Ці будинки знають усі, хоча гони й не схожі один на одного: то високі модерні, то скромні двоповерхові, з просторими кабінетами або маленькими кімнатами. Біля них завжди ростуть квіти, і їхні двері широко відчинені для всіх. У кожному районному центрі стоять ці будинки зі скляними вивісками: «Районний Комітет Комуністичної партії України».
Сюди приходять люди з важливими державними справами і з власним горем, з добрими пропозиціями і зі скаргами. Тут відбуваються короткі ділові наради і довгі засідання. Бувають тут радісні дні і бувають такі, що якби стіни могли передавати настрій людей, які працюють у цих будинках, то вони були б сірі, і червоні, і чорні. У цих будинках мовби зібрані нерви всього району. В дні війни і в повоєнні роки, коли країна, стікаючи кров'ю, завойовувала перемогу і піднімалася з руїн, — їх називали штабами комуністів. Тепер їх називають мирно — просто райком.
У районах по всіх селах і підприємствах знають секретарів і завідуючих відділами і, звісно, інструкторів, людей, яких рідко можна застати в кабінетах. Вони завжди поміж людей. Сплять у дешевеньких готеликах або в хатах, їдять де й що доведеться. Треба — на них чекають люди.
Але в кожному райкомі є люди, які не мають власних кабінетів, не засідають на бюро, та райком без них — не райком. Технічні секретарки і завідувачі приймалень, скромні працівники оргвідділів, шофери і завгоспи, прибиральниці і кур'єри. Їхніми зусиллями підтримується ідеальний порядок у райкомах: чисті фіранки і квіти на вікнах, підстругані олівці й газована вода, машини, готові вдень, вночі, в хуртовину й грозу мчати куди треба, і, мабуть, настрій, який вони створюють для тих, хто приходить сюди.
Прокіп Минович Котушка — незмінний сторож і завгосп Косопільського райкому партії — переконаний у тому, що як тільки він піде на пенсію, то це буде величезною втратою для всіх. Адже недарма, коли він тільки натякнув про це Мостовому, той і слухати не захотів:
— Ми ще з вами, Прокопе Миновичу, потрібні партії.
За останні роки Прокіп Минович майже не змінився, хіба що посивів більше. Ні, власне, одна переміна сталася: Котушка вже не шкандибав на своїй дерев'яній нозі, а ходив на протезі.
Сьогодні неділя. Котушка ходить по кабінетах, відчиняє вікна. Ой і смалить цей Толя Земцов! Толя Земцов — це другий секретар райкому і друг Прокопа Миновича. А що в першого робиться? Котушка відчиняє двері і дивується:
— Олександре Йвановичу, а коли ж це ви прийшли?
— Та вже з годину.
— Де ж це я був? — пригадує Котушка.
— Ви були в чайній,— допомагає йому Мостовий.
— Був, — признається Прокіп Минович. — Неділя. Я собі, Олександре Івановичу, дозволяю раз на тиждень... норму... Не тому, що тягне мене до того зілля, а щоб не забути...
— Микита є?
— Із самісінького ранку жде команди,— відповідає Котушка.
— Скажіть, хай виїздить.
— Я зараз,— Котушка розмахується протезом,— якщо не секрет, то куди поїдете?
— Секрет, Прокопе Миновичу,— усміхається Мостовий.— Рибу ловити їду.
— Ні пуху ні луски. Хоч раз виберетесь за літо.
Мостовий по району любив їздити сам, це не дуже подобалося Микиті, тому він щодня приходив на роботу раніше, щоб не проґавити, коли секретар збереться в колгоспи. На села вони виїжджали газиком. «Волга» призначалася тільки для поїздки в обком або для уповноважених, бо була стара та розтрушена і трималася тільки завдяки старанню Микити.
Сьогодні Олександр Іванович мав повідомити приємну новину для Микити: нарешті обком виділив для них нову машину. Завідувач адміністративного відділу обкому вчора подзвонив Мостовому і між іншим сказав:
— Дякуйте своєму шоферу Микиті, а то ще півроку чекали б.
— До чого тут Микита? — дивувався Мостовий. Микита був дуже скромний, але хитруватий шофер, справжній водій. Усе бачив — і нічого не бачив, усе знав — і нічого не знав.
На риболовлю вони їздили вдвох, бо для Микити це був великий празник. Навіть районні події він поділяв на ті, які сталися до того, як він ловив рибу, чи після.
Газик стояв біля райкому. Микита сяяв.
— Самі їдемо чи з «причепом»?
— З «причепом», нічого не зробиш, — розвів руками Мостовий.
«Причепом» вони (тільки поміж собою) називали своїх дружин. По дорозі забрали Галину з Андрійком і повновиду, дуже схожу на Микиту, Таню.
— На Русавку, Микито, в ліс... Між іншим, дають нам нову машину,— сказав Мостовий.
— Знаю.
— Звідкіля?
— Ми з першим домовились,— підморгнув Микита.
— Коли?
— А тоді, коли відвозив його в Долину.
— Ти просив? Ну, знаєш...
— Та ні. Шаблій сам сказав: щоб я цього драндулета в області не бачив. Я його як провіз... Ви ж самі послали мене, Олександре Івановичу.
Справді, недавно Микита відвозив у Долину секретаря обкому, бо в його машині полетіли підшипники.
— Ну, їдемо. Спека страшна, а в машину з мотора таким газом пре, що всидіти не можна. Повідчиняли вікна — не допомагає. Каже Шаблій мені: «Зупиняйся, Микито. Я пішки піду. Ти не шофер, а банька. Це ж душогубка, а не машина». Я кажу: «Правильно, але я шофер першого класу, а у нас в Косопіллі ще нема автозаводу. А винні ви, Павле Артемовичу». А він: «Я?» — «Ви,— кажу.— Слухав я ваш виступ учора на партактиві, і ви правильно говорили про увагу до людини. Говорили?» — «Говорив».— «Район наш хвалили?» — «Не дуже»,— ухилився Шаблій. «Хвалили, хвалили,— кажу.— А де ж ця увага, коли наш Мостовий щодня їздить у цій душогубці і кашляв. Голова у нього обертом іде, аж хитає ним». Сміється: «Невже? А тобою не хитає?» — Тоді я йому кажу: — «Такими машинами можна всі кадри, Павле Артемовичу, на інфаркти перевести. Хліб — Косопільський район, буряки — ми, м'ясо — ми, а машини допроситися не можемо».— «Правильно, Микито,— каже.— Щоб я цього драндулета в області не бачив. Мені просто соромно, що такий класний шофер мучиться у такому крематорії».
— Могли б ще на тій «Волзі» поїздити... А що ж сталося? Недавно ми їздили — і ніякого чаду не було,— дивувався Мостовий.
— Та якийсь дурень пічку ввімкнув, то вона півдороги гріла...
— Микито, я цього дурня дуже добре знаю...
Мабуть, тільки через свою скромність Микита не розповів однієї деталі. Справа в тому, що, приїхавши в Долину, Павло Артемович подякував Микиті і сказав:
— Улітку, Микито, вмикати обігрівання кузова, навіть з перервами, не рекомендується. До речі, у війну я теж крутив бублика... А машину дамо.
* * *
Біля магазину Мостовий попросив Микиту зупинитися:
— Купи води, будь ласка. Галю, дай гроші.
Тротуаром пройшов Петро Йосипович Бунчук. Ледь кивнув головою.
— Ображається на тебе,— сказала Галя.
— Що я можу зробити?
Бунчук справді вважав себе незаслужено ображеним.
Після того, як його увільнили від обов'язків секретаря і члена бюро райкому, він прийшов до Мостового з категоричною вимогою:
— Прошу призначити мене директором цукрового заводу.
— Як призначити? — перепитав Мостовий.— Вам відомо, Петре Йосиповичу, що директором працює інженер Гавриленко — прекрасний спеціаліст.
— При бажанні ви можете це питання розв'язати позитивно. Гавриленка трест із задоволенням забере на інший завод, а я звик до Косопілля, тут мої сили порозкидані по всьому району...
— Ми Гавриленка не відпустимо.
— А що я робитиму? На пенсії сидіти не збираюсь, я ще можу принести велику користь партії і державі.— Бунчук кожне своє слово наче припечатував долонею до столу.
— Ми вам пропонували посаду завідувача райвідділу соціального забезпечення.
— Ти що, Мостовий, смієшся? Я можу погодитися тільки на директора заводу.
— Хіба ви спеціаліст по цукроварінню?
— Я буду керувати людьми, а не тими... ди... ди...
— Дифузорами,— підказав Мостовий.
— Іменно.
— Я вважаю, Петре Йосиповичу, що так ставити питання просто нескромно,— Мостовий нервово м'яв сигарету.
— А так ставитися до керівних партійних кадрів — скромно? — відрізав Бунчук.— Ти прийшов на все готове, а я тут, поки підняв район, посивів.
— Ми ніколи не забудемо того доброго, що зробили ви, Петре Йосиповичу,— спокійно відповів Мостовий.— Але у партії постів не випрошують...
— Гаразд,— процідив Бунчук.
Жив Бунчук тепер у просторому власному будинку — брат переїхав десь під Київ. Звільняючи секретарську квартиру Мостовому, ходив з дружиною по кімнатах і наказував:
— Ти Мостовому так і скажи, що тут вкладені трудові гроші, Людмило. За кахлі заплачено, ручки мідні на дверях теж не даром дісталися... За погріб візьми.
— Я не зможу, Петре,— тихо сказала дружина.
— Чому не зможеш?
— Бо ми за це не платили.
— Не платили?! — налився гнівом Бунчук.— То ти не знаєш цього питання. Я платив. І не хочу, щоб моє добро дісталося тому плигунцю задарма.
— Я не скажу, я не зможу,— вперто повторювала дружина.— Що він про мене подумає, я, зрештою, вчителька...
— Вчителька, вчителька! Благородні дуже всі, а як сиділи на сухарях з тобою, то...
— Тоді мені було краще. Ти був не такий...
— Докоряєш? А мовчала, коли була жінкою секретаря...
— Мені все одно, Петре.
— Що — все одно? — скипів Бунчук.
— Шкодую, що так моє життя пройшло,— Людмила зняла тюлеву занавіску з вікна, вона м'яко впала і накрила їй голову, наче фата.— Мрії були високі, сміливі, а прожила...
— Доказуй, доказуй.
— Ти сам усе знаєш. Ти завжди думав про себе.
— Я із шкіри пнувся, щоб ти з дочкою ні в чому не знали нестатків. А тепер така дяка? — Бунчукові стало шкода себе.— 3 роботи вигнали...
— Ти сам подав заяву... І правильно зробив.
— Правильно?! — скипів Бунчук. — І це говорить моя жінка?
— Я довго мовчала, Петре.
— Ні дідька ти не розумієш! — штовхнув ногою крісло, і воно поїхало по паркету через усю кімнату.
— Я теж була секретарем райкому комсомолу... і теж ношу партійний квиток.
— Велика цяця!
— Не дуже, але хіба ти забув наші розмови? Я тобі говорила, що ти не вмієш працювати з людьми, нема у тебе до цього хисту... Цей безапеляційний командирський тон... Ой Петре. Та ти ж за останні роки жодної художньої книжки в руки не брав...
— Можеш повчати своїх десятикласників, а не мене. Література, мистецтво! Мені треба було м'ясо і хліб давати державі, а не віршики читати!
— Дурна логіка... Ти забув, що настали інші часи... Голови колгоспів у нас і бригадири з вищою освітою...
— Чув уже, чув! Зараз про Мостового почнеш, про Гайворона, — бігає від стіни до стіни Бунчук.
— Ти знаєш, що твій рівень — Коляда.
— А ордени мені — що, так дали, за красиві очі? — викинув свого козиря Бунчук.
— То нагороджували всіх, Петре. Тисячі колгоспників, трактористів, а ордени вручили тобі. Хоч переді мною будь чесний, бо нам ще жити з тобою треба...
— Треба! — вхопився за слово Бунчук.— Що, може, кинеш, втечеш? Тепер я тобі не потрібний? їдь, їдь, куди хочеш... Ти завжди була наче випрошена.
— Уже пізно... А якою я була... Ех ти... Коли ти вчився в інституті... я тобі щотижня за двісті кілометрів возила картоплю... Останні копійки віддавала і писала тобі кожної ночі листи...
Бунчук зрозумів, що перегнув. Підійшов до дружини, хотів обняти.
— Відійди.
Речі були перевезені, і в секретарський дім прийшли майстри. Бунчук стежив, як снували одна за одною машини з дошками, цеглою.
— Палацик собі Мостовий ліпить. Ось з чого починає керування. За державні грошики все.
Рішучий голос борця за справедливість примусив Бунчука написати про таке неподобство в обком партії. Правда, заяву цю Бунчук забув, мабуть, підписати.
Уранці він ішов на пошту, щоб здати рекомендованого листа на ім'я Шаблія, і зупинився вражений біля свого колишнього будинку. Над дверима червоніла вивіска: «Піонерський клуб «Ми все уміємо». Фасад будинку був розмальований веселими картинками: діти схилилися над якимись кресленнями, бігали за телятами, сиділи за кермом трактора, майстрували стільчики і ракети...
— Демагогія,— промимрив Бунчук і пішов на пошту...
Вечорами Петро Йосипович пробирався вуличками до маслозаводу. У Кутнів почував себе найкраще. Сидячи за чаркою з Василем Васильовичем, він виливав свої жалі. Кутень підтакував, Надія підливала чарки і приносила маслянку.
— Не буде діла в цього Мостового. Не туди гне.
— Не туди,— погоджувався Кутень.
— На демагогію сподівається. По магазинах вранці ходить, перевіряє, чи хліб добре випечений продають... Народник!
— А жінка його на базарі за м'ясо торгується, їй-богу, сама чула,— божиться Надія.
— Діла-а,— підливає Кутень.
— Дружками себе обсаджує,— не може стерпіти Бунчукова душа неправди.— Гайворона — жінчиного брата — членом бюро райкому зробив... Своя рука.
— Другого секретаря райкому у себе поселив,— додає Кутень.
— Кого, Земцова?
— Еге ж. Сам зайняв три кімнати в колишній ощадкасі, а одну Земцову віддав, щоб під рукою був завжди... А то ж не хата, а сміх. У дядьків кращі.
— Заграє з людьми, ось, мовляв, який я скромний... А що ж ти за секретар, якщо ти квартири людської не маєш? А як начальство високе приїде? По чайних будеш водити? — Бунчук випиває чарку і без апетиту жує кислого огірка.— Ой, колись вищі інстанції придивляться до цього питання і ще пошкодують...
— Ой пошкодують,— повторює Кутень. — У мене все записано...
— Йому, цьому Мостовому, легко, бо район на ноги поставлений, все закручено і котиться, а коли я прийшов... Сто комуністів було... Усе на своєму горбу виніс.
— На горбу, на горбу,— Кутень мимоволі дивиться, чи є горб у Бунчука.
— Доведе він цей район...
— Ой доведе,— сонно кліпає Кутень.— Надеж-ж-ждо, принеси-но маслянки.
— Але справжні комуністи мовчати не будуть! — підвищує голос Бунчук.
— Не будуть! — каже Кутень.
— Вони будуть сигналізувати!
— ...сигналізувати,— відлунюється голос Кутня.
— Бо нам честь району дорога.
— Надеж-ж-ждо! Нам честь району дорога,— запевняє дружину Кутень.
...Недавно Бунчук завів собі щоденник. Перші сторінки грубого зошита були заповнені такими сокровенними записами, що, перечитавши їх, сам злякався. І хоч дав собі слово писати тільки правду, подумав і переписав кілька сторінок.
«Сьогодні встав о 7.00. Погода хороша. Атмосферних опадів нема. Людмила пішла до школи. Поснідав. Читав пресу. У передовій «Правди» згадують наш район і сосонський колгосп. Дружки Мостового по партшколі стараються. Демагогія. Якби не дощ, то й урожаю такого не було б.
Замітав у садку. Урожай фруктів та кісточкових вище од середнього рівня. Мила ентузіазму в питаннях зближення не проявляє, і мені обидно. Питання про роботу Мостовий не вирішує. А Гавриленко провалює ремонт і реконструкцію заводу, досі не змонтовано ряд агрегатів. Приїздив інструктор обкому по питанню вселення Мостового у мій колишній будинок і ремонту за державні кошти. Факти не підтвердилися. Читав худлітературу. Демагогія! Автор усі питання вигадав, так не буває. Письменник не знає нашого бурхливого життя, а пише. Людмилі роман подобається. Це неправильно». Бунчук подумав і дописав: «...не дуже правильно. Увечері був у т. Кутня. Випив порядка трьох-чотирьох чарок. Тов. Кутень мене розуміє. Каже, що у М. діла не буде».
* * *
Газик зупинився на улюбленому місці Мостового: Русавка повільно текла під самісіньким лісом, а за другим берегом починалися поля. Скошені лани, здавалося, були залиті розплавленим золотом. Десь аж біля обрію височіли Видубецькі гори. Мостовий взяв удочку і вмостився за високими очеретами. Галина нагодувала Андрійка і вклала спати на килимку під розлогим дубом. Таня не встигла й оглянутись, як Микита щез.
— Від мене не втечеш! — крикнула Таня і побігла шукати чоловіка. — Хоч поговорю, бо ніколи ж удома не буває.
— Так і мій.
Не клювало. Та Мостовий до цього ставився завжди спокійно. Микита запевняв, що на рибу все впливає: і новий місяць, і захід сонця, і звідки вітер, і яка хвиля, і ще сотні різних причин. Але кожний рибалка, зрештою, мусить знайти наукове обгрунтування своїх невдач.
Галина потихеньку підкралася до Сашка, сховалася за кущем дикого жасмину і дивилася на чоловіка. Олександр сидів у самих лише плавках. Тіло було міцне, засмагле, з кількома глибокими шрамами на грудях — слідами ран, чітко вимальовувалися м'язи на великих руках. Голова гордо посаджена, обличчя дуже бліде і зосереджене, нервове. Таким вона запам'ятала його, коли він приїхав до неї в Луганськ.
...Чомусь зі всього, що було того дня, коли вона залишила Сосонку, написавши листа Мостовому, їй запам'ятався лише старенький касир на станції Косопілля. який усе повторював: «Скажем, скажем, усьо скажем». Вона була немов у чаду. Тяжка образа, розбите кохання і безвихідь гнали її тоді з рідного села в далекий незвіданий світ. Галина не знала, чому саме вона їде до Луганська, що там робитиме, як житиме. І зовсім розгубилася, коли поїзд зупинився на великому вокзалі і провідник побажав усім щастя.
Галина пройшла по привокзальних вулицях. Що робити, куди йти? Читала оголошення на парканах і на стендах: «Потрібні гірничі інженери, слюсарі, такелажники... Потрібні бухгалтери, шофери, токарі...» Потрібні... потрібні... А кому потрібна вона?
Стомившись, зайшла до якогось кафе повечеряти. Здала пальтечко і свої пожитки в гардероб і зайшла в привітну скромну залу. Замовила поїсти і чекала, розглядаючи відвідувачів. Поруч Галини сиділа за двома столами весела компанія — хлопці й дівчата. Видно, відзначали день народження чорнявої красуні, бо весь час зверталися до неї.
Напроти димів сигаретою молодик з довгими бакенбардами, в чорному светрі. Перед ним стояла пляшка коньяку. «Не забуду мать родную»,— прочитала Галина синю клятву на тяжкій руці молодика. Він водив очима по обличчях присутніх, аж поки його погляд не зупинився на Галині. Дівчина зашарілася.
Молодик підняв чарку, всміхнувся до Галини і промовив:
— Адью!
Галина розсміялася.
Заграв оркестрик на естраді. Вийшла тонконога худюща дівиця і хрипло призналася всьому товариству:
Кілька пар пішло танцювати. До Галини підійшов молодик з бакенбардами:
— Можна вас запросити до танцю?
— Дякую, але я не... хочу.
— Тоді дозвольте пересісти до вашого столу? — І, не чекаючи згоди, переніс зі свого столу коньяк і закуску.
хитало дівицею на естраді.
— Чому ви самі? — поцікавився молодик.
— Бо я сама,— відповіла Галина, вирішивши, що як тільки він почне приставати, то вона зразу ж вибіжить звідси.
— Я теж сам... Коньяку хочете?
— Ні
— Тоді за ваше здоров'я,— він підняв чарку, і Галина прочитала на другій руці: «Аля».
сподівалася дівиця.
— Як вас звати? Мене — Охрім,— відрекомендувався молодик і повторив: — Охрім. Не Едик, не Вадик, а Охрім. То як вас звуть?
— Галина.
— Галя... Аля...— Він випив коньяк і запалив сигарету.— А я — Охрім. Так звали батькового командира батареї... Під танк з гранатами ліг у Сталінграді... Отак, Галю...
Галинина настороженість потроху відступила: здається, не піжон.
І, наче відповідаючи на сумніви Галини, Охрім сказав:
— Я в забої шурую... Про бригаду Миколи Тарана чула? Ні? Темнота.
— А чому ж ви самі тут?
— З горя. Сьогодні рівно рік, як моя Аля, — показав пальцем на сині літери, — вийшла заміж. За директора гастроному. Я для неї — темний.
— І досі не можете забути?
— Стараюсь... Ми з нею в школі вчилися, в одному класі... Любов була... Мабуть, придумав собі... Після школи вона в технікум пішла, а я... в шахту... У нас весь рід — шахтарі... Батько — почесний...
— Ну, ви ще... зустрінете свою любов,— заспокоїла Галина Охріма.
— Я вже знайшов. Он сидить,— Охрім показав на красуню, що сиділа в оточенні друзів.
І лише тепер Галина помітила, що Охрім і вродлива іменинниця час від часу обмінювалися короткими загадковими поглядами.
— А чому ви не разом? — поцікавилася Галя.
— Ми з нею ще не знайомі..
— Не знайомі-і? — здивувалася Галина.— Чому ж ви не підійдете до неї?
— Не можу,— признався Охрім.
Галина розсміялася:
— Але до мене ви ж підійшли? Ще й так... не дочекавшись моєї згоди.
— До тебе підійшов, а до неї — не можу... Боюсь... Три місяці за нею ходжу,— довірливо сказав Галині,— знаю, що працює малярем, знаю, де живе, а підійти не можу... Ти не думай... Це я зверху такий... бродвейський, а насправжки — темний...
Охрім дедалі більше й більше подобався Галині. Добре обличчя його було всіяне дрібненьким посипом вугільного пилу, що в'ївся в пори, і усмішка була соромлива, як у дівчини.
— Сьогодні в неї день народження. І я прийшов...
— Звідки ж ви дізналися?
— У мене агентура,— сказав таємниче.— Я вчора познайомився з одним хлопцем з їхньої бригади, він мені про неї все розповів. Звуть її Фросинкою... Той хлопець пообіцяв бути сьогодні на іменинах і познайомити з нею... Були переговори, і Фросинка погодилася, бо у неї ніякого ухажора нема. От я й сиджу, як дундук, жду, а його нема... Отак і пропадаю, як в завалі... А ти де працюєш?
І Галина розповіла Охрімові все, змовчала тільки про те, що Мостовий секретар райкому.
— Та як же вони могли повірити?! — обурювався Охрім.— Ти повинна поїхати в редакцію... Паразити... І в тебе ж, Галю, характер! — Охрім налив коньяку Галині й собі. — Давай вип'ємо, колгосп, з робочим класом. Ми тобі пропасти не дамо. Я тебе до себе заберу. У мене предки — порядок. Мама — золото. Лікар. Батько — свій хлопець. Вирішено. Я тебе забираю до себе. Квартира — люкс, три кімнати і... Я тобі свою, Галю, віддам — живи, скільки хочеш. І на роботу влаштуєшся, у нас це просто.
Галині вперше за ці півтори доби стало тепло на душі. Випили.
— Я таких, як ти, колгосп, поважаю. Людина повинна бути горда й міцна. Ти, Галю, молодець.
запевняла когось співачка.
Галині раптом захотілося зробити щось приємне цьому хорошому соромливому Охрімові, і вона, набравшись сміливості, сказала:
— Охріме, я тебе познайомлю з Фросинкою.
І перш ніж Охрім опам'ятався, Галина взяла його за руку і підвела до веселого столу. Всі здивовано дивилися на цю пару.
— Фросинко,— наче давній знайомій сказала Галина.— Ми поздоровляємо тебе з днем народження... І я... хочу познайомити тебе з Охрімом.
Хлопці і дівчата зааплодували, розсміялися, а Фросинка стала раптом серйозною, подала руку Охрімові і прошептала:
— Фросинка... Фросина Володимирівна Мартиненко.
Дівчата посунулись, і за хвилину безмежно щасливий Охрім сидів поруч з Фросиною Володимирівною Мартиненко...
Під кінець вечора вже всі знали, яке горе спіткало Галину, і гуртом вирішували її подальшу долю.
— Підеш у нашу бригаду. Навчимо малярства, будеш як бог.
— Ми заробляємо добре.
— Бригадир у нас — будь здорова! — показали на високу струнку жінку.
— Марія Харитонівна,— відрекомендувалася красива жінка.— Отже, Галю, беру тебе ученицею на два місяці, а потім — сама підеш у плавання. Гуртожиток дамо. Гроші маєш? Позичимо. Давайте за Галину!
— Галя не піде в гуртожиток,— сказала Фросинка.— Вона житиме у нас.
— Теж ідея!
Галина дивилася на Фросинку і ніяк не могла збагнути, на кого вона схожа. Фросинка була висока і струнка... Очі... Розкосі, темні, жагучі... І раптом: Степка! Фросинка була страшенно схожа на Степку. Навіть у руках було все Степчине. І прізвище... Мартиненко... Мартиненко. Щось знайоме... Ні, не знаю...
Охрім провів Фросинку і Галину аж до під'їзду будинку.
— Ми на другому поверсі мешкаємо,— сказала Фросинка і повела Галину вузенькими сходами.
Зустріла їх висока, трохи розповніла жінка, обличчя в неї було вилицювате, але красиве. Та найбільше вражали очі — під крутим зламом брів вони горіли якимось диким вогнем.
— Це моя мама.
— Марта Петрівна.
— Галина.
— Як гулялося, Фросинко?
— Добре, мамо... Я тобі ось що повинна сказати: Галина буде жити у нас. Ми тобі зараз усе розповімо.
І Галині довелось уже втретє за вечір оповідати свою історію. Захопившись власними переживаннями, Галина й не помітила, що коїлося з Мартою Петрівною. Почувши, що Галина з Сосонки, Марта скам'яніла. Тисячі думок терзали, катували її.
— Тобі погано, мамо? — схвилювалася Фросинка.
— Ні, ні... Розказуй, Галю. Про все, про все... Фросинко, залиш нас.
Фрося покірно вийшла на кухню.
Галя розповідала Марті, як вони жили з братами після смерті матері, як бідували, як Полікарп Чугай вночі підкидав їм під хату мерзлі потрощені пеньки.
Марта схилилася на стіл і заридала. Потім рвучко підняла голову і простогнала:
— Степка як, моя Степка?!
* * *
...Галину прописали в гуртожитку будівельного тресту, а жила вона, як і раніше, в Мартиненків. Після того вечора, коли Галина дізналася про страшну таємницю Марти, минуло кілька днів. Немов звільнившись від проклятого тягаря, Марта була спокійною, принаймні так здавалося Галині. Володимир Касіянович Мартиненко, батько Фросинки, тримався так, ніби нічого не трапилося. Був привітний, не дуже балакучий, завжди заклопотаний роботою. Галину вони мало не носили на руках, наче перед нею хотіли спокутувати свій гріх. Єдине, про що попросила Марта Галину,— нічого не розказувати Фросинці, не писати про них у Сосонку.
— Я сама... сама...
— Я взагалі нікому не буду писати,— відповіла Галина.— Я ніколи не повернуся туди...
Та одного вечора у квартиру Мартиненків подзвонили. Фросинка, Галя і Охрім сиділи перед телевізором.
— Це, мабуть, Генка з п'ятої квартири. Подзвонить і тікає. Ой дам зараз! — Фросинка вибігла в коридор, відчинила двері, з кимось поговорила і крикнула: — Галю! Мостовий!
Галина кинулася до дверей, на порозі стояв Мостовий.
— Як ти мене знайшов? — шептала Галина.
— На своїй землі, свої люди... Дурненька ти моя, хіба ти могла б утекти від мене?
Другого дня вони виїхали з Галиною додому. Проводжала їх уся бригада Фросинки і потомствений прохідник Охрім.
* * *
— Клює! — крикнула Галина Сашкові й вибігла з своєї схованки.
Мостовий потягнув удочку, і здоровенний карась випірнув з води.
— Є, є! — кричала Галя.— Це я тобі наврочила! Я!
Сашко з захопленням дивився на щасливе юне обличчя
Галини, потім жбурнув кудись вудку, підхопив її на руки і поніс до річки.
— Не смій, Сашко!
— Скупаю!
— Ой, дурний, я ж одягнена!
— Русалочко ти моя!
— Божевільний!
Сашко розгойдав Галю і кинув у воду.
Галина вибрела з води і помахала Сашкові кулаком:
— Плаття нове і туфлі... Хуліган! Допоможи хоч плаття зняти, поприлипало все.
— Це я можу.— Сашко підхопив краї коротенького платтячка і потягнув догори.— Ти, наче Афродіта, народилася з піни.
Мостовий пригорнув до себе Галину.
— Я так змерзла...
— Ти ж моя маленька,— цілував холодні щоки.
— Задушиш! — кричала вона, б'ючи Сашка кулаком по спині.
— Так його, так! — почувся чийсь голос.— Я б йому ще не так дав!
Галина вирвалася з обіймів чоловіка і ледь не провалилася крізь землю від сорому. На неї дивився Шаблій.
— Пробачте, Павле Артемовичу,— почервонів Мостовий і швидко почав одягатись.
— Це я повинен пробачатися перед вами, вискочив, як Пилип з конопель.
Галина схопила своє платтячко і зникла в кущах.
— Не чекав на вас,— наче виправдовувався Мостовий. — Ніхто не дзвонив.
— Вчора до батька поїхав, переночував, а до тебе по дорозі... Дві області проїхав. Обженуть нас сусіди по буряках,— Шаблій скинув піджак і сів на пеньок.— Є риба?
— Мало. Пересихає Русавка. У Сосонці колись і броду не було, а тепер череду переганяють... Десь болота осушують, а по нас б'є, Павле Артемовичу.
— Так, багато інколи у нас не дуже розумного ентузіазму,— погодився Шаблій.
«Чого він приїхав? — думав Мостовий. — Партактив недавно був, хлібоздачу виконали... Не в гості ж приїхав?»
— Може, перекусимо, Павле Артемовичу?
— Можна. Але перед цим скажи мені, Олександре Івановичу, скільки засіяно озимини у Сосонці?
— Гектарів триста.
— А район Видубецьких гір?
— Почали. Вчора розмовляв з Гайвороном.
— Отже, так, Сашко. Сівбу в районі Видубецьких гір треба припинити. Слухай, слухай,— поклав руку на плече Мостового.— І це ще не все. У Сосонці будуть споруджувати величезне водоймище... гектарів на п'ятсот... Проект на затвердженні...
— Навіщо? — спохмурнів Мостовий.
— Треба. Уран... За рік там виросте місто... Гірничий комбінат, збагачувальна фабрика...
— Будуть шахти?
— Ні, відкритий кар'єр... Дешево...
— А колгосп? — Олександр відчув, як у нього пересохло в горлі.
— Я ще не знаю точно, яку територію займе комплекс, але думаю, що частина земель залишиться.
— Такі землі! — зітхнув Мостовий.— Сосонка за останні роки, Павле Артемовичу, такий розгін взяла... що куди там...
— Знаю... Мені теж шкода, Олександре, але є речі важливіші.
— Розумію. Що я маю робити?
— Треба організувати зустріч будівельникам. Десь за тиждень почне прибувати техніка й матеріали. До зими треба буде побудувати гуртожитки... Але це робитимуть без тебе. Керуватиме будівництвом Арсен Климович Турчин. У нього розмах сибірський... Прекрасна людина, — Шаблій замислився.— А тобі, Олександре Івановичу, випаде, мабуть, найважче... Треба підготувати до цього село, людей. Щоб зрозуміли... Буде потрібно — приїду сам. Добре все продумай, порадься з комуністами, з активом... Поговори з Платоном Гайвороном, то хлопець розумний... Як у нього з дружиною?
— Погано, Павле Артемовичу.
— З серцем?
— Ні... Мабуть, скінчилася любов...
— Жаль.
Шаблій пройшовся по м'якій шовковій траві, а потім знову до Мостового:
— Хочу з тобою порадитись... Ми думаємо забрати Гайворона в обком, у сільгоспвідділ... Погодиться?
— Гадаю, що ні,— після паузи відповів Мостовий.
— Але йому нічого буде робити в Сосонці... Може, там залишиться невеличка бригада — приміський радгосп, а він людина з масштабним мисленням.
— Поговоріть, Павле Артемовичу, з ним.
— Можна його запросити сюди?
— Зараз скажу Микиті, щоб поїхав.
— Тепер ходімо обідати чи вечеряти. Мати мені там чогось наклала...
Побачивши Шаблія з Мостовим, Микита чкурнув у кущі.
— Ти куди?! — зупинив його Шаблій.— Виходь, виходь.
Микита підійшов.
— Здрастуйте, Павле Артемовичу. Юшка буде,— показав на купку карасів і линів.— А це моя Таня.
— Ми вже з твоєю Танею познайомилися... І якби не вона, то я тобі дещо пригадав би...
— Хто старе згадає...— почав Микита.
— Хитрий ти, Микито, як лис... Почекай, почекай, і я тебе прокатаю...
— Привези Гайворона,— сказав Мостовий Микиті і цим поклав кінець розмові.
...Після юшки Шаблій подякував молодицям за обід і підвівся.
— Прошу пробачення, але у мене є справа до Платона Андрійовича. Ми скоро повернемося.
Вони пішли берегом Русавки...
Галина помітила, що Сашко після розмови з Шаблієм став мовчазний.
— Що сталося, Сашо?
— Двадцяте століття стукає в наші двері.
— Хто стукає? — перепитала.
— Уран...