Платон їхав до видубецьких горбів. Вони огинали Сосонку півколом, спокійні й величні. Можливо, колись вони були гордими й неприступними горами — аж поки безжальні північні льоди не стерли їхньої краси. З давніх-давен розорювали їх люди, засівали пшеницею, і шуміла вона буйно під вітрами.
Гайворон любив ходити на Видубецькі гори. Ще як був маленький, то батько казав йому, що за ними народжуються світанки, а цього людина не забуває.
Газик важко повз угору, дорога була розбита тягачами й скидалася на рану, що перетяла могутні груди видубецьких горбів. На найвищому з них — Видубі — стояла почорніла дерев'яна бурова вишка, ще кілька таких самих височіли вдалині. Уже рік, як спеціальна бригада геологів поставила їх на цих горах — брали проби грунту і відвозили в спеціальних ящиках до Києва. Геологи були не дуже говіркі люди і тим більше нікому не розповідали, що вони шукають. Начальник експедиції професор Сергій Володимирович Фурман, приїхавши до Сосонки, завітав до Гайворона, відрекомендувався.
— Просимо вас, Платоне Андрійовичу, допомогти, якщо виникне потреба.— Фурман подав дозвіл на проведення геолого-розвідувальних робіт.
— Гаразд,— погодився Гайворон,— Що ж ви у нас шукатимете? Нафту? Вугілля?
Професор відвів погляд убік.
— Не хотілося б передчасно говорити про це, зараз ідеться тільки про розвідувальні роботи.
Гайворон зрозумів, що своїм запитанням поставив професора в незручне становище.
— Чим же ми можемо вам допомогти?
— Добре було б мати невеличке приміщення для нашої експедиції, хоча б дві кімнати... Ну й поселити моїх товаришів.— Професор розстелив перед Платоном карту з безліччю позначок, ліній.— Нас цікавить район Видубецького гірського кряжу. Так, так, не дивуйтесь, тут були колись гори. Високі.
— А ми їх засіваємо,— усміхнувся Платон.— Зараз там пшениця.
— Почнемо роботи після жнив,— пояснив професор,— а поки підвеземо матеріали. Збитків ми вашому колгоспові не заподіємо.
Платон чув про Фурмана. Лауреат, Герой Праці. Ясна річ, і в Сосонку він приїхав у важливій справі. Коли зайшла мова про експедицію в райкомі, то Мостовий сказав Платонові:
— Ти зроби для них усе, може, сьогодні-взавтра вирішиться доля твоєї Сосонки.
— У Сосонки є своя доля...
— Але вона може бути кращою, Платоне. Якщо підтвердяться їхні прогнози, то...— Мостовий нахилився до Гайворона.— Вони шукають уранову руду.
— Уран? У Сосонці?
— Поки що це лише прогнози, так би мовити, не для преси.
Одразу по жнивах з'явилися на горбах вишки, викликавши багато чуток та пересудів у Сосонці. Одні говорили, що шукають нафту, інші — вугілля, хтось доводив, що вдарять скоро з-під землі цілющі джерела. Та згодом звикли і до вишок, і до тих, хто працював біля них: свердлять землю — видно, для науки треба.
Платон часто зустрічався з Фурманом та іншими членами експедиції, і хоч його дуже цікавили результати пошуків, не розпитував. Йому було досить подивитись на професора, як усе ставало зрозуміле. Якщо був успіх, то невисока худорлява постать Фурмана світилася. Професор не вмів приховувати своїх почуттів: блищали його очі, і зморшки навколо них схожі були на промінчики.
Зо два місяці тому до Сосонки приїхав секретар обкому партії Павло Артемович Шаблій і з ним ще кілька незнайомих Платонові людей. Гайворон, якого попередив Мостовий, зустрів їх у конторі правління. Шаблій поцікавився справами в артілі.
— Що ж, ордени вам дали недаремно,— сказав Шаблій,— молодці, але зараз нас цікавлять ваші Видубецькі гори, Платоне Андрійовичу. Поїдемо.
У машині Шаблій познайомив Платона зі своїми супутниками:
— Арсен Климович Турчин — він уміє перевертати гори... Іван Петрович — має властивість бачити на тисячі метрів у глибину, а це,— показав Шаблій на кремезного сивого чоловіка,— фінансовий бог, постарайся, Платоне, подружитися з ним.
— Гадаю, Павле Артемовичу,— промовив фінансовий бог,— що нам усім треба тримати дружбу з Платоном Андрійовичем, ми — гості, він — господар.
Поки Сергій Володимирович Фурман доповідав приїжджим про результати досліджень своєї експедиції, Платон двічі обернувся своїм газиком у село, бо Мостовий запитав, коли зайшли до намету Фурмана:
— У Сосонці гостей частують?
— Олександре, але у мене ресторану нема.
— Давай по-солдатському.
Уже вечоріло, коли повернулися від найдальших вишок до намету.
— Диво дивнеє,— сплеснув руками фінансовий бог, побачивши накритого стола.— І саме те, що я люблю, а мені забороняють їсти. Яке сало, товариші, а цибуля, а картопля яка! А карасі! І з перцем... Ну, я пропав.
Вийшли з намету, коли вже стемніло.
Ніч. Ясні зорі висіли над Видубецькими горами, над Сосонкою, поскрипувала головна вишка, ніби подавала таємничі сигнали з цих горбів у галактику...
Платон стояв на Видубі. Звідси далеко було видно: і село, і Русавку, і старого вітряка. Торік, коли налетіла на Сосонку перша весняна гроза, не вистояв вітряк: обламали вітри його крила. І бовванів він безкрилий, і схожий був на височенний надмогильний пам'ятник. Так здалося Платонові, коли під їхав якось до вітряка. Двері були незамкнені. Після того, як він підбором відбив замка тієї, їхньої зі Степкою, ночі, ніхто вже не замикав його. Пахло прілим сіном і мишами. Чому ж ця буря пощадила вітряк, зламавши йому лише крила? Хай би розтрощила і порозкидала по всьому світі оці зчорнілі дошки, може, тоді забув би він про все, що сталося тут. Тільки він, цей вітряк, був свідком Платонового падіння. Саме Платонового, а не Степчиного. Вона була чиста і прекрасна у своєму коханні, а він... Він думав тоді про Наталку, а пестив слухняне незаймане тіло Степки. Чому стоїть цей вітряк? Платонові здалося, що, якби його не було,— він забув би про неї назавжди, вона б не приходила до нього самотніми ночами, не ятрила душі. Платон намагався не думати про Степку, але досить було йому виїхати з села на поле, як цей вітряк нагадував про неї.
«Треба його знести, щоб і сліду не стало. Скажу завтра хлопцям, хай розберуть»,— вирішив Платон.
Вранці біля стельмашні побачив заклопотаного Никодима Диньку, Михея Кожухаря і Полікарпа Чугая. Вони вантажили на воза дошки.
— Куди це ви, Никодиме Сидоровичу? — запитав.
— Крила поїдемо робити,— пояснив Динька.
— Які крила, для себе?
— Ми вже, Платоне, відлітали,— серйозно сказав Кожухар.— У вітряка крила обламало, Васько твій учора прибіг, сказав, то ми оце зібралися.
— Не можна, щоб вітряк без крил стояв,— додав Чугай,— він же наш.
— Не можна без крил,— роздумував Кожухар,— бо це все одно, коли б у мене забрали пісню... І ще казав твій Васько, що біля нього в старих окопах знайшли медальйони солдатські... Хай з крильми стоїть над тими хлопцями вітряк... Для історії жизні хай стоїть.
— Хай стоїть,— сказав Платон.
Вітряк відремонтували, вкрили новою бляхою, пофарбували. Коли закінчили роботу, Динька запросив Платона і Макара Підігрітого подивитись. Підігрітий і Платон хвалили майстрів.
— Ні, ви погляньте на крила,— наполягав Динька.— Ніколи ще крил не робив, а тут...
— Славні крила.
— Якби не так глибоко в землю був укопаний, то міг би злетіти, їй-богу,— божився Динька.
Крила були голубі, наче пропелери, і тієї миті Платон справді повірив, що міг би однієї ночі злетіти вітряк у небо і поплив би над землею.
Годинник показував пів на третю. Гайворон підійшов до машини. «Треба було б помити її,— майнуло в голові,— та все ніколи. Нещасний ти, газику,— поплескав, як живого, по капоту,— скільки ми з тобою вже наїздили по цій землі. У дощ, в негоду, в заметіль, по бездоріжжю, по ріллі... Удвох».
У райкомі Мостового не було. Незмінний сторож Прокіп Минович Котушка вишкандибав назустріч Гайворонові.
— Удома Олександр Іванович, просив, щоб ви зайшли.
— Платон прийшов! Мамо, прийшов! — малий Андрійко кинувся до Гайворона і тієї ж миті високо злетів до стелі, підкинутий дужими руками Платона.— Літаю, мамо, я літаю!
Вийшла Галина, поцілувала брата.
— Нарешті, вже місяць не бачила, через райком треба тебе викликати, чи як? Чого ж Васька не взяв, хоч би пообідали по-людському.
— Та я ж думав, що на бюро викликають, Галю. Де Олександр?
— До перукарні пішов. Ну, розказуй,— провела брата до кімнати.
— Сіємо, буряки скоро почнемо копати, силос заготовляємо...
— Силос, буряки... Ніби це все твоє життя.
— А то ні?
— Привези мені силосу, Платоне,— щиро попросив Андрійко.
— Злізь, хай дядько спочине,— Галя хотіла забрати сина, але той міцно тримався рученятами за Платонів светр.
— Хочу силосу!
— Привезу, Андрійку,— пообіцяв Платон.
— Наташа тобі пише? — Галина пильно дивиться на брата. Худий, щоки позападали, пробивається сивина. Крута зморшка залягла між бровами, і, мабуть, від цього став суворіший погляд його карих очей.
— Недавно одержав листа.— Платон зітхнув, вийняв сигарету, запалив.
— Як вона?
— Тиск сто сорок на дев'яносто... Пульс уранці сімдесят, увечері — дев'яносто п'ять...
— І більше нічого?
— Я, Галю, звик уже одержувати не листи, а бюлетені.
— Боже мій,— печально промовила Галина,— доки ж це триватиме? Навіщо ви мучитесь?
— Людина мусить за все розплачуватись.
— Але ж не за любов? — заперечила Галина.
— І за любов. І ти не осуджуй Наташі, вона не винна.
— А ти? Ти винуватий? На таких, як ти, жінки молитися повинні.
— Знайшла святого,— криво посміхнувся Платон.
— А чого вона не приїде до тебе? Де ж та любов поділася, Платоне? — Галина нервово покусувала губи, наче хотіла стримати злі слова.
— Ще ніхто, сестро, не знає, куди дівається любов. Вона переходить в якісь інші категорії...
— А я чув, як тато казав мамі вночі, що він її любить,— поінформував Андрійко і одержав ляпаса від матері.
— Що ти мелеш? — стримувала посмішку Галина.
Андрійко заплакав і вибіг, у другу кімнату:
— А я чув, чув!
— У яку ж категорію перейшло ваше кохання? — Галина переборола незручність, викликану словами сина.
— Усе, як і раніше...
— Що ж, так і будете жити? Ти її любиш? Скажи правду.
Платон мовчав.
— Я не знаю... Зараз я вже не можу розібратись у своїх почуттях... Мені тяжко, Галю.
— Бачу.— Галина повернулася до вікна, щоб Платон не помітив, як наповнились слізьми її очі.— Сашко йде. Зараз я вас нагодую! А ти не хвилюйся, Платоне, все буде гаразд, от побачиш!
Увійшов Мостовий, підстрижений, чисто поголений. У кімнаті запахло одеколоном.
— Степка не приїхала? — запитав ще в дверях.
— Ти мене для цього викликав, щоб дізнатись? — Платон спідлоба глянув на Мостового.
— Та ні, у перукарні мені сказали, що приїхала така красуня, що вся Сосонка очамріла від подиву.
— Нам нічого чамріти, ми все бачили.— Надвоє розкололася череп'яна попільничка — Платон погасив недокурка.
— Що з тобою? — лише тепер Мостовий побачив мовби перекошене від болю обличчя Платона.
— Нічого. Наче в усьому районі світ клином зійшовся на Степці. Подумаєш, з'явилася нова кінозірка! Бріджіт Бардо!Інга Томбрзинська!
— Юпітер, ти гніваєшся...
— Сашко, прошу тебе, досить.
— Платоне, зрозумів, мовчу. Галю, давай обідати! Я зараз.— Мостовий вийшов на кухню.
Гайворон картав себе за те, що не стримався в розмові з Мостовим. Треба заспокоїтись, забути нарешті про Степку і думати про серйозні речі. Треба сьогодні попросити Олександра, щоб допоміг придбати трактора і комбайна, мінеральних добрив.
Платон одчинив вікно, зметнув зі столу попіл.
— Увага, увага! Говорить Косопілля. Передаємо випуск останніх вістей,— почулося з репродуктора.— Як повідомив наш сосонський кореспондент Олег Динька, в Приморському закінчуються зйомки кінофільму «Чарівниця», в якому головну роль виконує колишня колгоспниця сосонської артілі «Рідне поле» Степка Чугай...
Платон жбурнув черепки у вікно і вийшов з кімнати.
У їдальні Галина з Олександром накривали стіл.
— Що будемо пити? Коньяк, горілку? — запитав Мостовий.
— Давай усе, що є.
Говорили про всякі дрібниці, терпляче вислуховували Андрійка, Галина ввімкнула магнітофон. Платон зрозумів, що сестра з Сашком розробили своєрідний сценарій цього обіду, намагаючись вивести Платона з нервового трансу.
печально повідав Дмитро Гнатюк.
— Ти чого мене викликав? — не витерпів Гайворон.
— На обід,— налив чарки Мостовий.
— Олександре, я твої обіди знаю. Ще треба м'яса? До нового року і грама не здамо. Ми півтора плана виконали...
— Хоч би за обідом не говорили про ці плани,— перебила брата Галина.
— А тато дасть догану Платонові,— запевнив Андрійко.
Усі засміялися.
— Сьогодні мені дзвонив Шаблій,— після паузи сказав Мостовий.— Рада Міністрів розглянула результати експедиції Фурмана і ухвалила рішення розпочати будівництво уранового рудника в Сосонці. Вітаю, Платоне, двадцяте століття стоїть на ваших порогах у всій своїй величі.
Гайворон відсунув чарку і якусь мить мовчав. В уяві одразу постали Видубецькі гори, розриті ковшами екскаваторів, бульдозерами...
— А ми почали там сіяти,— наче сам собі сказав Платон.— Припинити?
— Ні. Ми не знаємо, коли почнеться будівництво. Сійте, а там побачимо,— непевно відповів Мостовий.
— Добре, якщо треба... Нам тих горбів не шкода, землі у нас вистачить. Що ж, давай вип'ємо... За майбутнє! — Платон підняв чарку.
Галина вмовляла Платона залишитися ночувати, але він відмовився. Попрощався і звично сів за кермо.
— До зустрічі, про машини не забудь, Олександре! — нагадав Мостовому.
Двадцяте століття стоїть на порозі, згадав слова Сашка, довго воно йшло до Сосонки. Уран. Коротке, динамічне, різке слово містило в собі страшну силу, наповнювало душу Платона якимсь дивним передчуттям.