Після прийому в намісника Саргон ще затримався в ПіБасті, чекаючи листа фараона з Мемфіса, а тим часом між офіцерами і знаттю знову почали ширитися дивні чутки.
Фінікійці розповідали, звичайно, під великою таємницею, що жерці, невідомо чому, не тільки подарували Ассірії старі борги, не тільки звільнили її назавжди від будь-якої данини, а навіть, щоб полегшити ассірійцям якусь війну на півночі, уклали з нею угоду про мир на довгі роки.
— Фараон, — казали фінікійці, — аж ще дужче захворів, довідавшись про такі поступки варварам. А царевич Рамзес страждає і ходить сумний, але обидва вони змушені коритися жерцям, бо не впевнені у відданості знаті й війська.
Це найбільше обурювало єгипетських вельмож.
— Що ж це, — перешіптувалися між собою погрузлі в боргах вельможі, — виходить, династія вже нам не довіряє?.. Виходить, жерці вирішили знеславити й розорити Єгипет?.. Бо кожному ясно, що коли Ассірія веде війну десь на далекій півночі, то саме тепер треба на неї напасти, щоб здобутими багатствами поповнити спорожнілу скарбницю фараона і піднести добробут знаті.
Дехто з молодих вельмож насмілювався питати наступника трону, що він думає про ассірійських варварів. Царевич мовчав, але блиск очей і стиснуті уста виразно свідчили про його почуття.
— Очевидно, — і далі шепталися придворні, — династія обплутана жерцями й не довіряє знаті. Єгиптові загрожує велике лихо…
Приховане обурення незабаром почало виливатись в таємні ради, що скидалися навіть на змови. Але хоч у цьому брало участь дуже багато людей, впевнені в собі чи засліплені жерці нічого про це не знали, а Саргон, хоч і відчував ненависть, не надавав їй значення.
Він бачив, що царевич Рамзес неприязно ставиться до нього, але приписував це випадкові в цирку, а ще більше — ревнощам до Ками. Упевнений, що його, як посла великого Ассара, ніхто не зважиться зачепити, він пив, бенкетував і майже щовечора навідувався до фінікійської жриці, яка щораз ласкавіше приймала його залицяння й подарунки.
Такий був настрій у найвищих колах, коли одної ночі в палаці Рамзеса з’явився святий Ментезуфіс і сказав, що він негайно мусить бачити царевича.
Придворні відповіли, що в царевича зараз одна з його жінок і вони не сміють турбувати свого володаря. Але Ментезуфіс так наполягав, що вони нарешті покликали наступника трону.
Царевич одразу ж з’явився, навіть не виявляючи невдоволення.
— Що сталося? — спитав він жерця. — Чи не почалася війна, що ти прийшов до мене в таку пізню пору?
Ментезуфіс пильно подивився на Рамзеса й глибоко зітхнув.
— Скажи мені, царевичу, ти не виходив з палацу цього вечора? — спитав він.
— Ні на крок.
— І я можу дати в цьому жрецьку клятву? Наступник трону здивувався.
— Мені здається, — відповів він гордо, — що твоє слово вже не потрібне, коли я дав своє. Але що сталося?..
Вони вийшли в окремий покій.
— Чи ти знаєш, володарю, — мовив збуджено жрець, — що трапилося десь з годину тому? На достойного Саргона напали якісь молодики і побили киями…
— Які?.. Де?..
— Біля палацу фінікійської жриці Ками, — вів далі Ментезуфіс, пильно стежачи за обличчям наступника трону.
— Хоробрі хлопці! — відповів царевич, знизавши плечима. — Напасти на такого велетня! Мабуть, там тріснула не одна кістка.
— Але ж нападати на посла… Подумай, достойний володарю, — на посла, якого охороняє велич Ассірії і Єгипту!.. — мовив жрець.
— Го-го! — розсміявся царевич. — Виходить, цар Ассар виряджає своїх послів навіть до фінікійських танцівниць?..
Ментезуфіс оторопів. Раптом він стукнув себе по лобі і вигукнув, теж розсміявшись:
— Бачиш, царевичу, який я простак, недосвідчений в політиці. Адже я забув, що Саргон, який бродить уночі біля будинку підозрілої жінки, зовсім не посол, а звичайний чоловік. Та як би там не було, — додав він, — а вийшло недобре… Саргон може образитися на нас…
— Жрець!.. Жрець!.. — вигукнув царевич, хитаючи головою. — Ти забуваєш про далеко важливіші речі, що Єгиптові нема чого боятися, ані навіть дбати про приязнь чи неприхильність до нього не тільки Саргона, але навіть і самого царя Ассара…
Ментезуфіс був такий вражений влучністю зауважень царевича, що замість відповіді тільки кланявся, бурмочучи:
— Боги обдарували тебе, царевичу, мудрістю верховних жерців… Нехай будуть благословенні їхні імена!.. Я вже хотів наказати, щоб цих молодих розбишак знайшли й суворо покарали, а зараз я хочу почути твою пораду, бо ти мудрець над мудрецями. Тож скажи, володарю, що нам робити з Саргоном та з цими зухвальцями?..
— Насамперед зачекати до ранку, — відповів наступник трону. — Ти, як жрець, знаєш краще від мене, що сон, який посилають нам боги, часто приносить добру раду.
— А якщо я й до ранку нічого не придумаю? — спитав Ментезуфіс.
— В усякому разі, я відвідаю Саргона і спробую стерти з його пам’яті цей незначний випадок.
Жрець шанобливо попрощався з Рамзесом. Повертаючись до себе, він думав:
«Серце дам собі вирвати з грудей, що царевич до цього не причетний, він і сам не бив, і не намовляв бити, і навіть не знав про це нічого. Хто здатний так твердо й мудро міркувати про справу, не може бути її учасником. А в такому разі я почну слідство і, якщо цей патлатий варвар не задовольниться, віддам заводіїв під суд. От тобі й угода про дружбу між двома державами; почалася з того, що побили посла!..»
На другий день вельможний Саргон до полудня лежав на повстині, що зрештою бувало з ним досить часто, тобто після кожної пиятики. Біля нього на низькому ложі сидів благочестивий Істубар і, звівши очі до стелі, шептав молитву.
— Істубаре, — зітхнув сановник, — чи ти певен, що ніхто з нашого двору не знає про моє нещастя?
— Хто ж міг дізнатися, коли ніхто цього не бачив?
— А єгиптяни?.. — простогнав Саргон.
— З єгиптян про це знають Ментезуфіс і царевич… ну, й ті безумці, які, мабуть, довго пам’ятатимуть твої кулаки.
— Може, й так… може!.. Але мені здається, що між ними був царевич і я йому розбив носа, якщо не зламав…
— В наступника трону ніс цілий, і він там не був, запевняю тебе.
— В такому разі, — зітхнув Саргон, — царевич повинен кількох з них посадити на палю. Адже я — посол!.. Особа моя священна…
— А я тобі кажу, — відповів Істубар, — вижени злобу із свого серця і навіть не подавай скарги. Бо коли тих гультяїв судитимуть, то весь світ довідається, що посол найдостойнішого царя Ассара знається з фінікійцями і що ще гірше — відвідує їх серед ночі сам… Що ти скажеш, коли твій смертельний ворог, канцлер Ліч-Багус, запитає тебе: «Саргоне, з якими фінікійцями ти зустрічався і про що ти говорив з ними під їхнім храмом серед ночі?..»
Саргон тільки зітхав, якщо можна назвати зітханням звуки, схожі на рикання лева.
Раптом убіг один з ассірійських офіцерів. Він став на коліна, торкнувся чолом до підлоги і звернувся до Саргона:
— О світло очей володаря нашого! Перед ганком повно єгипетських вельмож і сановників, а з ними — сам. наступник трону. Він хоче сюди зайти, мабуть, щоб віддати тобі шану.
Перше ніж Саргон устиг щось відповісти, у дверях з’явився царевич. Відштовхнувши велетня ассірійця, що стояв на варті, він швидко підійшов до повстяного ложа, в той час як зніяковілий посол, широко розкривши очі, не знав, що йому робити: втекти голим до іншого покою чи заховатися під постіль?
На порозі стало кілька ассірійських офіцерів, дуже здивованих цим вторгненням наступника трону, всупереч усякому етикетові. Але Істубар дав їм знак, і вони зникли за завісою.
Царевич був сам; його почет лишився на подвір’ї.
— Вітаю тебе, — сказав він, — посол великого царя і гість фараона. Я прийшов одвідати тебе й спитати, чи не потребуєш ти чогось? Якщо ти матимеш час і бажання, я хотів би, щоб ти разом зі мною на коні зі стайні мого батька проїхався по місту в оточенні нашого почту, як і належить послові могутнього Ассара, хай він живе вічно!
Саргон слухав, лежачи, і не розумів ні слова. Та коли Істубар розтлумачив йому сказане царевичем, посол виявив такий захват, що почав битися головою об повстину, повторюючи: «Ассар і Рамзес».
Заспокоївшись, він вибачився перед царевичем за непристойний вигляд, у якому застав його такий знаменитий і достойний гість, і додав:
— Не гнівайся на мене, о володарю, що я, земляний черв’як і підніжок твого трону, таким незвичайним способом виявляю свою радість від твого прибуття. Але я втішений подвійно: по-перше, що на мене спала така неземна ласка, а подруге, я мислив у своїй дурній і нікчемній душі, що це ти, володарю, був причиною мого вчорашнього лиха. Здавалось мені, що між киями, які падали на мою спину, я відчував твій кий, який лупцював найдужче!..
Незворушний Істубар слово за словом переказав усе царевичеві. На це наступник трону із істинно царською гідністю відповів:
— Ти помилився, Саргоне. І якби ти сам не визнав своєї помилки, я б наказав зараз дати тобі п’ятдесят київ, щоб ти запам’ятав, що такі, як я, не нападають на одиноку людину цілим гуртом, та ще й уночі.
Ще святий Істубар не скінчив перекладати цю відповідь, як Саргон підповз до царевича і, обнявши його ноги, вигукнув:
Великий володар!.. Великий цар!.. Слава Єгиптові, що він має такого владику! А царевич на це відповів:
— І ще скажу тобі, Саргоне. Якщо й справді на тебе напали вчора, запевняю, що не вчинив цього ніхто з моїх придворних. Адже такий велетень, як ти, мусив не одному із своїх напасників розвалити череп. Тим часом усі з мого почту здорові.
— Він каже правду і дуже мудро! — тихо мовив Саргон Істубарові.
— Але хоч цей недостойний вчинок стався не з моєї вини і не з вини моїх придворних, — сказав царевич, — я все-таки вважаю за свій обов’язок пом’якшити твою образу на місто, де тебе так негоже прийняли. Саме тому я особисто відвідав тебе в твоїй опочивальні і тому двері мого дому будуть відкриті для тебе в будь-яку пору, коли схочеш мене відвідати. І тому… я прошу тебе прийняти від мене цей невеличкий подарунок…
Кажучи це, царевич витяг з-під туніки золотий ланцюг, прикрашений рубінами й сапфірами.
Велетень Саргон аж заплакав, що зворушило царевича, але не розчулило байдужого Істубара. Жрець добре знав, що Саргон має для всякого випадку сльози, гнів і радість, як і годиться послові мудрого царя.
Намісник посидів ще трохи і попрощався з послом. Виходячи, він подумав, що ассірійці, незважаючи на свій варварський вигляд, все-таки непогані люди і вміють оцінити великодушність.
Саргон був такий зворушений, що звелів негайно принести собі вина і пив від полудня аж до вечора.
По заході сонця Істубар на хвилину вийшов з кімнати Саргона й одразу ж повернувся назад, але вже потайними дверима. За ним увійшли двоє чоловіків у темних плащах. Коли вони відкинули з обличчя капюшони, Саргон упізнав в одному верховного жерця Мефреса, а в другому — пророка Ментезуфіса.
— Ми принесли тобі, достойний посол, добру новину, — сказав Мефрес.
— Хотів би й я вам відповісти тим же! — вигукнув Саргон. — Сідайте, святі й достойні мужі, і, хоч у мене почервонілі очі, говоріть зі мною так, ніби я цілком тверезий… Бо в мене і в п’яного розум, може, навіть світліший… Правда, Істубаре?..
— Говоріть!.. — підтримав його халдеєць.
— Сьогодні, — почав Ментезуфіс, — ми отримали листа від найдостойнішого міністра Гергора. Він пише нам, що його святість фараон (хай він живе вічно!) чекає на ваше посольство у своєму чудовому палаці під Мемфісом та що його святість (хай він живе вічно!) прихильно ставиться до угоди з вами.
Саргон хитався, сидячи на повстині, але очі в нього були майже тверезі.
— Я поїду, — відповів він, — до його святості фараона (хай він живе вічно!), покладу від імені володаря мого печатку на угоду, аби тільки вона була написана на глиняних таблицях клинописом… бо вашого письма я не розумію… Буду лежати хоч би й цілий день на животі перед його святістю (хай він живе вічно!) й підпишу угоду… Але як ви там її будете дотримуватися… ха-ха-ха… цього я вже не знаю… — Він голосно розреготався.
— Як ти смієш, слуго великого Ассара, заперечувати добру волю й наміри нашого володаря? — обурився Ментезуфіс.
Саргон трохи протверезився.
— Я кажу не про його святість, — відповів він, — а про наступника трону…
— Наш царевич — сповнений мудрості юнак, він без вагання виконає волю батька й найвищої ради жерців, — мовив Мефрес.
— Ха-ха-ха!.. — знову зареготав п’яний варвар. — Ваш царевич!.. О боги, повикручуйте мені руки й ноги з суглобів, коли я кажу неправду, що хотів би для Ассірії такого наступника трону… Наш ассірійський наступник трону — це мудрець і жрець. Він, перше ніж розпочати війну, подивиться на небо, потім зазирне курям під хвости… А ваш подивився б, скільки в нього війська, довідався б, де розташувався ворог, і впав би йому на голову, мов орел на барана. Оце полководець!.. Оце цар!.. Він не з тих, які слухають поради жерців… Він питатиме поради у власного меча, а ви будете виконувати його накази… І тому хоч я й підпишу з вами угоду, але, повернувшись додому, розповім своєму володарю, що в вашій країні за хворим фараоном і мудрими жерцями стоїть молодий наступник трону — лев і бик в одній особі… у якого на устах мед, а в серці громи…
— І скажеш неправду, — перебив Мефрес — Бо наш царевич хоч і нестриманий, і трохи гультяй, як і всі молоді, але вміє шанувати поради мудреців та найвищих сановників країни.
Саргон похитав головою. — Ех ви, мудреці!.. Грамотії!.. Знавці руху зірок!.. — мовив він глузливо. — Я невчений чоловік, звичайний собі воєначальник, який без печатки не завжди зумів би видовбати своє ім’я. Ви мудреці, а я простак, але, присягаюсь бородою мого царя, я не помінявся б з вами мудрістю… Бо ви люди, для яких відкритий світ таблиць і папірусів, але замкнений той справжній світ, в якому ми всі живемо… Я неук! Але в мене собачий нюх. Як собака здалека чує ведмедя, так і я своїм червоним носом чую справжнього полководця. Ви будете радити царевичу!.. Та він уже сьогодні зачарував вас, мов змія голуба! Я принаймні не обманюю самого себе, і хоч царевич добрий до мене, мов рідний батько, я відчуваю крізь шкіру, що він мене і моїх ассірійців ненавидить, як тигр слона… Ха-ха-ха!.. Дайте йому тільки військо, і за три місяці він стане під Ніневією, аби тільки в дорозі його воїни народжувались, а не гинули.
— Хоч би це й була правда, — перебив його Ментезуфіс, — хоч би царевич і справді хотів іти на Ніневію, він не піде.
— А хто ж його стримає, коли він буде фараоном?
— Ми.
— Ви? Ви!.. Ха-ха-ха!.. — сміявся Саргон. — Ви думаєте, що цей юнак навіть не догадується про нашу угоду… А я… А я… Ха-ха-ха!.. Я готовий, щоб з мене здерли шкуру й посадили на палю, якщо він уже не знає про все! Невже фінікійці були б такі спокійні, якби не були певні, що молодий єгипетський лев захистить їх від ассірійського бика?
Ментезуфіс і Мефрес крадькома перезирнулись. Їх вразила прозорливість цього варвара, який сміливо виказав їм те, чого вони зовсім не враховували.
І справді, що б то було, якби наступник трону розгадав їхні наміри і, може, навіть схотів їм перешкодити?..
Але з цього хвилинного замішання вивів їх жрець Істубар, який досі мовчав.
— Саргоне, — мовив він, — ти втручаєшся не в свої справи. Твій обов’язок — укласти з Єгиптом угоду, якої хоче наш володар. А що знає й чого не знає, що зробить і чого не зробить наступник трону — це вже не твоя справа. Якщо найвища.
рада жерців — хай вона живе вічно! — запевняє нас, то ця угода буде виконана. Як вона це зробить, нас не повинно обходити.
Сухий тон Істубара прохолодив бурхливу веселість ассірійського посла. Саргон похитав головою й буркнув:
— В такому разі шкода хлопця!.. Великий це воїн і великодушний володар…