Приморчани уже відсвяткували Новий рік. Стихла святкова суєта, осипались у вітринах ялинки, якимись буденними здавалися навіть Діди Морози з потемнілими ватяними бородами.
Вечорами місто ще хизувалося святковою ілюмінацією й величезною красунею ялинкою на бульварі. Біля неї завжди було повно дітлахів, бабусь, мам і взагалі різного люду, який ще не бажав розлучатися з веселими новорічними днями й ночами, коли фраза «З Новим роком!» була паролем щастя.
Повертаючись увечері з лекцій, Степка теж приходила до цієї ялинки й милувалася смішними зайчатами, хитрими лисицями й добрими вовками, які собі мирно крутилися навколо Діда Мороза, підкоряючись не законам природи, а електромагнітному реле.
За ці свята Степка страшенно стомилася, бо доводилося часто виступати з концертними бригадами в порту, на фабриках, інститутах і шкільних ранках. Степка читала вірші та часом зображала Снігуроньку. Новий рік їй довелося стрічати в науково-дослідному інституті з дуже хитромудрою назвою — НДІЕСТСАМРЕКЛАММЕХТОРГЗАК[1].
Після загального тосту за щастя й успіхи в новому році директор дуже довго переконував свій величезний штат, який нетерпляче поглядав на пляшки й закуски, в тому, що їх самовіддана праця приносить народові неоціненну користь і рухає прогрес у потрібному напрямку.
Тостів проголошувалося багато, хоч після третьої чарки вже ніхто не наважувався вимовити скорочену назву інституту. Навіть начальник відділу кадрів назвав його просто й скромно — наш інститут.
Степка сиділа в оточенні двох стареньких колишніх працівників інституту, в якому нині трудилися вже їхні діти. Один з них після другої чарки почав співати «Ш-што сто-иш-ш-ш, кашаясь...» Але, мабуть, забув, бо попросив Степку, щоб переписала йому на серветці слова. А другий все оповідав, як йому живеться в дочки.
— Мене і в кімнату пускають, коли гості приходять, м-да... А на кухні сиджу, скільки хочу... м-да... Мені добре. А у вас є батько? — запитав Степку.
— Він у селі живе. Сам...
— Самому добре... Не забирайте його до себе...
Степка згадала батька, і їй зробилося дуже сумно за цим столом. Він... найближча їй людина — може, сидить зараз самотній у своїй хаті, а вона послала йому стандартну листівочку й зображає вже кілька днів добру Снігуроньку... «Треба поїхати в Сосонку,— вирішила Степка.— Можна, зрештою, обійти Платона двадцятою дорогою, можна прогнати його, якщо прийде...»
...І зараз, стоячи біля міської ялинки, Степка думала, що їй необхідно поїхати в Сосонку. Вдома чекав на неї лист від Фросинки. Вона писала, що батько з матір'ю вже переїхали на будівництво «Факела». «У мене скоро почнуться канікули, Степко, якщо ти зможеш, то давай разом поїдемо в Сосонку».— писала Фросинка.
— Клаво, я поїду додому! — сказала Степка Клаві, коли повернулася додому.
— Я на твоєму місці вже була б там п'ять разів,— сказала Клава.— Ти, Степко, для мене дивний персонаж з опери: що це за манера — не їздити до батька? Не поїхати з групою і не показати свого фільму? Це ж задоволення! Я поїхала б на зло тому Гайворону, щоб він пропав од горя натурально й безповоротно. Я теж поважаю Джульєтту з п'єси Шекспіра, але така любов буває лиш на сцені нашого театру, а в нашому, таки справді хорошому місті, я такої любові не бачила. Так навіщо тобі, Степко, грати Шекспіра, коли ти вже могла три рази вийти заміж?
— Клавочко, нікого я не можу полюбити...
— Тоді хай у нашому місті ще буде одна стара діва, хіба я проти? Тільки від цього нікому не буде користі, ні тобі, ні міськраді, ні мистецтву.
— Ти маєш рацію,— сумно промовила Степка,— мистецтву від мене користі нема й не буде.
— Що паніка, Степко?! Ти будеш прекрасною артисткою.
— Не буду, Клаво. Я кінчатиму університет.
— Теж непогано, але нудно. Навіщо красивій жінці вивчати історію? Якби я мала такі очі, як у тебе, то я б, ех... Ну досить, не будемо базікати. Що ти подумаєш про мене, якщо я теж поїду в Сосонку?
— Клавочко! Це чудово! Їдьмо! — плескала в долоні Степка.— Зараз я пошлю телеграму Росинці, і ми зустрінемося в Косопіллі у Галини, а потім усі разом у Сосонку! Я така рада!
— Їдемо! — вирішила Клава.— Я маю два вихідних і п'ять відгулів, я можу йти у плавання.
Але на студії запротестував Борис Авер'янович:
— Степко, лише сьогодні ми отримали дві телеграми. Тебе запрошують на Мосфільм. Ти мусиш їхати в Москву, ти зніматимешся в Корчмарьова — чудового режисера, тобі ж сценарій подобається?
— Так... Я поїду, але пізніше... після Сосонки,— переконувала Степка.
— Гаразд, я подзвоню на Мосфільм, але якщо вони наполягатимуть, то доведеться їхати негайно.— Борис Авер'янович пішов у диспетчерську замовляти розмову. Лебідь повернувся скоро, щасливий, веселий.
— Вітаю, Степко. Ти гратимеш головну роль! Тебе затвердили без акторських проб... Я щасливий, Степко, і радий... Ти будеш великою актрисою,— Лебідь обняв Степку й поцілував.— І в свою Сосонку можеш їхати, у тебе є вільних двадцять днів. Гуляй, бо потім буде ніколи... Тебе чекає велика робота!
Дізнавшись, що Степка їде, виявив бажання пристати до компанії й Олексій Кушнір. За останні два роки він написав кілька сценаріїв, але жоден з них не був поставлений. Олексій залишав студію, переходив на телебачення, але ніде не зумів знайти собі місця. Зараз він робив дубляжі, сперечався з усіма, погрожував втекти з Приморського на край світу, в тундру, на Сахалін, але все ще жив у гуртожитку, заробляв на хліб і чекав листів од Росинки...
Олексій зразу ж, як тільки побачив, закохався в Степку, але зрозумів, що вона недосяжна. На зміну палкому коханню прийшла щира дружба й прихильність, якою дорожила й Степка. Побачивши Фросинку, Олексій закохався й у неї.
— Степко, це вже назавжди! — поклявся їй.
— Ти це, Олексію, скажи їй,— порадила Степка.
Олексій сказав і почув трагічне для себе.
— У мене є жених... Охрім,— призналася Фросинка.
— He може бути! — чомусь вигукнув Олексій.
— Може,— посміхнулася Фросинка.
Так і поїхала, не сказавши йому більше нічого...
— Степко, візьми мене, я чемодани таскатиму, я не буду вам заважати,— просив Олексій.— Я хочу побачити Росинку, бо помру.
— Гаразд, я не бажаю твоєї смерті! Будеш жити.
У дорогу зібралися швидко (що ми, дєвочки? — сказала Клава), і двадцятого вранці на станції Косопілля їх зустріли Росинка й Галина — було домовлено нікого більше не сповіщати про їх приїзд.
В Олексія радісно забилося серце — Росинка була без жениха.
Галина заходилася готувати обід, але ініціативу перебрала до своїх рук Клава, мобілізувавши в помічники Росинку й Олексія. І він старанно чистив картоплю, мив посуд, бігав по воду, носив дрова й не зводив очей з Росинки, ніби від неї, а не від Клави мав одержувати доручення.
Урвавши хвилину, коли Клава була зайнята качкою, Олексій тихенько спитав Росинку:
— Чого ж ти мені не писала?
— Бо не мала часу,— голосно відповіла замість Росинки Клава.— Облиште оці шептання, я не можу витерпіти, коли люди шепочуться! Подумаєш, у них секрети! Які секрети? У Приморському вся міліція знає, що ти по вуха закохався в Росинку! А він шепоче: «Чого не писала...»
— Бо не мала часу,— повторила, сміючись, Росинка.
Олексій замовк.
— Питай далі! Ну! — наказала Клава.— Тебе цікавить одне питання, і хоч що б ти патякав тут, а думаєш про одне... Чи хоч згадувала тебе Росинка? Що, не так?
— Так,— зітхнув Олексій.
— Тепер я не можу відповісти, бо живу не в Луганську,— сказала Клава.
Росинка сміялася.
Степка з Галиною сиділи в спальні й займались тим, чим займаються усі жінки світу, коли приходять одна до одної: приміряли плаття, показували кофти, туфлі, кульчики й обручки.
— Оце синеньке шила тут...
— Отут трошки треба звузити... поясочок сюди підійде... А це що?!
— Сашко з Москви привіз... французький оксамит... Тут на два плаття, я й тобі дам.
— Не треба, Галю!
— Ріж!
— А я тобі, Галю, подарую оці сережки. Подобаються?
— Яка краса!
— Бери...
— Ой! Сашко впаде, як побачить!
— Добре тобі з ним, Галю?
— Він так любить мене, Степко! Так нам з ним добре, що я часом аж боюся.
— Чого, дурненька?
— Ну, що так добре... Хворий він, Степцю,— похмурніла Галина.
— А що з ним?
— Серце... Він тримається, виду не показує, а я ж бачу, а я ж відчуваю,— зітхнула Галина.
— Ти бережи його, Галю.
— Як же я його збережу? Ні дня ні ночі не має... до всього йому діло, все через своє серце пропускає. Оце вчора приїхав увечері — чорний як сажа... «Що,— питаю,— графік ремонту тракторів зривають чи бетону в Сосонці нема?» — «Гірше,— каже,— доярка Марина Федорчукова померла, двоє дітей залишилося, а чоловік п'яниця... Сьогодні в інтернат повезли діток...»
Мовчання. Лежать уже забуті плаття й кофти на ліжку, туфлі й чобітки на підлозі — дріб'язок перед людським горем.
— А як... Платон? — Степка й очей не підводить.
— Як завжди. Робота, робота, й більше нічого. Дисертації ніяк не захистить. А зараз там, у Сосонці, таке будують, що ти, Степко, й не впізнаєш села.
— Казала мені Росинка, що комбінат якийсь споруджують,— згадала Степка.
— Урановий. Величезні поклади руди знайшли під Видубецьким кряжем... Уже містечко збудували... Назвав його Саша мій... Видубом... І колію залізничну проклали до Сосонки, робочий поїзд ходить...
— Справді? — здивувалася Степка.
— Комсомольців з усього району на «Факел» возить... Платонові тяжко. Молоді на комбінат працювати рвуться, старі за полями плачуть, нові сівозміни запроваджувати треба на тій землі, що лишилася, луки морем затоплять — кормів для худоби не буде... І про це йому думати треба.
— Так і живуть удвох з Васьком чи...— Степка не наважується запитати, чи приїхала вже Наталка.
— A ти що, не знаєш? — сплеснула руками Галина.— Він тобі не писав?
— Ні... Ми не листуємося, Галю.
— Наталка... вона... вона, Степко, вийшла заміж...
— Що? Коли, за кого?
— Я думала, що ти знаєш,— знизала плечима Галя.— Хоч нічого дивного нема, він мені сам тільки недавно розповів... І в селі ніхто не знав, аж поки заяву до суду не передав через Диньку... Вийшла заміж за свого лікаря, який доглядав її в клініці... Казав Платон, що хлопець розумний і симпатичний.
— Коли ж це сталося?
— Зо два місяці тому... Наприкінці листопада... Казав Платон, що саме перший сніг тоді випав на Сосонку... А я думала, Степко, що ви листуєтесь...
— Якби листувалися, то Платон сказав би тобі,— промовила Степка.
— Про себе нічого не каже, немов у нього хтось назавжди забрав його особисте життя...
— Переживав? — Степці хочеться знати все-все.
— Мабуть... Сказав мені, що... нема вже у нього... голубих вітрил, залишилися тільки робочі... парусинові... Сам залишився, так у мене болить за нього душа, Степко.— Галина тихо плакала.— Після смерті мами жодного дня радісного не мав... Поки нас з Васьком на ноги поставив... Наталку, потім колгосп... та й посивів.
Степка впала обличчям у подушку й теж залилася слізьми.
— Степко, не плач, не треба,— тепер уже заспокоювала Галина.— Я знаю, що й ваше кохання за вітрами пішло... Таке життя.
— Яке життя?! — майже крикнула Степка.— Я ж любила його все оце прокляте своє життя. І зараз люблю до нестями, до смерті... А він... Я благала його, щоб поїхав зі мною, просила на колінах, щоб не відпускав мене із Сосонки... Цього він тобі не казав?! Він розлюбив мене, я знаю, знаю! Вона забрала його в мене, вкрала мою любов, а тепер забула його... Тепер вона, як... пішла до іншого, може, на місяць чи на рік, і їй байдуже, що через неї ходять двоє нещасних людей на землі...
— Степко, ви повинні зустрітися з Платоном...
— Що?! — спалахнули якимсь чорним вогнем Степчині очі.— Я вже, Галю, зустрічалась... Тепер я не хочу заважати йому... страждати... І ти йому нічого не розказуй про цю нашу розмову. Я беру з тебе слово. Я не хочу, щоб з мене сміявся навіть він...
На кухні почулися сміх і голос Клави:
— Якби я була партійна, то взялася б на облік тільки у вашому райкомі...
— Ходімо, Степко, Саша прийшов!
— У моїй хаті ще не бувала жодна кінозірка! — вигукнув Мостовий і обняв Степку.— Оце-то гості!
— Аз Росинкою цілувався! — покивала пальцем Клава.
— З Росинкою ми давні друзі, вона мені Галинку притримала, щоб заміж за якогось почесного шахтаря не вискочила,— розсміявся Мостовий.— І взагалі Росинка вже каша. Я вчора бачився з її батьком, і він сказав, що Росинка після технікуму приїжджає працювати на «Факел».
— Правда?! — запитав Олексій.
— Правда,— відповіла Росинка.— Захищу диплом і на «Факел», про це лише можна мріяти.
— Ясно,— сам собі сказав Олексій.— Усе ясно...
— Якщо ясно, то давайте обідати.
Обідали весело, хвалили Клаву, пили по черзі за здоров'я всіх, за любов, за дружбу й за «Факел».
— Щоб він горів ясно! — сказала Фросинка.
— Це залежатиме від тих, хто працюватиме там,— додав Олександр Іванович.
— Що це у вас там за «Факел»? — запитала Клава.— З самого ранку чую: «Факел», «Факел»...
— Комбінат у Сосонці будуємо, Клаво,— відповів Мостовий.
— Нафту знайшли?
— Ні, трохи серйозніше...
— Саша, що за секрети?! — сказала Клава.— Я все розумію й мовчу... Мабуть, знайшли титан або уран... Якби я тобі сказала, що інколи своїм краном вантажу в трюми, то... ти теж знаєш що?.. Треба... Підчепиш таку штучку — кран вгинається... А що зробиш? Треба...
— Коли ви збираєтесь їхати? — запитав Мостовий.
— Сьогодні, — вирішила за всіх Степка.
— Я вам пришлю машину.
— Ні, Олександре Івановичу,— сказала Степка.— Ми поїдемо поїздом. Тільки подумати: до Сосонки поїздом!
— Поїздом! — підтримала Росинка.
— Тоді до зустрічі. У мене ще багато справ, — Мостовий попрощався.— Ми з Галиною приїдемо завтра.
— Степко, передай, будь ласка, цей пакуночок Васькові,— попросила Галина.— Сорочку йому купила.
...Кілька стареньких пасажирських вагонів стояло біля перону — це й був поїзд Косопілля — Сосонка. Степка побігла до каси. Постукала у віконце.
— На Сосонку коли відходить? Чотири квитки, будь ласка.
— О-хо-хо,— позіхнув знайомий уже Степці касир.— Скажем...
— Скажем, скажем, усьо скажем,— підхопила Степка, і вони вдвох розсміялися.
Вагон був порожній — така пора: з базару вже повернулися сосончани, а робітникам другої зміни ще було рано їхати. Степка з Росинкою стояли біля вікна, шукаючи знайомих прикмет. Поїзд пересік шосе і, обігнувши сосонські поля, пішов просто на Видубецькі гори.
— А то що таке, Степко?! — вигукнула Росинка.— Коли я була, то цього ще не бачила.
— То насипають греблю,— догадалася Степка,— море буде.
— Море? — підійшла й собі до вікна Клава.— Кожне порядне місто мусить мати море.
— Яка краса! — захоплювався Олексій.— Подивіться, як вписуються у цей пейзаж крани й ця гребля... А які гори! Уявляю їх весняними, зеленими... А луки! Степко, ти там пасла телят?
— Там...
— А вітряк! Ні, це чарівно! Бачите вітряка, дівчата?
— Бачимо...
— Ось що треба знімати! — вирішив Олексій.
Поїзд стишив хід. Показалися величезні склади й маленька станційна будівля.
— Видуб,— прочитала Степка.
Вони вийшли з вагона, й Росинка запитала:
— А куди ми підемо?
— Справді, Росинко, ми ж не домовилися,— замислилася Степка.
— Ходімо до нас, до мами,— запропонувала Росинка.— Чи ти, Степко... Я тебе розумію, але все одно треба ж колись зустрітися тобі з нею.
— Треба, Росинко...
— Дівчата, будьте мужчинами! — сказала Клава й віддала Олексієві чемодани.
— Ходімо,— промовила Степка, міцно стиснувши руку сестри.
Широка дорога, з бетонними брустверами для тротуарів на узбіччі, привела їх у Видуб. Власне, у місті зараз була тільки одна оця широка вулиця з добротними п'ятиповерховими будинками, просторими дворами й тендітними деревцями, посадженими, напевне, восени.
Їх обганяли навантажені блоками й цеглою автомашини, дзвонили крани, переносячи контейнери, співали дівчата, фарбуючи стіни величезного будинку.
— Вони тут таки працюють,— сказала Клава.— І крани у них то, шо нада...
— А колись тут були поля,— замріяно промовила Степка,— а там ліс...
— Ось наш будинок. Двадцять восьмий. Квартира... шість...
— Що, вже прийшли, будемо швартуватися?
— До кого ви? — поцікавилася молодиця у великій квітчастій хустці, перервавши розмову з сусідкою. Це була Ганна Кожухариха. Вона ступила крок до Степки, кинула на землю якийсь пакунок і вдарила обома руками об поли кожуха.— Марто! Оце ж твоя Степка!
— Мамо!
Марта так і не збагнула, чий це був голос — Степки чи Фросинки...
* * *
Платон перечитував автореферат своєї дисертації, який надіслав йому зі своїми помітками професор. Ось і завершена багаторічна праця. Платон дуже критично ставиться до своєї дисертації, адже стільки вже списали паперу вчені й не дуже вчені мужі про організацію праці в колгоспах, про резерви дальшого розвитку господарства! І лежать ці труди баластом у бібліотеках, ніхто їх не читає, і користі від них ніякої. Платон прочитав їх чимало, так званих наукових праць. На жаль, багато з них були просто розбухлими інформаціями, в яких до загальновідомих теоретичних положень притягувалися кон'юнктурні висновки, які в свою чергу грунтувалися на випадкових фактах. Треба виступити проти трав — будь ласка. За кукурудзу, горох? Просимо...
Гайворон узагальнив досвід колгоспів в організації праці всього району і свого, Сосонського. Його працю прочитали в усіх артілях, а потім обговорили на районній теоретичній конференції з участю вчених академії й співробітників науково-дослідних інститутів.
Роботу Гайворона оцінили високо, хоч дехто звинувачував його в зайвому «практицизмі». Платон ішов на це свідомо, йому хотілося, щоб простий бригадир чи ланкова, прочитавши, зрозуміли все, щоб ця книжка хоч трохи допомогла їм у роботі.
Задзвонив телефон.
— Слухаю,— зняв трубку Платон.
— Платоне, приїхала Степка,— сказав чийсь схвильований голос.
— А хто це говорить?
— Не скажу... Приїхала Степка з сестрою. Зараз вони у Мартиненків на Видубі, а потім прийдуть...— Голос у трубці стих, почулося шептання: — Потім прийдуть до Чугая... А може, досі й прийшли.
— Хто це говорить? — але в трубці часті гудки.
Платон подивився на годинник: одинадцята. Невже приїхала? Чому ж не написала? Він одягнув кожушка й вийшов на вулицю. Зайду до Полікарпа, провідаю, подумав Платон, давно вже не був у Чугая.
У Чугая світилося. Полікарп відчинив двері, запросив до хати:
— От спасибі, що зайшов, Платоне, а то за цілий вечір і двері не рипнули. Роздягайся.
— Спасибі,— оглядав Платон хату.— Я ненадовго. Що ж ви робите, Полікарпе Васильовичу?
— Та примусив Кожухар щоденника нашого бригадного по дослідній ділянці переписати, бо, каже, якась наука по картоплі вимагає з Києва, то я оце пишу. Вечеряв? А може, давай удвох по-холостяцькому?
— Дякую... Це мені подзвонив хтось, Полікарпе Васильовичу, і сказав, що Степка приїхала, то я зайшов...
— Степка? Коли? — здивувався Чугай.— Не було й не писала, Платоне...
— Сказали, що вони з Фросинкою у... Марти...
— Степка? У Марти? — Чугай недовірливо глянув на Платона.— Не може бути... Вона додому прийшла б, до мене... То пожартував хтось... Пожартував... Степка не минула б своєї хати, ні...
— А може, вони поїздом до Видуба приїхали?
— Поїздом? — перепитав Чугай.— Якщо вдвох з тією Росинкою, то могло буть... могло.— Чугай замовк, закурив, а потім: — Мені оце до Михея треба було б навідатись... Не розберу, що тут записано,— показав пальцем на нерівні рядки.
— То сходили б,— Платон удає, що повірив цій наївній видумці Полікарпа.— Для науки то є дуже важливо... Мені теж, Полікарпе Васильовичу, треба заїхати до Отара Долідзе, щоб допоміг запчастинами.
— Треба, треба, Платоне, запчастини, то діло таке, що куй, поки гаряче,— прикидається й собі Чугай.
— То, може, я візьму газика та й поїдемо? — несміло пропонує Платон.
— Поїдемо, Платоне, бо того Отара вдень не знайдеш на тому «Факелі».— Чугай швидко одягнувся.
Уже за селом почули Гайворон з Чугаєм, як Данило Вигін видзвонював північ.
— Трохи пізно їдемо, Полікарпе Васильовичу,— сказав Платон.
— Михей довго спати не лягає,— заспокоїв Чугай.— Отар його вчить грузинських пісень, то вони до півночі співають, казала Ганна... А там... у Мартиненків, якщо гості, то теж не сплять.
— А ви ще не були в них?
— У Ладька? Ні, Платоне... Зараз у мене не життя, а, як казав мій комбат, ситуація... суцільна ситуація... Тобі одному признаюсь, Платоне, що... Марта, значить, хоче до мене повернутися... Ох, і тяжко мені...
— Відвикли чи...
— Люблю її, Платоне... останнім спалахом, напевне, в житті своєму, бо вже літа...
— То хай повертається, Полікарпе Васильовичу... Чи не можете переступити через свою гордість?
— Через гордість уже переступив, Платоне... ти ж був на весіллі... танцював я з нею і... Ладькові простив... бо й мені простили люди,— зітхнув Чугай.— А зараз про інше думаю: у них же з Ладьком дочка... Знову розіб'ється сім'я... свіжа рана буде... Моя вже зарубцювалася... і не знаю, як Степка на це подивиться... Одне слово, як казав мій комбат, ситуація...
— Обидві дочки вже дорослі,— подав надію Платон,— зрозуміють... Здається, в цьому будинку Михей живе? Тут. Приїхали, Полікарпе Васильовичу.
Двері відчинила якась незнайома жінка.
— Даруйте, ми, здається, переплутали поверхи,— перепросив Платон, але раптом побачив Михея.
— Заходьте, заходьте! — зрадів Кожухар.— Знайомтеся, хто кого не знає.
— Ми вам перебили розмову,— сказав Платон, побачивши Отара, який щось розповідав, жестикулюючи.
— Це Отар розказує нам, який буде «Факел»,— пояснила Росинка.— Я така рада, що вас бачу,— сказала Чугаєві й Платонові.
Привітався й Ладько. Не було в хаті лиш Степки й Марти.
— Степку ми з матір'ю залишили,— шепнула Чугаєві Ганна,— хай... той... познайомляться.
— Пробачте, що ми так пізно,— ніяковіючи, почав Полікарп,— у мене діло до тебе, Михею... Ось тут написано, що вносили ми тринадцятого числа добрива під картоплю, а які — не розберу...
— Скажем, скажем, усьо скажем,— відповів за Михея Отар.— Сідайте. Вино будемо пити! Мама, давай, будь ласка, вино.
— Яке, сину, давати,— заметушилася Ганна,— хванчкару чи цинандалі?..
Ганна так звично вимовила назви цих вин, що всі й покотилися зо сміху.
— Давай, мама, і цинандалі і хванчкару давай. — Потім Отар звернувся до Олексія, певно, закінчуючи свою думку: — Отак, Алекс, попрацюєш на будівництві нашого «Факела» — сам будеш усе життя світитися од гордості... І твій Охрім, Росинко, приїде, а не приїде — тут тебе заміж видамо. Це тобі Отар каже,— правда, значить. Мама, давай бокали, а нема бокалів — давай кварти. Спасибі, мама. Тобі перший... кварта вина.
— Отар, може, Степку почекаємо й Марту? — спитала Клава.— Чи будемо голосувати?
— Клава, ти розумна женщина! Росинко, іди клич! — наказав Отар.
Росинка вибігла з кімнати.
...Зоставшись на самоті з матір'ю, Степка найбільше боялася плачу, крику, істерики, прокльонів минулому й виправдувань, але нічого цього не було.
Марта якось по-буденному підсунула стільчика Степці й сама сіла напроти, не виказуючи своєї схвильованості й розпачу перед донькою. Навіть тоді на вулиці, коли вперше побачила її, Марта обняла не Степку, а Фросинку й почула від неї безжальне: «Тільки не хникай, бо Степка зненавидить тебе».
— Тобі, Степко, мабуть, Фросинка все розповіла,— сказала Марта.
— Так, мені Росинка все розповіла...
— Як ти називаєш її?
— Росинка... Ми всі її так звемо,— Степка дивилася на матір, помічала разючу схожість з собою, але ніяк не могла усвідомити, що це її мати, що ця красива ще жінка народила, а потім залишила її...
І Степка, й Марта в своїх думках зовсім не так уявляли цю зустріч, обидві готувалися до страшної драми, яка могла б закінчитися жорстоким звинуваченням і розривом назавжди. Так, зрештою, могло б і статися, якби не було прокладено невидимого місточка між цими двома чужими жінками. Цим місточком була Фросинка. Тепер вона об'єднувала їх.
— Так, я все знаю,— повторила Степка.— І я тобі скажу правду. Я, мабуть, ніколи не відчувала, що ти мені потрібна була як мати... Я мала бабуню, а потім... потім я швидко стала... доросла й зрозуміла все, коли повернувся... батько... Мені було жаль тільки його... Я не була до нього ласкава, не тому, що він був байдужий мені, а тому, що я любила й люблю його над усе... Я боялася, що він, розчулений моїм співчуттям, ласкою, стане нещасний. А я хотіла, щоб він був мужній... І він такий був. Завжди... Я знаю, що ти приїжджала до нього.
— Він писав тобі? — насторожилася Марта.— Що писав?
— Лише кілька слів... Я дізналася про все від Росинки... Ти не думай, що вона у... нас... нерозумне дівчисько... Вона знає все.
— Що все? — знову тривога в очах Марти.
— Навіть те, що ти... не любиш... свого теперішнього чоловіка...
— Який жах! — щиро вихопилось у Марти.— Тепер ви вдвох з Фросинкою і... і з... Ладьком будете осуджувати мене...
— Я не буду,— твердо сказала Степка.
На цих словах сестри увійшла Росинка.
— Я перепрошую, але вас чекають там... у дядька Михея... там усі... ждуть... Степко, прийшов... Платон...
— Чого він прийшов? — Степка все ще не могла отямитися від цієї тяжкої розмови з матір'ю.
— Як чого? — не зрозуміла Росинка.— Мабуть, він хотів побачити... ну, хоча б мене або Клаву... Мамо...
— Ви йдіть, а я пізніше...
Росинка зупинила сестру перед дверима.
— Ти мусиш з ним поговорити, Степко.
— Я вже йому про все сказала... Більше він не почує від мене жодного слова, Росинко. Досить.
— А якщо він тобі... скаже?
— Що він скаже? — Степка рвучко відчинила двері.— Таточку, любий, рідненький!
Платонові подала руку:
— Добрий вечір.
— Здрастуй, Степко.
— Команда зібралася, можна віддавати кінці! — підняла склянку з вином Клава.
— Ще не всі,— тихо сказав Ладько.
— Мама зараз прийде,— підійшла до батька Росинка.
— Відбій! — скомандував Отар.
— Альошко, чим ти стривожений? — Степка обняла Олексія за плечі.— Ну, посміхнися, так, тепер я пізнаю тебе...
Платонові захотілося в цю мить вибігти з кімнати, щоб не чути її голосу, не бачити цих рук, що лягли на плечі якогось Альошки. Платон побіг би, але Платон Андрійович Гайворон мусив стояти й навіть усміхатися.
Увійшла Марта. Красива, спокійна. Привіталася. Чугай подав їй стільця.
— Якщо вино вже налите,— сказав Отар,— то його треба пити. Я пропоную тост за гостей!
Платон випив, поставив гранчасту чарку:
— Спасибі вам, але я мушу їхати. Хто зі мною — прошу, машина стоїть.
— Поїдемо, дочко? — спитав Чугай.
— Поїдемо, тату, а Росинка... Гаразд, ми поїдемо з Клавою і...
— Олексій буде спати в мене,— сказав Отар.
— А я взавтра прибіжу до тебе, Степко,— пообіцяла Росинка.
— Чекатиму! І тебе, Альошко!
Степка з Клавою полягали в маленькій кімнаті і ще довго не могли заснути.
— Ти трималася з Платоном, наче посол, який прийшов до глави іншої держави, щоб оголосити війну,— зауважила Клава.— На його місці я й не подивилася б на тебе.
— Він і так не дивився...
— А оці обійми з Альошкою! Степко, ти інколи буваєш такою ж не... розумною, як... Звичайно, Платон подумав, що Олексій твій... наречений або коханець.
— Хай собі думає, мені байдуже... Я знаю, що він не любить мене і, може, не любив ніколи,— Степка одвернулася до стіни.
— Боже,— зітхнула Клава,— мені здається, що нема дурніших людей, ніж закохані. Любить, любить він тебе. Це у нього написано на... фізіономії.
— Я не розбираюсь, що в кого й де написано. Він страждає, що його залишила Наталка... І ми завтра поїдемо звідси, Клаво,— раптом визріло рішення в Степки.
— Ша, я нікуди не поспішаю. Якщо так, то доведеться взятися за справу мені,— сказала Клава.
— Тоді ми з тобою посваримося назавжди! Чуєш, Клаво? Якщо ти скажеш йому хоч слово...
— Степко, не треба мене лякати розривом дипломатичних стосунків. Хтось же мусить ступити перший крок? І ступлю його я.
...На Платоновому столику лежала телефонограма, записана Васьком. «Просимо прибути двадцять другого обласну нараду голів колгоспів»,— прочитав Платон. Отже, треба завтра ранковим поїздом їхати. Степки він уже, звичайно, не застане. А може, це й на краще. Ніби хлопчисько, шукав її по селу, серед ночі приїхав до Кожухаря, щоб побачити... як вона обнімає якогось... І в машині не сказала жодного слова...
Платон почав складати в чемоданчик якісь папери, сорочки, все це робив машинально — думки про Степку не залишали його. Треба бути неперевершеним егоїстом і самозакоханим дурнем, аби сподіватися, що Степка й після останньої зустрічі з ним. після того прощання біля вітряка, коли благала, щоб він не відпускав її із Сосонки, ще й досі зберегла до нього якісь почуття.
Вранці Платон зайшов у контору, підписав банківські документи й попросив шофера, щоб відвіз його на станцію. Біля русавського мосту побачив Росинку й Олексія, вони йшли у село.
— Зупини! — сказав шоферові й одчинив дверцята. — Доброго ранку.
— А ви куди, Платоне? — мружилася від яскравого сонця Росинка.
— На нараду в область.
— Надовго?
— Це начальство знає.
— Я хочу вас про щось запитати, пробач, Олексію.— Росинка відвела Гайворона вбік.— Ви що, посварилися зі Степкою?
— Ні, здається, у нас нормальні стосунки, а що?
— Олексій каже, що ви... так холодно зустрілися... Ви поговорили вчора з нею?
— Ні. А те, що здалося Олексієві, мене, Росинко, не цікавить... він може бути спокійний...
— Ви, певно, думаєте, що Олексій... ну, що він... що вони,— ніяк не могла добрати слів Росинка,— а він приїхав, щоб зустрітися зі мною.
— З тобою? — перепитав Платон. Йому стало незручно за свою примітивну підозру.— Ні... я нічого... Скільки ви ще пробудете в Сосонці? — запитав Платон, дивлячись на годинник: до відходу поїзда залишалося півгодини, він не встигне й на хвилину заїхати до Степки.
— Ще днів чотири,— відповіла Росинка.
— Я ще її... вас застану. Передай привіт, Росинко.
Зранку позбігалися до хати Чугая Степчині подруги, й не було кінця розмовам, спогадам. І лише після того, коли вони порозходилися, домовившись зустрітися ввечері, Росинка розказала Степці, що бачила Платана.
— Привіт передав,— закінчила розповідь.
— Наші акції підвищуються! — посміхнулася Степка.— Нам передають навіть привіти!
— Степко, ти сьогодні в поганому настрої,— зауважила Клава,— а це ніколи не прикрашало жінку.
— Дайте мені спокій.
По обіді Степка вирішила віднести Васькові пакуночок, який передала Галина. Клава з Росинкою теж захотіли побачити Платонового брата.
Васько мив підлогу й дуже зніяковів, що його застали за цією роботою.
— Галина передала тобі, Васю, сорочку,— подала пакунок Степка, розглядаючи хлопця. Вилитий Платон.
А Васько, в свою чергу, не зводив очей з Росинки й Степки: як можуть бути так схожі люди?
Степка відчула розгубленість Васька і, щоб позбутися скутості, що охопила всіх, скинула пальто й почала домивати підлогу. Васько не давав, і закінчилося це тим, що вони розлили воду, а потім уже всі разом почали наводити порядок.
Рипнули двері, і до кімнати ввійшла ставна русява дівчина з такими голубими очима, що Клава не втрималася й вигукнула:
— Я думаю, що Сосонка мусить бути проголошена заповідником: які тут красиві дівчата народжуються! Як тебе звати?
Дівчина почервоніла й соромливо схилила голову.
— Леся,— теж червоніючи, промовив Василь.
— Я — Леся Купрієнко,— сказала дівчина.
— А я Степка, а це моя сестра — Росинка...
— Я вас знаю. Пробачте, я зараз! — Леся швидко вибігла з хати.
— Ти дружиш з нею, Васю? — спитала Росинка.
— Ми... вчимося в одному класі.
Леся повернулася з двома великими плакатами з «Чарівниці».
— Ви тут, як жива... Напишіть мені на згадку, Степко. Один мені, а другий — Василеві,— попросила Леся.
Василь приніс ручку, й Степка написала: «Дорога Лесю! Не будь чарівницею — будь щасливою. Степка Чугай». І на другому плакаті: «Василю! Краще бути зачарованим, аніж розчарованим. Степка».
— Я повішу його на цій стіні,— сказав Васько, оглянувши кімнату.— Ні, краще там.
Васько відчинив двері Платонової кімнати й приколов плакат біля вікна.
— Правда, тут буде краще?
— Звичайно,— погодилася Росинка.— А це хто, Васю?
Росинка показувала на фотографію Наталки, що висіла над Платоновим столом.
— Це Наталка... Нарбутова.
— А-а,— знітилася Росинка.
Степка вибігла з хати.
Тепер вона ніколи, нізащо не приїде сюди. Знову Наталка... Тоді, у вітряку, тієї проклятої ночі, коли вона, Степка, віддалася йому, він називав її Наталкою, і навіть тепер, уже навіки чужа, вона висить перед його очима, не забута, прощена й кохана.
Другого дня Степка й Клава виїхали із Сосонки. Чугай повірив, що їй негайно треба на студію. Служба...
— Коли ж ти, доню, приїдеш?
— Я тобі напишу, тату...
— З матір'ю попрощалася? — не міг не запитати Чугай.
— Попрощалася... Вчора увечері ходила... Я хочу, щоб тобі... вам було добре,— сказала, знаючи, що батько чекав на це її слово. Згадала Росинчиного батька й додала: — Усі не можуть бути щасливі... Тільки ти, пробач, тату, коли я... ще не буду називати її матір'ю... Може, я колись навчусь говорити це слово...
На станцію їх проводжали Росинка й Олексій. До Галини Степка не захотіла заходити.
— Передай привіт і скажи, що... мене негайно викликали на студію. Негайно. Про Платона — жодного слова,— наказувала Росинці.
— А якщо його зустріну?
— Привіт передай, скажеш, що на весілля запрошу...
— На яке весілля, що за розмови? — втрутилася Клава.
— На своє,— сказала Степка й розсміялася на весь перон.— Скажи, що я до Кутня повернуся.
— Божевільна,— зробила висновок Клава.— Росинко, не смій.
— Ні, скажи! — наполягала Степка.— А ти ж коли приїдеш, Олексо?
— Не знаю,— відповів, поглянувши на Росинку.— Я, мабуть, тут, на «Факелі», залишуся.
— Ти, на «Факелі»? — здивувалася Клава.
— Отар сказав, що у них почне виходити газета на будівництві... Я залишуся, Степко.
— А студія?
— Потім приїду... як буде з чим...
Перед відходом поїзда Степка вийшла з сестрою в тамбур і сказала:
— Може статися так, що наша... мати...
— Я думала про це, Степко... Я не залишу свого батька... А що буде — побачимо.
— Ну, а з Олексієм у тебе що? Серйозно чи...
— Н-не знаю.
— Ти ж сказала Охрімові, що вийдеш за нього?
— Ти, Степко, знаєш, що таке справжнє кохання?
— Я? Знаю.
— А я ще, мабуть, ні,— поцілувала сестру в щоку й зіскочила із східців вагона.— До зустрічі, до зустрічі-і-і!
...Пізно вночі телефонний дзвінок розбудив Васька.
— Васю, це я, Платон...
— Ну, здрастуй,— крізь сон промовив Васько,— дзвониш так пізно...
— Та не давали довго Косопілля... Васю, будь другом, побіжи до Чугая й попроси, щоб прийшла Степка... Мені треба щось їй сказати, дуже, розумієш, важливе. А я за півгодини знову подзвоню. Васю, одягнись і...
— Степки вже нема.
— Як нема? Вона ще три дні повинна бути... Біжи, Васю!
— Нема,— крикнув у трубку Васько.— Сьогодні поїхала... Вона була в нас. Учора. Галя мені сорочку передала, то вона приносила.
— Що говорила?
— Нічого... Підписала нам з Лесею афіші зі своїм портретом .. Я почепив його у твоїй кімнаті... з написом таким... дивним трохи...
— Що написала?
— «Краще бути зачарованим, аніж розчарованим». Чув?
— І більше нічого не сказала? — допитувався здалеку, через засніжені поля, міста й ліси Платон.
— Нічого. Росинка побачила карточку Наталки й запитала, хто це... Ну, поки я сказав, то Степка вибігла з хати і... нічого більше не сказала...
Науково-дослідний інститут естетики, самообслуговування, реклами та механізації торговельних закладів. У місті три роки ходили чутки, що його мають закрити.