На лівому боці Нілу, на околиці північного передмістя Мемфіса, лежав маєток, який наступник трону подарував Сарі, доньці іудея Гедеона.
Це була квадратна ділянка землі, моргів на тридцять п’ять; з даху будинку її всю було видно як на долоні. Садиба лежала на схилі пагорка чотирма ярусами. Два найбільші нижні яруси щороку заливала нільська вода, там вирощували збіжжя й городину. На третьому ярусі, куди повінь не завжди доходила, росли пальми, смоковниці та інші плодові дерева. Четвертий, верхній, ярус був засаджений маслинами, виноградом, горіхами та каштанами, серед яких стояв будинок.
Будинок був дерев’яний, двоповерховий, як звичайно, з терасою, над якою здіймався полотняний намет. Внизу жив чорний раб Рамзеса, вгорі — Сара з своєю родичкою ї служницею Тафет. Будинок був обгороджений муром з невипаленої цегли, а за ним, трохи віддалік, стояли хліви для худоби й мазанки, де жили слуги й доглядачі.
Покої Сари були невеликі, але гарно прибрані. На підлозі лежали килими, на вікнах і дверях висіли різнобарвні смугасті завіси. Були там різьблені ложа й крісла, інкрустовані скрині для одежі, на одній і на трьох ніжках, а на них вазони з квітами, високі глеки для вина, шкатулки з пляшечками пахощів, золоті й срібні чарки та келихи, фаянсові вази й миски, бронзові світильники. Кожна, навіть найменша річ з меблів чи посуду була оздоблена різьбою або кольоровими візерунками, кожне вбрання — гаптуванням і торочками.
Вже десять днів жила в цій схованці Сара, від страху й сорому криючись від людей, так що майже ніхто з челяді досі її не бачив. У своїм завішенім покої вона шила, ткала полотно на маленькому верстаті або плела вінки з живих квітів для Рамзеса. Інколи дівчина виходила на терасу і, обережно розсунувши запону полотняного намета, дивилась на Ніл, де було повно човнів, у яких веслярі співали веселих пісень, або, підвівши очі, з тривогою поглядала на сірі пілони царського палацу, що височів на другому боці Нілу, мовчазний і похмурий. А потім вона знову верталася до своєї роботи і кликала Тафет.
— Сиди тут, біля мене, — казала вона, — що ти там робиш унизу?
— Садівник приніс фрукти, а з міста прислали хліб, вино й птицю; я мусила, це прийняти.
— Сиди тут і розмовляй зі мною, бо мені страшно.
— Дурненьке ти дівча! — відповідала, сміючись, Тафет. — До мене першого дня теж страх виглядав з кожного кутка, але як вийшла за мур, все минуло. Кого мені тут боятись, як усі падають переді мною на коліна? А перед тобою, то вже, мабуть, ставали б на голови!.. Вийди в сад, там гарно, як у раю. Заглянь у поле, подивися, як жнуть пшеницю. Сядь у різьблений човен; перевізники сохнуть з нудьги, хочуть тебе побачити й повозити по Нілу.
— Я боюсь…
— Чого?
— Хіба я знаю?.. Поки шию, мені здається, що я в нашій долині і що ось-ось прийде батько. А як вітер відгорне завісу на вікні і я побачу згори цей великий-великий край — мені ввижається… знаєш що? Що мене схопив яструб і заніс у своє гніздо на скелі, звідки зійти не можна…
— Ех, ти! Якби ти бачила, яку ванну прислав сьогодні царевич, — мідну ванну!.. А який триніг для вогнища, які горщики й рожни!.. Щоб ти знала, я сьогодні посадила дві квочки, незабаром у нас будуть курчата…
Після заходу сонця, коли ніхто не міг її бачити, Сара ставала сміливіша. Вона виходила на терасу й дивилася на Ніл. Коли вдалині з’являвся човен, освітлений смолоскипами, що кидали на чорну воду вогнисто-криваві смуги, Сара обома руками притискала своє бідне серце, що тріпотіло, мов спіймана пташка.
Це плив до неї Рамзес, і Сара сама не розуміла, що з нею діється. Чи це радість перед зустріччю з красенем, якого вона покохала в рідній долині, чи тривога, що знов побачить великого пана й володаря, який її бентежив.
Якось, саме перед суботою, вперше, відколи Сара оселилася в цьому маєтку, до неї прийшов батько. Сара з плачем кинулась до нього, сама обмила йому ноги і покропила голову пахощами, вкриваючи батька поцілунками. Гедеон був немолодий уже чоловік, з суворими рисами обличчя. На ньому була довга, по кісточки, сорочка, внизу оздоблена барвистою мережкою, а поверх неї жовтий каптан без рукавів, що, мов накидка, спадав на груди й на спину. Голову прикривала невелика гостроверха шапочка.
— Ти тут! Ти тут! — вигукувала Сара, знову осипаючи поцілунками батькові руки й голову.
— Я й сам дивуюсь, що я тут! — сумно відповів Гедеон. — Я крався по саду, мов злодій: Дорогою з Мемфіса мені здавалося, що всі зустрічні єгиптяни показують на мене пальцями, а кожен єврей плює.
— Але ж ти, батьку, сам віддав мене царевичеві!.. — мовила стиха Сара.
— Віддав, бо що я мав робити? Зрештою мені так тільки здається, Що на мене показують пальцями і плюють. Єгиптяни, які мене знають, кланяються тим нижче, чим вище стоять самі. Відколи ти живеш тут, наш пан Сезофріс не раз казав, що треба розбудувати мій дім; пан Хаїрес подарував бочку найкращого вина, а сам найдостойніший наш номарх прислав довіреного слугу запитати, як твоє здоров’я та чи не пішов би я до нього управителем?
— А євреї? — спитала Сара.
— Що євреї?.. Вони знають, що я згодився не з доброї волі. Ну, а проте кожен хотів би, щоб і над ним вчинили таке насильство. Хай нас усіх бог розсудить. Скажи краще, як тобі тут живеться?
— На лоні Авраама не буде їй краще, — озвалася Тафет. —
Цілий день, приносять нам садовину, вино, м’ясо, хліб — чого тільки душа забажає. А яка в нас ванна! Вся мідна… А яке кухонне начиння!..
— Три дні тому, — перебила її Сара, — був у мене фінікієць Дагон. Я не хотіла його бачити, але він так наполягав…
— Він дав мені золотий перстень, — втрутилась Тафет.
— А мені сказав, — мовила Сара, — що він орендар у мого пана. Подарував мені два браслети на ноги, перлові сережки і шкатулку пахощів з країни Пунт.
— За що ж він тобі це подарував? — спитав батько.
— Не знаю. Він просив тільки, щоб я добре до нього ставилася й інколи казала моєму панові, що Дагон — його найвірніший слуга.
— Ти дуже скоро збереш цілу скриню сережок і браслетів, — мовив, усміхаючись, батько. — Ох, — додав він, помовчавши, — швидше збирай багатство, і тікаймо до нашої землі, бо нам тут завжди буде лихо. Лихо, коли зле, а ще більше лихо, коли добре.
— А що на це скаже мій пан? — сумно спитала Сара. Батько похитав головою.
— Не мине й року, як твій пан покине тебе, а інші йому допоможуть. Якби ти була єгиптянка, він узяв би тебе в свій дім, але єврейку…
— Покине?.. — повторила Сара, зітхнувши.
— Навіщо журитись тим, що буде: все в руках божих! Я прийшов, щоб побути з тобою в суботу.
— А в мене є чудова риба, м’ясо, коржі й кошерне вино, — швидко докинула Тафет. — В Мемфісі я купила семисвічник і воскові свічки. В нас буде краща вечеря, ніж у самого пана Хаїреса.
Гедеон вийшов з донькою на терасу. Коли вони залишилися вдвох, він сказав:
— Тафет розказувала мені, що ти весь час сидиш у своєму покої. Чому? Треба виходити хоч у сад.
Сара здригнулась.
— Я боюсь, — шепнула вона.
— Чого ж тобі боятися свого саду? Ти ж тут пані, велика
пані…
— Раз я вийшла в сад удень… Мене побачили якісь люди і почали перемовлятися між собою: «Дивіться, це та єврейка наступника трону, через яку запізнюється розлив Нілу».
— Дурні вони, — відповів Гедеон. — Хіба це вперше розлив Нілу запізнюється на цілий тиждень? Ну то виходь поки що вечорами.
Сара здригнулась ще дужче.
— Не хочу, не хочу!.. — скрикнула вона. — Якось я вийшла ввечері туди, де ростуть маслини. Раптом на бічній стежці, мов тіні, з’явилися дві жінки. Я злякалась і хотіла втекти.
Тоді одна з них, молодша й нижча на зріст, схопила мене за руку, кажучи: «Не тікай, ми хочемо на тебе подивитись». А друга, старша й вища, зупинилася за кілька кроків від мене й глянула мені в очі… Ой батьку, я думала, що скам’янію!.. Що то була за жінка… що за погляд!..
— Хто ж це міг бути? — спитав Гедеон.
— Та старша схожа була на жрицю.
— І нічого тобі не сказала?
— Нічого. Тільки, коли вони вже пішли і зникли за деревами, я почула голос, певне, старшої, яка промовила: «Вона й справді гарна…»
Гедеон замислився.
— Може, то були якісь вельможні пані з двору фараона? — мовив він.
Сонце сідало, і на обох берегах Нілу зібрались великі юрби людей, що нетерпляче дожидали сигналу про розлив, який і справді запізнився. Вже два дні віяв вітер з моря, і річка позеленіла; вже сонце поминуло зірку Сотіс, але вода в жрецькому колодязі в Мемфісі не піднялась і на палець. Люди непокоїлись, тим більше що, як сповіщали, у Верхньому Єгипті розлив почався вчасно і начебто мав бути навіть більший, ніж звичайно.
— Що ж затримує Ніл під Мемфісом? — запитували стурбовані хлібороби, з хвилюванням очікуючи сигналу.
Коли на небі заблимали перші зорі, Тафет накрила стіл в їдальні білою скатертю, поставила свічник, засвітила в ньому сім свічок, присунула три стільці й оголосила, що зараз подасть суботню вечерю.
Тоді Гедеон покрив голову і, піднявши над столом руки, мовив, дивлячись у небо:
— Боже Авраама, Ісаака й Іакова, ти, що вивів народ наш з землі єгипетської, ти, що дав вітчизну невільникам і вигнанцям, ти, що уклав вічний союз з синами Іуди… Боже Єгова, боже Адонай, дозволь нам спожити без гріха плоди ворожої землі, врятуй нас від смутку й страху, що огортають нас тут, і поверни на береги Іордану, які ми залишили на славу тобі…
Раптом з-за муру долинув голос:
— Вельможний Тутмос, найвірніший слуга його святості фараона й наступника трону…
— Хай живуть вони вічно!.. — озвалося кілька голосів із
саду.
— Вельможний пан, — вів далі перший голос, — посилає свій привіт найкращій троянді Лівану.
Коли він замовк, залунали звуки арфи і флейти.
— Музика! — вигукнула Тафет, плещучи в долоні. — Ми святкуватимемо суботу з музикою.
Сара та її батько, спершу налякані, засміялися й сіли до столу.
— Хай собі грають, — мовив Гедеон, — їхня музика не зіпсує нам апетиту.
Флейта й арфа програли вступ, а тоді тенор заспівав:
— «Ти найвродливіша за всіх дівчат, що дивляться на себе в води Нілу! Волосся твоє чорніше за пір’я крука, очі лагідніші від очей лані, що тужить за своїм козеням. Стан твій стрункий, як пальма, а лотос заздрить твоїй чарівній красі. Перса твої — як виноградні грона, що їх соком упиваються царі».
Знов залунали звуки арфи й флейти, і голос співав далі:
— «Прийди, відпочинь у саду. Слуги твої принесуть келихи і різні напої! Прийди, відсвяткуємо цю ніч і світанок, що по ній настане. В затінку моїм, в затінку смоковниці, що родить солодкі плоди, твій коханець спочине біля тебе з правого боку, а ти напоїш його і будеш покірна всім його бажанням…»
І знову арфа й флейта, а за ними — знову спів:
— «Я мовчазної вдачі, ніколи не розказую того, що бачу, і солодкого смаку моїх плодів не отруюю марними словами».