіли бульдозери, насипаючи греблю, й здригалася земля від вибухів. Кожухарева хата, наче з ляку, вгрузла ще глибше в землю і дрібно деренчала шибками. Почувши гімн, Кожухар випростався, притиснув великі долоні щільно до тулуба і чомусь згадав своїх друзів, похованих у братській могилі біля Рясного. Кожухар ковтав сльози, і в нього смішно випинався кадик на довгій шиї.
Здійнявся над Русавкою кошлатий стовп диму, а потім прокотився грім. «Неначе починається артпідготовка»,— подумав Михей. Пружна хвиля знову вдарилася в Кожухареву хату, підхопила з гребінця кілька старих околотів і жбурнула кудись у леваду.
...Ничипір Сніп обвів стривоженим поглядом залу й нагнувся до Марії:
— Їй-богу, Кожухар не прийшов!
— Оце-то дожилися! — сплеснула руками Марія.— Сину, кликали Михея?
— Світлана з Софією ходили, і ми з Максимом просили,— відповів Юхим.— Образився він, тату, що ви його тоді з хати вигнали...
— Ходи, Ничипоре, та поклич,— порадила Марія.
— Піду.— Під звуки «Циганочки» Ничипір вибрався з клубу.
Уперше в Сосонці на людях з'явилася Марта з Ладьком. Запросили їх Максим з Юхимом, бо працювали тепер на одній дільниці. Жінки оточили Марту, а з Ладьком були стримані, чоловіки теж віталися з ним сухо, але й не цуралися: мало що може трапитися з людиною в житті.
У другому кінці зали сидів Полікарп Чугай. Він бачив, як зайшла Марта з Ладьком. Вона — підкреслено весела, щось голосно говорила молодицям, а він плівся позаду й винувато тицяв свою руку всім, хто лиш попадався на очі. Поки добралися до свого місця за столом, Ладькові здалося, що він пройшов увесь свій шлях довжиною у вісімнадцять років — од тієї ночі, коли вони, щасливі й захмелілі, їхали з Мартою в кузові машини до Узгір'я, і до того дня, коли провели по тій же дорозі екскаватори до Русавки.
Ладько тільки один раз наважився якось увечері піти в Сосонку. Ішов через Виселок і не впізнавав села, звернув до Русавки й уже звідти втрапив на свою вулицю. Своє колишнє подвір'я впізнав по височенному горісі, що ріс за хатою. Сусіди, які побудували нові хати після пожежі, позаймали з обох боків і Ладькове обійстя, власне город, бо місце, де стояла хата, залишилося незайманим, заросло кущами бузку та жасмину. Ладько, спотикаючись, пробрався до якогось горбочка. Це була купа глини, битої цегли — все, що залишилося від його хати. На цьому згарищі не було ні бузку, ні жасмину, тут буйно розрісся деревій.
У Ладька до щему стиснулося серце, і він подумав, що занадто дорого заплатив за своє дуже непевне щастя з Мартою.
І на весілля Ладько йшов з єдиною метою — зустрітися з Полікарпом. Він хотів побачитися з ним на людях і попросити прощення, щоб усі чули. Ладько, йдучи за Мартою, блукав очима по залі, шукаючи Полікарпа. Не бачив, а може, не впізнавав? Хотів уже був запитати Марту, як раптом їх погляди зустрілися. Рішучий, сповнений ненависті й жадоби помсти Полікарпів і розгублений Ладьків. Дивилися один на одного, не кліпнувши повіками, наче зачаровані. Встав Гайворон і загородив собою Полікарпа.
Від імені правління Платон привітав молодих і вручив їм подарунки. Оркестр заграв «На сопках Маньчжурії». Хтось почав пісню. Ладько знову поглянув на Полікарпа, але той уже розмовляв із сусідами.
А за столами дзенькіт чарок та добрі слова.
— Дай боже онуків діждати вам!
— Спасибі.
— Свахо, випийте, дорогенька, не лишайте на сльози.
— За здоров я молодих!
— Гірко!
— Гірко!
* * *
— Я таке понятія маю, що зараз мені земля ні до чого...
— Правильно...
— Ти мені давай... полєзні скопаємі і той... уран...
— Правильно...
— А він мені каже: вози гній...
— Правильно...
— А я хочу робити не по сонцю, а по часах...
— Правильно...
* * *
— А Ладько Мартиненко при фасоні...
— Забрав чужу жінку, ото й увесь тобі фасон... Полікарп аж чорний сидить...
— Ой не простить він йому...
— Нема, кумо, в тій біді Ладькової вини, якби Марта пелену не розпустила по вітру, то й не було б нічого... Якщо баба запрету на собі не має, то...
* * *
— Мені своєї хати не жалько, хай зносять, але хай мені Турчин збудує таку, як я хочу.
— Вони мають проекта...
— А що ж це за хата, якщо в ній печі не буде? Без печі я своєї згоди не даю. Мені піч подавай.
* * *
— А мені, чуєш, Чапаєв і каже: «Гавруша, погибаю... І и спасайся, бо й твоя жизнь дорога... Каже, передай привіт нашим і своїй жінці Оляні...» То я, чуєш, на коня і в... от-ступленіє...
— Брешете, дядьку... Я читав, що...
— Я йому розказую, що бачив, а він мені — читав... Значить, мені Чапаєв каже...
* * *
— І моя на проїзводство зібралася, каже, хай, мамо, вам оті свині виздихають, а я піду на екскаватора вчитись.
— Таке положеніє...
— Хіба я її втримаю? Півсела в робочий клас записалося...
— Таке положеніє...
* * *
— Приїхав той до Платона та й каже: полюбив я твою Наталку, а вона мене... Іди, каже, попрощайся, бо скінчилася ваша любов, як нитка на веретені...
— Сохрани й помилуй...
— І привіз Платона до вітряка... Підійшла вона до Гайворона і віддала обручку... Віддала та й сказала: «Мила рибку, мила та й не вимивала, любила козака та й не шанувала...»
— А він що, Маланю?
— А він їй каже: «Якби ж знаття, то упився б, а на тобі не женився...» Взяв обручку... в праву ручку... та й закинув у Русавку...
* * *
Ничипір Сніп підійшов до Михея, скинув шапку:
— Як не до мене, то хоч до сина прийди, Михею, чарку випий. Ось стою перед тобою... Хочеш — в ноги поклонюся, бо за все своє життя і наше товаришування обиди не маю на тебе, а за те, що в хаті було,— вибачай... Не твоя то вина і... не моя...
— А чия ж, Ничипоре? Вік з тобою прожили в дружбі та в добрій вірі, а ти... мене зі своєї хати вигнав... наче дорогу перекопав...
— Не я тебе, Михею, вигнав і не я дорогу перекопав... То Видубецькі гори поміж нами стали... По один бік ви усі, а по другий, мабуть, я один залишився... Так мені цього поля шкода... Не бачив я ще того урану, а він уже зранив мою душу, забрав у мене радість і сенс мого життя.
— У тебе одного забрав, а тисячам дав.— Кожухар теж стояв напроти Снопа без шапки.— Синові твоєму... онукам. А хіба це, Ничипоре, не радість, коли вони візьмуть усе краще, що було й є у нас, любов нашу до цієї землі, піднімуться на ті Видубецькі гори і підуть далі... Сини завше повинні піти далі за своїх батьків. Оце я тобі сказав те, про що передумав за цей час... І на весілля до ваших з Мазуром синів піду... до тебе, Ничипоре, піду...
І вони пішли разом до клубу, так і не надівши шапок...
Полікарп Чугай сидів трохи захмелілий, мовчазний, наче йому не дісталося й крихти від цієї загальної радості. Кілька разів обпекла його своїми очима Марта, але Чугай ще більше насуплював брови.
— Полікарпе, хочу випити з тобою лічно,— перегнувся через стіл Чемерис,— за твою дочку. За Степку! За народну, значить, артистку!
— Спасибі,— Полікарп узяв чарку й уклонився Савці Чемерису. До Чугая потягнулося ще кілька чарок, і вперше сьогодні йому стало якось легко на душі. Забув і про Ладька, і про Марту.
Про Марту. А вона стояла перед ним з пузатенькою чаркою й усміхалася:
— Вип'ємо за Степку!
Чугай не помітив, коли вона підійшла, не підготував себе до цієї зустрічі. Він чокнувся з нею чаркою. Вона хвацько випила, махнувши чаркою до стелі, а потім... Потім оркестр заграв «Циганочку», і Марта повела перед Чугаєм плечима, дрібно вибиваючи підборами — запрошувала до танцю. Всі, хто стояв поруч, почали плескати в долоні, заохочуючи Марту, підбадьорюючи Полікарпа. І він не спам'ятався, коли Марта вивела його з-за столу насередину зали й поклала свої теплі руки йому на плечі... І Полікарп, підкоряючись тільки шаленому ритму й цим теплим рукам, підхопив Марту й повів її по колу. Мабуть, тридцять років не танцював Полікарп, власне, він і сам не знав, чи вміє танцювати. І раптом виявилося, що він танцюрист. Здавалося, що він носив Марту, не даючи їй доторкнутися до землі, і сам злітав разом з нею. Вгиналася підлога, поскрипували фарбовані дошки, а Чугай забув про все на світі: з перебором, з вихилясом закручував у «Циганочці» Марту, міцно тримаючи, немов боявся, що лиш випустить її з рук, то ніхто вже не зупинить Марти.
І враз увірвалася музика. Полікарп наче спіткнувся і опам'ятався: їх оточили люди, а в колі не було нікого, крім Чугая й Марти. Але дивилися не на них, а на Ладька Мартиненка, що, ледь похитуючись, простував у коло. Ладько тримав за шийку довгасту чорну пляшку. Полікарп ступив крок, прикривши собою Марту, готовий схопити Ладька, скрутити, зім'яти.
Ладько зупинився, випустив пляшку й тихо сказав:
— Полікарпе, нема зараз над нами суду... бо ніхто ще не судив життя... Якщо ласка твоя — прости, бо мені... нам з Мартою тяжко жити на світі... І у нас обох є ще дочки... Я нічого не можу повернути тобі, ні років, ні твого щастя, я, мабуть, і сам його не мав... Якщо можеш, то хоч прийми ці слова...
Чугай не бачив Ладька, чув лише його голос, а сам згадував, як сліпа мати обмацувала тремтячими руками його посивілу голову, коли він повернувся з табору, й наказувала: «Іди, сину, в кожну хату, впади на коліна й проси прощення у людей, бо тобі з ними жити... Іди...»
І Полікарп ходив, падав навколішки: «Простіть мені, і хай діти ваші простять...»
— Не будемо згадувати, Ладьку,— сказав Чугай.— Не будемо.
Годилося б після такої розмови потиснути один одному руку чи випити по чарці за примирення, але вони розійшлися, кожен до свого столу — вже не ворогами, але й не друзями.
Ладько діждався, коли до нього нарешті підсіла збентежена Марта, й шепнув їй:
— Я піду.
Не чекаючи, що відповість йому дружина, Мартиненко попід стіною, аби не звертати на себе уваги, пробрався до роздягальні, взяв пальто й вийшов на вулицю. У світлі жовтуватих ліхтарів низько висіло сіре небо, рвалися, чіпляючись за дерева, хмари і засипали Сосонку снігом. Ладько постояв кілька хвилин у завулку, чекаючи Марту: вийде чи ні? Тепер вона була вільна вибирати, до якого дому їй іти. Можливо, не сьогодні, не завтра, але вона повинна буде зробити цей вибір.
Ладько побачив Марту. Вона вийшла з клубу, оглядалася на всі боки — шукала його.
— Марто! — покликав.
— Ти чекаєш?
— Підемо додому?
— Додому...
Біля Русавки Мартиненко зупинив якогось самоскида й попросив шофера підвезти їх до Видуба. Прожектори освітлювали трасу й береги річки — підривники працювали й уночі. Турчин перекинув до кар'єрів кілька бригад екскаваторників, автоколону, щоб швидше насипати греблю водоймища. Тут працювала й бригада Мартиненка.
— Я, Марто, піду до своїх хлопців, подивлюся, як вони там,— сказав Ладько.
— Переодягнувся б, а то замерзнеш.
— Та нічого.— Шофер загальмував, і Мартиненко вийшов з машини.
Марта зрозуміла, що він просто не хотів залишатися з нею на самоті після розмови з Чугаєм. Він сказав усе, далі повинна була вирішувати Марта.
Подякувавши шоферові, Марта зійшла біля містечка. Чи від випитої чарки, чи від морозяного повітря легко паморочилася голова, як і тоді, коли танцювала з Чугаєм...
* * *
Данило Вигін подивився на годинник, що висів на стіні, й вийшов з клубу. Хай уже заради весілля він пропустив і десяту й одинадцяту годину, але північ він повинен неодмінно оповістити. Біля стовпа, на якому висить рейка, Данило зупиняється і дивиться на сиве небо — жодної тобі зірочки. Вигін бере залізного шворня й б'є по рейці.
Бам-м — котиться над селом. І, наче у відповідь, над Русавкою спалахує заграва й страшний вибух розриває тишу.
— Бий тебе сила божа,— шепче Данило й знову шворнем по рейці: бам-м...
Гур-р-р, тррах — стогнуть русавські береги, і Данилові здається, що це від його ударів здригається земля. Він дивиться на свою велику, висохлу й немічну руку і, ніби для перевірки своєї сили, ще раз б'є по рейці: бам-м. І тихо... Мовчить берег, мовчить ніч. Та ненадовго. Пішли колони автомашин, гатять ту греблю і вдень і вночі. «Не дають вітрам заколисати ніч»,— думає Данило Вигін, йдучи до клубу. А до цього гуркоту та струсу ще й Михей Кожухар зі своїми піснями...
наказує Михей Кожухар.
Щодо кохання, тут завжди було багато порадників. За Кожухарем уже цілий хор повчає якусь дівчину:
Тільки Михей Кожухар, витягнувши свою довгу шию, змахнув руками, щоб застерегти ще від якоїсь біди закохану, як у залу вбіг захеканий шофер у ватянці й з порога заволав:
— Громадяни! Без паніки, громадяни! Біда!
— Що там ?!
— Горить?!
— Що горить?
— Та не горить, громадяни,— уже спокійніше сказав шофер.— Чиясь хата... розвалилася... На горбочку, біля Русавки, під стріхою така... маленька...
Всі позіскакували з місць і кинулися до дверей:
— Либонь, моя!
— Їй-богу, наша!
— Та ти ж на Висілку живеш!
— Матвію, якої ти хороби сидиш? У нас же діти там!
— Ой боже мій!
— Щоб їм уже животи порвало, як вони гупають щодня...
— Спокійно, товариші,— став біля дверей Гайворон.— Зараз підемо й побачимо.
— Та можна й не йти,— сказав Кожухар.— Ото моя й завалилася... Так і знав. Моя ж на горбочку, біля Русавки... Ганю, ходімо... А «Запорожця» не прикидало? — запитав шофера.
— А біс його знає,— знизав плечима шофер.— Їду я од мосту, коли бачу: хилиться хата, хилиться... та й сіла...
— Моя,— махнув рукою Михей, випив чарку й вийшов з Ганною з-за столу.
— Ой бідна ж ти моя хатино, рідна моя оселино,— плачучи, приказувала Ганна,— а я ж по тобі ходила, а я ж тебе доглядала, зіллям посипала...
— Ганю, не плач,— заспокоював дружину Михей,— значить, вийшов їй строк.
Поки Михей з Ганною дійшли до хати, туди уже повно поназбігалося людей. Гайворон зупинив кілька машин, і вони освітили фарами подвір'я. Юхим з Максимом обірвали електричний дріт, щоб не виникла пожежа.
Ганна, схрестивши руки на грудях, стояла в невтішному горі. Михей тримав її однією рукою за плечі, а в другій маленького ключика від замка.
Сніп, Динька й Савка Чемерис по-хазяйському обійшли хату й зробили висновок: завалилася стіна, під якою був погріб, а потягнула за собою причілкову. Стріха, перекосившись, іще трималася на двох уцілілих стінах, а з другого боку лежала на потрощених трухлявих кроквах. Почорнілі сніпки прикрили від людського ока руїни, і Михеєва хата була схожа на стару чепурну бабусю, яка, втомившись, присіла спочити.
Юхим з хлопцями вибив з петель двері, і вони ввійшли в сіни. Вздовж хати лежав сволок, впершись одним кінцем у піч. Підійшли чоловіки, кроквами підважили стелю, притримуючи, щоб не впала зовсім, і Платон наказав виносити речі. Витягли скриню, мисника, стола й лави. Ліжко й шафа були розтрощені, молодиці вирятовували одяг, рядна, покривала. Все це витрушували й складали біля Ганни.
— У коморі, вважай, лічно Михею нічого не зосталося, як після окупації,— сказав Чемерис.— Ні макітри, ні збіжжя, все змішалося. А погріб цілий-цілісінький. Картопля є й діжки з капустою та огірками...
Залишивши Ганну, Михей пробрався в хату, познімав зі стін карточки, взяв шевського стільчика й старого кашкета, що висів на кілочку.
Ганна вже не плакала, мовчки дивилася, як складали жінки на скриню одяг та ковдри, навіщось перетирали посуд.
— Усе наше добро ціле,— посміхнувся Михей.— Як у хаті було, то здавалося мені, що й на три вози не вбереш, а воно...
— Зате, Михею, чесним трудом нажите,— сказав Никодим.
— Ой боже ж мій, боже! — раптом заголосила Текля.— А куди ж ти, Ганю, тепер підеш зі своєю бідою, де ж ти голову прихилиш?! Не світитимуться уже віконечка у твоїй хаті, не зів'ється димочок над комином.
— Текле, ну чого ви? — підійшов Гайворон.— І вікна світитимуться, і дим буде... Збудуємо нову хату Михеєві. Та не таку ж халупу, а дім справжній. А поки що до мене хай переїжджають.
— Та у тебе ж тіснота, Платоне. До мене, Михею, перебирайтеся!
— Ні, люди добрі,— сказав Сніп.— Випадає Кожухареві у мене жити.
— Отаке сказав! Молоді ж у хату прийдуть, а він... Перебирайся, Михею, лічно до мене. Та й уся розмова,— вирішив Чемерис.
— Я вам кімнату виділю,— підійшов до Ганни Підігрітий.
— Я просив би, щоб до мене,— промовив Милентій Лин.— Ось і Параска моя просить.
Засніжена «Волга» зупинилася біля Кожухаревого подвір'я. Люди розступились, даючи дорогу Турчину й Отару Долідзе. Турчин мовчки обійшов хату.
— Я не знаю, як вас утішити,— звернувся до Ганни і Михея.— Не думаю, що наші підривники прорахувалися, але ми перевіримо.
— Я до вас, Арсене Климовичу, претензій не маю,— відповів Кожухар,— вона й од вітру хиталася... Ще коли погреба копав років з десять тому, то перекосило було оту стіну... Так уже мені написано на роду.
— Ми з Отаром Варфоломійовичем порадилися,— сказав Турчин,— і... просимо, щоб ви, Михею, переїхали у Видуб... Є для вас квартира... На другому поверсі... Дві кімнати...
— А там що, ніхто не живе? — запитав Михей.
— Ніхто не живе! — поспішив запевнити Отар.— Будь ласка, ключі... В село можна автобусом їздити...
— То як, Ганю? — запитав Кожухар дружину.
— І не вагайтесь. А весною збудуємо вам хату, де ви захочете,— пообіцяв Турчин.— А зараз попрошу товариша Підігрітого скласти акта, і ми все, що пропало у вас, Михею, відшкодуємо.
— Гаразд,— промовила Ганна,— чого ж ми будемо людям надоїдати, Михею? Поїдемо на Видуб.
Отар Долідзе щось сказав шоферам, і вони всі під'їхали ближче до подвір'я, повідчиняли кузови, ніби мали вантажити не скриню з мисником та кілька вузлів, а й розвалену хату...
Хлопці вкинули у кузов Кожухареві пожитки, Ганна, плачучи, прощалася, мовби виїжджала за тридев'ять земель.
— Вибачайте,— вклонився Кожухар,— що весілля не догуляли, пісні не доспівали. Не наша з Ганною в цім вина... Стихія, як той казав.
Машини від'їхали, розходилися люди, і сумно дивилася одним уцілілим вікном у світ Михеєва хата...
...Отар Долідзе відчинив двері.
— Заходьте і будьте, як удома,— запросив Михея й Ганну.
Ганна заглянула на кухню: плитка, газовий балон, дві миски на столику. Одна кімната була порожня, а в другій стояла розкладушка, на підвіконні — книги. На стіні висів одяг, прикритий простирадлом, і невеличка фотографія: товстий вусатий чоловік з дитям на колінах і дві жінки, молода й стара.
Коли внесли всі речі, Отар зайшов у кімнату й почав складати книжки.
— Влаштовуйтесь, будь ласка, я заберу зараз оце все, і квартира у вашому повному розпорядженні.— Отар поспішав, книжки випадали з рук. йому почав допомагати Турчин.
— А хто тут жив? — спитав Кожухар.
— Та це один тут... тимчасово, ти не турбуйся, батьку.— Отар зняв фотографію й поклав у чемодан.
— А хто це у вас на карточці? — поцікавилася Ганна.— Такий хлопчик славний.
— То син,— Отар вийняв фотографію й почав показувати.— Батько, мама, дружина й син... Валіко, розумієш, син?
— Почекай, Отаре,— відсунув чемодана Михей.— То це, виходить, твоя квартира?
— Живи, будь ласка, мені не треба,— Підвела Отара фотографія.
— Отар у мене буде жити,— сказав Турчин.— Поки наші родини з'їдуться, то ми тут місто збудуємо.
— Ні,— заперечила Ганна.— Нікуди ти, Отаре, звідси не підеш. Випадає нам разом жити. Тобі одна кімната, і нам з Михеєм... Помиримось. А я ж вам і зварю щось, і приберу. Михею, чого ти мовчиш?
— Залишайся, Отаре,— просив Михей,— і нам веселіше буде.
Ганна взяла з рук Отара карточку й повісила на стіну.
Отар трохи розгублено дивився на Турчина.
— Що ж, залишайся, Отаре,— промовив Турчин.— Хата тепла, люди добрі...
— Ну, спасибі, мама. Буду тебе слухати,— пообіцяв Отар,— тільки не кричи, коли пізно прийду й курити буду. Я зараз...
Отар вийшов і швидко повернувся з розкладушкою, потім приніс два матраци й тумбочки.
— Давай, мама, прибирай, а я буду забивати цвяхи.
Десь уже перед світанням розпрощалися з Кожухарем Отар і Турчин.
Ганна постелила постіль.
— Хай тобі, Ганю, сняться добрі сни на новому місці...
— Уже відіснилися, Михею... І лежанки нема,— зітхнула Ганна.— Нічого нема... За якихось п'ять годин все наше життя з тобою перевернулося... Так же мені шкода хати нашої, куточка нашого, Михею... Там і молодість промайнула наша, звідти ж проводжала тебе на війну й стрічала в ній... Нема...
— Ганю, не плач... Мала ж вона колись розвалитися... Добре, що «Запорожець» цілий... А те, що горшки побилися, то хіба ж це печаль? Я тобі яких хочеш привезу з Косопілля...
— Чудний ти в мене, Михею... Ой чудний...
— Не пропадемо, Ганю... Люди ж які навколо... Навіть Милентій Лин просив до своєї господи жити... Політика, Ганю.
— Знов ти, Михею, зі своєю політикою...
— Що ж ти вдієш, коли все — політика? Колись після такого нещастя по миру з торбами пішов би Кожухар... а зараз... ще й миші з нашої комори не розбіглися, а ми в Отаровій хаті... Ото я ж казав тобі, Ганю, що потрібний я чоловік на цій землі і за жодним днем не шкодую, як я його прожив. Бо не для себе живу...
— А цей Отар, видать, грузин? — сказала пошепки Ганна.— Це в них така заведенція, що на всіх «ти» кажуть?
— У них так, як і в нас: на друзів кажуть «ти». Спи, Ганю.
Михей задрімав і раптом проснувся: Ганни не було.
— Ганю, де ти?
— Ось я.
Ганна стояла біля вікна, накинувши на плечі велику хустку.
— Ти плачеш, Ганю?
— Плачу...
— Чого ти, Ганю?
— Та думала ж побілити її на май чи на паску,— схлипувала Ганна,— комина хотіла півниками розмалювати...
— Велике діло півники! Тут собі намалюєш — стіна велика.
— Таке скажеш! Михею, чуєш,— раптом згадала Ганна,— ти не бачив там... у нашій хаті під лавою дійничка стояла...
— Ні, не бачив.
— Пропала... така славна була дійничка й пропала...