34697.fb2
У місяці хояк, від половини вересня до половини жовтня, води Нілу досягли найвищого рівня і почали потроху спадати. В садах збирали плоди тамаринду, фініки й оливки, а дерева зацвіли вдруге.
В цей час його святість Рамзес XII залишив свій сонячний палац під Мемфісом і з великим почтом, на кількох десятках пишно оздоблених суден, поплив, до Фів дякувати богам за добрий розлив, а заразом принести жертви в гробницях вічно живих предків…
Всемогутній володар дуже ласкаво попрощався із своїм сином і наступником, але державні справи на час своєї відсутності доручив Гергорові.
Царевич Рамзес так боляче відчув цей вияв царської неласки, що три дні не виходив із свого палацу, нічого не їв і тільки плакав. Потім перестав голитись і перебрався в маєток до Сари, щоб не зустрічатися з Гергором і водночас зробити прикрість матері, яку вважав причиною своїх нещасть.
Другого ж дня в цьому тихому, куточку його відвідав Тутмос, який привіз із собою два човни з музикантами і танцівницями, та ще один — повний кошів із стравами, квітів та глеків з вином. Але царевич вирядив музикантів і танцівниць назад і, покликавши Тутмоса до саду, сказав йому:
— Напевно, тебе прислала сюди моя мати (хай живе вона вічно!), щоб розлучити мене з єврейкою? Отже, перекажи її величності, що, якби Гергор став не тільки намісником, а навіть сином мого батька, я робитиму те, що мені подобається. Я їх добре знаю… Сьогодні вони схочуть позбавити мене Сари, а завтра — влади. Я їм доведу, що вмію стояти на своєму.
Царевич був роздратований. Тутмос знизав плечима й відповів:
— Як буря заносить птаха в пустелю, так гнів викидає людину на берег несправедливості. Чи ж можна дивуватися, коли жерці невдоволені, що наступник трону зв’язав своє життя з жінкою чужої землі й віри? Правда, Сара їм не подобається, тим більше що вона в тебе одна. Якби ти, як усі молоді вельможі, мав кілька жінок, і різних, ніхто б не звертав уваги на єврейку. Але що поганого жерці зробили Сарі? Нічого… Навпаки, один жрець навіть захистив її від розлюченої юрби розбишак, яких ти милостиво звільнив з в’язниці.
— А моя мати? — перебив царевич. Тутмос усміхнувся:
— Твоя шановна матінка любить тебе, як свої очі й серце. Звичайно, їй теж не подобається Сара, але знаєш, що мені якось сказала її величність цариця?.. Щоб я відбив, у тебе Сару!.. Он який вигадала жарт! На це я відповів їй теж жартома: «Рамзес подарував мені зграю гончаків і двох сірійських коней, коли вони йому набридли; може, він колись віддасть мені й свою коханку, яку я змушений буду прийняти, та ще й, мабуть, не саму».
— І не сподівайся. Тепер я нікому не віддам Сару, і саме тому, що через неї батько не призначив мене намісником.
Тутмос похитав головою.
— Ти дуже помиляєшся, — відказав він. — Так помиляєшся, що мене це навіть лякає. Невже ти й досі не збагнув, чому на тебе впала царська неласка, хоч це знає кожна розумна людина в Єгипті?..
— Нічого не знаю…
— Тим гірше, — збентежено мовив Тутмос — Хіба ти не знаєш, що після маневрів воїни, а надто грецькі, по всіх шинках п’ють за твоє здоров’я?
— Для цього вони й одержали гроші.
— Так, але не для того, щоб кричати на все горло, що ти, сівши на престол після його святості (хай він живе вічно!), почнеш велику війну, після якої в Єгипті настануть зміни… Які зміни? І хто за життя фараона насмілюється говорити про плани наступника?..
Царевич спохмурнів.
— Це одне, але скажу тобі й друге, — вів далі Тутмос, — бо зло, як гієна, ніколи не ходить само. Чи знаєш ти, що селяни співають пісні про те, як ти звільнив розбишак із в’язниці, і — а це ще гірше — кажуть, що ти, сівши на престол, скасуєш податки?.. До того треба додати, що коли серед селянства починалися балачки про несправедливість та про податки, завжди вибухали заколоти. І тоді або зовнішній ворог вдирався в ослаблену країну, або Єгипет розпадався на стільки частин, скільки в ньому було номархів… Подумай сам, нарешті, чи ж годиться, щоб у Єгипті чиєсь ім’я вимовляли частіше, ніж ім’я фараона? І чи можна, щоб хтось ставав між народом і нашим володарем? Якби ти дозволив, я б розповів тобі, як на все це дивляться жерці.
— Звичайно, кажи…
— Так от. Один велемудрий жрець, що з башти храму Амона спостерігає рух небесних світил, вигадав таку притчу: «Фараон — це сонце, а наступник трону — місяць. Коли за світосяйним богом місяць посувається здалека, — буває ясно вдень і ясно вночі. Коли ж місяць підступає занадто близько до сонця — він сам зникає, а ночі бувають темні. Та коли трапиться так, що місяць стане перед сонцем, тоді настає затемнення і великий переполох у цілому світі…»
— І всі ці теревені, — перебив Рамзес, — доходять до вух його святості?.. Лихо на мою голову!.. Краще б я не був царським сином!..
— Фараон, як земний бог, знає про все, але він надто могутній, щоб зважати на п’яні вигуки воїнів або на перешіптування селян. Він розуміє, що кожен єгиптянин віддасть за нього життя, і ти — перший.
— Правду кажеш!.. — відповів засмучений царевич. — Але в усьому цьому я бачу нову підступність і підлоту жерців, — додав він жвавіше. — Виходить, я затьмарюю велич фараона, коли звільняю невинних з в’язниці або не дозволяю орендареві стягати з моїх селян несправедливі податки? А коли достойний Гергор керує військом, призначає полководців, провадить переговори з чужоземними князями, а моєму батькові полишає тільки молитися…
Тутмос затулив вуха і аж затупотів ногами:
— Замовкни! Замовкни!.. Кожне твоє слово — блюзнірство. Державою править тільки його святість, і все, що діється на землі, робиться з його волі. Гергор — слуга фараона і чинить те, що йому наказує володар… Колись ти сам переконаєшся в цьому… Нехай слова мої не будуть хибно витлумачені!..
Царевич так спохмурнів, що Тутмос урвав мову й чимшвидше попрощався з приятелем. Сівши в свій човен з балдахіном та завісами, він зітхнув з полегкістю і, випивши чималий келих вина, поринув у роздуми:
«Ох! Дякую богам, що вони не дали мені такої вдачі, яку має Рамзес. Це найнещасніша людина в найщасливіших обставинах. Він міг би мати найвродливіших жінок у Мемфісі, а тримається одної, щоб дошкулити матері!.. А тим часом він дошкуляє не матері, а всім тим цнотливим дівчатам і вірним дружинам, які сохнуть з туги, що наступник трону, і до того ж такий гарний хлопець, не відбирає у них цноти або не змушує зраджувати чоловіків. Він міг би не тільки пити, але й купатися в найкращому вині, а тим часом воліє пити кисле солдатське пиво та їсти сухий корж, натертий часником. Звідки ці мужицькі смаки? Не розумію. Може, цариця Нікотріс в найнебезпечніший час задивилася на робітників, що споживали свій харч?
Він міг би від світанку до ночі нічого не робити. Якби схотів, — його навіть годували б найвельможніші пани, їхні дружини, сестри й доньки. Але він не тільки сам простягає руку, щоб узяти собі страву, а ще й — що прикро вражає вельможних юнаків — сам одягається і вмивається, а його перукар цілими днями ловить птахів у сильця і марнує свої здібності.
О Рамзесе, Рамзесе! — зітхнув чепурун. — Хіба ж мода може розвиватися при такому царевичеві? Ми вже цілий рік носимо ті ж самі фартушки, а перуки затримуються тільки завдяки двірським сановникам, бо Рамзес зовсім не хоче їх носити, і це дуже принижує всіх вельмож.
А все це… брр!.. робить клята політика… О, який я щасливий, що не повинен вгадувати, що там думають у Тірі чи в Ніневії, дбати про утримання війська, підраховувати, наскільки збільшилось чи зменшилось населення Єгипту та які податки можна з нього стягти. Найстрашніше бачити, що твій селянин платить тобі не стільки, скільки ти потребуєш на видатки, а скільки йому дозволяє розлив Нілу. Адже Ніл-батечко не питає твоїх кредиторів, скільки ти їм винен?..»
Так міркував чепурун Тутмос і заливав свою турботу золотистим вином. Поки човен доплив до Мемфіса, його зморив такий міцний сон, що раби мусили на руках перенести його в ноші.
Коли пішов, чи, певніше, втік Тутмос, наступник трону глибоко замислився, охоплений несподіваною тривогою.
Як вихованець найвищої школи жерців і як виходець з найвищої аристократії, царевич був скептиком. Він знав, що тоді, як деякі жерці по кілька місяців постують і моляться, готуючись викликати духів, інші називають це оманою й ошуканством. Бачив також не раз, як священного бика Апіса, перед яким падав ниць весь Єгипет, частували киями жерці найнижчого стану, що давали йому пашу та приганяли до нього корів.
Нарешті, царевич розумів, що його батько, Рамзес XII, якого народ, вважав вічно живим богом та можновладним володарем світу, насправді така сама людина, як і всі, тільки трохи більше хвороблива, ніж інші старі люди, і геть обплутана жерцями.
Все це царевич добре знав і багато з чого кепкував у думках, а інколи й прилюдно. Але все його вільнодумство розбивалось на скалки об одну непохитну істину: нікому не можна жартувати з титулів фараона…
Рамзес знав історію свого краю і пам’ятав, що в Єгипті вельможним людям дозволялося дуже багато. Вельможний пан міг засипати канал, нишком убити людину, насміхатися потай з богів, брати дарунки від послів чужоземних держав. Але дві провини вважалися непрощенними: розголошення таємниць жерців і зрада фараона. Людина, що вчинила такий злочин, зникала безвісти, непомітно для слуг і друзів, часом навіть через рік. Що з нею сталося, куди вона поділась — ніхто не зважувався навіть спитати.
Рамзес відчував, що й він стоїть над такою ж прірвою, відколи військо й селяни почали вимовляти його ім’я та говорити про якісь його наміри, зміни в державі й майбутні війни. Коли він думав про це, йому здавалося, що його, наступника трону, безіменний натовп злидарів і бунтівників силоміць підіймає на вершину найвищого монумента, звідки можна тільки впасти й розбитися на смерть.
Згодом, коли він після довгого царювання батька стане фараоном, він матиме право й змогу здійснити багато такого, про що ніхто, в Єгипті не може й подумати без страху. А поки що мусить стерегтися, щоб його не визнали за зрадника й бунтівника проти основ держави.
В Єгипті був єдиний всіма визнаний володар — фараон. Він правив, він виявляв свою волю, він думав за всіх, і горе тому, хто насмілився б узяти під сумнів його всемогутність або вголос заговорити про свої заміри чи про якісь зміни взагалі.
Плани укладалися тільки в одному місці — в залі, де фараон вислуховував членів найвищої ради і висловлював власну думку. Всі зміни могли походити тільки звідти. Там палав єдиний зримий світильник державної мудрості, що осявав увесь Єгипет. Але й про це безпечніше було мовчати.
Всі ці думки з швидкістю вихру кружляли в голові царевича, коли він сидів на кам’яній лаві під каштаном в саду Сари і дивився на навколишній краєвид.
Води Нілу вже трохи спали й зробились прозорі, як кришталь. Але весь край ще скидався на морську затоку, густо всіяну острівцями, на яких стояли будинки, зеленіли сади й городи, а подекуди купки високих, гарних дерев.
Навколо цих островів стриміли журавлі з цебрами, якими голі міднотілі люди в чепцях, з брудними пов’язками на стегнах черпали воду з Нілу і по черзі виливали її в колодязі, що були покопані на пагорках один над одним.
Одне таке місце особливо привернуло увагу Рамзеса. Це був стрімкий пагорок, на схилі якого працювали три журавлі. Перший набирав воду з річки й виливав у найближчий колодязь; другий черпав її з цього колодязя і підіймав на кілька ліктів вище — у середній; третій переливав воду з середнього до найвищого, що був на самій вершині пагорка. Кілька голих людей набирали з нього воду цебрами й поливали грядки, де росла городина, або кропили дерева ручними порскалками.
Рухи журавлів, що підіймались і опускались, перехиляння цебер, вибризки порскалок бути такі ритмічні, що люди, які біля них працювали, здавалися автоматами. Ніхто з них ні разу не перемовився словом із своїм сусідою, не змінив місця, не оглянувся навколо, а тільки нагинався й випростовувався одним і тим самим рухом з ранку й до вечора, місяць у місяць і, мабуть, з дитинства й до смерті.
«І ці істоти, — думав царевич, дивлячись на хліборобів, — хочуть зробити мене виконавцем своїх марень!.. Яких змін можуть вони жадати в державі? Хіба щоб той, хто виливає воду в нижній колодязь, перейшов до верхнього або, замість того щоб поливати грядки з цебра, кропив дерева з порскалки».
Гнів і болісне почуття приниження охопили царевича від думки, що через базікання цих нікчемних істот, які все життя гнуться над колодязями з каламутною водою, він, наступник трону, не став намісником.
В цю мить між деревами почувся тихий шелест, ї ніжні руки лягли йому на плечі.
— Що таке, Саро? — спитав царевич, не повертаючи голови.
— Ти смутний, пане мій?.. — мовила Сара. — Не так утішився Мойсей, побачивши землю обітовану, як я, коли ти сказав, що переїжджаєш сюди, щоб жити разом зі мною. Але ось уже цілу добу ми вкупі, а я ще не бачила твого усміху. Ти навіть не розмовляєш зі мною, ходиш похмурий, вночі не пестиш мене, а тільки зітхаєш.
— Мені дуже тяжко.
— Звірся Мені! Гризота — мов скарб, який дано тобі на схованку. Поки стережеш його сам, навіть сон тікає від тебе, і тільки тоді стає тобі легше, коли знайдеш товариша, щоб стеріг разом з тобою.
Рамзес обняв її і посадив біля себе на лаві.
— Коли селянин, — мовив він з усміхом, — не встигне перед розливом зібрати з поля врожай, йому допомагає жінка. Вона також доїть корів, носить йому їсти в поле, обмиває, його, коли він втомлений повертається додому. Тому й склалася думка, що жінка завжди може допомогти чоловікові.
— А ти в це не віриш, мій пане?
— Турботам наступника трону не зарадить жінка, — відповів Рамзес, — навіть така мудра і владна, як моя мати…
— Боже мій! Які ж це турботи, скажи мені, — наполягала Сара, пригортаючись до царевича. — За нашими переказами, Адам покинув рай через Єву, а він же був чи не найбільшим царем найпрекраснішого царства…
Царевич замислився, а потім сказав:
— І наші мудреці вчать, що не один чоловік зрікався високих почестей заради жінки. Але я не чув, щоб хтось досяг чогось великого в житті завдяки жінці; хіба який полководець, котрому фараон віддав дочку з великим посагом і настановив його на високу посаду. Проте допомогти чоловікові зайняти вище становище чи хоча б скинути з себе тягар турбот жінка не здатна.
— Може, тому, що жодна не кохає так, як я тебе, пане мій… — прошепотіла Сара.
— Я знаю, що твоє кохання не має меж… Ти ніколи не вимагала від мене подарунків і не підтримувала тих, хто не гребував шукати щастя навіть під ложем коханки царського сина. Ти лагідніша за ягня і тиха, як ніч над Нілом… Поцілунки твої, як пахощі з країни Пунт, а обійми солодкі, як сон стомленої працею людини. Немає слів, щоб змалювати твою красу й чари. Ти диво поміж жінками, бо уста їхні зрадливі, а любов коштує дорого. І все ж, при всій своїй досконалості, чим ти можеш полегшити мої турботи? Чи спроможна ти зробити, щоб його святість пішов великим походом на схід, а мене поставив на чолі війська? Чи можеш ти дати мені хоч корпус Менфі, який я просив у батька, або призначити мене правителем Нижнього Єгипту?.. Чи можеш ти зробити так, щоб усі піддані його святості думали й почували так само, як я, його найвірніший слуга?..
— Це правда, я не можу… Нічого не можу, — сумно прошепотіла Сара, опустивши руки на коліна.
— Ні, ти багато можеш зробити!.. Можеш розважити мене, — відповів, усміхаючись Рамзес. — Я знаю, що ти вчилася танцювати і грати. То скинь же ці довгі шати, які швидше пасують жриці, що пильнує вогонь, вберися у прозорий серпанок, як… фінікійські танцівниці… І так танцюй і так милуй мене, як вони…
Сара схопила його за руки і, блиснувши очима, вигукнула:
— Ти знаєшся з цими розпусницями? Кажи… нехай я довідаюсь про своє горе… А потім виряди мене до батька, в нашу пустельну долину, в якій краще б я була тебе не зустрічала!
— Ну, ну… заспокойся, — мовив царевич, бавлячись її волоссям. — Адже мені доводиться бачити танцівниць як не на бенкетах, то на урочистих церемоніях у фараона або на відправах у храмах. Але всі вони разом не хвилюють мене так, як ти одна. Та й зрештою… котра з них могла б зрівнятися з тобою? Тіло твоє — як статуя Ісіди, вирізьблена з слонової кістки, а з них кожна має якусь ваду. Одні занадто товсті, в інших худі ноги або негарні руки, а деякі навіть носять штучні коси. Чи ж є друга така, як ти?.. Якби ти була єгиптянкою, всі храми домагалися б, щоб ти була заспівувачкою в їхніх хорах. Та що я кажу, якби ти зараз з’явилася в Мемфісі в прозорій сукні, жерці примирилися б з тобою, аби тільки ти погодилася брати участь в процесіях.
— Нам, донькам Іуди, не можна носити нескромні убрання.
— Ні танцювати, ні співати?.. Нащо ж ти того вчилась?
— Наші дівчата й жінки танцюють наодинці, щоб скласти хвалу богу, а не для того, щоб сіяти в серцях чоловіків вогнисті зерна пристрасті. А співаємо… Зажди, пане мій, я тобі заспіваю.
Сара підвелася з лави й пішла до будинку. Незабаром вона повернулась назад. За нею несла арфу молода дівчина із зляканими чорними очима.
— Що це за дівчина? — спитав царевич. — Чекай, де я бачив цей погляд?.. Ага, коли я був тут востаннє, це перелякане дівча придивлялося до мене з-за кущів…
— Це моя родичка й служниця Естер, — відповіла Сара. — Вона живе в мене вже місяць, але боїться тебе, пане, і тому завжди тікає. Може, вона й справді колись придивлялася до тебе з-за кущів.
— Ти можеш іти, дитино, — мовив царевич до остовпілої дівчини, а коли та зникла за деревами, додав: — Вона також єврейка? А той сторож твоєї садиби, який теж дивиться на мене, як баран на крокодила?
— Це Самуїл, син Єздри, теж мій родич. Я взяла його замість негра, якого ти, мій пане, відпустив на волю. Адже ти дозволив мені вибирати собі слуг?..
— Звичайно, дозволив. Напевне, наглядач за слугами теж єврей, бо в нього жовта шкіра і дивиться він так покірливо, як не зможе жоден єгиптянин.
— Це Єзекіїл, — відповіла Сара, — син Рувима, родич мого батька. Він не подобається тобі, мій пане?.. Це все вірні твої слуги.
— Чи подобається він мені? — мовив похмуро царевич, барабанячи пальцями по лавці. — Він тут не для того, щоб мені подобатись, а щоб пильнувати твоє майно… Зрештою мене ці люди зовсім не обходять. Співай, Саро.
Сара сіла на траві біля ніг царевича і, взявши на арфі кілька акордів, заспівала:
— «Де той, хто не має турбот? Де той, хто, вкладаючись спати, сказав би: цей день я провів без смутку? Де людина, яка, лягаючи в труну, сказала б: життя моє минуло без страждань і тривоги, як погожий вечір над Йорданом?
А скільки є таких, які щодня хліб свій обливають сльозами, а дім їхній повен зітхань.
Плач — це перший поклик людини на цій землі, а стогін — останнє прощання. Повна страху, входить вона в життя, повна жалю, лягає на вічний спочинок, і ніхто її не питає, де вона хотіла б залишитись.
Де той, хто не знає гіркоти життя? Чи це дитина, в якої смерть забрала матір? Чи немовля, що в його матері голод висмоктав груді раніше, ніж воно встигло прикластися до них устами?
Де людина, яка впевнена в своїй долі і сміливо зустрічає завтрашній день? Чи це той, хто, працюючи в полі, знає, що він не владен послати на нього дощ або заступити дорогу сарані? Чи купець, який віддає багатство своє на волю вітрів, які дмуть невідомо звідки, а життя довіряє хвилям над безоднею, що все поглинає і нічого не повертає?
Де людина без тривоги в душі? Чи це мисливець, що женеться за прудконогою сарною, а натрапляє на лева, який глузує з його стріл? Чи воїн, який іде в бій, щоб здобути славу, а знаходить ліс гострих списів та бронзових мечів, щоб зчервонити їх своєю кров’ю? Чи це великий цар, який під пурпуром носить важкий панцир, недремним оком стежить за підступами заздрісних сусідів, а вухом ловить шелест завіси, щоб у власному наметі його не захопила зрада?
Через це серце людини завжди і всюди сповнене, смутком. В пустелі загрожують їй лев і скорпіон, в печерах — дракони, поміж квітами — отруйна змія. При сонці зажерливий сусід міркує, як захопити її землю, вночі хитрий злодій намацує двері в її комору. Змалку людина безпорадна, на старість. — немічна, в розквіті віку оточена небезпеками, мов кит водяною безоднею.
І тому, о боже, творець наш, до тебе звертається змучена людська душа. Ти привів її в цей світ, де стільки пасток, ти вселив у неї страх смерті, ти перетяв усі дороги спокою, крім тієї, яка веде до тебе. Як дитина, що не вміє ходити, хапається за одежу матері, щоб не впасти, так нещасна людина волає до твого милосердя і шукав порятунку від непевності…»
…Сара замовкла. Царевич замислився і трохи згодом мовив:
— Ви, євреї, похмурий народ. Якби в Єгипті вірили так, як навчає ваша пісня, ніхто не сміявся б на берегах Нілу. Вельможі поховалися б зі страху в підземеллях храмів, а простий люд, замість того щоб працювати, втік би в печери й там чекав би від бога милосердя, якого так і не дочекався б.
Наш світ зовсім інший: в ньому все можна мати, але все треба здобути самому. Наші боги не допомагають легкодухим. Вони сходять на землю лише тоді, коли герой, що зважився на якийсь надлюдський, подвиг, вичерпає всі сили. Так було з Рамзесом Великим, коли він кинувся сам на дві з половиною тисячі ворожих колісниць, у кожній з яких сиділо по три воїни. Лише тоді безсмертний батько Амон подав йому руку і довершив розгром ворога. А якби він не боровся, а чекав на милосердя вашого бога, вже давно на берегах Нілу єгиптяни ходили б лише з цебром і глиною, а нікчемні хетти — з папірусами й киями.
Тому, Саро, швидше твої чари, аніж твоя пісня, розвіють мою журбу. Якби я жив так, як вчать єврейські мудреці, і чекав на допомогу з неба, вино тікало б від моїх уст, а жінки — від моєї оселі.
І, звичайно, я не міг би тоді бути наступником фараона, так само як мої рідні брати, з яких один не може пройти по кімнаті, не спираючись на двох рабів, а другий лазить по деревах.