Перед початком ранкового засідання наради голів колгоспів до Гайворона в коридорі підійшов Шаблій.
— Як справи з дисертацією, Платоне Андрійовичу? На захист запросиш?
— Якщо приїдете, то, будь ласка, Павле Артемовичу.
— Приїхати, певно, не зможу, але свою думку я вже написав.
— Дякую.
— Ти виступиш сьогодні? — поцікавився Шаблій.
— Мабуть, ні, Павле Артемовичу, я... я...
— Погано себе почуваєш? Справді, друже, у тебе вигляд не козацький. Захворів?
— Ні... Я просив би вас, Павле Артемовичу, відпустити мене з наради... Мені неодмінно треба поїхати в Приморське,— сказав Платон.
— Дуже треба? — посміхнувся Шаблій.
— Дуже...
— Що ж, їдь.— Шаблій потиснув руку Гайворону.— Потім колись розкажеш...
— Я вас познайомлю, Павле Артемовичу...
— Зрозумів. Тоді краще лети, Гайворон!
Платон купив квиток у касі аеропорту й лічив хвилини, що залишалися до відльоту. Та посадки не оголошували. У довідковому бюро кирпатенька чергова прогундосила, що виліт затримується через негоду.
Минала година, друга: Приморське не приймало літаків. Поїзд уже відійшов, що хочеш роби.
Диктор аеропорту люб'язно запрошувала пасажирів триста десятого рейсу зайняти місця в готелі: до ранку літака не буде, у Приморському штормовий вітер.
Платон кілька разів виходив уночі з готелю, вдивлявся в захмарене небо.
Вранці ніхто нічого сказати не міг: чекаємо повідомлень метеостанції.
Платон поїхав на вокзал і ледве встиг на поїзд. Стільки часу даремно пропало! Це ж лише завтра опівдні він побачить Степку. Платон взяв постіль і ліг, щоб заснути, щоб швидше минув цей день. Але заснути не можна, кожний нерв у напрузі. Чому стільки зупинок? Поїзд зупиняється біля кожного телеграфного стовпа. А може, літак уже над Приморським? А що робить Степка? Вона приїхала ще вчора... Послати телеграму з якоїсь станції?
«Їду, люблю тебе, зустрічай...», «Степко, доле моя, їду до тебе...», «Жити не можу без тебе...». Складено сотні подібних телеграм і не послано жодної... Він приїде без попередження, знайде її і скаже все. Поїде вона з ним чи залишиться там, але хай знає, що з того вогника, що запалила колись вона в його серці, вже давно розгорівся незгасний вогонь кохання.
Платона знесилюють безсоння й думки, десь аж під ранок він засинає тривожним сном.
...Борис Авер'янович здивувався, що Степка так швидко повернулася.
— Видно, погано тобі гостювалося.
— Ні, склалося так,— ухилилась од відповіді.— Перед від'їздом ще мушу владнати свої університетські справи, мабуть, доведеться перейти на заочний відділ.
— Напевно, Степко, ти вже не повернешся до нашої студії,— з неприхованим сумом сказав Лебідь.— Ще є тобі одне запрошення, з Київської студії, поїдеш і забудеш нас...
— Я вас ніколи не забуду, Борисе Авер'яновичу.
— Такий закон життя, чарівнице, нічого не вдієш. Хочу, щоб у тебе лиш не запаморочилася голова, Степко, від слави, від успіху...
— Я весь час про це думаю, Борисе Авер'яновичу.
— Весь час — не треба, бо самоприниження, Степко, теж велике зло... У нас є актори світового класу, але ми не вміємо показати їх світові або розтрачуємо їх таланти в буденній суєті, піддаючись моді, славі сумнівних новацій, забуваючи просту істину, що вчити нас, як відображати наше життя, не випадає іноземним штукарям від мистецтва. Я хочу, Степко, щоб ти завжди пам'ятала, який народ виховав тебе, в якій країні ти живеш і чий хліб їси.
— Я пам'ятатиму, Борисе Авер'яновичу.
— Вірю в тебе, Степко. Якби я нічого більше не зробив у мистецтві, а лиш знайшов для нього тебе, то я вважав би, що зробив багато.
Над містом шумів ураган, розгулявся шторм, ламаючи кригу на морі. Величезні тороси скидалися на закам'янілі хвилі. Тулячись до будинків, Степка пробиралася вузенькою вуличкою додому, наче йшла в аеродинамічній трубі. Здавалося, що якби тільки випросталася й розставила руки, то підхопив би її вітер і вона полетіла б. Після розмови з Борисом Авер'яновичем, від згадки, що вона незабаром почне зніматися у великому фільмі на кращій студії країни, що поїде в Москву, а потім до Києва, Степці справді захотілося злетіти в це кошлате, завихрене піднебесся. Степка набрала повні груди повітря, розставила широко руки й повернулася проти вітру. Він розкидав поли її пальтечка, зірвав з голови хустину і...
— Що за фокуси, що вам тут, цирк? — почула Степка.
— А яке тобі діло? Гражданка хоче летіти і хай собі летить.
— У мене є пара прекрасних... дамських крил, хочете подивитися?
— Він уже має крила... Тобі жінка ще їх не обламала?
— Дайте пройти, що ви стоїте, як пам'ятники?
— Та це ж артистка Степка Чугай! Я мешкаю з нею на одній вулиці!
— Віддав би море за такі очі!
— Чуєте, він уже має власне море!
— Куди ви хотіли б полетіти? Ресторан поруч...
— Ви були у нас на вечорі, пам'ятаєте? Я мав чорний костюм з метеликом, пам'ятаєте? Я з НДІЕСТСАМРЕКЛАММЕХТОРГЗАКу... Ша, не штовхайтеся, дайте мені поговорити із знайомою кінозіркою!
— По нашому Приморському кінозірки вже пішки ходять, теж непогано...
Степці, нарешті, вдалося вийти з тісного кола приморчан, яким навіть ураган не заважав провести час у приємних розмовах.
Клава ще не встигла викласти речі з чемоданів, як хтось настирно подзвонив.
— Хто?
— Це я, Кутень. Я на хвилину.
Дмитро ввійшов, роздягнувся, пригладив перед дзеркалом поріділе волосся.
— Степки нема?
— Пішла на студію. Сідай.
— Як вам їздилося?
— Добре. А ти звідки знаєш, що ми від'їжджали?
— Знаю... Весілля відгуляли?
— Я вже забула про своє весілля...
— Помирилася з... ним?
— Слухай, я тобі що, довідкове бюро? І взагалі, Дмитре, я тобі раджу забути нашу адресу,— сказала Клава.— Будь джентльменом і не чекай, поки я...
— Поговорю сьогодні з нею і... більше не прийду... Ніколи,— тремтячими пальцями дістав сигарету, запалив.— Або... що я для вас, собака? Навіщо гоните мене, як прокаженого? Я ж... людина...
— Кутень, я цю твою пісню вже знаю напам'ять.— Клава сердито підсунула попільничку.— Якби ти був людиною, справжньою, то я замовила б для тебе ще одного ключа від своєї квартири... Ти пишеш Степці брутальні листи, анонімки на студію, в університет, залякуєш її... І ти після цього людина? Хам ти, Кутень. Я за тебе візьмусь!
— Клаво, я люблю її. Вона моя законна дружина, ось у паспорті печатка,— Кутень тицяв у вічі Клаві свій паспорт.— І я маю право на неї! Маю. І заберу її!
— Ша, буксир, не здіймай хвилі. Вона для тебе що, річ? Дай їй спокій, Кутень, якщо маєш хоч трохи совісті й порядності.
— Я теж хочу мати спокій! — кинув сигарету на підлогу, потім нагнувся, підняв.— Хіба ви знаєте мої муки? П'ять років мук! Я не залізний.
Почувши дзвоник у вітальні, Клава вибігла, щоб відправити кудись Степку, але Кутень уже стояв поруч.
— Ой що було, Клавочко! — весело сказала Степка, але, побачивши Кутня, згасла.— Знову ти?
— Я,— він допоміг Степці зняти пальто.— Я тобі писав, що прийду...
Степка сіла на канапу, закутавшись у плед.
— Я чекаю, що ти скажеш мені. Говори при Клаві. Питаю останній раз, а якщо...
— Мені обридли твої погрози, Дмитре... Я тобі вже сказала давно: твоєю дружиною я не буду ніколи.
— А до коханця свого їздиш?!
— Кутень, ще одне слово — і я тебе спроваджу звідси! — Клава відштовхнула його від Степки і стала поміж ними.
— Я... я не буду... я... Степко, пожалій хоч ти мене... я ж люблю тебе,— Кутень сів на стілець, важко опустив голову на руки й заплакав, потім щось говорив, але слів не можна було розібрати.
— Як тобі не соромно? Припини цю істерику! — суворо сказала Клава.
Кутень заплакав ще голосніше, зібгав довгими кістлявими пальцями скатерку, бився головою об стіл і, враз зірвавшись, перекинув стільця й кинувся до Степки.
— Шлюха! Я... я не прощу тобі, ніколи не прощу!
Клава відвела його руки й виштовхнула в коридор.
— Я зараз покличу міліцію!
Кутень зірвав з вішалки своє пальто, вибіг з коридора. Клава замкнула двері. Степка сиділа, забившись у куток канапи, й злякано дивилася на Клаву.
— Пішов? Скільки це триватиме?
І раптом Кутень загупав у двері:
— Впустіть мене! Степко! Дорога моя! Я не буду більше... Відчиніть! Чуєте! Я тобі не прощу, не прощу!
Після цієї зустрічі з Кутнем Степка вирішила негайно виїхати до Москви.
— Я повинна хоч трохи заспокоїтись, Клаво.
— Ти знаєш, як мені буде погано без тебе, Степко, але ти все одно поїдеш... І я не втримаю тебе. Їдь.— Клава обняла Степку, наче це вже було прощання.
— Я візьму квитка на завтра, а потім піду ще в університет, Клаво, подам заяву, щоб перевели на заочний, може, закінчу колись свою науку... А ввечері давай запросимо Бориса Авер'яновича, Славка, Ігоря, Нілу й Ніну, га?
— Степко, я все приготую. О котрій годині?
— О десятій буду... Подзвони, Клаво, на студію Лебедю й хлопцям.
— Я все зроблю, Степко. Ні, ти почекай, одягни светр, холодно ж. І підфарбуй трохи вії і взагалі ти останнім часом зовсім не стежиш за собою. Я хочу, щоб тобою милувалися люди. Це ж так приємно...
— Клаво, ти страшенна підлабузниця й фантазерка!
Степка вийшла на вулицю й мимоволі озирнулася: ні, його не було. Хоча б не пристав на вулиці. Вона зупинила таксі й поїхала на вокзал.
Шофер — молодий, боксерського складу хлопець, не зводив зі Степки очей, а потім загальмував, під'їхавши до бровки тротуару.
— В чім справа? — стурбовано спитала Степка.
— Дуже пробачаюсь,— сказав таксист, відчинив багажник біля вітрового скла й дістав звідти листівку — фотографію Степки.— Ще раз дуже пробачаюсь, але прошу дати автограф, я збираю артистів кіно. Я — член клубу «Екран».
— Де ви її взяли?
— Купив у кіоску. Будь ласка,— подав ручку.
Степка розписалася.
— Дуже пробачаюсь. Ви на вокзалі довго будете?
— Мені треба купити квиток до Москви.
— Я вас буду чекати, бо зараз така хуртовина й таксі важко спіймати.
— Дякую.
Степці довелося з півгодини стояти в черзі, але таксі чекало на неї.
— Дуже вам дякую, я так затрималася.
— Я міг би вас чекати сто років...
Водій навідріз відмовився од грошей, які давала йому Степка.
— Що ви! Та мене ж уся Чорноморка засміє, якщо дізнається, що Сьома Півник... дозвольте відрекомендуватись: це я — Сьома Півник,— взяв оці рупії із Степки Чугай. Дуже пробачаюсь, я візьму з вашої ручки обратно тільки дві копійки, як сувенір. Проб'ю дірочку й буду, дуже пробачаюсь, носити на шиї...
— Ну навіщо, Сьомо?
— Я маю до вас, Степко, дуже пробачаюсь, що не знаю, як вас по батькові, свою фантазію. Кожна людина має фантазію, то чому ж її не може мати Сьома Півник? Ви що, вчитеся в цьому вищому університеті? — спитав Сьома, прочитавши вивіску.
— Так, на вечірньому...
— Зараз у вас будуть лекції?
— Ні, у мене справи, а лекції увечері.
— Дуже пробачаюсь, а коли у вас закінчуються лекції?
— О пів на десяту, а що?
— Степко обратно дуже пробачаюсь, але я дозволю собі просити вас дати мені дозвіл приїхати за вами. Дуже пробачаюсь, ви нічого не думайте, це моя фантазія. Чого ж ви будете в таку негоду ходити, коли сьогодні чергує Сьома Півник? Дуже пробачаюсь.
— Ну, якщо ви будете в цьому районі, то... але мені не зручно,— делікатно відмовлялася Степка.
— Якщо я буду навіть у Балаклеї і мертвий, то рівно о пів на десяту тут буде стояти машина, дуже пробачаюсь, з моїм трупом...
Степка розсміялася й побігла широкими засипаними снігом сходами.
— Машина вільна? — підійшов до таксі чоловік з якимись пакунками.
— Дуже пробачаюсь,— відповів Сьома Півник,— але зараз я не можу їхати.
— Чому?
— Я переживаю.
...Остання лекція. Ще п'ятнадцять хвилин, і Степка вийде з цієї аудиторії і, може, ніколи більше не повернеться сюди. У деканаті їй сказали, що переведуть на заочний відділ.
— Мені дуже хотілося б,— сказав їй декан,— щоб ви, Степанидо Полікарпівно, закінчили саме наш університет. Отож прощатися не будемо. До зустрічі на сесіях і на екрані... Ви чарівна актриса, вірте мені.
— Дякую.
Дзвоник. Степка швидко одяглася, поспішала, бо, напевне, вже зібралися її друзі, чекають. Ще зі сходів побачила, що стоїть машина Сьоми Півника.
— Стій! — раптом вийшов з-за колони Дмитро Кутень,
— Чого тобі треба? Відійди!
— На все життя запам'ятаєш мене, на все...
Кутень схопив однією рукою Степку за груди, а другою кілька разів зі скаженою люттю провів по її обличчю. Гострі жала бритв впилися в очі, в щоки, сковзнули по шиї...
— Ох ,— не крикнула, а немов зітхнула Степка і впала закривавлена на холодні мармурові сходи.
Сьома вилетів з машини, кинувся до Кутня, збив його з ніг. Біля Степки вже юрмилися студенти, хтось несамовито кричав.
— У машину її! — крикнув Сьома, бо не міг сам проштовхнутися до Степки.
Хлопці підняли її й понесли в таксі. Сьома підбіг до Кутня, що звивався гадюкою на тротуарі, підняв його за комір.
— Гад! — і знову страшний удар в щелепу.
Підбігла міліція, вирвала Кутня з рук Сьоми. Кутень божевільними, якимись білими очима дивився на людей, одна рука його була суцільна кривава рана — Кутень уже не пальцями, а шматками м'яса ламав затиснуті леза...
Студенти внесли Степку в передпокій лікарні, і черговий, відкривши її обличчя, злякано відсахнувся й заволав:
— Операційну відчиніть! Хутчій! — Потім сам схопив Степку на руки й поніс кудись за широкі скляні двері.
У приймальні на стільчику сидів Сьома Півник і гірко плакав...
Нарешті поїзд через хуртовини й заметілі пробився до перону Приморського вокзалу. Платон вийшов на площу й запитав міліціонера, як добратися до студії. Може, там і зустріне Степку, якщо ж ні, то дізнається, де вона мешкає. По дорозі Платон зайшов у перукарню поголитися. І за цих п'ятнадцять хвилин наслухався безліч приморських новин.
— Позасипало всі колії, я три години йшов на роботу пішки.
— Він ішов пішки — трагедія! Он учора жінку зарізали біля університету — це драма.
— Що — на смерть?
— Ніхто не знає, чи виживе...
— Артистку зарізали,— уточнив інший.
— Артистку?
— Степку Чугай, що, ви не знаєте Степку Чугай?
— Кого? — Платон рвонув з себе серветку.— Степку Чугай? Не може бути! Хто?
— Ви що, не вірите? Про це все місто знає! Бритвами він їй все лице списав, падлюка. Вішати таких треба...
— Степка, Степка! — Платон вибіг з перукарні, витираючи рукавом залишки мильної піни. Куди ж іти, де вона? Якби хоч була жива... Треба поїхати на студію, там усе знають. Платон на ходу стрибнув у кабіну вантажної автомашини, що проїжджала вулицею.— Я вас прошу, відвезіть мене на кіностудію. Мені дуже треба, прошу вас!
— Що, хтось помер?
— Можливо, везіть!
— Зараз,— шофер круто розвернув машину.
Платон зустрів у коридорі студії прибиральницю.
— Скажіть мені, що зі Степкою Чугай? Хто знає, що з нею?
— Зайдіть до Лебедя,— показала на оббиті дерматином двері.
— А-а, це ви, Платоне Андрійовичу? — потис руку Гайворону Борис Авер'янович.— Як ви так швидко встигли приїхати? Степка просила, щоб не повідомляли в село.
— Що з нею, жива? — не відповів на запитання Платон.— Та кажіть же ви!
— Жива... Ні, це... це жахливо! Жахливо,— повторював приречено Лебідь.
— Розкажіть мені, що з нею! — Платон шарпнув Лебедя за лацкани піджака.
— Пробачте,— опам'ятався Борис Авер'янович.— Вчора ввечері вона вийшла з університету... Ми її чекали вдома... І на сходах до неї підійшов... Кутень, ви його знаєте... колишній чоловік Степки...
— Розказуйте далі!
— Підійшов і порізав бритвами, цими, що в пакетиках продаються... обличчя Степки, очі... її очі... щоки, шию... Ще міліметр — і розрізав би артерію...
— Вона що, сліпа?
— Не знаю... До неї нікого не пускають... З лікарем не вдалося мені ще зустрітися... Який жах!
— Давайте поїдемо в лікарню.
— Зараз я замовлю машину.
Лебідь вийшов і незабаром покликав Платона.
Вони приїхали до клініки. У передпокої сиділа, наче виліплена з воску, Клава. Побачила Платона, заплакала.
— Краще б мене, краще б мене,— шептала.
Борис Авер'янович розмовляв з черговою, та подивилась на Платона, похитала головою й кудись пішла.
— Якщо лікар уже звільнився, то нас пропустять,— повідомив Лебідь.
— Кутня затримали? — тільки тепер спитав Гайворон.
— Сидить.
— Лікар Тищенко вас чекає,— підійшла сестра, подаючи халати.
У маленькому кабінеті сиділа молода лікарка.
— О, скільки вас! Сідайте. Ким ви доводитесь хворій?
— Вона живе у мене на квартирі,— пояснила Клава, а це — режисер Лебідь і Платон...
— Гайворон? — пильно подивилася лікарка на Платона.— Хвора згадувала вас, правда, коли марила.
— Як вона? — несміло запитав Платон.
— Могло бути гірше... Зараз її життю ніщо не загрожує, але... ми ще не знаємо, що буде з очима, власне, з одним оком, бо друге, здається, не дуже пошкоджене. Сьогодні збереться консиліум... Можливо, що ми переведемо її до клініки очних хвороб, але це тоді, коли завершать свою роботу хірурги...
— А обличчя Степки... дуже...
— Ми зробимо все, щоб... ви її впізнали, коли вона вийде з лікарні,— зрозуміла лікарка запитання Клави.
— А коли можна її побачити? — запитав Платон.
— Можливо, за днів три-чотири я дозволю вам прийти. Зараз у хворої висока температура й критичний нервовий стан. Розумієте? До побачення.— Лікарка подивилася на годинник, а потім до Платона: — Я скажу, що ви приїхали.
Клава забрала Платона до себе.
— Ніяких готелів. Поки я живу в Приморському — тобі готелі не потрібні.
Розпрощавшись з Лебедем, Платон зайшов до перукарні, де забув свій чемоданчик.
— Що ж ви пішли й не дали мені вас доголити? — майстер посадовив Платона в крісло й почав намилювати щоки.— Та артистка ваша знайома? Я так і подумав: якщо людина, почувши про Степку Чугай, зривається з крісла й біжить, то це не так собі. Кажуть, що він її порізав за любов. Може бути? — Платон був вдячний майстрові, що він не вимагав од нього відповідей: сам запитував і сам собі пояснював.— А якщо любов, то треба різати? А що? Він собі купив п'ять бритвочок «Нева» і йде різати людей... Теж мені перукар знайшовся...
— Слухайте, маестро,— звернулася Клава до перукаря,— вам не здається, що ви дуже багато говорите?
— Я багато говорю? — здивувався маестро.— Я ж мовчу, як тараня на нарах. А що, вже не можна, мадам, і слова сказати? Ви мене дивуєте. Якби ви почули мою зовицю Маню, то ви б мали задоволення. Вона може виступати в англійському парламенті... Колись ми їхали з Приморського до Одеси, то вона не дала нікому сказати жодного слова, ви собі уявляєте? Одеколон? Я даю вам «Шипр». Будьте здорові, ви, мадам, теж.
Платонові було трохи веселіше, поки ще Клава не вийшла на роботу, а сьогодні він ходив сам не свій. Віра Григорівна Тищенко, з першого погляду сувора й офіційна, виявилася напрочуд щиросердна людина. Сьогодні вона вранці подзвонила Платонові й сказала, що Степка почуває себе краще, знизилася температура, але її очі викликають серйозне занепокоєння у лікарів. Увечері знову збереться консиліум.
— Я сказала, що ви приїхали, Платоне Андрійовичу, і, зізнаюся вам, що спочатку пошкодувала...
— Чому, Віро Григорівно?
— Тому, що їй зробилося погано. Вона, певно, не чекала, що ви приїдете... Зараз це вже минулося... Я дещо зрозуміла... добре, що ви приїхали...
— Коли ви мені дозволите прийти?
— Терпіння, Платоне Андрійовичу. Я вам скажу сама... Степка дуже просила, щоб не повідомляли нічого батькові й сестрі...
Платон подзвонив у Косопілля, розповів Галині про нещастя зі Степкою й попросив попередити Васька, що він ще затримається на кілька днів у Приморському. Галина записала номер телефону Клави й пообіцяла подзвонити.
— Ми приїхали з Сашком у Сосонку й уже не застали ні Степки, ні тебе... Навіщо ви мучите одне одного, Платоне? З тією щастя не мав, і тут стежки свої докупи звести не можете,— докоряла Галина.— Забирай Степку й приїжджайте додому.
— Якби ж то можна було її забрати, Галю...
Минуло ще два довгих дні, перш ніж Віра Григорівна дозволила Платонові прийти провідати Степку. Він ішов за лікаркою довгим коридором, намагався заспокоїти себе, щоб нічим не виказати тривоги за долю Степки.
— Прошу сюди,— відчинила двері Віра Григорівна.
В ординаторській стояло біле ліжко на коліщатках, білі стільці й шафа з ліками. А де ж Степка? Платон наблизився до ліжка й заціпенів: поверх ковдри лежали тонкі Степчині руки й більше нічого він не бачив. Обличчя Степки було забинтоване: ні очей, ні губ, ні щік...
— Я вам даю десять хвилин,— сказала Віра Григорівна й вийшла.
— Степко...
— Це ти? — ледь помітно ворушилася марля на губах.— Я дуже рада, що ти... приїхав... Тільки трошки запізнився... Трошки запізнився...
— Степко, якби ж ти не поїхала тоді з Сосонки... Я подзвонив, але тебе вже не було...
— Можливо, що я зробила дурницю... але він знайшов би мене й потім... Я не могла, Платоне, залишитися, бо... у той вечір ти не сказав мені жодного слова, а після... я побачила над твоїм столом карточку... її і...
— Степко,— Платон взяв її руку, ніжно погладив довгі пальці. Він раніше не бачив, які в неї красиві руки.— Невже та карточка сильніша за... нас?
— Не знаю.
— Я приїхав, щоб сказати тобі все...
— Треба було трошки раніше, а зараз... Ти не впізнаєш мене...
— Степко, навіщо ти кажеш таке?
— Бо мені Віра Григорівна й лікарі з Інституту очних хвороб розказали все... Ти не бійся, я мужня...
— Все буде добре, Степко, ти одужаєш і ще будеш зніматися в кіно і...
— Платоне, я ще не чула, щоб знімали однооких актрис з понівеченим обличчям...
— Але я теж розмовляв з професором, і він сказав, що тобі зроблять пересадку рогівки ока. Ти будеш бачити! Ну, залишиться якийсь шрам на лиці, все буде гаразд, Степко.
— Ти говориш так, бо вже звик до цих клінік... і знаєш, що треба говорити тим, хто лежить у них... Відчини трохи вікно, мені душно... Спасибі... Надворі сніг?
— Сніг.
— Білий?
— Білий-білий...
— Мені здається, що я забула, які є кольори... Зараз, певно, прийде Віра Григорівна, ти йди, Платоне... Спасибі тобі... Тільки у Сосонці не розказуй...
— Я ще не збираюся їхати додому, Степко.
— Тобі треба.
— Невже ти хочеш, щоб я поїхав?
— Ні. Але тобі треба,— повторила Степка.
— Я без тебе не поїду.
— Без мене? — Степка легенько стиснула Платонову руку.— Тоді не їдь... почекай мене, Платоне... А... якщо я буду... страшна... сліпа... Ні, це неможливо, Платоне...
— Степко, дорога моя, ти найкраща для мене в усьому білому світі. Тепер ми будемо з тобою...
— Ми так довго йшли одне до одного,— промовила Степка,— так довго...
Увійшла Віра Григорівна.
— Платоне Андрійовичу, час, Степка повинна відпочити.
— Я завтра прийду, Степко,— Платон поцілував руку Степки й вийшов.
Приїхав Олексій із Сосонки, щоб розрахуватися на студії, прийшов до Клави й цілий вечір розповідав Платону про село, наче той виїхав звідти хтозна-коли. Сніп знову поїхав чогось в обком... Трактори ремонтують...
— Так ти вже наш, сосонський, Олексію?
— Видубецький. Через тиждень вийде перший номер «Факела». Це ми так назвали нашу газету.
— Мені дуже жаль,— вів далі Олексій,— що Степка не зможе більше зніматися в кіно... Ми втратили незвичайну актрису... Борис Авер'янович посивів за ці дні...
— Добре, що ми втратили тільки актрису, Альошко...
— Вчора на студію приїхав Корчмарьов — режисер, який хотів знімати Степку в своєму фільмі... Повернувся з клініки — плакав, як дитина... Старий, сивий — і як дитина...
— А ти ж чого киснеш? — навмисно грубо перебив Платон Олексія.— Витри, витри сльози, Альошко. Головне, що Степка є, розумієш, жива...
За кілька днів, коли Платон, як і завжди, вранці прийшов до клініки, сестра звеліла йому зачекати.
— Але мені дозволила Віра Григорівна, пропустіть, будь ласка,— умовляв Платон.
— Саме Віра Григорівна й звеліла, щоб ви почекали.
Платон кілька разів перечитав на плакатах усі лікарські поради хворим на шлунок, діабетикам, знав уже, як треба годувати немовлят, ставити гірчичники і яку гімнастику рекомендується робити вагітним. Раптом відчинилися вхідні двері, й до приймальні ввалилися три здоровенні хлопці у формених кашкетах таксистів. Вони принесли величезну корзину квітів і ще безліч якихось пакунків. Найнижчий, схожий на боксера, навшпиньках підійшов до сестри, зняв кашкет і пошепки сказав:
— Валю, ми вже є... Дуже пробачаюсь, але нас троє... Решта прийдуть завтра.
— Сьомо, треба трохи зачекати. Он він,— кивнула на Платона сестра,— теж чекає.
Валя нагнулася й щось сказала Сьомі. Він покликав своїх дружків, теж про щось поінформував їх, і вони всі троє підійшли до Платона.
— Дуже пробачаюсь,— промовив, вклонившись, Сьома. — Будемо знайомі: я — поклонник таланту вашої... е-е... Степки... Ми — друзі з нею. Це,— показав на двох своїх товаришів,— теж поклонники — найактивніші члени нашого клубу «Екран». Коля, Женя.
Коля й Женя потиснули руку Платонові. Женя дістав пачку сигарет, але її одним порухом руки вибив Сьома.
— Ти що? Це тобі не ресторан «Калинка». Дуже пробачаюсь,— Сьома улесливо посміхнувся Валі.— Ви йому пробачте. Я його ще тільки привчаю до культури, бо він думає, якщо купив двісті листівок з портретами кіноакторів і виписав «Комсомолку», то він уже культурний...
— А чого ви чекаєте? — не втримався, щоб не запитати, Платон.— Хіба вас пустять?
— Ти що, не знаєш? Сьогодні знімуть всі бинти.
— Не знаю... А вам хто казав?
— Що за вопрос? Сьома Півник знає все. У мене контакти й агентура,— Сьома подав Валі плитку шоколаду.
— Що тут за мітинг? — увійшла Віра Григорівна.— А-а, таксисти! Почекайте трохи.
— Хоч до вечора.
— Ходімо, Платоне,— запросила Віра Григорівна.
Вони пішли вже не на другий поверх, а через скляний перехід у вітальню.
— Ось ваша красуня,— сказала Віра Григорівна, підштовхнувши Платона.— Впізнаєте?
Степка стояла біля величезної пальми у синенькій піжамі й усміхалася.
— Платоне! — обняла Гайворона й поцілувала.
Платон не бачив її обличчя, нічого не бачив, тільки відчував гарячий Степчин подих.
— Ти ж моя маленька! Степко моя...
— Ой обережно, бо злетить пов'язка,— промовила Степка, і Платон побачив білу пов'язку, що прикривала ліве Степчине око.— Я страшна? Я дуже страшна? Тільки скажи правду!
— Степко, ти така, як і була!
— Платоне,— покивала пальцем.— Сьогодні мені дали дзеркало.
Через ліву щоку і верхню губу Степки протягнувся шрам, на правій щоці другий шрам ішов од вуха до шиї. Ледве помітний рубець стягував повіко правого ока, на кінчику носа білів широкий пластир.
— Отак мене розмалювали,— Степка поправила пов'язку.— Ще як буду сліпа на одне око, тоді з мене можна буде писати жанрові картини.
— Степко,— суворо поглянула Віра Григорівна,— я не люблю таких жартів. В Інституті очних захворювань роблять і не такі операції. Ще від твоїх очей не в одного замакітриться голова... І шрами поволі розійдуться... Слід залишиться, але це не смертельно.
— Я й мої колеги дуже пробачаємось, Віро Григорівно, але Жені треба на зміну. Можна зайти? — Сьома Півник, Коля й Женя навшпиньках несли квіти й пакунки.
— Ви ж уже зайшли, товаришу Півник,— засміялася Віра Григорівна.
— З одужанням, Степко! — галантно вклонився Сьома, зігнулися й Коля з Женею.— Прийміть ці квіти і різні продукти нашої кондитерської фабрики від імені водіїв Другого таксомоторного парку імені Чапаєва.
— Спасибі,— промовила зворушена Степка.
Сьома поставив корзину квітів перед Степкою й поцілував їй руку. Степка обняла Сьому й теж поцілувала.
— Коли я буду помирати — я цього дня не забуду,— сказав Сьома,— не забуду не як шофер, а як людина, що має фантазію. Степко, ми запрошуємо вас до себе в гості. Дуже пробачаюсь, але якщо ви захочете прийти зі своїм коре... другом жизні до мене, то вся Чорноморка буде вас зустрічати, як турецького короля чи хто там у них править...
— Ми неодмінно прийдемо до вас, Сьомо,— пообіцяла Степка,— якби вас не було тоді з машиною, то... Я ніколи вас не забуду...
— Я вже маю подяку від міліції, грамоту від швидкої допомоги, з мене зняли догану на роботі й написали про мене в стінній газеті й умістили мою фізіономію, як це вам подобається? Вони роблять з Сьоми Півника героя. А на моєму місці вони теж зробили б так,— Сьома показав на Колю й на Женю.
— Кожен так зробив би,— підтвердив Коля.
— Так точно! — відчеканив Женя.
— Бувайте здорові! Одужуйте й не хвилюйтеся — око у вас буде,— запевнив Сьома.— Скажіть там, якщо треба, то Сьома Півник віддасть вам своє... Я можу й з одним, а ви ж — женщина. Віро Григорівно, всі таксисти нашого парку вас будуть возити безкоштовно. Ви лиш скажіть, що ви Тищенко. Бувайте здорові. Степко, я, моя мама, дід і вся Чорноморка чекають вас. Адреси не треба: ви сідаєте в таксі, приїжджаєте на Чорноморку й питаєте: де живе Сьома Півник? І ви — уже в моїх апартаментах... Двері праворуч — стукати два рази...
Віра Григорівна провела таксистів, потім довго розмовляла з кимось по телефону, поглядаючи на Степку.
— Гаразд, професоре. За годину вона буде у вашій клініці.— Поклала трубку й сказала: — Степко, ми прощаємося з тобою. Іди переодягайся, й поїдемо в клініку професора Крамова. Платоне, ви можете зачекати тут.
— Дякую, я буду на вулиці.
Професор Крамов оглянув Степку й запросив до кабінету Платона.
— Ви можете спокійно їхати в Сосонку, Платоне Андрійовичу... Так, так, спокійно, ми вже зі Степкою обійдемося без вас... Будемо робити операцію.
— Коли, професоре?
— Я ще не знаю. Але думаю, що весну ваша Степка побачить уже без пов'язки.
— Спасибі вам, професоре.
— Рано, тьху, тьху, тьху,— тричі сплюнув Крамов.— Ось моя візитка, ви можете мені інколи дзвонити...
— А приїжджати можна?
— Це вже будете питати дозволу в Степки й у Олександра Івановича Мостового.
— А ви хіба знаєте його? — здивувався Платон.
— Особисто ні, але ми з ним уже кілька разів розмовляли по телефону і з Шаблієм теж,— додав Крамов.— А з Павлом Артемовичем ми давні знайомі, Платоне, ще з фронту... Степко, прощайся — й марш в палату! Можете цілуватися при мені, я маю вже онуків і ось цілу купу історій хвороб.
Платон пригорнув Степку:
— Пиши.
— І ти, Платоне, милий мій.... Я така щаслива, я така щаслива...