Відколи Рамзес став намісником Нижнього Єгипту, почалося для нього невимовно тяжке життя, про яке він раніше навіть уяви не мав, хоч народився й виріс при царському дворі.
Його просто катували — і катами були ділки різних гатунків зі всіх прошарків суспільства.
Вже першого дня, побачивши юрбу людей, які, протискуючись вперед і штовхаючи одне одного, витоптували йому квітники, ламали дерева, навіть руйнували мур навколо садиби, царевич зажадав, щоб біля його будинку поставили варту. Але вже на третій день він змушений був утекти із свого дому до батькового палацу, куди через численну варту, а головне — через високі мури доступитися простим людям було нелегко.
За декаду, до від’їзду Рамзеса, перед очима його пройшли представники цілого Єгипту, якщо не всього тодішнього світу.
Насамперед пускали вельможних. Привітати царевича прийшли верховні жерці храмів, міністри, фінікійські, грецькі, єврейські, ассірійські, нубійські посли, що навіть їхніх убрань він потім не зміг згадати. Далі йшли номархи сусідніх номів, судді, писарі, старші офіцери корпусу Менфі та власники великих маєтків.
Ці люди не просили нічого, вони тільки висловлювали свою радість. Але царевич, слухаючи їх з ранку до полудня і з полудня до вечора, відчував, що йому паморочиться голова й тремтить усе тіло.
Потім прийшли посланці нижчих верств з дарами: купці принесли золото, янтар, привезені з чужих країв тканини, пахощі й плоди. За ними посунули банкіри й лихварі. Далі — архітектори з планами нових будівель і скульптори з моделями статуй та барельєфів, каменярі, гончарі, столяри й різьбарі, ковалі, ливарники, чинбарі, винороби, ткачі і навіть парасхіти, які розтинають тіла померлих.
Ще не скінчився цей похід поздоровників, як за ними потяглась ціла армія прохачів. Інваліди, офіцерські вдови й сироти домагалися пенсії, вельможі — двірських посад для своїх синів. Винахідники приносили проекти нових способів зрошення, лікарі — ліки проти всяких хвороб, ворожбити — гороскопи. Родичі в’язнів подавали прохання про зменшення кари або про помилування засуджених на смерть, хворі благали, щоб царевич доторкнувся до них або дав їм своєї слини.
Приходили також гарні жінки та матері вродливих дочок, хто покірно, а хто нав’язливо просячи, щоб царевич узяв їх до свого палацу. Деякі вихваляли свою цноту й таланти та визначали розмір винагороди, яку хотіли одержати.
За десять днів, протягом яких він щохвилини бачив нових людей, нові обличчя та вислуховував прохання, що їх задовольнити могли лише багатства цілого світу та всемогутність богів, — Рамзес зовсім знесилів. Він не міг спати, став такий нервовий, що його дратувало навіть дзижчання мухи, і часом не розумів, що йому кажуть.
Тут Гергор знову став йому в пригоді. Вельможам він звелів оголосити, що царевич більш не приймає відвідувачів, а проти простого люду, який усе чекав перед палацом, хоч йому вже кілька разів наказували розійтись, вислав загін нубійських воїнів з киями.
Їм було куди легше зробити своє діло, аніж Рамзесові задовольнити людську невситимість. Не минуло й години, як прохачі зникли з площі, мов туман од вітру, а декому ще кілька днів довелося класти примочки на голову чи на інші побиті місця.
Після цієї спроби здійснювати верховну владу царевич відчув глибоке презирство до людей і впав в апатію.
Два дні він пролежав на ложі, закинувши руки за голову й бездумно дивлячись у стелю. Царевича вже не дивувало, що його святість фараон цілі дні проводить в молитвах, але він не міг збагнути, яким чином Гергор може впоратися з такою силою справ, що, мов ураган, не тільки валять з ніг людину, але здатні навіть розчавити її.
«Як можна здійснювати свої плани, коли юрба прохачів пригнічує твою волю, придушує думки, випиває кров? За десять днів я вже хворий, а за рік, напевно, зовсім одурію… Тут годі думати про будь-які проекти, тут просто аби не збожеволіти…»
Рамзес був такий засмучений власною безпорадністю в ролі володаря, що викликав до себе Гергора й жалісним голосом розповів йому про свої турботи.
Досвідчений сановник з усмішкою вислухав скарги молодого стерничого державного корабля, а потім сказав:
— Чи знаєш ти, володарю, що цей величезний палац, в якому ми живемо, спорудив одним один будівничий, на ймення Сенебі, який до того ж умер раніше, ніж закінчили будову? Ти, мабуть, здогадуєшся, як цей безсмертний архітектор міг здійснити свій задум, ніколи не втомлюючись і завжди маючи добрий настрій.
— Цікаво — як?
— Бо він сам не робив усього: не тесав колод і каміння, не випалював цегли, не виносив її на риштування, не укладав і не цементував. Він тільки накреслив план, та навіть і в цьому мав помічників. А ти, царевичу, все хочеш зробити сам: і вислухати, і задовольнити всі прохання. Це над людські сили.
— А як же я міг робити інакше, коли між прохачами були невинно покарані або позбавлені заслуженої нагороди? Адже основою держави є справедливість, — відповів наступник трону.
— Скількох людей ти, царевичу, можеш вислухати за день, щоб не втомитись? — запитав Гергор.
— Ну… двадцятьох.
— Твоє щастя. Я вислуховую щонайбільше шістьох чи десятьох, і це не прохачі, а великі писарі, управителі й міністри. Кожен з них доповідає мені не про якісь незначні випадки, а лише про найважливіше, що діється у війську, в маєтках фараона, в судах, у номах, а також про релігійні справи та про зміни рівня Нілу. Вони тому не доповідають мені дрібниць, що кожен з них, перше ніж прийти до мене, мусив сам вислухати десять нижчих писарів. А кожен нижчий писар і управитель зібрав відомості від десятьох ще нижчих від себе, а ті й собі вислухали донесення ще десятьох дрібних урядовців.
Таким способом я і його святість, розмовляючи щодня лише з десятком людей, знаємо про найважливіші події, які сталися в сотні тисяч місць нашої країни і всього світу.
Дозорець, який стереже квартал в Мемфісі, бачить лише кілька будинків. Десятник знає цілу вулицю, сотник — дільницю міста, начальник — усе місто. А фараон стоїть над усіма, ніби на найвищому пілоні храму Пта, і бачить не тільки Мемфіс, але й інші міста: Сохем, Он, Херау, Турра, Тетауї, їхні околиці й частину західної пустелі.
З цієї височини його святість, щоправда, не помітить покривджених чи обійдених нагородою людей, але побачить юрбу робітників, які стоять без діла. Не завважить воїна в шинку, але дізнається, чи провадить муштру полк. Не добачить, що готує собі на обід якийсь селянин або міщанин, але вгледить пожежу, що почалася в дільниці.
Цей державний лад, — мовив, пожвавлюючись, Гергор, — наша слава й сила… Коли Снофру, один із фараонів першої династії, спитав жерця, який пам’ятник собі поставити, той відповів: «Обведи, володарю, на землі квадрат і поклади на ньому шість мільйонів битих каменів — це буде простий люд. Зверху поклади шістдесят тисяч обтесаних кам’яних брил — це будуть твої нижчі урядовці. На них поклади шість тисяч шліфованих брил — це будуть вищі урядовці. Зверх цього постав шістдесят плит, вкритих різьбою, — це будуть твої найближчі радники й полководці, а на вершині постав лише одну плиту з золотим зображенням сонця — це будеш ти сам».
Фараон Снофру так і зробив. Так постала найдавніша східчаста піраміда — правдивий образ нашої держави, — а вже від неї походять всі інші. Це непохитні будівлі, з вершини яких видно увесь світ і які дивуватимуть майбутні покоління.
В такому урядуванні, — вів далі міністр, — наша перевага над сусідами. Ефіопів було не менше, ніж нас. Проте їхній дар сам доглядав свою худобу, сам бив києм підданих, але не знав, скільки їх має, і не зумів зібрати їх докупи, коли туди вступило наше військо. Не було єдиної Ефіопії, а було лише велике, безладне згромадження людей. Тим-то тепер вони васали.
Лівійський князь сам розбирає кожну справу, а надто суперечки між багатими, і віддає цьому стільки часу, що не має змоги глянути навколо себе. Через це під боком у нього збираються цілі зграї розбійників, яких ми раз у раз нищимо.
Знай ще й таке, царевичу, що якби в Фінікії був один володар, який відав би, що де діється, і порядкував у всіх містах, ця країна не платила б нам ані утна данини. А яке щастя для нас, що царі Ніневії і Вавілона мають лише по одному міністру і так само втомились від безлічі справ, як ти зараз! Вони хочуть самі все бачити, самі судити і давати накази і тому так заплутали державні справи, що не розберуться в них і за сто років. Але якби знайшовся якийсь нікчемний єгипетський писар, що пішов би туди, пояснив царям їхні помилки в управлінні державою і запровадив там нашу урядову ієрархію, нашу піраміду, — за який десяток років Іудея й Фінікія потрапили б до рук ассірійців, а через кілька десятків років зі сходу й півночі, з моря й суходолу на нас ударило б могутнє військо, від якого ми, може б, і не відбилися.
— То треба напасти на них тепер, поки там нема ладу! — вигукнув царевич.
— Ми ще не видихали наших попередніх перемог, — холодно відказав Гергор і почав прощатися з Рамзесом,
— Хіба ж перемоги ослабили нас? — спалахнув царевич. — Хіба мало ми навезли скарбів?
— А хіба не тупиться сокира, якою рубають дерево? — спитав Гергор і вийшов.
Царевич зрозумів, що великий міністр хоче за будь-яку ціну зберегти мир, хоч сам стоїть на чолі війська.
— Побачимо! — шепнув він сам до себе.
За кілька днів до від’їзду Рамзеса викликали до його святості. Фараон сидів у кріслі в мармуровій залі, де більш нікого не було; чотири входи до неї охороняли вартові нубійці.
Біля царевого крісла стояв табурет для царевича і маленький столик, на якому лежало багато документів, писаних на папірусі.
Стіни зали були оздоблені кольоровими барельєфами, що зображували різні польові роботи, а по кутках стояли незворушні статуї бога Осіріса з меланхолійним усміхом на устах.
Коли царевич за наказом батька сів, його святість мовив:
— Ось тут, царевичу, документи про призначення тебе полководцем і намісником. Здається, перші дні влади втомили тебе?
— В слугуванні вашій величності я черпатиму силу, — відповів царевич.
— Підлесник!.. — всміхнувся фараон. — Пам’ятай, я не хочу, щоб ти переобтяжував себе працею. Розважайся, молодості потрібна розрядка… Але це не означає, що в тебе не буде важливих справ.
— Я готовий.
— Найперше… Найперше, я розповім тобі про свої турботи. Скарбниця наша майже порожня: податків надходить що рік, то менше, особливо з Нижнього Єгипту, а видатки зростають…
Фараон замислився.
— Ці жінки… ці жінки, Рамзесе, поглинають багатства не тільки простих смертних, але й мої. Маю їх кількасот, і кожна хоче мати якнайбільше покоївок, швачок, перукарів, рабів до нош, слуг, коней, веслярів, навіть своїх коханців і дітей… Малі діти!.. Коли я повернувся з Фів, одна з цих жінок, якої я навіть не пам’ятаю, заступила мені дорогу й, показуючи опецькуватого; трирічного хлопчика, почала вимагати, щоб я виділив йому маєток, бо це нібито мій син… Трирічний син… можеш ти собі це уявити?! Звичайно, я не міг сперечатися з жінкою, та ще в такій делікатній справі. Але чоловікові знатного роду легше бути гречним, ніж знайти гроші на кожну таку витівку…
Фараон похитав головою, перепочив трохи і знову заговорив:
— А тим часом мої прибутки від початку царювання зменшились наполовину, особливо в Нижньому Єгипті. Я питаю: в чому річ?.. Мені відповідають: народ зубожів, набагато зменшилось населення; море занесло піском частину родючих земель на півночі, а пустеля — на сході; було кілька неврожайних років. Словом, одне лихо за другим, а скарбниця все порожніє…
Отож прошу тебе, з’ясуй цю справу. Роздивись, знайди тямущих і правдивих людей, і хай вони тобі допоможуть розібратися. Коли ж тобі почнуть подавати звіти — не вір безоглядно папірусові, але все перевіряй сам. Чув я, що в тебе пильне око вождя, а коли так, ти з першого погляду побачиш, чи правдиві ці звіти. Але не квапся з висновками, а головне — не висловлюй їх. Кожну важливу думку, яка тобі прийде в голову сьогодні, запиши, а через кілька днів знов придивись до тієї самої справи і знов запиши. Це навчить тебе бути обачним і відразу осягати суть справи.
— Буде так, як ти наказуєш, найясніший володарю, — відповів царевич.
— Друге завдання, яке ти мусиш виконати, далеко важче. Щось там діється в Ассірії, і це починає непокоїти мій уряд.
Наші жерці оповідають, що за Північним морем є гостроверха гора, внизу вкрита зеленню, а на вершині снігом. Ця гора має дивну властивість: після багатьох років спокою вона раптом починає димитись, двигтіти й гриміти, а потім викидає з себе стільки рідкого вогню, скільки є води в Нілі. Вогонь той кількома потоками розливається довкола і на величезному просторі пожирає працю хліборобів. Отож Ассірія, сину мій, схожа на цю гору. Цілі сторіччя панують в ній спокій і тиша. Та раптом всередині зривається буря, невідома звідки вихоплюється велике військо ассірійців і нищить мирних сусідів.
Тепер біля Ніневії і Вавілона чути стугін: гора димиться. Отже, дізнайся, чи віщує бурю цей дим, і подумай про запобіжні заходи.
— Чи зможу я?.. — тихо спитав царевич.
— Треба навчитись бачити, — мовив фараон. — Коли хочеш як слід щось пізнати, не звіряйся тільки на свої очі, а хай тобі допоможуть кілька пар чужих. Не обмежуйся міркуваннями самих єгиптян, бо кожен народ і кожна людина посвоєму дивиться на речі і не може осягнути всієї правди. Спитай, що думають про ассірійців фінікійці, євреї, хетти та єгиптяни, і добре зваж, що є спільного в цих думках.
Коли всі скажуть, що з боку Ассірії загрожує небезпека, ти знатимеш, що так воно і є. А коли різні люди говоритимуть по-різному, теж будь обережний, бо мудрість велить нам швидше сподіватись лихого, аніж доброго.
— Ти говориш, володарю, як мовлять боги! — прошепотів Рамзес.
— Я вже старий, а з височини трону видно те, про що прості смертні й гадки не мають. Якби ти спитав сонце, що воно думає про світові справи, воно, певне, розповіло б ще цікавіші речі.
— Між людьми, яких я маю спитати про Ассірію, ти не згадав греків, батьку, — зауважив наступник трону.
Фараон лагідно усміхнувся і похитав головою.
— Греки!.. Греки!.. — сказав він. — Велике майбутнє у цього народу. Проти нас вони ще діти, але який дух живе в них!..
Пам’ятаєш мою статую, яку зробив грецький скульптор? То ж другий я, жива людина!.. Я місяць тримав її в палаці, але, зрештою, подарував храмові в Фівах. Повіриш, мене взяв страх, що ця моя кам’яна подоба раптом встане зі свого трону і зажадає, щоб я поділив з нею владу… Яке замішання зчинилося б тоді в Єгипті!..
Греки!.. Ти бачив вази, які вони ліплять, палаци, що вони будують? Від цієї глини й каміння віє чимсь таким, що втішає мою старість і змушує забути про хворобу…
А їхня мова? О боги, це ж музика, і різьба, і малювання… все разом. Воістину, якби Єгиптові судилося колись умерти, спадок по ньому перебрали б греки. І ще переконали б світ, що все це створили вони, а нас ніколи й не було. А проте греки — тільки учні наших початкових шкіл, бо ми, як ти знаєш, не маємо права ділитися вищою мудрістю з чужинцями.
— І все-таки ти, батьку, начебто не довіряєш грекам?
— Бо це особливий народ — ні фінікійцям, ні їм вірити не можна. Фінікієць, коли схоче, побачить і скаже щиру правду, як то ведеться в єгиптян. Але ніколи не вгадаєш, коли він схоче її сказати. А грек простодушний, мов дитина, і ладен завжди говорити правду, та не може.
Вони бачать світ інакше, ніж ми. В їхніх очах кожна річ виблискує й міниться всіма барвами, як небо Єгипту та його вода. То чи можна покладатися на їхню думку?
За часів Фіванської династії далеко на півночі було містечко Троя, яких у нас є тисяч з двадцять. На цей курник нападали різні грецькі волоцюги і так допекли його нечисленним жителям, що ті після десяти років колотнечі спалили свою маленьку фортецю і перебралися в інше місце.
Звичайнісінька розбійницька історія!.. А послухай, які гарні пісні співають греки про Троянські битви! Ми сміємося з цих чудес і звитяг, бо наш уряд мав докладні відомості про всі події. Ми знаємо, що це чисті вигадки, а проте… слухаємо ці пісні, як дитина слухає казки своєї няньки, і не можемо від них відірватись!..
Отакі греки: природжені брехуни, але привітні й мужні люди. Кожен з них швидше накладе головою, аніж скаже правду. І це не задля користі, як фінікійці, а з внутрішньої потреби.
— А як я маю ставитись до фінікійців? — запитав царевич.
— Це люди розумні, працьовиті й сміливі, але гендлярі; для них головне в житті — заробити, ще й багато, якнайбільше!.. Фінікійці — як вода: багато приносять, і багато забирають, і просочуються всюди. Треба давати їм якнайменше і пильнувати, щоб вони не пролазили до Єгипту тихцем крізь шпари.
Коли їм добре заплатиш і пообіцяєш ще більшу винагороду, вони будуть чудовими вивідувачами. Те, що нам відомо про таємний рух в Ассірії, ми знаємо від них.
— А євреї? — тихо спитав царевич, опускаючи очі.
— Це народ кмітливий, але всі вони похмурі фанатики й запеклі вороги Єгипту. Лише коли відчують на своїй шиї важку сандалю Ассірії, вони звернуться до нас. Аби тільки не було запізно. Але користатися з їхніх послуг можна… Звичайно, не тут, а в Ніневії та Вавілоні.
Фараон був дуже стомлений. Царевич, прощаючись, упав йому до ніг, а батько обняв його; після цього Рамзес пішов до матері.
Цариця, сидячи в своєму покої, ткала тонке полотно на убрання богам, а її служниці шили й гаптували одяг або робили гірлянди. Молодий жрець перед статуєю Ісіди курив пахощами.
— Я прийшов, — мовив царевич, — подякувати тобі, матінко, і попрощатись.
Цариця підвелась і, обнявши сина, з сльозами мовила:
— Як же ти змінився!.. Ти вже справжній мужчина!.. Я так рідко тебе бачу, що могла б забути твоє обличчя, якби не носила твого образу повсякчас у своєму серці. Недобрий! Я з намісником стільки разів підпливала до твого маєтку, сподіваючись, що ти нарешті забудеш свою образу, а ти виїхав мені назустріч із своєю наложницею…
— Прости… прости!.. — казав Рамзес, цілуючи матір. Цариця вийшла з ним до саду і, коли вони лишилися на
самоті, мовила:
— Я жінка, тому мене хвилює доля жінки й матері. Ти візьмеш з собою цю дівчину, коли поїдеш звідси? Пам’ятай, що галас і рух можуть зашкодити їй і дитині. Вагітним жінкам потрібні тиша й спокій.
— Ти кажеш про Сару? — спитав здивовано Рамзес. — Вона вагітна? Мені вона нічого про це не казала…
— Може, соромиться, а може, й сама не знає, — відповіла мати. — В кожному разі, подорож…
— Та я й не думаю її брати! — вигукнув царевич. — Тільки… чому вона криється від мене… наче дитина не моя?
— Не будь підозріливим, — зауважила мати. — Це звичайна сором’язливість молодих дівчат. А може, вона приховувала свій стан, боячись, що ти її покинеш?
— Адже я не візьму її до свого двору! — перебив царевич так роздратовано, що очі цариці усміхнулись, та вона прикрила їх віями.
— Ну, не треба так жорстоко відштовхувати жінку, яка тебе кохала. Я знаю, що ти про неї подбав. Ми теж дамо їй щось від себе. Дитина царської крові повинна бути як слід вихована і добре забезпечена.
— Звичайно, — відповів Рамзес — Мій первісток, хоч він і не матиме прав наступника трону, повинен посідати таке становище, щоб і я його не соромився, і він не нарікав на мене.
Попрощавшись із матір’ю, Рамзес вирішив поїхати до Сари, і тому повернувся в свої покої.
В серці його боролися два почуття — досада на Сару за те, що вона приховувала від нього причину своєї хвороби, і гордість від свідомості, що він стане батьком.
Він — батько! Це надавало йому поважності, яка наче зміцнювала його становище полководця й намісника. Батько — це вже не юнак, який мусить з пошаною дивитися на старших.
Царевич був схвильований і зворушений, йому хотілося нагримати на Сару, а потім обняти її і обдарувати.
Та, повернувшись до себе, він застав там двох номархів з Нижнього Єгипту, які прийшли із звітами про свої номи. Поки Рамзес вислухав їх, він уже стомився. І, крім того, у нього мав бути вечірній прийом, на який він не хотів спізнитись.
«Знову я не буду в Сари, — думав він. — Бідна дівчина не бачила мене майже дві декади…» Він покликав негра.
— В тебе є та клітка, яку дала тобі Сара, коли ми зустрічали нашого володаря?
— Є, — відповів негр.
— Візьми звідти голуба й випусти.
— Тих голубів уже всіх поїли.
— Хто поїв?
— Ваша достойність. Я сказав кухареві, що ті голуби від пані Сари, і він тільки для вашої достойності робив з них печеню й паштети.
— А щоб вас крокодил пожер! — вигукнув з досадою царевич.
Він викликав Тутмоса і звелів негайно їхати до Сари. Розповівши йому історію з голубами, царевич мовив:
— Одвези їй смарагдові сережки, браслети на руки й на ноги та два таланти. Скажи — я гніваюсь на неї за те, що вона крилась від мене з своєю вагітністю, але прощу її, якщо дитина буде здорова й гарна… А якщо вона народить хлопчика, я подарую їй ще один маєток, — додав він, усміхнувшись. — І ще одне… постарайся умовити її, щоб вона відсторонила від себе хоч трохи євреїв і взяла бодай кількох єгиптян і єгиптянок. Я не хочу, щоб мій син з’явився на світ у такому оточенні, а може, ще й грався потім з єврейськими дітьми. Вони ж навчать його давати батькові найгірші фініки!..