Наступного дня вранці Тутмос з великим почтом офіцерів і придворних відвідав фінікійського князя і запросив його до наступника трону.
Опівдні перед палацом з’явився Гірам у простих ношах, що їх несли восьмеро убогих єгиптян, яким він давав милостиню. Оточували його найбагатші фінікійські купці і той самий натовп бідноти, який щодня збирався перед його будинком.
Рамзес з деяким здивуванням зустрів цього поважного старого, в очах якого світилася мудрість. На Гірамі було біле покривало, на голові — золотий обруч. Він з гідністю уклонився намісникові і, піднявши руки над його головою, проказав коротке благословення. Присутні були цим глибоко зворушені.
Коли намісник показав йому на крісло і звелів вийти "всім придворним, Гірам промовив:
— Учора, царевичу, слуга твій Дагон переказав, мені, що тобі потрібні сто талантів. Я одразу ж вирядив своїх посланців до Сабне-Хетама, Сетрое, Пі-Уто та до інших міст, де стоять фінікійські кораблі, щоб вони негайно вивантажили всі товари, і гадаю, що через кілька днів ти одержиш цю невеличку суму.
— Невеличку! — сміючись, перебив його царевич. — Щасливий ти, милостивий князю, якщо сто талантів називаєш невеличкою сумою.
Гірам похитав головою.
— Твій дід, — мовив він, — вічно живий Рамзес-са-Пта, дарував мені свою приязнь. Я знаю також і його святість твого батька (хай він живе вічно!) і навіть спробую засвідчити йому свою шану, якщо мене допустять до нього…
— Звідки такі сумніви?.. — перебив його царевич.
— Є люди, — відповів гість, — які одних допускають до особи фараона, а інших не допускають… Але не варто говорити про них… Ти, царевичу, в цьому не винен, отже, я насмілюсь задати тобі одне питання… як давній друг твого діда й батька.
— Я слухаю.
— Як це так, — мовив поволі Гірам, — як це так, що наступник трону і намісник фараона мусить позичати сто талантів, коли його державі належить понад сто тисяч талантів?
— Звідки?.. — вигукнув Рамзес.
— Як це звідки? А данина з азіатських народів? Фінікія винна вам п’ять тисяч талантів, і я ручуся, що вона їх віддасть, якщо не станеться нічого непередбаченого. Але, крім неї, ізраїльтяни винні три тисячі талантів, філістимляни і моавітяни по дві тисячі, хетти — тридцять тисяч… Зрештою, я не пам’ятаю дрібниць, але знаю, що загальна сума становить сто три чи сто п’ять тисяч талантів.
Рамзес кусав губи; на його рухливому обличчі видно було безсилий гнів. Він опустив очі й мовчав.
— То це правда?.. — раптом зітхнув Гірам, вдивляючись у намісника. — То це правда?.. Бідна Фінікія, але бідний і Єгипет!..
— Що ти кажеш, достойний князю? — спитав царевич, нахмуривши брови. — Я не розумію твоїх слів.
— Ти знаєш, царевичу, про що я кажу, бо ти не відповів на моє запитання, — сказав Гірам і підвівся, ніби збираючись іти. — Але я не відступаюся від своєї обіцянки… Ти матимеш сто талантів.
Він низько вклонився, але намісник змусив його знов сісти.
— Ти щось приховуєш від мене, князю, — мовив він голосом, в якому чулася образа. — Я хочу, щоб ти пояснив мені, яке лихо загрожує Фінікії чи Єгиптові…
— Невже ти, наступник фараона, не знаєш про це? — спитав Гірам, завагавшись.
— Нічого не знаю. Я майже місяць пробув у храмі.
— Але саме там і можна було дізнатись про все.
— Ти скажеш мені! — крикнув царевич, стукнувши кулаком по столу. — Я не люблю, щоб зі мною жартували!
— Я скажу, якщо ти, царевичу, заприсягнешся, що ніхто більше про це не знатиме… Хоча… не можу повірити, щоб наступника трону не сповістили про це.
— Ти не довіряєш мені? — спитав здивовано царевич.
— В такій справі я вимагав би клятви навіть від самого фараона, — відповів Гірам рішуче.
— Тоді… присягаюсь моїм мечем і знаменами нашого війська, що нікому не розкажу того, що ти мені зараз відкриєш:
— Годі, — мовив Гірам.
— Я слухаю.
— Ти знаєш, царевичу, що зараз діється у Фінікії?
— Навіть і про це не знаю! — перебив роздратовано намісник.
— Наші кораблі, — зашептав Гірам, — з усіх кінців світу повертаються на батьківщину, щоб за першим сигналом перевезти людей і скарби кудись за море… на захід.
— Навіщо? — здивувався намісник.
— Бо Ассірія хоче поневолити нас. Царевич розреготався.
— Ти з глузду з’їхав, достойний муже! — вигукнув він глузливо. — Ассірія хоче поневолити Фінікію?.. А що ж ми на те? Ми — Єгипет?
— Єгипет уже пристав на це. Намісникові кров ударила в голову.
— Спека поплутала твої думки, старче, — сказав він Гіраму спокійним тоном. — Ти навіть забув, що така справа не могла б обійтись без дозволу фараона і… мого!
— І це буде. Тим часом уклали угоду самі жерці…
— З ким?.. Які жерці?..
— З халдейським верховним жерцем Бероесом, уповноваженим царя Ассара, — відповів Гірам. — А хто з вашого боку?.. Не можу сказати напевно, але, здається, достойний Гергор, достойний Мефрес і святий пророк Пентуер.
Царевич зблід.
— Не забувайсь, фінікійцю, — мовив він, — що ти обвинувачуєш у зраді найвищих сановників держави.
— Ти помиляєшся, царевичу, — це зовсім не зрада. Адже верховний жрець країни і міністр його святості можуть провадити переговори з сусідніми державами. І зрештою звідки ти знаєш, що все це діялось не з волі фараона?
Рамзес мусив визнати в душі, що така угода не була б зрадою державі, а свідчила б тільки про зневагу до нього, наступника трону. То он як жерці ставляться до нього, який за рік може бути фараоном… Так ось чому Пентуер виступав проти війни, а Мефрес підтримував його…
— Коли це сталося? Де? — спитав царевич.
— Здається, вони уклали угоду вночі, в храмі Сета під Мемфісом, — відповів Гірам. — А коли?.. Добре не знаю, але, здається, того дня, як ти виїжджав з Мемфіса.
«От негідники! — думав намісник. — То оце так вони шанують моє становище… Виходить, вони дурили мене, показуючи стан держави? Якийсь добрий бог будив мої сумніви в храмі
Після хвилинної внутрішньої боротьби він сказав:
— Неймовірно!.. І доти я не повірю в те, що ти кажеш, доки ти не даси якихось доказів,
— Докази будуть, — відповів Гірам. — З дня на день може приїхати до Пі-Баста великий ассірійський посол Саргон, друг царя Ассара. Він прибуде нібито на прощу до храму Ашторет, принесе дари тобі, царевичу, та його святості, а потім ви укладете угоду. Насправді ж скріпите печаттю те, що вирішили жерці на погибель Фінікії, а може, й на ваше лихо.
— Ніколи! — вигукнув царевич. — Яку ж винагороду Ассірія мусила б дати Єгиптові?..
— Оце мова, гідна царя: яку винагороду дістав би Єгипет? Бо для держави кожна угода добра, аби тільки вона щось на цьому виграла. І, власне, це мене дивує, — вів далі Гірам, — що Єгипет робить невигідну для себе справу. Адже Ассірія забере, крім Фінікії, майже всю Азію, а вам, ніби на глум, лишить ізраїльтян, філістимлян та Сінайський півострів. Звичайно, що в такому разі пропаде належна Єгиптові данина і фараон ніколи не забере цих ста п’яти тисяч талантів.
Намісник похитав головою.
— Ти не знаєш, — сказав він, — єгипетських жерців. Жоден з них не прийняв би такої угоди…
— Чому? Фінікійське прислів’я мовить: «Краще ячмінь у стодолі, ніж золото в пустелі». Можливо, Єгипет, відчувши свою слабкість, схотів би краще задарма мати Сінай і Палестину, аніж воювати з Ассірією. Але ось що мене дивує… Адже не Єгипет, а Ассірію зараз легше перемогти: в неї ускладнення на північному сході, війська у неї мало, та й те нікудишнє. Якби Єгипет напав на неї зараз, він переміг би цю державу, забрав би незмірні скарби з Ніневії й Вавілона і раз і назавжди встановив би свою владу в Азії.
— Ну от, ти сам бачиш, що такої угоди не може бути, — мовив Рамзес.
— Я тільки в одному випадку зрозумів би таку угоду, якби жерці хотіли знищити владу фараона в Єгипті… А вони до цього прагнуть ще з часів твого діда, царевичу.
— Ти знову кажеш щось несусвітне, — відповів намісник. Але в душі відчув неспокій.
— Може, я й помиляюсь, — відповів Гірам, пильно дивлячись йому в вічі. — Але вислухай мене, царевичу.
Він присунув свого стільця ближче і мовив стишеним голосом:
— Якби фараон оголосив війну Ассірії і виграв її, він мав би: велике віддане йому військо, сто тисяч несплаченої данини, близько двохсот тисяч талантів з Ніневії й Вавілона, нарешті, зо сто тисяч талантів щороку з підкорених країн. Такі величезні багатства дозволили б йому викупити заставлені в жерців маєтки і назавжди покласти край їхньому втручанню до правління державою.
У Рамзеса заблищали очі. Гірам говорив далі:
— А зараз військо залежить від Гергора, а отже, від жерців, і, за винятком найманих полків, фараон на випадок війни спертись на нього не зможе. До того ж фараонова скарбниця порожня, а більша частина його маєтків належить храмам. Фараон хоча б на утримання двору щороку мусить робити нові борги, а оскільки фінікійців у вас уже не буде — ви муситимете позичати в жерців… Таким чином, за десять років його святість (хай він живе вічно!) втратить решту своїх маєтків. А що ж буде далі?
На чолі в царевича виступили краплини поту. — Тож бачиш, достойний повелителю, — мовив Гірам, — що тільки в одному випадку жерці могли б, навіть змушені були б, прийняти найганебнішу угоду з Ассірією, якби вони хотіли принизити і знищити владу фараона… Але може бути й інша причина: якщо Єгипет настільки ослаб, що потребує миру за будь-яку ціну…
Царевич схопився з місця.
— Мовчи! — вигукнув він. — Для мене краще зрада найвірніших слуг, аніж таке ганебне безсилля країни! Єгипет мусив би віддати Ассірії Азію… Але ж через рік і сам би потрапив у її ярмо, бо, підписуючи таку угоду, він визнав би своє безсилля…
Царевич збуджено ходив по кімнаті, а Гірам дивився на нього чи то з жалем, чи то із співчуттям. Раптом Рамзес зупинився перед фінікійцем і мовив:
— Це все брехня!.. Якийсь спритний шахрай обдурив тебе, Гіраме, і ти йому повірив. Якби така угода існувала, її уклали б у найбільшій таємниці. А в такому разі один із чотирьох жерців, яких ти назвав, був би зрадником не тільки фараона, але й своїх співучасників по змові.
— Там міг бути ще п’ятий, який їх підслухував, — відповів Гірам.
— І продав тобі таємницю? Гірам усміхнувся.
— Мені дивно, — мовив фінікієць, — що ти досі не пізнав, яку владу має золото.
— Але подумай, князю, адже наші жерці мають більше золота, ніж ти — найбагатший з багатіїв…
— Однак я не проти, коли мені прибуде ще хоч драхма. То чого ж інші мали б відкинути таланти?..
— Бо вони слуги богів, — мовив запально царевич, — бо вони боялися б їхньої кари…
Фінікієць усміхнувся.
— Я бачив багато храмів різних народів, — відповів він, — а в тих храмах великі й малі статуї — дерев’яні, кам’яні і навіть золоті. Але богів не зустрічав ніде…
— Блюзнір! — вигукнув Рамзес. — Я бачив богів, відчував на собі їхню руку, чув голос…
— Де це було?
— В храмі богині Гатор: перед її вівтарем і в моїй келії.
— Удень?
— Вночі… — відповів царевич і замислився.
— Уночі ти чув мову богів і відчував їхню руку, — повторив фінікієць, наголошуючи на кожному слові. — Уночі можна побачити багато дивних речей. Як це було?..
— Мене щось хапало за голову, плечі й ноги, і присягаюсь…
— Тсс!.. — перебив його Гірам з усміхом. — Не треба присягатись даремно.
Якусь мить він пильно вдивлявся в Рамзеса своїми проникливими, розумними очима і, помітивши, що в душі юнака прокидаються сумніви, мовив:
— Я щось тобі скажу, царевичу. Ти ще недосвідчений, обплутаний сітями інтриг, а я був другом твого діда й батька. Отже, я зроблю тобі одну послугу. Прийди колись уночі до храму Ашторет, але… присягайсь, що збережеш цю таємницю… Прийди сам — і переконаєшся, які це боги розмовляють і доторкаються до нас у храмах.
— Прийду, — сказав Рамзес, подумавши.
— Тільки попередь мене про це зранку, а я перекажу тобі вечірнє умовне слово храму, і тебе пропустять. Але не зрадь мене й себе, — мовив, добродушно усміхаючись, фінікієць. — Боги інколи прощають зраду своїх таємниць, люди — ніколи.
Він уклонився, а потім, звівши очі й руки догори, почав шептати благословення.
— Облуднику!.. — вигукнув царевич. — Молишся богам, в яких не віриш?..
Гірам скінчив благословення й відповів:
— Так, я не вірю в богів єгипетських, ассірійських і навіть у фінікійських, а вірю в бога єдиного, який не живе в храмах і ім’я якого невідоме.
— Наші жерці також вірять в єдиного, — перебив Рамзес.
— І халдейські теж, а проте й ті, й ті пішли на змову проти нас… Нема правди на світі, мій царевичу!..
Коли Гірам пішов, царевич замкнувся в найдальшому покої, ніби для того, щоб перечитати святі папіруси.
За якусь мить в його полум’яній уяві все щойно почуте набрало чіткого вираження і визрів план.
Насамперед він збагнув, що між фінікійцями й жерцями точиться таємна боротьба не на життя, а на смерть. За що?.. Звичайно, за вплив і за багатство. Правду сказав Гірам, що, коли в Єгипті не стане фінікіян, всі маєтки фараона, номархів та всієї знаті перейдуть у володіння храмів.
Рамзес ніколи не любив жерців і давно вже бачив і знав, що більша частина Єгипту належить їм, що їхні міста найбагатші, поля найкраще оброблені, люди живуть в достатку. Він розумів також, що половина тих скарбів, які належали храмам, могла б звільнити фараона від безконечних клопотів і зміцнити його владу.
Царевич знав це і не раз говорив про ці речі з гіркотою. Та коли за сприянням Гергора він став намісником і дістав командування корпусом Менфі, він примирився з жерцями і приглушив у собі давню неприязнь до них.
Тепер усе це ожило.
Виходить, жерці не тільки приховали від нього свою угоду з Ассірією, але навіть не попередили його про посланництво якогось Саргона…
Можливо, зрештою, що ці справи є величезною таємницею храмів і держави. Але чому вони приховали від нього, скільки несплаченої данини належить Єгиптові з азіатських народів?.. Сто тисяч талантів! Адже така сума могла б одразу поліпшити скрутне становище фараона. Чому ж вони приховали від нього те, про що знає навіть цей тірський князь, один із членів ради цього міста?
І яка ганьба для нього, наступника трону і намісника, що тільки чужі люди відкрили йому очі на це!
Та було й ще гірше: Пентуер і Мефрес всіляко доводили йому, що Єгипет повинен уникати війни.
Уже в храмі Гатор їхня наполегливість здалась йому підозрілою: адже війна могла б дати державі сотні тисяч рабів і піднести загальний добробут країни. А зараз війна здавалася тим необхіднішою, що давала змогу Єгиптові стягти невиплачену данину і накласти нову.
Царевич сперся руками на стіл і почав рахувати.
«Ми могли б одібрати, — думав він, — сто тисяч талантів данини… Гірам вважає, що з Ніневії й Вавілона ми б узяли ще двісті тисяч — разом триста тисяч одночасно… Така сума могла б покрити видатки на найбільшу війну, і нам, крім того, зосталося б ще кількасот тисяч невільників і сто тисяч щорічної данини із підкорених народів… А потім, — зробив висновок царевич, — ми поквиталися б з жерцями!..»
Рамзеса лихоманило. Та, незважаючи на це, йому спало на думку: «А що, як Єгипет не зможе подолати Ассірію?..»
Але від самого цього припущення в ньому закипіла кров. «Як це Єгипет, як Єгипет не зможе розчавити Ассірію, коли на чолі війська стане він, Рамзес, він нащадок Рамзеса Великого, який сам-один кинувся на хеттські військові колісниці і розбив їх?..»
Царевич усе міг зрозуміти, за винятком того, що його могли подолати, що він міг не здобути перемогу хоч і над найдужчим ворогом. Він відчував у собі безмірну відвагу і здивувався б, якби якийсь ворог не кинувся тікати, побачивши його розпалених коней. Адже на військовій колісниці фараона стоять самі боги, щоб затуляти його щитом, а ворога побивати небесними громами.
«Але… oо той Гірам казав мені про богів? — подумав царевич. — І що він має показати мені в храмі Ашторет?.. Побачимо».