— Як Степка? — Галина бігла назустріч Платонові.— Шрами великі? А що каже Крамов?
— Зараз усе розповім тобі, Галино,— Платон обмів віником черевики і зайшов до кухні. Кинув у куток чемоданчик і сів біля плити.— Холодно...
— Роздягнись, зараз я тобі дам чаю або кави. І Сашкові подзвоню, він просив сказати, як приїдеш.
Галина метушилася по кімнаті, дзвонила по телефону, варила каву, накривала стіл. Платон роздягнувся, скинув шапку, й Галина зойкнула.
— Платоне, який ти сивий! Поглянь! — тягнула брата до дзеркала.
— Та що там дивитись, такий і був.
Галина подала каву й вичікувально дивилася на брата.
— Я почну з кінця, Галинко,— усміхнувся Платон.
— Добре.
— Степка приїде в Сосонку, до мене... Ось і все...
Увійшов Мостовий.
— Нарешті! — міцно обняв Платона.— Хоч би подзвонив, поїхав і як у воду...
— Та я ж розмовляв з Галиною, Сашко.
— Міг би й з області подзвонити. Все секрети, секрети розводите за моєю спиною, ну, нічого, я до вас доберуся!
— Півдоби в аеропорту просидів, поки добрався... Приїжджаю й де, ви думаєте, почув про Степку? В перукарні. Кажуть, зарізали...
— Досить про це,— сказав Олександр Іванович, помітивши, що Платон почав хвилюватися.— Головне, Платоне, що вона жива й що буде скоро з нами. Тільки май на увазі: щоб обов'язково було весілля. Інакше й не думай. А то у нас не так, як у людей... Ми з Галинкою у поїзді просиділи, ти з Наталкою тоді... прибіг з поля й... пішов на якусь нараду до Коляди... Хочу, щоб весілля було справжнє, з музиками, з піснями на все село, на всі гори Видубецькі. Згода?
— Згода!
— Галю, ти — свідок! — обняв за плечі дружину Сашко.— Ну, а в Сосонці Турчин з Отаром за ці дні розвернулися! Почали виробляти великопанельні блоки для будинків колгоспників, фундаменти під хати вже кладуть. Оце, Платоне, індустрія! Ми з нашою технікою п'ять років будували б ті хати. Гроші нам переказали, все згідно з нашими актами, до копійки. Щедро, нічого не скажу. Приїдеш додому, збирай комісію, й виплачуйте людям готівкою. Підкажи, щоб купували та більше розводили худоби, садки хай ростять, не відступайте від плану забудови села.
— Ти, Сашко, говориш, щоб худоби більше розводили,— почав Платон.
— Якомога більше, Платоне! І в колгоспі, і в кожній родині. Уже тепер у Видубі живе майже триста родин, а всього робітників на «Факелі» близько двох тисяч. Весною буде п'ять. Треба, щоб у нас базари були великі, магазини кооперативні. Турчин обіцяв збудувати універмаг і десять магазинів, ресторан. Розумієш, Платоне, за рік ти сам не впізнаєш Сосонки й усього нашого району.
— Я все розумію, Сашко, але й ти вислухай мене. Якщо ми затопимо наші луки, то чим будемо годувати худобу? Чим? У держави будемо просити чи в Турчина? Ти мені про це скажи, а те, що треба розводити якнайбільше худоби, я знаю... Оце був у місті — черга за м'ясом, робітники стоять; жінки їхні... Душа болить. Без кормів я нічого не зроблю.
— А який вихід, товаришу вчений? Дисертації пишете,— посміхнувся Олександр Іванович,— а на ділі що?
— Якби у Сосонки уран не забрав дві тисячі гектарів землі, то ми б вам показали, товаришу секретар райкому...
— Вірю, Платоне, вірю, друже, але ми повинні з тобою думати й про уран... Так, так. Він теж наш... як і хліб.
— То правда, Сашко,— замислився Платон.— Тільки ж доторкнулися до цього урану на Видубецьких горах, а він уже, справді, наш, входить у кожну хату, не минає нікого... наш... Плани колгоспу — шкереберть, долі людські й ті ламаються... Сніп обома руками в землю вріс, умре за це поле, а Юхим сміється, розриває береги Русавки й чекає, коли море буде...
— Так воно й мусить бути, Платоне... Але ти мені так і не відповів, що ж ти робитимеш як голова колгоспу на своїх чотирьохстах гектарах? — нахилився до Платона.— Кажи.
— Я думаю про це й радився з Мазуром, Макаром Підігрітим, з Кожухарем, з Колядою... Треба реорганізовувати господарство, спеціалізувати. Городина, картопля, одне слово, овочівництво. Сади. Більше ми нічого не потягнемо,— сказав Платон.— На жаль, більше нічого. Мало землі, дуже мало.
— Ну, а скільки ще ти хотів би мати землі, Платоне?
— Як скільки? — не зрозумів Гайворон.— Я хотів би мати всю, але... я мушу поступитись урану... Нам треба з ним дружити...
— А якщо реально, щоб... дружити з ураном і мати ще й землю. Тільки не розмахуйся на тисячі гектарів,— застеріг Олександр Іванович.
— Ну... ну... хоч би ще гектарів шістсот,— вирішив Платон.
— Стільки не обіцяю, а чотириста гектарів під зернові й сто луків, гадаю, Сосонка матиме.
— Ти що, чарівник? Де ти їх візьмеш? — Платон все ще сприймав це як жарт.— А-а, розумію! Турчин помилився, і тепер нам повернуть, тоді інша справа.
— Турчин, Платоне, не помилявся ще жодного разу.., І, на жаль, він тобі не зможе повернути жодного гектара.
— Тоді ти, Сашко, просто дуриш мені голову, ну тебе! — махнув рукою Платон.
— Ні, Платоне,— серйозно промовив Мостовий.— Я тобі кажу правду...
— Де ж та земля візьметься? Який це розумник вигадує? Дуже я хотів би знати, Сашко.
— Платоне,— поклав руку на коліно Гайворона Мостовий.— Найбільша помилка керівника, малого чи великого, полягає в тому, що він думає, ніби його... розумові здібності зростають пропорціонально до посад, які йому доводиться обіймати. Ну, це ти знаєш... Є величезна кількість розумних людей, природжених мудрих політиків і серед тих, кого у нас так примітивно й зверхньо дехто називає — простими. Мене особисто це обурює. Хіба є люди прості й непрості? Якщо він сидить по дванадцять годин на тракторі осінніми ночами чи добуває вугілля, то це — проста людина. А я, наприклад, секретар райкому партії або якийсь графоман, то — ми вже непрості... Нонсенс! Ну, про це не тут треба говорити, а на високих форумах... Так ось, ми з тобою нічого не змогли придумати, як Сосонці легше, без великого болю, здружитися з ураном, а прості люди знайшли вихід. Читай.— Мостовий подав Платонові віддрукованого на машинці листа.
«ЦЕНТРАЛЬНОМУ КОМІТЕТОВІ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТИ УКРАЇНИ. КОПІЇ: СЕКРЕТАРЕВІ ОБЛАСНОГО КОМІТЕТУ ПАРТІЇ ТОВ. ШАБЛІЮ П. А.
СЕКРЕТАРЕВІ КОСОПІЛЬСЬКОГО РАЙКОМУ ПАРТІЇ
ТОВ. МОСТОВОМУ О. І.
Заява од члена КПРС Снопа Ничипора, безпартійних більшовиків Кожухаря Михея й Чемериса Сави, потомствених безземельних пролетарів і організаторів колгоспу «Рідне поле» села Сосонки Косопільського району.
Дорогі товариші! Ми отримали від вашого уряду листа з проханням до нас, колгоспників, аби ми віддали свою землю для побудови об'єкта «Факел». Ми знаємо, що це треба зробити для того, щоб наша держава була ще міцніша і щоб ми всі лічно нікого не боялися, а стояли неприступним муром проти всього імперіалізму й різної контри. Бо нам треба будувати світле майбутнє всього людства — комунізм, як учив і вчить усіх нас товариш Ленін.
Пишемо вам правду, що на перших зборах ми такого рішення не прийняли, бо ніхто нічого не знав. Товариш уповноважений з області Валинов почав нас залякувати, що буде переселення сосонського народу в Крим і в Казахстан. Ми, як свідомі комуністи й безпартійні більшовики, в це не повірили, але деяка трудяща маса почала сумніватися й розходитися по хатах... Розходилися ще й тому, що уповноважений, вищезгаданий Валинов, сказав, що рішення приймуть і без нас. Одне слово, про це треба довго писати. На других зборах, коли перед нами виступив Арсен Турчин і районні керівники, коли нам показали на планах, що воно буде, коли ми побачили на свої очі, які збудують хати, чиї садиби будуть затоплені морем,— ми проголосували за «Факел», хоч нам було дуже шкода землі, на якій вирощували хліб ще наші прадіди, й ми, й діти наші. Наша Сосонка давала в останні роки стільки хліба й усякої продукції народу, що багато колгоспників було нагороджено лічно орденами й медалями, а одному чоловікові навіть присвоїли Героя Соціалістичної Праці.
Тепер у нас будується «Факел», місто Видуб, гребля і йде такий рух у селі, що машини гуркочуть цілу добу й по неділях. Наші діти теж пішли уже в робочий клас до Турчина і Отара Долідзе. Але йде вже весна. Скоро прилетять журавлі. Невдовзі треба виходити в поле, а поля у нас дуже мало. То ми звертаємося до вас з таким проханням і пропозицією, щоб цей уран, який дасть народу наша земля, не лежав тільки на наших руках. Партія нас учить, що всі наші народи — брати. Якщо так, то треба, щоб усе робилося так, як між братами. Ми просимо, щоб народ наших сусідніх сіл Переорок і Городищ увійшов у наше стратегічне положеніє і виділив із своїх колгоспів нашій артілі по триста гектарів орної землі й трохи луків. Бо це теж політика. Їхні землі стикаються з нашими, так що відділити дуже легко. А вони не збідніють. Ми гадаємо, що це буде по-комуністичному, бо людина людині — друг, товариш і брат. А якщо ми будемо мати хоча б тисячу гектарів землі, то наш колгосп буде ще розвиватися, давати продукцію, й ми будемо жити. Просимо обговорити нашого листа й написати в Сосонку на ім'я Ничипора Івановича Снопа.
З комуністичним більшовицьким привітом до вас Сніп Ничипір, Кожухар Михей і Сава Чемерис».
— Ну, що ти скажеш, Платоне? — запитав Мостовий, коли Гайворон закінчив читати.
— Це все Ничипір Іванович!
— Павло Артемович запросив Снопа до обкому й поїхав з ним у ЦК партії. Перший попросив, щоб прибув Сніп.
— А як ми це зробимо практично, Сашко? — запитав Гайворон.
— Шаблій сказав, щоб Ничипір Іванович, Михей і Савка Чемерис самі поїхали на збори колгоспників у Переорки й у Городище й просто зачитали свого листа... Можеш вважати, Платоне, що Сосонка має ще чотириста-п'ятсот гектарів землі. Не відмовлять колгоспники.
— Обідати ви будете чи вже забули про все на світі? Зійшлися! Хоч би раз, коли зустрінетесь, поспівали чи в дурня зіграли,— сердилася Галина.
— Галинко, здаюсь! — Мостовий почав допомагати дружині.— Пообідаємо і як засядемо за дурня, то... Ні, сьогодні не зможу. Завтра будемо грати з тобою...
Платон подзвонив у Сосонку Макару Підігрітому.
— Ми сьогодні правління скликаємо, Платоне.
— О котрій?
— Зараз починаємо. Про підготовку до весни хочемо поговорити.
— Добре, Макаре, я скоро приїду... Що? Все добре, їй краще, заспокой Полікарпа Васильовича... Розмовляв зі Степкою по телефону? Тим краще. Од мене всім вітання.
Прокіп Минович Котушка, шкутильгаючи, ходив од вікна до вікна й відривав білі смужки паперу, прибиральниці мили шибки, й по всіх кімнатах райкому гуляли весняні протяги, а на косопільських вулицях дзюрчали струмки. Під тоненькою плівкою шерхлого льоду, на посинілих річках, в ярах та байраках народжувалася повінь.
До приймальні Мостового вже кілька разів дзвонив Петро Йосипович Бунчук, допитуючись, коли буде секретар.
— У Сосонці Олександр Іванович,— відповідав Котушка.— Обіцяв скоро бути.
Цієї ночі на «Факелі» було оголошено аврал: Русавка враз почала розливатися і, стримувана греблею, ширшала на очах, підбираючись до стіжків сіна, залишених на луках, до буртів картоплі, буряків і моркви на полях городньої бригади. Михей Кожухар підняв тривогу, прибіг до Гайворона, Платон подзвонив Турчину, і Арсен Климович поїхав у гуртожитки, будив шоферів, екскаваторників, бетонників і посилав у Сосонку. Машини грузли на луках, і їх майже на руках витягали люди з весняного місива.
Вдосвіта приїхав у Сосонку й Мостовий — Кожухар подзвонив йому, бо йшлося ж про насіння картоплі, вирощене на дослідній ділянці.
До півдня автоколона «Факела» перевезла все, що було в буртах і на луках.
Мостовий з Турчиним пішли греблею до відвідного каналу, з допомогою якого в разі необхідності можна буде понизити рівень води в Русавському морі. Турчин поглянув на відмітку.
— За добу на двадцять сантиметрів підвищився рівень води, Олександре Івановичу, добре, що встигли переселити людей.
— Я прошу вас, Арсене Климовичу, швидше закінчити будівництво хат, у нас ще дев'ять родин живуть у клубі,— стурбовано сказав Мостовий.
— Сьогодні ми пошлемо ще дві бригади будівельників,— пообіцяв Турчин.— Давайте, Олександре Івановичу, вийдемо на той берег, глянете, як ми зустрічаємо весну.
Крута стежка дерлася вгору. Турчин у шкіряній куртці й гумових чоботях легко ступав по доріжці й не помітив, що Мостовий далеко відстав од нього. Кожен крок Мостовому коштував неймовірних зусиль, не було чим дихати, він хапався руками за колюче гілля глоду й ішов, ледве пересуваючи ноги. Здавалося йому, що кожний крок буде останнім. Хотілося впасти й лежати, хотілося води... з криниці.
Турчин оглянувся.
— Що з вами, Олександре Івановичу? — підбіг Турчин до Мостового.
— Нічого... просто я... стомився.
Турчин взяв Мостового під пахви і майже витяг на крутий берег Русавки.
— Я забув удома валідол, Арсене Климовичу, але в машині є, якщо можна, то...
Мостовий сів на камінь, розстебнув комір сорочки.
— Я швидко,— сказав Турчин і побіг до села.
Мостовий сидів із заплющеними очима, не маючи сили підняти повіки. Тут, на високому березі, під свіжими вітрами, Олександру Івановичу стало трохи легше, й він уже шкодував, що потривожив Турчина. Підвівся, підставивши груди вітрові, глибоко вдихнув настояного на весняних бруньках повітря й відчув себе краще — приступ минувся.
Тут, на березі Русавки, справді було гарно. Перед очима Мостового вимальовувалися контури могутнього «Факела», чорніли Видубецькі гори, а поля ще були вкриті де-не-де сірим снігом. Пройшов поїзд з платформами, навантаженими саджанцями,— лісовий міністр додержав слова. Красиво буде, коли виростуть навколо Русавського моря ліси... Добре, що й землі Сосонці прирізали сусіди. Був би молодший Ничипір Іванович, от кого обрати б секретарем партійної організації! Де ж це Микита? Пора їхати в райком. Сьогодні зустріч з парторгом ЦК на будівництві Сергієм Стояном. Треба готуватися до партійної конференції на «Факелі». Майже на вісімсот комуністів збільшилася партійна організація району. Оце сила. Можна долати нові рубежі. Ех, якби лиш здоров'я, якби не це кляте серце. Ну, нічого, Сашко, влітку поїдеш з Галиною і Андрійком до моря, в гори... Життя, власне, тільки починається... Добре, що Галинка завагітніла, якби народила йому доньку... Ні, все прекрасно на цьому світі, Мостовий.
Примчали «Волга» й газик Гайворона. Микита подав Мостовому таблетки.
— Що з тобою, Сашко? — підійшов Платон.— Знову приступ?
— Мені вже добре. Спасибі вам, Арсене Климовичу,— подякував Турчину.— Мені треба в райком. Зустрінемося на партконференції, Арсене Климовичу.
— Щасливо, Олександре Івановичу.— Турчин пішов до греблі.
— Сашко, тобі треба лягти в лікарню.
— Платоне, не вигадуй,— відмахнувся Мостовий.— Степці дзвонив?
— Завтра будуть робити операцію. Крамов сказав, що за місяць я зможу її забрати. Сашко, за місяць!
— Розумію. Давай закуримо,— простягнув руку Мостовий.
— Тобі не можна! Не дам.
— Давай, давай, щось захотілося закурити.— Мостовий взяв сигарету й жадібно затягнувся.— Я ще ось про що хочу тобі сказати. Дзвонив професор з Київського університету.
— Той, що керував математичною олімпіадою?
— Так. Степан Петрович Корчак. Просить, щоб Васька як переможця обласної олімпіади направили в школу особливо обдарованих учнів. Хай там закінчить десятий клас за спеціальною програмою, і тоді Корчак забере його на свій факультет. Порадуй Васька, хай їде.
— Добре. Хай їде,— з сумом промовив Платон.— Останній вилетить з нашого гайворонського гнізда... Залишуся сам...
— Чому сам? Ви зі Степкою ще гайвороненят народите. Хоч п'ятеро. Щоб рід міцний був, замішаний на сосонському хлібі й урані. Будь здоровий, Гайворон! — Мостовий штовхнув жартома Платона в груди й поїхав.
На столі в кабінеті Мостового синіли у вазі перші проліски, бігали сонячні зайчики по стіні — вітерець похитував кватирку. Олександр Іванович, проглянувши зведення, сказав секретарці, що почне приймати відвідувачів.
Перший з'явився Бунчук. Був чомусь у парусиновому кітелі, в синіх штанах і лискучих калошах.
— З весною, Олександре Івановичу! — привітався і сів навпроти.— Я щодо моєї заяви... Хотів би знати вашу думку, бо Василь Васильович уже той... перейшов на пенсію, то я... Запевняю вас і районну партійну організацію, що всі плани й питання будуть виконані.
— Петре Йосиповичу, я нічого не маю проти, аби ви зайняли посаду директора маслозаводу, але завод підпорядкований тресту, й кадри добирають вони.
— Я написав уже в трест і прошу, щоб ви підтримали мою кандидатуру,— просив Бунчук.— Я не Кутень, я наведу залізний порядок, я всі питання поставлю руба.
— Кутень справлявся з роботою.
— Масштабу у нього не було. Дрібненький чоловік, свиней маслянкою відгодовував,— оповістив Бунчук.
— Ви дружили з ним, вам видніше.
— Хто, я? Олександре Івановичу, не вірте. Хіба може бути у мене спільна платформа з Кутнем? Синові дали п'ять років, маслянку крав, а я щоб дружив? У цьому питанні я — залізний. Так що прошу підтримати.
У дверях Бунчук стикнувся з Кутнем, ледве кивнув йому головою, підняв руку і сказав:
— Всі завдання я виконаю, товаришу перший секретар райкому партії!
Кутень, маленький, згорблений, стояв посеред кабінету. Від нервового тику в нього весь час кліпало одне око, і тому здавалось, що Кутень змовницьки підморгує своєму співрозмовникові.
— Прошу сідати,— вдруге запросив Кутня Мостовий.
— Ні-ні, я постою.
Довелося Мостовому припровадити Кутня до крісла.
— Слухаю вас, Василю Васильовичу.
— Хочу просити, аби ви подзвонили у Київ до Верховного Суду, Олександре Івановичу... Хай зменшать, п'ять років це багато... Він був п'яний і... так сталося,— підморгнув Кутень.
— Я ж вам сказав учора, коли ви дзвонили, що я не маю ніякого права втручатися в судові справи. А по-друге, вважаю, що суд був дуже гуманний до вашого сина. Він — убивця, бо тільки зламане лезо врятувало життя Степки... Розумієте, лезо — і людина... Між іншим, Василю Васильовичу, ці п'ять років, до яких засудили Дмитра, лежать і на вашій совісті.
— Я його виховував у дусі,— підморгнув Кутень,— комуністичного ставлення до праці, а... він відбився од рук... Так що, не напишете?
— Ні. Я не можу, просто як людина, захищати вбивць і взагалі всяку погань, яка ще, на жаль, виповзає зі шпарин на сонце. Нам же не дають жити не лише вбивці, їх не так уже й багато, а наклепники, чинодрали, кар'єристи й анонімники. Ці вбивають душі людські, віру. Не буду я їх ніколи захищати.
— Якщо ви говорите про наклепників і анонімників,— підморгнув Кутень,— то майте на увазі, Олександре Івановичу, що на себе я це не беру... Я не писав.
— Звідки ви взяли, що я маю на увазі вас?
— Ви не сказали, а подумали,— змовницьки кліпнув Кутень.— А я не писав. Бунчук писав і на вас, і на Гайворона, а я ні. Можете запитати мою жінку Надежду. Він і на мене писав анонімки в трест, що я краденою державною маслянкою відгодовую кабани й продаю м'ясо. А я маслянку купую за власні гроші, і в мене є квитанції... Хай народний контроль перевірить... Що ж, я піду, Олександре Івановичу... Думав, допоможете, а воно...
— Хто там ще є? — запитав Мостовий секретарку, коли вийшов Кутень.
— Товариш Валинов.
— Просіть,— сказав Мостовий і подумав: «Що це за букет такий сьогодні?»
Валинов ще на порозі простягнув руку і так підійшов аж до столу:
— Радий вас бачити у розквіті, так би мовити, сил і енергії, дорогий Олександре Івановичу.— Не зустрівши з боку Мостового таких самих емоцій, Валинов одразу перейшов на офіційний тон, але щось у цьому тоні було солоденьке, запобігливе.— Наношу офіційні візити, Олександре Івановичу, пробачаюсь, але почав з райкому, бо, як писав поет: «Все мы ходим под Цекою...» Ось моє призначення,— подав надрукований на бланку наказ з великою синьою печаткою.— Посилає партія, так би мовити, на зміцнення м'ясо-молочної промисловості,— хрипко засміявся.— Призначили директором Косопільського маслозаводу...
— Якщо призначили — працюйте, товаришу Валинов,— повернув папірця Мостовий.— Бажаю успіху.
— Я скажу вам правду, Олександре Івановичу,— м'явся Валинов,— ви розумієте... я звик до масштабів і... приїхав сюди, так би мовити, не зі своєї волі...
— Конкретно, чого ви хочете, товаришу Валинов?
— Після всієї історії, що сталася між нами... не хочеться згадувати старе, я думаю, що вам не дуже буде приємно бачити мене в своєму районі, а тому я... просив би вас, щоб ви... якось так... сказали про це в обкомі чи в облвиконкомі... і... відмовилися від моїх послуг... Я підшукав собі іншу роботу, у мене певні зв'язки, прошу зрозуміти мене правильно, в Києві і в Москві, бо Косопілля... Я був би вам дуже вдячний, якби ви подзвонили товаришеві Шаблію,— Валинов навіть підсунув телефон ближче до Мостового.
— Я вас зрозумів,— посміхнувся Мостовий.— Вас як комуніста, інженера, посилає обком на роботу в Косопілля, а ви... ви не бажаєте виконувати це рішення й хочете це зробити моїми руками? Так? Ні, товаришу Валинов. Ми вас дуже охоче приймаємо, ви хороший організатор, знаєте виробництво, крім того, ми хочемо в цьому році розпочати реконструкцію маслозаводу, так що беріться до роботи... До вас особисто я претензій не маю, бюро обкому, як вам відомо, розібралося, а те, що ви писали на мене, то... ваша особиста справа. Вітайте своїх друзів у Києві й у Москві.
Валинов сухо попрощався, грюкнув дверима, а потім, опам'ятавшись, відхилив їх так, що тільки пролізла голова. Сказав: «Пробачте, Олександре Івановичу»,— і тихенько причинив. Через приймальню вийшов навшпиньках, і тільки на райкомівському подвір'ї крок його став чіткий, незалежний.
* * *
О восьмій годині вечора колона таксі під орудою Сьоми Півника прибула до будинку № 1 на Пушкінській вулиці, бо він узяв на себе все керівництво проводами Степки й Платона. По команді Сьоми усі таксисти, явно порушуючи порядок славного міста Приморського, тричі просигналили, даючи знати, що кортеж прибув. Степка в чорних окулярах вийшла на балкон.
— Ми вже йдемо, Сьомо!
— Ну, на колеса! — підняв чарку Лебідь.
— Щасливої вам дороги й життя! — пробасив професор Крамов.
— Спасибі вам за все, за все,— розчулено промовила Степка.— Я щаслива від того, що маю стільки друзів і... що живу на цьому білому світі.
— Попутного вам, Степко й Платоне, вітру й три фути під кілем! — проголосила Клава.
— Клаво, ти ж дала слово, що не будеш плакати? І взагалі беру з усіх слово, що на нашому прощанні не буде жодної сльозинки.
— Клянемося! — крикнули Славко й Ігор.
— Я хочу випити, Степко, за те, щоб ти... ще повернулась в кіно,— сказав Лебідь.
— Дорогий Борисе Авер'яновичу, не будемо показувати народові шрами на обличчі якоїсь Степки Чугай! — Степка обняла свого вчителя.
— Я сподіваюся, що вони... щезнуть... Як, професоре? — звернувся Лебідь до Крамова.
— Будемо сподіватися,— відповів Крамов.— Давайте вип'ємо за те, щоб не було у людей шрамів... на серцях...
Сьома відчинив двері машини й посадовив поруч себе Степку.
— Платоне, ви повинні знати своє місце,— сказав Сьома й подав Степці маленькі кульчики з голубими камінчиками.— Степко, це від моєї мами. Коли ви були в нас, то бачили. що вона двадцять разів виходила з-за столу. Ні, ви бачили?
— Бачила.
— То вона ходила шукати ці сережки, бо моя мама, коли щось покладе, то знайти може тільки великий спеціаліст з карного розшуку... Мама просила, щоб ви їх носили, бо вони приносять щастя.
— Дякую вам.
— Женю! Колю! Ви що, не бачили ніколи вітрин? Візьмете відпустку й можете стояти перед ними хоч усі двадцять чотири профспілкові дні. По машинах, бо я не настільки знайомий з начальником вокзалу, щоб затримати поїзд.
За кілька хвилин до відходу поїзда прийшла з чергування Віра Григорівна з букетиком квітів, обняла Степку.
— Роби все так, як я тобі сказала. Закінчиться мазь, пришлю тобі ще, не забувай про щоденний масаж,— давала останні настанови,— не ховайся від сонця, і... з часом ніхто й не побачить цих рубців...
— Окуляри, окуляри, Степко, не скидай півроку, пам'ятай,— наказував Крамов.
— Пиши нам,— гукав Славко.
— Щасливого плавання! — сказала крізь сльози Клава.— Влітку чекаю тебе!
— Дуже пробачаюсь,— протиснувся до вагона Сьома.— Слово хоче сказати Женя.
Женя, червоніючи, підійшов до вагона й подав Степці цілу в'язку ключів од машин.
— Це запасні ключі від цих машин, якими приїхали сюди... Ми всі даруємо їх вам, шановна Степко Чугай. Якщо ви будете в нашому місті, то кожний таксист, якому ви покажете ці ключі, буде вашим другом.
Схвильована Степка взяла ключі й притиснула їх до грудей, як найдорожчий подарунок.
— Дуже пробачаюсь, але Женя не має фантазії й забув сказати, що це ключі не тільки від машин, бо вони залізні, а й від наших сердець.
Поїзд рушив, і Сьома, вихопивши з рук Жені пляшку шампанського, розбив її об колеса вагона.
— Щасливо-о-о!
...Вони вирішили не заходити до Мостових у Косопіллі, а приїхати в Сосонку й уже з дому подзвонити й запросити Галину й Сашка до себе.
— Поїдемо поїздом до Видуба, Платоне!
Зійшли на станції Видуб, підхопили чемодани й пішли полем. Ранок був світлий, ніби золотий,— таким його бачила крізь окуляри Степка.
— Платоне! — радісно крикнула.— Поглянь, усе навкруги золоте!
Платон зупинився біля вітряка, підійшла Степка, відірвавшись поглядом од широченного розливу Русавки.
— Ось і наш вітряк,— тихо промовила...— Наш старенький добрий вітряк. Платоне, Платоне, подивись! — піднявши голову, показувала кудись у небо Степка.— Та ні, на крило подивись, на оте, що вгорі. Бачиш?
— Бачу, Степко.
— І я бачу, і я бачу, обома очима бачу! — Степка зірвала окуляри і, не мружачись, дивилася в синє небо.
— Степко, надінь окуляри!
— А я бачу, Платоне! Бачу! Прочитай, що написано на тому крилі, прочитай!
— «Степка плюс Платон — любов»,— прочитав Платон, потім обняв Степку й тихо сказав: — Любов, моя ти любов...
З дому Платон подзвонив Галині, що вони зі Степкою вже у Сосонці.
— Як вас зустріла рідна земля? — запитала Галина.
— Степко, Галина питає, як нас зустріла рідна земля?
— Скажи, що зустріла весною...
— Зустріла весною,— повторив Платон.— Ми вас сьогодні чекаємо, Галю! Це ж найщасливіший день у моєму житті, запам'ятай, Галю.
— Я запам'ятаю, Платоне, це перший день вашого щастя.
— А де Сашко?
— Ще вдосвіта поїхав у колгоспи. Сказав, що буде о десятій, бо скликав бюро, люди ждуть, а його нема ще й досі. Зараз уже дванадцята!
— Не хвилюйся, затримався десь,— заспокоїв сестру Платон.— Чекаємо вас!
— Як тільки Саша приїде, ми одразу ж будемо... Чого його так довго нема?
* * *
Мостовому стало погано, коли він виїхав з Переорок. «Мабуть, стомився.— подумав Олександр Іванович,— треба було взяти шофера, не послухав Галі... Ну, нічого, доїду... на валідолі...» «До Телепеньок 16 км»,— прочитав на дороговказі й посміхнувся, згадалася пісня: «Телепеньки мої, Телепеньки, ти моя дорога сторона...»
Ні, треба спочити, вирішив Сашко і звернув з дороги. Лежати в машині було незручно, взяв плащ і пішов на горбочок — там сухо й сонце... Підкошувались ноги у Мостового, немов оловом налилися груди й страшенно дзвеніло у вухах, таким настирливим дзвінком піднімали їх колись по тривозі в армії... Все ж вийшов на горбочок, кинув плаща на землю, оглянувся навколо, якимись жадібними очима вбирав у себе цю весняну красу землі...
«Курли, курли, курли...» Летять журавлі...
згадав, як співала мати. Його старенька мати...
«Курли, курли...» Все ближче й ближче...
Прилітають...
«Кру, кру»,— над самою головою Сашка Мостового, у синьому піднебессі пролітав чорний ключ...
Сашко провів їх поглядом, а може, тільки останньою думкою й упав на теплу сиру землю, в смерть...
* * *
Поховали Олександра Мостового на Видубі. Так побажала Галина, бо збиралася переїхати в стару батьківську хату.
Насипали високу могилу, і на ній чорним полум'ям мармуру рветься в синє небо пам'ятник.
Шумлять пружні вітри, б'ється десь внизу в береги Русавське море, цвітуть у Сосонці сади, й двигтить земля від гуркоту машин, що вгризаються відвалами бульдозерів і ковшами екскаваторів в її надра.
Вгризаються люди напругою мислі і м'язів, щоб добути з Видубецьких гір сріблясту руду, яку на «Факелі» й у Сосонці називають усі просто ураном...
Тягнуться до сонця квіти на могилі Сашка Мостового, зеленіє трава — люди завжди прагнуть ствердити чимось живим свою перевагу над смертю. І тому галасують на вулицях і в сквериках Видуба діти, їздить на своїй лінійці полями зажурений Ничипір Сніп і вечорами співають дівчата.
Життя...
* * *
Вранці вийшла газета зі звітом про пленум райкому партії. Люди прочитали після зірочок:
«Пленум розглянув організаційне питання. У зв'язку зі смертю Мостового О. І. першим секретарем Косопільського РК КП України одноголосно обрано Гайворона Платона Андрійовича».
Життя...
1967—1970