Довгі зимові ночі. Михей Кожухар певен, що вони створені для того, аби людина могла подумати про життя. Весною чи влітку стільки роботи навалюється на трудящого чоловіка, що йому ніколи замислитись над чимось великим і значним. Прийдеш з поля або з городів, сорочка трьома потами пройнята, від утоми все тіло немов оловом налите, впадеш на подушку і сну ніякого не побачиш, а Ганна вже будить:
— Вставай, вставай, мій старенький, пора. Сніданок на столі.
А на роботі? Це лише той, хто нічого не розуміє, може сказати, що у бригадира легке життя, мовляв, організовуй та командуй. Організувати Кожухар ще може, а ось командувати — зась. Як ти будеш тими жінками та дівчатами командувати, коли вони не тільки окрику не зносять, а навіть сердитого ока. Після того, як Гайворон звільнив з посади завідувача ферми за те, що крикнув там на якусь доярку, таку силу за собою почули жінки, що тепер усі бригадири до них звертаються на «ви». Власне, Кожухар і не проти, що Платон такі порядки завів, але воно трохи незвично.
Раніше було й скажеш: «А чого це, Соломіє, досі цибулі у вінки не пов'язала, переробилася?! На бісового батька нам така робота». А зараз ти підходь до неї з іншого боку: «Чи не змогли б ви, шановна Соломіє Трохимівно, до вечора цибулю у віночки пов'язати?» Каже: «Будь ласка». Не було б обидно, якби цій Соломії Трохимівні хоч годів сорок відлічилося, а їй всього двадцять. Але порядок є порядок, і Кожухар дотримується його.
Зате вже взимку Михеєві, як той казав, курорт. До парників заглянеш, насіння на схожість перевіриш, добрива вивезеш і — вільний ти чоловік. Кожухар забирає з бібліотеки підшивки ілюстрованих журналів і читає... Ну і, звичайно, газети. Начитається, а потім іде до Леонтія Гнатовича Горобця — дуже авторитетного «міжнародника» — і там до подробиць розбирають кожну подію.
А ночами думає Михей Кожухар про життя. І про своє, і про людське. Нині уже можна жити. Перевів колгосп Гайворон на грошову оплату, і це вже дало себе знати, щомісяця одержуєш гроші, як, скажімо, на заводі. Тепер уже нікого не доводиться заганяти на роботу або припрошувати. Щоденні наряди бригадирські Платон відмінив. Раз на тиждень складуть план і — виконуй, бо ти господар у своїй бригаді. Це Кожухареві до душі. Ніби й не помітили люди, як Сосонка, відколи Гайворон став головою, вирвалася вперед по всіх показниках. Урожаї — найкращі в районі. Чоловік зо тридцять райком партії до урядових нагород представив. Є в тому списку й Михей, але що там наперед загадувати.
«Дуже чутливі люди наші до кожної переміни,— думав Михей.— Як ото ще колись податки брали за садки — повирубували потихеньку, відмінили — знову закучерявилися на обійстях садочки. Заборонили тримати по дві чи три свині,— будь ласка, зі свічкою поросяти не знайдеш... Слава богу,— за традицією згадує всевишнього Михей,— зараз уже припинили оцю колгоспну шарпанину. То воно зразу і далося взнаки. Солдатом, к приміру, командувати треба і необхідно, бо то служба, а селянином з його землею як ти будеш командувати згори, коли до кожного поля треба свій підхід мати?
Ні, тепер уже можна жити. Меблів у крамниці не докупишся, матерію дорогу вмить розбирають, бо при грошах люди. Никодим Динька зі своїми майстрами нарозхват. Хати зводять величезні, а це вже прийшла мода на двоповерхові. Колись найкраща хата Макара Підігрітого тепер їм і в підметки не годиться».
— Михею, ти що, не спиш? — питає дружина.
— Та не сплю, Ганю. Про жизнь думаю.
— Про що ж саме? Про свою бригаду?
— Про все, Ганю. І про бригаду, і про Гайворона, і про Америку...
— На дідька вона тобі здалася проти ночі, ця Америка?
— Бо я — людина, Ганю. Мусить мені до всього діло бути, що на землі робиться.
— Мабуть, стільки див усяких на білому світі щодня коїться, що й не передумаєш,— присувається Ганна ближче до чоловіка.
— Життя...
— І наше з тобою спливає, здається, й не пожили, як інші,— зітхає Ганна.
— Чого ж, Ганнусю? — притискає до себе худенькі плечі дружини.— Як люди, так і ми. А те, що добра не нажили, як дехто... Зате я в кожній хаті — свій, і нашу не минають люди. Головне, Ганю, чисто прожити. Відчувати, що ти — потрібний чоловік усім.
— Як усім?
— Ну, к приміру, колгоспові, державі...
— Ого, ти про що!?
— Аякже. Про себе я не кажу, а ось держава наша і партія були б бідніші без Ничипора Снопа. Фронти усі пройшов, постріляний та порубаний вернувся і стільки того хліба виростив, що ешелонами не перевозиш! І сина свого, Юхима, до землі привчив. Або Платона візьми. Інший би вже давно на полковницькій автомашині десь би по асфальту гасав. Академію закінчив, що йому? А він у Сосонці, бо така, значить, у нього совість. Я вже не такий і великий чоловік, але теж дуже потрібний. І якщо я це відчуваю. Ганю, то й ходжу по білому світі інакше, з гонором.
— Їй-богу, Михею, оце в тебе таке понятіє від газет. Начитаєшся і бозна-що думаєш про себе.
— Ганю, я тобі завжди кажу, що все політика.
Ще зимовими вечорами Михей Кожухар ходив на заняття агрогуртка, який вів Гайворон. Людей набивалося повний клуб — цікаво було слухати голову колгоспу.
А потім сталося таке, чого Сосонка і не знала. Запросив якось Платон Михея Кожухаря і Ничипора Снопа і сказав:
— Прошу вас підготувати лекції на наступні заняття. Вам, Ничипоре Івановичу, сам бог велів розказати про комплексну механізацію обробітку буряків, а вас, Михею Федоровичу, прошу прочитати лекцію про заходи по підвищенню врожайності городини. І про новий сорт картоплі, який вирощує ваша бригада.
Ничипір Сніп подумав і погодився:
— Я, може, не дуже по-вченому, але розкажу. Дещо мої хлопці вміють робити.
— А ви, Михею? —запитав Гайворон.
— Та що ти, Платоне? Щоб я ото вийшов на люди з лекцією? — замахав своїми довгими руками Кожухар.— Я краще заспіваю. Хай прийде Юхим з баяном, і я заспіваю.
— Будь ласка, але то іншим разом, а зараз нам потрібна лекція.
— А ти сам, Платоне.
— Я так не зумію, як ви.
— Ні,— категорично відмовився Михей.— Пісню можу, а лекцію не втну.
— Не вірю, щоб Михей Кожухар не зумів,— сказав Платон.
— Може, може,— підтримав його Сніп.
Це трохи похитнуло Кожухаря, і він погодився.
— Скільки ж я маю часу?
— Два тижні. Якщо вам потрібні книжки по городництву, приходьте,— запросив Платон.
Тепер цілими днями і вечорами просиджував Михей над книжками, щось виписував собі, а Ганна — й не дихала: лекцію пише Михей. Працював Кожухар спокійно, аж поки Олег Динька не почепив оголошення біля клубу:
«Об'ява. Товариші! Взавтра у клубі відбудеться чергове зайняття агрогуртка. Тема: «Городництво — високоприбуткова галузь нашої артілі». Лектор — бригадир городньої бригади тов. М. Ф. Кожухар».
Про оголошення сказала Ганна. Кожухар і сам, наче ненароком, пройшовся біля клубу, побачив — і тут спокій залишив Михея. Він перечитав усе, що написав у зошиті, і воно видалося йому нікчемним і нудним. Він пригадав усі лекції, які прослухав за останні роки в клубі, і вирішив терміново переписати свій виступ. «Хіба можна починати лекцію,— розмірковував Михей,— з картоплі й огірків, коли йде війна у В'єтнамі, чорні грецькі полковники встановили фашистський режим у своїй країні, коли в Америці спалахують негритянські повстання?»
Михей пішов до бухгалтера Горобця і виклав перед ним свої сумніви. Леонтій Гнатович як політик-міжнародник цілком підтримав Михея.
— Сучасна міжнародна обстановка дуже складна. Загострюється класова боротьба в країнах капіталу, імперіалісти роблять усе, аби тримати світ у постійній напруженості. Останні повідомлення з Близького Сходу про це переконливо свідчать. Майбутнє покаже...
Михей Кожухар прийшов додому і переписав лекцію. Сховав її у кишеню піджака, наче дорогоцінний скарб, і з тривогою чекав вечора.
Ганна випрасувала йому сорочку і примусила надіти новий костюм, на що Михей згодився після довгих умовлянь. Прийшли вони з Ганною перед самим початком лекції. Клуб був переповнений. На трибуні стояв мікрофон. Це стривожило Михея. Підкликав Олега Диньку.
— Що то таке?
— То з області кореспондент приїхав, хоче записати вашу лекцію про картоплю,— відповів Динька.
Михей витер спітніле чоло.
Прийшли Гайворон, Макар Підігрітий. У залі стало тихо.
— Дорогі товариші! — звернувся до присутніх Платон.— Почнемо нашу роботу. Мені дуже приємно, що лекція Михея Федоровича зацікавила багатьох колгоспників нашої артілі. Прошу вас, товаришу Кожухар.
Михей, обсмикуючи нового піджака, підійшов до трибуни, налив з карафки води і потягнувся рукою до бокової кишені. Зошита не було. Забув у старому піджаку. Якщо побігти додому, то це пройде не менше, як година... Пропав, осоромився на все село, на область. Ось кореспондент підсунув ближче до нього мікрофон.
— Прошу, Михею Федоровичу,— сказав Платон, не розуміючи причини такого довгого мовчання лектора.
І Михей почав:
— Ішов я оце зі своєю Ганною до клубу, не по баюрах ішли, а по мощеній дорозі, і ліхтарі нам світили, і людей ми бачили веселих і добре зодягнутих. Дивлюся зараз на вас, дорогі мої люди, і радію, що сидите ви у цій залі не просто, як робоча сила, а як господарі своєї артілі й землі. Про те, чого ми з вами досягли,— знають усі, і ми гордимося своїми врожаями і фермами, бо це зробили ваші руки.
Зала наповнилася гучними оплесками. Михей уловив щасливий погляд Ганни і раптом щез страх, невпевненість, що напочатку сковували його.
— Ми стали багатші за ці два роки, коли наш колгосп очолив Платон Гайворон, але не замкнулися у своєму Сосонському маленькому світі. Ми щедро віддаємо наше багатство своїй великій країні, бо тільки тоді, коли буде сильна вона, будемо щасливі ми.
— Правильно, Михею,— промовив Сніп.
— А наша країна мусить бути дуже міцною, бо перед усім чорнив світом неправди, імперіалізму стоїмо ми, захищаючи не тільки свою свободу і свій комунізм, а свободу й незалежність усіх країн, які ідуть шляхом соціалізму.
Я не можу бути спокійний, і моя жінка Ганя не може бути спокійна в цей час, коли десь у світі ллється кров безневинних людей, коли напалм спопеляє ниви, коли зганяють арабів з їх рідних земель і розпинають борців за вільну Африку. І я в своїх думках лечу з нашої Сосонки до моїх далеких чорних і жовтих братів через моря і океани і кажу їм від себе і від Ничипора Снопа, від Мирона Мазура і від Макара Підігрітого, від Теклі і від Мотрі: тримайтеся, ви не самі. Ми з вами, бо як казав... Карл товариш Маркс: «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!»
— От Михей! — захоплено вигукнув Савка Чемерис.
— Давай, Кожухар, по імперіалізму!
— Нас не залякають!
— Ми не одні фронти пройшли!
— Ми й по Берлінах ходили!
Відчуваючи підтримку всієї зали, Михей ще довго говорив про ворожі військові бази, що оточили нашу країну, про зміцнення обороноздатності Батьківщини.
— Десь хтось дивиться,— вів далі Кожухар,— на карту і бачить маленьке кружальце. Прочитає: Сосонка. І думав, що ж то за село таке, мабуть, глушина. Хай приїжджає та побачить. Наші поля здригаються від гуркоту машин, які веде Ничипір Сніп. Високовольтні електричні лінії висять під нашим небом. А Видубецькі гори! Ми бачимо на них тільки бурові вишки, а може, скоро відкриють ці гори свої надра. Благословен хай буде цей час, в який живемо і працюємо ми з вами!
Михей сів за стіл, бо його запросив Гайворон.
— Які будуть запитання до лектора?
— А як же з картоплею у нас буде? — вихопилась Текля.
Кожухар підвівся:
— Одне слово, наша бригада не підведе колгосп. Якщо пообіцяли, то все чисто виконаємо і перевиконаємо. Новий сорт картоплі буде!
— Спасибі вам, Михею Федоровичу, за чудову лекцію,— потиснув руку Кожухареві Гайворон.— Правда, ви трохи відійшли від теми, але...
— Не хвилюйся, Платоне, ми вміємо вирощувати і цибулю, і часник. Мені ж захотілося, коли побачив стільки людей, поговорити про життя, бо стільки передумаєш за ці довгі зимові ночі...
* * *
Ганна Кожухар як у воду дивилася, коли говорила своєму чоловікові про дива, котрі щодня кояться на білому світі. Сталося диво і в Сосонці: Михей Кожухар виграв по лотереї «Запорожця». Колись у районній чайній довелось Михеєві випити чарку з друзями, то буфетниця підсунула йому замість здачі лотерейного білета.
— Ні до чого він мені,— відмовлявся Михей, бо не вірив у дурне щастя.
Але буфетниця так подивилася на Кожухаря, так посміхнулася, що він не витримав і купив ще п'ять штук. Лежали собі ці квиточки в шухляді, аж поки Михей не одержав газети з тиражем виграшів.
— Дай-но, Ганю, перевірю.— Водив пальцем по рядках.— Цей не виграв, цей так само... Краще був би ще півлітра купив. О! Ганю! Тьху!
— Що там? Карбованця чи холодильника принесло?
— Машину. Ганю, їй-богу, «Запорожця» виграв. Ось пише...
Ганя й собі підійшла. Номери зійшлися.
— Виграли! — сплеснула руками Ганна.
— Оце-то так.— Михей ходив по хаті, не знаючи, що робити. А потім за шапку та до контори колгоспу.
І пішло по селу:
— Михей машину виграв!
— За всі злидні йому відплачено.
— А я, дурний, жодного білета не купив...
— Аби ж то знаття...
— Тепер уже поїздить!
— Ганна губу закопилить і вітатись не буде.
— Таке скажеш!
— Аби ж то знаття ...
За місяць Михея Кожухаря повідомили, що машина вже на станції Косопілля і її треба забрати.
Михей попросив Максима Мазура і Юхима, щоб допомогли йому. Хлопці погодилися і вранці вже були в Косопіллі.
— Де у вас тут машину звантажили? — запитав Кожухар сонного касира.
— Охо-хо,— виглянув той з віконця.— Скажем, скажем, усьо скажем...
Касир так їм нічого й не сказав. Знайшли начальника, і той провів на склад. Перевірили всі документи і аж тоді показали машину.
— Забирайте, бензину літрів з п'ять є.
«Запорожець» синів гладенькими боками, жовтів нікелем і витрішкувато дивився фарами на свого господаря. Максим сів за кермо, завів машину, і вони виїхали зі станційного двору.
— На Сосонку? — запитав Максим.
— Ні, в чайну. Інакше не можна.
Ісак Аронович — давній товариш Кожухаря, який знав уже причину відвідин Михея, запросив усіх до зали.
Випили по чарці, по другій. Потім Кожухар частував буфетницю, яка йому дала білети, кухарів і дуже довго умовляв випити Максима, але той відмовився: за кермом не п'ю.
Біля «Запорожця» зібрався чималий гурт цікавих, оглядали, обмацували, відтак привітали господаря, коли той трохи напідпитку вийшов зі своїми друзями з чайної. Михей із задоволенням розповів, як він виграв машину.
— А самі ж їздити умієте?
— Та вчили мене трохи хлопці,— показав на Максима і Юхима,— але... на тракторі.
— Це все одно, що перший клас маєте,— запевнив хтось під загальний регіт.
Оглянути машину Кожухаря, звичайно, зійшлося півсела. Михей витер «Запорожця» від мастила, і він тепер стояв на подвір'ї, як цяцька.
— Як же ти в ньому помістишся? — допитувався Савка Чемерис.— Ти ж як дишель, хіба влізеш?
Михей згинався в три погибелі, протискувався за кермо:
— Бачиш, уліз!
Голова Кожухаря впиралася в стелю кузова, а коліна стирчали аж біля перекладки керма.
— Як же ти будеш їздити, Михею? — не відставав Чемерис.— Тебе ж як скорчить, то й не випростаєшся.
— Я гнучкий.
Деякий час Кожухар призвичаювався до машини з допомогою Максима і Юхима. Вони вибиралися на рівну польову дорогу і тоді тільки допускали Кожухаря до керма. Він сидів скоцюрблений у машині і не тямив, з чого ж починати. Сяк-так заводив мотор, та коли доходило до зчеплення — починалися Кожухареві муки: він ніяк не міг, синхронно натиснути на педаль зчеплення і акселератор. Машину підкидало, і мотор глухнув. Нарешті якось освоїли цю операцію. Тоді почалося інше: коли доводилося гальмувати або переключати швидкість, Михей уже не міг, дивитися на дорогу, а лише на педалі, і «Запорожець» звертав у рівчак або намагався вирватися на ріллю чи в буряки.
— Куди ж тебе несе нечиста сила? — жалісно звертався до машини Кожухар.
Хоч що вже робили Максим з Юхимом, але їм так і не вдалося зробити з Кожухаря бодай поганенького водія. Михей міг ще сяк-так їздити по леваді, якщо, звичайно, не було поблизу стіжків сіна. А коли десь стояв хоч один, то «Запорожець», хотів цього чи не хотів Михей, неодмінно вмудрявся підібратися до нього і вгамселитись тупорилим передком.
— Мав бути цап, а вийшла машина. Чого тебе тягне до того сіна?
Ганна вже просила:
— Та продай ти цього «Запорожця», колись уб'єшся або скалічить він тебе.
— Ні. Я його таки загнуздаю і ще й тебе, Ганю, возитиму. Не може такого буть, щоб це залізо та було сильніше за чоловіка.— І вперто вчився далі.
Якось, поїздивши вдосвіта по луках і жодного разу не зіткнувшись із стіжком сіна, Кожухар вирішив, що науку закінчено. Пішов у бригаду, вирішивши ввечері зробити перший виїзд «на люди». Але скільки він не умовляв Ганну, щоб сіла в машину, та відмовилася:
— Хоч удовою ще який рік поживу, як я тобі не дорога.
— Ганю, я вже можу їздити і з заплющеними очима.
— Ні, сам їдь, якщо милиць захотів.
Михей викотив «Запорожця» з подвір'я, бо заднім ходом боявся їхати, і сказав Ганні таким тоном, ніби він уже півсвіту об'їздив:
— Ну, я поїхав.
Зігнувшись утроє, Михей сів у машину. Ганна бачила, як «Запорожець» підскочив, ніби дурний бичок, загарчав і щез за хатою.
Михей тримав кермо з такою силою, що пальці аж посиніли. Їхав на першій швидкості, бо перевести на третю боявся.
Люди поверталися з поля, стояли біля контори колгоспу, коли раптом їхню увагу привернув «Запорожець».
— Михей їде!
— Сам їде!
— Тікайте!
Найголовніше було зараз для Михея проїхати поважно біля контори, бо там стояли Савка Чемерис, Мазур, Динька — всі, хто пророкував йому передчасну загибель. «Тепер ви побачите, тепер ви у мене заговорите! — потішався Михей.— Я вам зараз такого коника викину, що ви...»
«Коник» був у тому, що Михей мав намір проїхати біля контори, розвернутися коло Диньчиної хати і зупинитися перед своїми товаришами, а потім уже гордо вийти з машини.
Повз контору Михей проїхав з честю, навіть посигналив. Тепер настала черга найскладнішої частини задуманої операції — поворот. Михей знав, що зараз за ним стежать десятки пар очей. Він повернув кермо ліворуч. «Запорожець» і собі звернув. Але тут Михей побачив, що не розрахував, зробивши такий широкий розворот,— машина їхала на криницю. «Треба негайно загальмувати,— згадав повчання Максима, але замість того, щоб натиснути на педаль гальма, Кожухар піддав ще більше газу, і «Запорожець» врізався в парканчик, а потім досяг і міцних дубових цямрин. Криниця здригнулася, але вистояла (її майстрував Динька). «Запорожець» побив фари, зім'яв перед і у відчаї замовк. Довгошиїй журавель, на якому теліпалося важке дерев'яне відро, розгойданий «Запорожцем», теж не залишився в боргу. Похитався, похитався та й бемкнув відром по передньому склі.
Михей виліз з машини і оторопіло дивився то на криницю, то на «Запорожця». Зібралися люди. Сміялися так, що й Михей не втримався. Потім почухав потилицю і сказав Юхимові:
— Поворот не вийшов, а так все правильно.
Понівеченого «Запорожця» Юхим відвів на подвір'я.
— Так я й знала,— промовила Ганна, обмацуючи зім'ятого капота.
— Нічого, Ганю,— заспокоював Кожухар дружину,— я його все одно загнуздаю.
— Краще б ти був мені виграв самовара.
Спільними зусиллями трактористів і кооператорів «Запорожця» тижнів за два відремонтували. На деякий час Кожухар мовби забув про свою машину і кілька днів навіть не згадував про неї. Але купив «Правила вуличного руху» і старанно вивчав їх, сподіваючись, що незабаром з'явиться з дружиною і на ярмарку в Косопіллі. Буваючи в райцентрі, він з острахом дивився на єдиного світлофора на площі перед базаром. По неділях міліціонер справно регулював ним рух у центрі міста.
Інколи Михей заходив у гараж, сідав у машину і, за порадою Максима, тренувався натискати педалі. Поки «Запорожець» стояв, виходило непогано.
Ганна, звичайно, відмовляла Михея від рейсу до Косопілля, але в Кожухареві оселилося бісеня, яке не давало йому спокою.
«Їдь, чого ти вагаєшся?» — шептало бісеня. І таки спокусило Михея.
Вдалося, зрештою, умовити й Ганну поїхати. Михей сказав, що машину поведе Максим.
— Ну, дивись мені,— застерегла Ганна.
Максим справді прийшов. Сів за кермо, і за якихось двадцять хвилин вони вже були в Косопіллі на базарі. Ганна пішла до промтоварних фургонів, а Михей поцікавився цінами на свиней — далеко від машини не відходив. Тут йому й зустрівся однополчанин з села Високого — Грицько Хрущ.
— Чув, що ти вже, Михею, при машині. Підвіз би хоч до пошти.
— Це для нас просто, сідай,— запросив Михей товариша.
Біля них уже зібралися дядьки.
— Хіба сам умієш, Михею?
— Не повірю, поки не побачу.
— А що ж тут складного? — Михей завів мотор, і «Запорожець», підскочивши, якось добрався до шосе під схвальні вигуки, здивування й захоплення.
Перед світлофором Кожухар уже не дихав, але їхав. Світлофор подивився на Михея спочатку жовтим оком, а потім витріщився червоним. Міліціонер пронизливо свиснув, і Михей ледве встиг загальмувати перед самісінькими колесами грізного МАЗа.
— Куди преш?! — визвірився водій.
— Ми на пошту,— чемно повідомив Кожухар.
— Забирайся з перехрестя!
«Запорожець» підстрибнув і вліз у самісіньке автопекло. Сигналили шофери вантажних машин, автобусів, молоковозів. Почувся залізний скрегіт, посипалися уламки фар. «Запорожець» поводився вельми нахабно. Зараз він справді скидався на бичка, якого випустили з обори на волю, тицявся мордою в боки поважних волів і корів, утративши межі всякої поваги до старших. З будки вибіг міліціонер, розмахував жезлом, щось кричав, але Михей не чув нічого, він натискав на всі педалі, які тільки потрапляли йому під ноги. «Запорожця» розлютила оця шарпанина, і він спочатку засичав, а потім вибухнув паром. Як грізний суддя, наближався до Кожухаря міліціонер зі смугастим жезлом у руці. Та, на його біду, він не знав норову Михеєвого «Запорожця». Міліціонер чітким кроком ішов до порушника порядку, але в той мент, коли він збирався піднести руку до козирка, «Запорожець», видно зібравши останні зусилля, рвонув з місця — просто на охоронця правил вуличного руху. Витримка зрадила молодого міліціонера, і він дав дьору. «Запорожець» невідступно мчав за ним.
«Кінець»,— вирішив міліціонер і кулею влетів у двері гастроному. «Запорожець» за ним, і лише на порозі, мабуть, вирішивши, що він не протиснеться між вузькими одвірками, рішуче повернув на вітрину, бо вона була широка.
Перед очима Кожухаря і його переляканого супутника виросла гірка пляшок, якісь плакати, а потім усе щезло.
Акт був довгий і похмурий, як осіння ніч. Слухав його Михей і свідки, яких набилося, мовби гостей на добре весілля. Ті, що не втиснулися в кімнату чергового міліції, стояли на вулиці, обмацуючи поглядами і руками знівеченого, але мужнього «Запорожця».
Кожухар перший підписав акт, ніби власний вирок. Далі йшли підписи міліціонера і свідків. Їх було дуже багато, і акт скидався на вельми поважну петицію.
Оскільки Кожухар не мав прав водія і забирати в нього було нічого, то йому просто пообіцяли, що він їх ніколи й не матиме.
— Шоферам, чиї машини ви понівечили, доведеться заплатити,— сказав капітан,— рахунок з гастроному вам надішлють додому, «Запорожця» ми поставимо на штрафний майданчик.
Дивлячись на розгубленого Кожухаря, водії один за одним почали відмовлятись од своїх претензій:
— Що той «Запорожець» міг зробити моєму газону?.
— Їрунда.
— Газуй, старий, далі...
Кожухар побачив у натовпі свою Ганю, Максима і Данила Вигона з батогом. Вони стояли під величезним плакатом, на якому була зображена перекинута машина, а напис волав чорними літерами: «Дорожній пригоді — годі!»
Коли свідки, виконавши свій священний громадянський обов'язок, розійшлися, капітан підійшов до Михея і сказав:
— Шановний Михею Федоровичу, наша міліція поважає вас як передову радянську людину і уславленого сосонського бригадира. З огляду на це районний відділ міліції гаряче рекомендує вам ніколи не сідати за кермо автотранспорту.
— Мені жінка теж казала,— зізнався Михей.
— Ваша дружина дуже розумна,— зауважив капітан.— Передайте їй привіт від косопільської міліції.
Додому Кожухар повертався на возі Данила Вигона. Ганна з Михеєм сиділи на вимощеному сіном і засланому килимком задку, ніби їх везли від шлюбу.
— Святе діло, Михею, віз,— помахував батогом Данило Вигін,— котиться умєренно, впадеш — не вб'єшся, аби лиш колесо не переїхало... А всяка техніка — то для молодих.
— Ой ні,— почав був Михей, але, зустрівшись поглядом з Ганною, замовк.
— Щоб я того «Запорожця» і на подвір'ї не бачила,— категорично заявила Ганна,— Вибирай: або я, або «Запорожець».
— Та, Ганю, хіба я тебе проміняю? Але цього «Запорожця» я все одно...
— Літа вже наші не такі, Михею, щоб на мотори сідати,— чадить самосадом Данило Вигін.— Хоч ти, правда, ще й за парубка зійдеш.
— Таке скажете,— позирає на чоловіка Ганна.
— А чого? — Данило повертається до Ганни.— Він, коли співає, то немов года з нього злітають. А я вже доживаю. Проминули літа, як тиха вода... Ще коли при роботі був, то тримався, а на пенсії... Вйо! Сторожував років з десять, беріг добро людське — все якась должность, а тепер — виконавець... Гаття, сірий... Хоч що б там Гайворон казав, а без сторожів колгосп не може...
— Чого там не може? — заперечила Ганна.
— І ти за ним руку тягнеш,— скрушно похитав головою Вигін.— А Милентій два кубометри дощок потягнув? А якби я, к приміру, був на посту з берданкою, то він десятою дорогою тік об'їхав би...
— У сім'ї не без виродка.
— Ні, рано почав Гайворон комунізм у Сосонці відкривати... Попало йому тоді і в райвиконкомі, і в газеті пропечатали,— згадав Данило.— Десять років я на постах стояв і біля хліба, і біля пального, і на буряках — і раптом зібрав нас усіх Гайворон і... Вйо, ледачий же ти, сірий,— цьвохнув батогом Вигін.
...Уже перед закінченням партійних зборів, коли було прийнято резолюцію, комуністів затримав секретар Макар Підігрітий:
— Голова колгоспу Платон Гайворон звернувся з доповідною запискою до парторганізації і правління колгоспу. Зараз я вам її прочитаю: «До партійної організації і правління колгоспу «Рідне поле». Шановні товариші, доводжу до вашого відома деякі цифри. Кожного року наш колгосп витрачає майже дев'ять тисяч карбованців, крім натуральної оплати, на утримання цілого підрозділу сторожів. Їх у нас по всіх бригадах, на фермах, конюшнях і біля складів — чотирнадцять. Вважаю, що це абсолютно зайві витрати, і пропоную посади сторожів ліквідувати, а людей направити у бригади».
— Як же без сторожів? — здивувався Максим Мазур.
— Скільки колгосп у нас, Платоне, стільки і сторожі були,— погодився Сніп.
— Кинути отак усе добро напризволяще? Не знаю,— сказав Коляда,— при мені сторож був у почоті.
— І що, крали? — запитав Платон.
— Було.
— Без сторожів не можна.
— Можна,— сказав Гайворон.
— А хто ж буде стерегти?
— Усі.
— Правильно,— підтримав Підігрітий.— Такі ж гроші витрачаємо.
— Справа навіть не в грошах, товариші,— вів далі Платон.— Я думаю, що ці сторожі, яких ми розвели за всі роки, ображають людську гідність наших колгоспників. Від кого ж ми оберігаємо своє добро? Від тих, хто його надбав? Це принизливо. Повивішували ми з вами плакати з моральним кодексом будівників комунізму, а самі біля кожної купи буряків ставимо сторожа з берданкою...
— Воно-то, конешно...
— Можна й спробувати,— сказав Мирон Мазур.
— Правильно, хай кожен відчує, що все колгоспне — його добро,— промовив Юхим.
— Думаю, що комуністи підтримають пропозицію товариша Гайворона і рекомендуватимуть правлінню запровадити її, так би мовити, практично,— підсумував Підігрітий.
— Я проти, — сказав Коляда.— Розтягнуть колгосп.
— Запишемо до протоколу,— пообіцяв Гайворон.
На правління запрошені всі колгоспні сторожі. Серед них тільки два — Данило Вигін та Пимен Костюк — були старенькі добрі дідусі, а решта — немов щойно поскидали з себе гусарські мундири. Високі, кремезні, з могутніми плечима, вони сиділи біля стіни на стільцях, не розуміючи, навіщо їх скликали. Кожний був повідомлений окремо під розписку, виходить, справа серйозна. І поприходили вони зі своєю зброєю: хто з берданкою, хто з добрячим ціпком.
Старший сторож Тиміш Гулька — червонопикий, з синім носом і великим черевом, яке ледь утримувала мідна бляха, щоб не розірвалося, перед засіданням правління зібрав усіх сторожів у великій кам'яниці Милентія Лина.
— Усі зібрались? — обвів присутніх носом, бо очей після вчорашніх хрестин не було видно.
Милентій, як і годиться напіввійськовому чоловікові, виструнчився:
— Окрім Вигона і Костюка, всі є.
— Що ж, можна й починати,— притиснув до столу свого живота Гулька.
— То я збігаю,— вихопився Милентій,— вчора вигнав — огонь, гієна вогненна.
— Сьогодні ти забігаєш! — пообіцяв Тиміш.— Насувається на нас, браття, катастрофа, або по-вченому — погибель.
Усі й роти пороззявляли.
— Вирішив Гайворон і сосонська, значить, партія,— сопів Гулька,— розігнати нашого брата.
— Як?! — вирячився Омелько Дерикоза.— Куди?
— До бісової матері,— щоб не дуже довго пояснювати, прорік Тиміш.— Ліквідовують нас як клас. Ми вже їм не потрібні, бо злодіїв нема і в Сосонці живуть самі лиш ангели.
— Ти диви-и,— протягнув Милентій Лин.— А куди ж ми?
— У бригади, на поле. На про-і-зво-дство,— постукав Гулька коротеньким і товстим, як дійка, пальцем.— Будете в поті лиця свого, лобуряки, хліб заробляти, а не нагулювати животи на чистому повітрі.
— Пропали,— відверто визначив їхню дальшу долю Дмитро Бийлихо.
— І вони без нас пропадуть. Соціалістична власність є недоторканна,— пригадав плакат в сільраді Омелько.— Що ж будемо робити?
— Приходьте всі в контору при зброї, підтягнуті, щоб усі бачили, що ви не вилежані, як бугаї, а, значить, при відповідальному ділі,— наказував Гулька.— А коли щось питатимуть, то розказуйте про свої чергування так, щоб дрижаки по спинах перекочувалися. Сторож — чоловік відчайдушний, бо його, може, щодня смерть чекає.
— Точно.
— Ніч. Темно, хоч в морду дай,— малював страшну картину життя колгоспних сторожів Гулька,— а ти лежиш, тьху, а ти стоїш, значить, на посту, стережеш добро... Очей не заплющиш, стоїш з берданкою напоготові, а воно, к приміру, підкрадається до складу. Ти зразу: руки вгору!
— Діла-а,— зітхає Лин.
— Так що тримайтеся, браття, бо горе нам буде,— мирно скінчив нараду Тиміш.
Гайворон зайшов у кабінет:
— Добрий день.
— Здравжлам, товаришу голова! — гаркнуло дванадцять горлянок, аж захиталася люстра під стелею.
— Сідайте.
Тиміш Гулька слухав виступ Гайворона, і з кожним словом голови артілі обличчя старшого сторожа ставало сумнішим. Від переживань і страху за свою будучину трусився Гульчин живіт, і сонячні зайчики одскакували від мідної бляхи пояса і бігали по стіні.
— І ми дійшли висновку,— закінчував Гайворон, — що сама наявність цієї роти сторожів принижує гідність усіх колгоспників, не кажучи про зайві витрати. Просто дивно, звідки у нас з'явилося стільки сторожів?
— Ми товаришем Колядою були поставлені й службу несли справно,— кинув Гулька.
— Хто хоче висловитися?
«Усіх уже підмовив Гайворон,— ворушиться млява думка в Гульки.— І Сніп, і Кожухар за ним руку тягнуть. Може, Савка Чемерис захистить?. Слова просить».
— Дивлюсь я оце на вас,— звертається Чемерис до сторожів,— і думаю: скільки ж ми дармоїдів тримали. Коли по одному зустрічав, то воно без вніманія, а як зібрали вас докупи, то не можу на вас, лічно, дивитися. Ви ж можете на собі плуги тягати, борони волочити... а вони взяли по берданці й сторожують. Беріться, хлопці, до діла, бо мені соромно, що ви од мене мою працю чатуєте.
Після виступу Мотрі Славчукової і Мазура Гулька вирішив іти в контрнаступ.
— Товариші правління і колгоспники,— хрипко почав.— Вищі органи нас учать, щоб ми берегли народне добро. І ми його всі роки охороняли, а тепер ми, значить, дармоїди. А ми життям своїм ризикували. Ось хай розкажуть,— показав на «гусарів».— Без нас ви не зможете виконувати й перевиконувати, бо розкрадуть.
— Скажи, Тимоше, що ти ці десять років робив? Скільки засіяв, що в тебе зародило? — спитала Мотря.
— Я був старшим сторожем. І не смійтеся, бо я ночей не спав... Жодної ночі не ночував удома, хоч жінку запитайте — все, значить, ходив і перевіряв пости, щоб не дрімали,— дуже серйозно повідомив присутніх про свою діяльність Гулька.
— Та знаємо, де ти ночував.
Усі розсміялись.
— Я до Килини вже давно не ходжу,— заперечив Тиміш.
— Хто просить слова? — стукав олівцем по графину Гайворон.
— Я,— підвівся на весь свій богатирський зріст Милентій Лин. Могутньою рукою він тримав, наче трісочку, берданку.— Ось тут сміявся з нас товариш Савка Чемерис. І мені обидно, бо я свого життя не шкодував на посту. Усі знають, що я попросився в сторожі, бо в мене той... нема здоровля...
Усі й покотилися зо сміху...
— Щоб ти сказився, Милентію! — витирала сльози Мотря.
— Ви не дивіться, що я червоний, у мене всередині гандж,— поскаржився Лин.— Аби ви почули, як я кашляю... А де я здоров'я втеряв? На посту.
І на підтвердження цього Лин набрав у свої легені з пів-кубометра повітря і почав кашляти. Тремтіли стіни Гайворойового кабінету, зі столу, немов вітром, змело пачку директив і підшивку районної газети, зашелестіли на стінах плакати і соцзобов'язання колгоспу,
— Ось до чого довела мене служба,— сказав Милентій і сів.— Помру, от побачите.
— У тебе коклюш,— поспівчував Чемерис.
— Де ви сторожуєте? — поцікавився Гайворон.
— Мій пост біля дитячого садка,— виструнчився Лин.
— Що ж ви там оберігаєте?
— Об єкт,— відчеканив Милентій.— Там ліжечка, посуд, коники і...
— Щоб ти вчадів! — не втрималася Мотря.— Хто ж ті ліжечка забере?
— Хто, хто,— огризнувся Лин.— Є такі. Ось стою однієї ночі. Чую, йде. Я до нього, воно за хату і сховалося. А міг бути злодій.
— І в мене так було,— перебив Дмитро Бийлихо.— Стою біля ожереду, а воно підкрадається. Я до нього, а воно навтьоки.
— Було і в мене,— згадує науку Гульки Омелько Дери-коза.— Ходжу біля кагатів, коли чую: шелестить. Я до нього, бо мені жизні не жалко, а воно я-а-ак свисне...
— Сідайте. Я гадаю,— стримуючи посмішку, сказав Гайворон,— що ми не можемо ризикувати життям шановних членів нашої артілі, а тому правління рекомендує усім сторожам перейти на денну роботу. Бажаємо вам успіху, дорогі товариші.
— Що, жодного сторожа не буде? — все ще не вірив Гулька.
— Ні, один буде — черговий по конторі і в сільраді.
— Я можу! — з готовністю заявив Милентій Лин.
— На жаль, цей пост ми вже доручили Данилу Вигону.
Минуло кілька днів, і по Сосонці пронеслася чутка: цієї ночі зі стельмашні вкрадено два кубометри дубових дощок.
Никодим Динька прибіг вранці до Гайворона:
— Ось до чого дожилися! Хіба можна без сторожа з нашими людьми? Такі ж були дошки, беріг їх, як на празник. Щоб йому руки покорчило, щоб він з них собі труну зробив,— кляв Динька невідомого злодія.
Біля контори вже покурювали Тиміш Гулька і Дмитро Бийлихо.
— Так воно, товаришу голова,— зустріли Платона,— без нас порядку не буде, тепер шукай вітра в полі.
— Пошукаємо, товаришу Гулька.
— Поспішив ти, Платоне, зі своїм комунізмом,— сказав Гайворону і Макар Підігрітий.
— Не поспішив. Дошки знайдемо, їх же не вивезли з села? Попроси дружинників, хай пошукають,— порадив Платон.
— У кого ж їх шукати?
— У сторожів.
Таємниця розкрилася дуже просто. Йшов другого дня уранці в свою бригаду Михей Кожухар, порівнявся з хатою Милентія Лина. Дивиться: висить на воротях найменший синочок Милентія.
— Скажи татові, що на роботу вже пора,— сказав Кожухар.
— Тато на роботу не підуть, бо лежать,— шморгнув кирпатим носеням маленький Лин.
— А чого це вони лежать?
— Бо впали з драбини в сінях і вдарилися тім'ям об поріг.
— А чого це вони лізли на тую драбину?
— Дошки з мамою носили, а щабель зламався, а тато як тріснуться... Довго лежали...
Людей зібралося біля хати Милентія, наче на толоку. Він, спітнілий, аж чорний від ганьби, скидав з горища одну за одною дошки.
— От злодюга!
— Весь рід осоромив, батька рідного...
— Батька не чіпай. Батько його під Берліном лежить.
— Роз'їлося на колгоспних хлібах та ще й краде, щоб ти світа божого не бачив!
— Та його з колгоспу треба вигнати...
Ляснула, вигинаючись, остання дошка, і Милентій зліз з горища, ніби спустився з Голгофи.
— Як же ви дійшли до такого, громадянине Лин? — запитав Макар Підігрітий.— Такий чоловік, шия хоч обіддя гни...
— Я — слабий,— промимрив Лин і почав кашляти.— Я собі... на труну дошки взяв,— бовкнув Милентій, бо йому стало себе дуже шкода.
— Навіщо? — перепитав Макар.
— На труну,— дурнувато повторив Лин.— Вмирати буду. Хай мене покарає божа сила, якщо брешу.
Божа сила не примусила себе довго чекати. Вона негайно втілилася в образ законної дружини Милентія Лина — Параски.
Параска, почувши ці слова Милентія, наче вітер, шугнула в хату і схопила історично перевірену зброю українських жінок — качалку. І не встиг, Милентій розжалобити колгоспний народ передсмертною сповіддю, як Параска огріла його качалкою по плечах. Щось у Милентієві загуло, і він похитнувся. Треба сказати, що Параска була дуже проворна молодиця, і качалка в її руках аж висвистувала.
Відомо з давніх-давен, що, орудуючи цією грізною зброєю, жінки не мовчали, а приказували, впливаючи таким чином не лише фізично, а й морально. Параска не відходила від традицій. Била й приказувала:
— А ти ж, чортова твоя душа, казав мені, що в лісі купив, щоб ти вже собі злидні купляв! А я ж тобі ще й допомагала, дурна, на горище витягати, щоб тебе за пупа тягло! А ти ж, ледацюго, забув, що у нас діти є, щоб ти забув день, в який на світ народився! А що ж тепер нам люди скажуть, та як я їм у вічі дивитися буду, щоб ти сонця ясного не бачив!
Дружинники відтягли Параску, бо Милентій уже не кричав, а стогнав.
— Оформляй мені розвода, Макаре! — кричала на все подвір'я Параска.— Бо я з ним одного шматка хліба їсти не буду!
— Думав труну зробити,— вперся, як чорт в церковну браму, Милентій.
— Тебе ж повісити треба,— виривалася з рук дружинників Параска.— Проти колгоспу пішов! Та без нього ж ми в торбами по світі ходили б!
Милентій журно подивився на односельчан, сів на дошки і гірко заплакав. На подвір'я насунулась пригнічена тиша. Тільки маленький Линок, нічого не розуміючи, шморгав носиком і тикав батькові в руки великого пирога з маком:
— На, тату, на, не плач...