Нічого так не любив Ничипір Сніп, як сіяти. Ця робота була для нього святом душі. Весною чи восени, коли виводив він свою бригаду на поля, хлопці біля агрегатів поралися в білих сорочках. Потім, звичайно, носили пропотілі сатинові чи гімнастерки під засмальцьованими фуфайками, але першого дня сівби, за неписаним законом, встановленим самим Снопом, приходили в білих вишиваних чи в нейлонових сорочках. Ничипір сам перевіряв кожну сівалку, тукові апарати для добрив і лише тоді казав:
— З богом! — Так, мабуть, говорив сотні років тому і його прапрадід, починаючи це святе діло. Потім Ничипір переходив до сучасності.— Змагайтеся, хлопці, але пам'ятайте, що гріш ціна вашим надплановим гектарам, якщо ви зерно в землю покладете абияк. Ото злазь з трактора чи з сівалки й не показуйся ні мені, ні людям на очі. Якщо ж усе до ладу буде — сам носитиму на руках, коли матиму час...
Після такої промови Сніп сідав на однокінну лінійку і їхав до другого агрегату. Колгосп купив для Ничипора мотоцикл з коляскою, але бригадир відмовився.
— Що я з того мотоцикла побачу, Платоне? Миготітиме в очах, а я мушу все бачити... Раніше, сам знаєш, пішки ходив, а зараз важкувато...
Постарів за останні роки Ничипір Сніп, все глухо кашляв, але тримався. Марія вже не раз казала:
— Іди, Ничипоре, на пенсію, спочинеш, хай уже Юхим за тебе поробить.
— Хай він, Марусю, за себе... Як же я вдома всиджу? Може, я й живу, й працюю за інерцією... Розігнався змолоду й досі в борозні... Зупинюсь — кінець мені.
— Невже без тебе не справляться, Ничипоре? Он які хлопці повиростали!
— Справляться,— погоджувався Ничипір,— але я віку свого дожити хочу в строю, а не в обозі... Зірку Золоту одержав та й на призьбу? Що люди скажуть? Що про мене правительство подумає?
— Зірку тобі, Ничипоре, за все твоє колгоспне життя дали... І за хліб, який ти виростив, і за землю, яку зорав та кровію своєю полив.
— То сама ж бачиш, Марусю, що не можна мені без цієї землі... Оце обсіємося, взимку спочину, а там побачимо.
Сьогодні Ничипір Сніп перевів чотири агрегати на Видубецькі гори. Хлопці зайняли ділянки і почали сіяти ще вдосвіта. Ничипір пройшов гони за трактором Юхима, час від часу нахилявся, розгортав вогку землю й брав на долоню зерно, потім знову, ніби золотинку, клав у грунт. За Юхимовим агрегатом тягнулися рівненькі рядочки.
«Добре, сину, добре. Сій. Тільки не забувай за буденною суєтою, що ти робиш. Якщо сповнюється твоє серце радістю хлібороба і ти осмислив своє життя на цій землі, то й думи твої будуть високі й чисті й скажуть про тебе, що ти справжня людина».
«Уже пора й одружитися б Юхимові,— думає Сніп. — Треба, щоб діти були». Хотілося б Ничипору і їх, онуків, закохати в ці поля, щоб росли дужі й мудрі, щоб ніколи не полишили цю землю. Донька Підігрітого — дівчина славна, припала до душі. Як-не-як, хоч батько й у начальстві ходить, а дочка буряки сапає. Не дають спокою Ничипору Снопові ці сапи. Уже й комплексні ланки організували, стараються механізатори, а проривка все ще на руках жіночих... Вчених є стільки, ракети запускають на Місяць, а машини, щоб руки жіночі замінила на буряках, нема... Оце Юхим з Максимом вступили до інституту механізації сільського господарства на заочний відділ, може, вони придумають, як вивчаться?»
Юхим до діла всякого беручкий. І в солдатах прослужив, роду Снопів не зганьбивши, і з села не чкурнув на легкі хліба, як дехто, і в бригаді перший... А ще є пісні Юхимові... То теж Снопова відрада. Може, в їхньому роду й складав хтось пісні, але того не відають люди, а Юхимові пісні співають у селі й по радіо з Києва передавали. Мабуть, то щедра людина, котра дає людям хліб і пісню...
Ничипір зупинив коня і зіскочив з лінійки — під гору було тяжко Архімандриту, і він весь час косив карим оком на господаря.
— І ти втомився. Постаріли ми з тобою, Архімандрите,— Сніп узяв коня за вуздечку й пішов поруч.— Нам би вже з тобою не в гори, а в долини...
На Видубі Сніп прив'язав коня, зняв кашкет і обвів поглядом чорне безмежжя ланів. «Хай би й поховали мене отут,— подумав Ничипір.— Так не хочеться лежати на тому цвинтарі, тісно, у спеку пахне бузиною, а взимку занесе снігами... А тут простір, шугають вітри весняні...» По обличчю, поскородженому густими зморшками, котиться сльоза.
Клятий вітер, запорошує тобі очі... Ничипір швидко витирає сльозу, ніби боячись, що хтось її побачить.
Оглянувся: Архімандрит дивиться. У нього теж котяться з очей важкі сльози. А ти ж чого плачеш? Хіба в тебе не було радісних днів? Ти ж пам'ятаєш, як лошам біг за матір'ю в поле, не забув м'якого вим'я і запаху вечірнього молока? А як молодим жеребчиком, витягнувши довгу шию, мчав ранковими сивими луками і тобі здавалося, що ти літаєш у хмарах? А хіба ти забув, як тебе вперше запрягали у весільного воза? У гриві твоїй були стрічки, грали музики, і ти виривав копитами землю, і летіла вона по всьому білому світі... Ти любив, коли віжки тримав Савка Чемерис. Він завжди знав, чого ти хочеш... Потім Савка почав тебе запрягати і в плуг, і в борони... Ти мусив з ним добувати хліб... Тебе любили, годували вівсом, сіном запашним, своїм кожухом прикривав тебе Чемерис, коли морози сковували землю, а ти возив гній на поле... Не плач, коню...
Ничипір Сніп з торбинки дістав шматок хліба, посипав сіллю й розділив навпіл:
— Бери їж, поснідаємо з тобою.
Їли запашний чорний хліб...
Могла б у тебе бути й краща кінська доля. Міг би ти носити в січі воїнів і чути гул бою, дзенькіт шабель, бачити спалахи пожеж, а потім викрешувати підковами іскри з бруку на парадах... Не журись. Так уже сталося, що інші були в боях, тягнули нескінченні грабарки на Дніпрельстанах та Магнітках, підвозили боєприпаси й забирали поранених... Ти ж — звичайний колгоспний кінь. Ти — прекрасний кінь, і твоє життя прекрасне, бо й ти служив людям. Не плач, коню.
Стишився гуркіт моторів. Ничипір оглянувся: стояв агрегат Максима Мазура. Потім він побачив Гайворонового газика біля трактора Юхима. І той зупинився. Що там у них? Механік же сам перевіряв агрегати. Може, насіння не вистачило? Саме ж сіяти, а вони стоять. Ну, я ж вам! Гайворон поїхав тепер навпрошки до машини Григорія Шпака. Теж зупинив.
Ничипір відв'язав коня і сів у лінійку. Ну, звичайно, з гори Архімандрит біг, як молодий.
Юхим і два сівачі сиділи на рові, курили.
— Чого це ви перекури влаштовуєте? — зупинився Ничипір.
— Ет,— сплюнув рябий Лаврін Питель.— Кінчилося наше сіяння, Ничипоре.
— Запоров машину? У такий час! — накинувся Сніп на сина.
— Тату, чого ви? — Юхим дуже не любив, коли батько лаявся.— Гайворон приїхав і сказав, що не будемо вже засівати видубецькі поля.
— Як не будемо? А хліб де наш родив, хіба не тут? Хе,— посміхнувся Ничипір.— Спритний який!
— Мать, будуть шахти копати,— міркував Питель.— Усе перевернуть догори дном...
— Полєзні скопаємі,— підкинув і своє Петро Сідлак, або по-вуличному Перепічка.— Свердлили цю землю, свердлили й знайшли. Полєзні скопаємі... Секретні...
— Що ти там верзеш? Скопаємі... Нафту знайшли,— підправив Перепічку Лаврін.
— Він мені каже,— засміявся Петро.— У мене на квартирі стояв їхній майстер... Чоловік брехати не буде... Каже: таке знайшли, що тепер Сосонку називають «об'єктом»... А якщо «об'єкт», то, значить, скопаємі секретні. А він мені каже...
— Вйо! — вискочив на лінійку Ничипір.
Видно, Гайворон помітив Ничипора, бо розвернув машину й поїхав навперейми.
— Що ж це робиться, Платоне? — запитав Сніп.— Ти заборонив сіяти пшеницю на Видубецьких горах?
— Я.
— Навіщо?
— Щоб зерно не переводити, Ничипоре Івановичу... Днями тут почнеться будівництво, велике... Є рішення...
— Чиє рішення? Де ж це видано, щоб забороняти сіяти? — Ничипір Сніп так дивився на Гайворона, ніби це він усе вирішив сам.— А чому ж нас не спитали, мене? Мало хто задумає тут будувати... А хліб? Ні, ні. Ти собі знай своє, Платоне, а ми своє. Ми будемо сіяти.
— Ничипоре Івановичу, ми скличемо збори, про все поговоримо... приїдуть учені, розкажуть нам, що ховають у собі наші гори. Так треба для всіх, розумієте? — намагався переконати Снопа.
— Хлопці-і! — гукав Ничипір.— Дава-а-ай! Чого поставали?
Юхим перший почув батьків голос і сів у кабіну. За ним рушили інші агрегати.
— Ничипоре Івановичу,— майже благав Снопа Платон,— не треба, пропаде стільки зерна...
— Те, що в землі,— не пропаде. Сійте, хлопці, сійте, бо ні в кого рука не підніметься на хліб... І в тебе, Гайвороне, теж...
Платон поїхав з Видубецьких гір, по дорозі зустрічав машини, навантажені зерном, і завертав їх до складів.
Ничипір Сніп бачив, як згодом один за одним зупинялися агрегати — закінчилося насіння. Трактористи й сівачі посходилися до бригадира, що сидів у тяжкій зажурі край дороги.
— Що будемо далі робити? — тихо запитав Максим Мазур, наче боявся потривожити Снопову задуму.
— Сіяти,— ні на кого не дивлячись, відказав Ничипір.
— Нема насіння, батьку, чим же ми ці гори засіємо? — Юхим заглянув у сівалку.— Порожня.
— Діла-а-а,— присів навпочіпки біля Снопа Петро Сідлак.— Полєзні скопаємі...
— Може, переведемо трактори в третю бригаду? — несміло запропонував Максим.
— Там сьогодні без нас закінчать,— сказав Грицько Шпак.
Ничипір повільно підвівся з землі, і лише тепер помітили трактористи, що він плакав. Скинув кашкета й витер ним очі.
— Ось що... будемо сіяти... без насіння. Щоб усі бачили, що моя бригада в роботі і ми перед землею не винуваті...
— Та що ви, тату,— Юхим здивовано знизав плечима,— як це без насіння?
— Чого це ми будемо даремно витрачати пальне? — підтримав товариша Максим.
— Пальне,— повторив з докором Сніп.— А душу твою не палить?
— Якщо полєзні скопаємі, то...— Перепічка похитав головою і змовк.
— Треба йти в село,— сказав Юхим.— Там про все й дізнаємось.
— Ходімо,— погодився Шпак.
— Як ви можете залишити оце поле? — на кожному зупинявся поглядом Сніп.
— А нам що? — розтоптав недокурка Лаврін Питель.— Привезуть насіння — посіємо, скажуть шахту копати — почнемо. Одне слово, колгосп.
— А батько в тебе розумний був,— відвернувся Сніп. Хлопці розсміялися.— Чого вам смішно? Сідайте в машини.
— Я не буду волочити порожню сівалку, батьку.
— Будеш!
— Ні,— Юхим узяв з кабіни фуфайку.— Я піду в село.
— Ідіть, усі йдіть. Я сам залишуся, сам,— Сніп повільно відійшов од гурту.
Скреготали гусениці, підминаючи під себе круті гони, сошники сівалок залишали за собою рівні безплідні рядки. Юхим біг поруч з трактором і кричав:
— Тату, зупиніться! Тату!
Але Сніп не чув сина. Сидів у кабіні, подавшись уперед, міцно тримаючи важелі, наче на собі тягнув сівалки. Юхим з останніх сил забіг наперед і став перед трактором.
— Тобі чого? — висунулося з кабіни сіре обличчя Снопа. Здиблений трактор здригався всім своїм могутнім тілом.
— Тату, не смішіть людей, ходімо в село!
— Мені, Юхиме, гірко від того, що тобі смішно,— промовив Сніп, не дивлячись на сина.— Іди.
Юхим відійшов убік, а батько потягнув на Видуб сівалки з одчиненими віками. В короби вривався вітер, і ним засівав гори старий Сніп.
Юхим пройшов ще одні гони за батьком, але той навіть не обернувся. Юхим зрозумів, що зараз ніхто не спинить батька.
Архімандрит довго чекав свого хазяїна. Скубав травичку край дороги, поглядаючи, чи не йде Сніп. «Мабуть, йому набридло їздити на цій вузькій лінійці,— подумав кінь,— і Ничипір вирішив проїхати на тракторі». Щоб нагадати про себе, Архімандрит почвалав на Видуб.
Юхим сподівався побачити біля контори натовп людей, збуджених новиною, але біля правління не було жодної душі. На вулицях теж нікого. «Що за дивина?»— подумав Юхим. Хата була замкнена. І мати кудись пішла. Юхим стояв посеред подвір'я, не знаючи, що йому робити. Скрипнула хвіртка, вбігла Світлана.
— Як твій батько? Погано? Кажи! Я оце як почула...
— Що почула?
— Казала тітка Текля, що йому щось зробилося, то батько поїхав машиною, а люди за ним... Півсела пішло,— Світлана була вражена спокоєм Юхима.— Ти чого посміхаєшся? Може, швидку допомогу викличемо з Косопілля?
— І ти подумала, що мій батько збожеволів?
— Та ні,— виправдовувалась Світлана,— кажуть, що порожні сівалки волочить...
По дорозі додому Лаврін Питель усім зустрічним розказав про дивну поведінку Снопа. Його слова швидко перескакували через перелази, прошмигували в хати, поступово втрачаючи свій первісний зміст, і дійшли до Макара Підігрітого страшною звісткою.
— Ничипір Сніп збожеволів! — повідомив Олег Динька, тримаючись за одвірок, щоб не впасти.
Макар вибіг із сільради на вулицю, зупинив бензовоз і помчав на Видубецькі гори. Він не бачив, як за ним рушила вся Сосонка — молодиці, дітлахи, діди, позаду яких шкандибала ні жива ні мертва Снопиха.
Бензовоз, мов скажений, вилетів на Видуб. Макар вискочив з машини і побіг до трактора. Він не знав, що робитиме, що казатиме Снопові, біг, аби переконатися, що то все неправда. З гори Макар бачив, як по ріллі йшли люди, розмахували руками, наче збиралися штурмувати Видуб. Снопів трактор повільно піднімався вгору, трохи віддалік од нього тягнув лінійку Архімандрит.
Макарові було тяжко бігти, в животі щось булькало, і він перевалювався з боку на бік. Макар зупинився, витер рукавом спітнілого лоба, схопився за кінець паска і затягнув його до краю. Живіт змінив свою форму, але, як тільки Макар набрав повітря для останнього стрибка, мідна пряжка відірвалася і одлетіла метрів на п'ять. Поки Макар шукав її та намагався припасувати, трактор зупинився. З нього зліз Сніп, узяв за вуздечку Архімандрита і пішов назустріч Макарові.
— Доброго здоров'ячка! — протягнув тенорком Підігрітий, намагаючись одшукати якісь зміни в зовнішності Снопа, потім підійшов до сівалок, заглянув.— Усе висіяли, Ничипоре Івановичу?
— Пального нема,— відповів Сніп.— Насіння нема і пального нема...
— Ви що ж, порожні сівалки тягали?
— Тягав... Ходімо, старий,— шарпнув легенько коня за вуздечку.
— Бачите, який переполох зняли? — показав Макар на людей, які чорними ланцюжками розтягнулись по горбах.— Неправильно це, Ничипоре Івановичу.
— Що «неправильно»? — байдуже запитав Сніп.
— Ну, що ви, значить, комуніст і Герой, а тягаєте порожні сівалки й збиваєте народ з лінії...
— Макаре, помовч, ради бога! Не можу я зараз тобі нічого сказати,— тамував свою печаль Сніп.
Архімандрит слухняно пішов за господарем.
Марія побачила, як Ничипір спустився з гори.
— Ничипоре-е-е! — махала йому хусткою.
Упізнав Сніп дружину, зупинив коня. — Що ти тут робив? Такого наслухався!
— Прощався з Видубом... Сідай, поїдемо далі, Марусю.
Ничипір посадив дружину поперед себе, накинув на її плечі фуфайку, бо почав накрапати дощ.
А тим часом Макар Підігрітий, оточений з усіх боків сосончанами, долав видубецькі горби та долини.
— Кажу вам ще раз,— уже хрипів Макар,— що товариш Ничипір Сніп живий і здоровий. І сівалки були повні зерна.
— А Лаврін божився, що порожні волочив!
— Ой боже мій, що ж там зародить!
— Відродили вже своє Видубецькі гори...
— Це ж погибель настане!
— Ви свідомі чи ви несвідомі? — допитувався Макар. — Кажу вам, як голова сільради, що все йде по плану...
— Поле ж ти, наше поле, а ми твої колосочки! — залилася сльозами Текля.— Ніхто ж тебе не засіє, ніхто твого цвіту не побачить...
— Чого репетуєш, Текле?
— Хай би вони провалилися, щоб я за тими горбами плакала!
— Ти така, що й города свого віддала б!
— Що ж воно, Макаре, буде на тих горах?
— Індустрія! — багатозначно проголосив Макар.— Ми в Гайвороном усе вам розкажемо, а зараз не можу, бо з мене пара йде.
— Менше сала треба їсти.
— То у мене від серця, а не від сала.
Гурт усе рідшав. І до сільради Макар прийшов сам. Подзвонив до контори колгоспу:
— Де Гайворон?
— На бюро райкому.
* * *
Карта займала майже всю стіну в кабінеті Олександра Івановича Мостового. Це було перше, що побачив Платон, відчинивши двері.
— Пробачте, що запізнився,— звернувся Гайворон до Мостового.
— На бюро райкому не запізнюються,— замість Мостового відповів сивий чоловік, постукуючи олівцем по столу.
— Я знаю,— Гайворон розгублено дивився на присутніх, — але я не міг раніше приїхати.
— Сідай,— сказав Мостовий.
— Я прошу дати пояснення, чому ви запізнилися? — наполягав сивий чоловік.— До речі, ви де працюєте?
— Це голова сосонського колгоспу Гайворон,— пояснив Мостовий.
— Тим більше. Коли вас викликають до райкому, треба кинути все, і... нас не цікавить, що ви робили.
— Даремно. Пробачте, не знаю, хто ви,— сідаючи в кутку, відповів Платон.
— Це товариш Валинов, заступник голови облвиконкому по промисловості,— відрекомендував Мостовий, переглянувшись з Арсеном Климовичем Турчиним, який стояв біля карти.
— Ні, ви мусите знати, що я робив, товаришу Валинов! — сказав Гайворон.— Я стояв на дорозі й завертав машини з насінням, щоб Ничипір Сніп не засіяв Видубецькі гори... Не хотів би, щоб ви були на моєму місці...
— Кажіть далі, Арсене Климовичу,— обірвав Гайворона Мостовий.
Платон дивився на карту, впізнавав контури полів, звивисту течію Русавки, руді силуети Видубецьких гір, ліси й луки, вулиці села... Гайворон міг би зараз стати біля цієї карти і розказати все про свою Сосонку, про те, що вже зробили і про що мріяли. Але каргу коментував Арсен Климович Турчин — начальник будівництва Сосонського рудника, або об'єкта під назвою «Факел».
— Видубецькі гори виявилися щедрі,— вів далі Турчин,— і ми будемо розробляти поклади відкритим способом. Це дасть величезний економічний ефект, якщо врахувати, що сосонська руда має високу валову цінність. Цим терміном ми визначаємо відпускну ціну металу, що його вміщує одна тонна руди... Будівництво розпочнемо із спорудження житла для робітників і службовців, дитячого садка, магазинів. План нашого міста готовий, і незабаром архітектори зможуть доповісти вам детальніше... Ще цієї осені почнемо прокладати залізничну колію від Косопілля до Сосонки і будівництво греблі на Русавці, щоб весняні води вже заповнили водоймище.
— Яку площу займе Русавське водоймище? — запитав Гайворон.
— У межах п'ятисот гектарів,— Турчин обвів олівцем площу на карті.
— У попередньому проекті водоймища не було,— сказав Гайворон.
— Так, Платоне Андрійовичу, не було,— погодився Турчин — Але зараз виникла необхідність збудувати й збагачувальну фабрику... Води треба — море... У вас ще є запитання?
— Є. Скільки гектарів землі займе «Факел».
— Я вже говорив, що перша черга будівництва — кар'єрні поля й збагачувальна фабрика з усіма службами — займуть дві тисячі гектарів.
— Ясно? — запитав Валинов.
Гайворон не відповів.
— Уряд республіки звернувся з листом до колгоспників Сосонки, — сказав Мостовий, — і до районних організацій, сподіваючись, що ми всі правильно зрозуміємо важливість «Факела» для країни й передамо ці землі в розпорядження відповідного міністерства. Я ознайомлю вас з цим листом перед тим, як вручимо його членам колгоспу «Рідне поле». Усі збитки, пов'язані з будівництвом об'єкта, держава відшкодує артілі. Гадаю, що комуністи Сосонки, всі колгоспники гідно зустрінуть будівельників.
— Що скажете, товаришу Гайворон? — поцікавився Валинов.
— Я нічого не можу зараз сказати.
— Як це зрозуміти? — Валинов усім тулубом повернувся до Гайворона.— Ви повинні доповісти бюро, як іде підготовка до будівництва і так далі.
— Нічого я не можу вам доповісти, бо сам тільки тепер дізнався про масштаби будівництва, — промовив Гайворон.— Я думав, що йдеться про сто п'ятдесят — двісті гектарів, а виходить, що ми повинні віддати майже всі наші поля.
— Що за настрої? — встав з місця Валинов.— Ви повинні радіти, що такий об'єкт споруджують саме у вашому селі, що вам виявлено таке високе довір'я. Вам що, жалко землі, товаришу Гайворон?
— Жалко.
— Чуєте? — Валинов звернувся до Мостового.— Це говорить не обиватель, а голова колгоспу, член бюро! Це ж хуторянська психологія. Моя земелька, мій садочок...
— А вам не жалко землі? — тихо спитав Платон.
— Ні. Якщо треба — значить, треба,— відкарбував кожне слово Валинов.— У нас землі вистачить.
— Ми повинні думати з вами, товаришу Валинов, не лише про сьогоднішній День,— Гайворон почув голос Турчина. — Мені, наприклад, шкода сосонських полів... і я розумію душевний стан людей, які виросли на тій землі... І Гайворона розумію.
— Звичайно, звичайно, Арсене Климовичу,— виправдовувався Валинов,— але зараз нам не до лірики. Треба зобов'язати рішенням бюро товариша Гайворона забезпечити в Сосонці організовану зустріч перших будівельників, підготувати відповідні виступи, і взагалі атмосферу, настрій... і негайно провести збори...
— Рішеннями атмосфера й настрій не створюються, і те, що ми будемо робити, йтиме не від наказу, а від сердець,— одказав Гайворон.— А щодо моєї хуторянської психології, яку ви вбачаєте в любові до «земельки» й «садочків», скажу вам, товаришу Валинов: з такою «психологією» я й помру, бо я хлібороб.
— У першу чергу ви — комуніст! — патетично вигукнув Валинов.
— Тому я понад усе люблю нашу землю.
— Товариші, здається, ми трохи відійшли від теми,— бажаючи припинити суперечку, сказав Мостовий.
— Усе по темі, Олександре Івановичу,— задумливо мовив Турчин.
— Гаразд,— примирливо посміхнувся Валинов,— будемо сподіватися... Зрештою, товариш Гайворон відповідатиме партійним квитком.
— Що за тон, товаришу Валинов? — скипів Гайворон.— Навіщо ви залякуєте мене й ображаєте господарів тієї землі? Уряд з душевними словами звертається до колгоспників Сосонки, а ви...
— Я закликаю тебе до порядку, Гайворон! — обірвав Мостовий.
— Якщо можна, давайте зробимо перерву,— запропонував Турчин.— Підемо в сад. Подивіться, які барви!
Мостовий відчинив вікно, і кабінет виповнився ароматом осіннього саду.
* * *
Вигарніла за останні роки Світлана. На очах своїх подруг вона з товстенької рудуватої «президентші» перетворилася на ставну, вродливу дівчину. Рудувата коса, що не давала їй спокою навіть у дівочих снах, після довгих консультацій з дівчатами й журналами мод була безжально відчикрижена косопільським перукарем перед самим поверненням Юхима з армії.
— Ви себе впізнаєте? Ні, ви скажіть, пізнаєте? — допитувався перукар у Світлани,— Ви мусите носити таку зачіску. Хай волосся вільно спадає на ваші плечики, боже вас борони підрізати вище! Модно, елегантно...
— А коли я сапатиму буряки, то волосся лізтиме в очі.
— Це не біда. Ви маєте карбованця? Якщо нема, то я вам позичу...
— Маю,— сказала Світлана.
— Ви йдете в універмаг, купуєте собі чорну стрічку й зав'язуєте її отак,— показав перукар.— Така зачіска зветься кінський хвіст... Зручно й дуже вам до лиця, я вже не кажу, що колір вашого волосся дуже модний і ефектний. А коли ви ще будете мити голову хною, то з усього району з'їжджатимуться хлопці, щоб подивитися на вас.
Хлопці з усього Косопільського району не приїздили до Сосонки, щоб поглянути на Світлану Підігріту, але подруги, побачивши її, охнули. До приїзду Юхима і Максима з армії Софія з Світланою готувалися ще з літа. Майже щовечора в хаті Макара Підігрітого влаштовувалися своєрідні виставки жіночого одягу. Дівчата шили самі по новітніх моделях Москви, Києва й Парижа, щоправда, з деякими змінами, бо ніхто зразу не наважився показатись на вулицях Сосонки в міні-сукні. Але після деяких роздумів Світлана ризикнула й прийшла до клубу в такій спідничці, що дівчата вдруге охнули, а потім і собі почали нещадно вкорочувати свої сукні.
...Після урочистої вечері, яку влаштували Снопи й Мазури на честь своїх синів, після довгих оповідей і розмов Максим і Юхим, нарешті, вибралися з-за столу і, кивнувши Світлані й Софії, прошмигнули в двері. Юхим і зараз не пам'ятає, де поділися тоді Максим з Софією. Вийшли на подвір'я разом, а за хвилину немов крізь землю провалилися.
— Здрастуй, Світланко,— пересохлими губами прошептав Юхим.
— Здрастуй...
Вони поцілувалися.
— Чекала мене?
— Чекала. Ти любиш мене, Юхиме?
— Я ж тобі писав...
— А тепер скажи...
— Люблю, Світланко. Я пісню про тебе склав...
— Спасибі... Значить, любиш?
— Та кажу ж тобі... люблю...
І після цього Юхим жодного разу не повторив цього слова. Може годинами просидіти з нею, про все говоритиме, пісні співатиме, а як тільки Світлана:
— Любиш мене, Юхиме?
— Ти ж знаєш...
Софія хвалилася, що на Новий рік весілля у них буде з Максимом, а цей — ні пари з уст. Звичайно, Світлана нікому не говорить, що вже й сукня біла у неї є, й фата в шафі лежить і що вийшла б вона за Юхима хоч сьогодні...
Вони сидять одне проти одного. Юхим тихенько перебирає ґудзички баяна, і задушевна мелодія розливається по хаті. У Юхима приємний голос, і здається Світлані, що цю пісню вона вже знає давно-давно...
— Як ти назвав цю пісню, Юхиме?
— «Чорні гони...»
Сосонка дуже пишалася своїм композитором Юхимом Снопом. Першим виконавцем його пісень був Михей Кожухар, а після нього вже співали село й район. А недавно Юхимову пісню проспівав Дмитро Гнатюк по радіо. Прислав він Юхимові і теплого листа, поздоровив. Тепер цю пісню співали по всій республіці. Юхима запрошували взяти участь у конкурсах, журнали й газети пропонували йому свої сторінки, але він не поспішав:
— Я не вмію швидко писати, пісня повинна народитися.
Старий Сніп був щасливий, що в його хаті народжуються пісні, але знаку не подавав.
— Гадаю, Михею, що пісню може кожна людина скласти... Не багато, а одну може...
— Нічого ти в цім ділі не тямиш,— відмахувався Кожухар.— Щоб скласти пісню, треба мати хист великий...
— До всього треба мати хист.
— Правильно,— погоджувався Кожухар,— але природа кожному народові уділяє різні таланти, щоб він процвітав... Отак. Тобі вділено хист хліб сіяти, а твоєму синові — ще й пісні складати, щоб хліб твій не був прісний і тяжкий... Без пісні чоловік жити не може, бо тоді його душа всихає і стає маленька, зла.
Коли Юхим одержав перший гонорар за свою пісню, Ничипір Іванович порадив:
— Ти, сину, відішли ці гроші, на піснях не можна заробляти.
— Так усім же платять, композиторам, бо це теж праця...
— То інша річ, вони з цього хліб їдять, а ти на тракторі заробляєш. Відішли... А якщо вже не можна, то купи за них піонерам барабана і... ще там щось...
— Добре, тату, — сказав Юхим і купив у Косопіллі шість барабанів для піонерських загонів...
Стих останній акорд.
— Цю пісню я дарую тобі, Світлано.
— Мені ще ніхто не дарував пісень, — Світлана обняла Юхима й поцілувала в щоку. — Це ти вже другу пісню даруєш...
— Чому другу? — не зрозумів Юхим.
— Першу ти колись подарував Степці... разом з транзисторним приймачем. Забув? Не гнівайся, але ж то правда...
— Правда...
— Загубила вона твій дарунок...
— Навіщо ти згадуєш про це? То було давно...
— Тобі неприємно згадувати? — Світлана бачить, як холодніють його очі.
— Чому? Степка — гарна дівчина.
— Ти шкодуєш, що не дісталася тобі? — Світлана от-от заплаче.
— Чудненька,— Юхим пригорнув Світлану.— Я просто кажу те, що є, а шкодую не я.
— Знаю, це я так... А Софія заміж виходить, — зітхає Світлана.
— Давно пора,— засміявся Юхим, потім підхопив Світлану на руки й закрутився по хаті.— А ти хочеш заміж, хочеш? Скажи! Скажи!
— Та скажи вже йому,— гукає з порога Юхимова мати.
Юхим розгубився, так і стояв з Світланою на руках. А тут ще й батько в хату.
— Куди це ти її, сину, несеш?
— Я... туди, тату... оце несу,— не міг отямитися Юхим.
— Та навіщо? — Ничипір Сніп, обійшовши сина з Світланою на руках, повісив кашкет на кілочок.— Хай уже в нас буде, не викидати ж таке добро.
— Щоб ти вчадів, старий,— засміялася Марія,— отаке про дівчину сказати!
— Посади її, посади,— легенько доторкнувся до синового плеча Ничипір.— Отак.
Юхим обережно посадовив Світлану на лаву:
— Це ми, тату... значить, так... Світлана зайшла...
— То я ж кажу, хай залишається та нашою буде,— підійшов до Світлани, погладив долонею по голові, наче маленьку.— Будеш нашою, Світланко?
— Не знаю... не знаю,— зашарілася.
— Буде, тату, буде,— сказав Юхим.
— От і добре, діти. Давай, Марусю, обідати.
Марія і Світлана заходилися біля столу, накрили його білою скатеркою, дістали посуд. Ничипір помив руки й покликав Юхима в іншу кімнату:
— Дай мені, сину, білого паперу й ручку з чорним чорнилом.
— Що ви збираєтесь писати, батьку?
— Напишу Гайворону заяву... Хай знімають мене з бригадира... я вже розпрощався з полем і з горами Видубецькими...
— Тату, не можна так.
— Я землі і людей не обманював ніколи. А якщо довелося Снопові волочити порожні сівалки, значить, земля мені вже не віритиме. Отож давай мені паперу і ручку з чорним чорнилом.
Юхим знав, що зараз перечити батькові марно, а тому дістав із шухляди папір, автоматичну ручку і поклав на столі.
Сніп помовчав, пройшовся по кімнаті, а потім підступив до сина.
— Ти, Юхиме, зроби для мене... одне слово, напиши, сину, мені пісню про Видубецькі гори... високі-високі... Що й пташка до вершин їх не долетить... а стоять вони засіяні... Хто ж засіяв їх? А засіяли їх хлібом-пшеницею славні хлопці-молодці з доброго роду... Чорні хмари наступають, білим снігом засипають,— вони ж зеленіють... Склади мені, сину, пісню...