Вже й серед населення міста Пі-Баста почали ширитись грізні чутки про лівійців. Розповідали, що розпущені жерцями воїни-варвари, повертаючись на свою батьківщину, спершу жебрачили, потім крали, а врешті почали грабувати й палити єгипетські села та вбивати людей.
Так вони за кілька днів напали на міста Хіненсу, Пімат і Каса, на південь від Мерідового озера і знищили їх. Так загинув караван єгипетських купців і прочан, що повертався з оазису Уїт-Мехе. Весь західний кордон держави був під загрозою, і навіть з Тереметіса почали тікати жителі. В тих місцях з боку моря з’явилися зграї лівійців, нібито вислані грізним ватажком Мусавасою, який, здається, збирався в усій пустелі оголосити священну війну проти Єгипту.
Тому, коли часом увечері західний край неба червонів надто довго, жителів Пі-Баста обіймала тривога. Люди збиралися на вулицях, деякі виходили на плоскі дахи або вилазили на дерева і звідти сповіщали, що бачать пожежу в Менуфі або в Сохемі. Були навіть такі, що, незважаючи на темряву, бачили, як утікають жителі, або їм привиджалися ватаги лівійців, що посувалися в напрямі Пі-Баста довгими чорними шеренгами.
Незважаючи на тривогу серед людей, урядовці ному поводилися цілком байдуже, бо центральна влада не надсилала їм ніяких наказів.
Царевич Рамзес знав про неспокій народу і бачив байдужість сановників Пі-Баста. Лютий гнів охоплював його, що він не отримує ніяких розпоряджень з Мемфіса і що Мефрес та Ментезуфіс навіть не говорять з ним про небезпеку, яка загрожує державі.
Бачачи, що обидва жерці не звертаються до нього і навіть ніби уникають розмови з ним, намісник і собі не шукав зустрічей з ними і не робив ніяких військових приготувань.
Врешті він перестав одвідувати розташовані під Пі-Бастом полки, а натомість, зібравши в своєму палаці всю знатну молодь, розважався й бенкетував, заливаючи вином обурення на жерців і тривогу за долю держави.
— Ось побачиш, — сказав він раз Тутмосу, — святі пророки докеруються до того, що Мусаваса захопить Нижній Єгипет, а нам доведеться тікати в Фіви або в Сунну, якщо нас не виженуть звідти, в свою чергу, ефіопи…
— Ти кажеш правду, — відповів Тутмос. — Наші правителі поводяться як зрадники.
У перший день місяця гатор (серпень — вересень) у палаці наступника трону відбувався найбільший бенкет. Він почався
о другій годині пополудні, і ще до заходу сонця всі вже були п’яні. Дійшло до того, що чоловіки й жінки качалися по підлозі, залитій вином, засипаній квітами й черепками від побитих глеків.
Царевич був між ними найтверезіший. Він ще не лежав, а сидів у кріслі, тримаючи на колінах дві красуні танцівниці; одна поїла його вином, а друга обливала йому голову міцними пахощами.
Цієї хвилини до зали ввійшов ад’ютант і, переступивши через кількох п’яних, наблизився до наступника трону.
— Достойний володарю, — шепнув він тихо, — святі Мефрес
і Ментезуфіс бажають негайно говорити з тобою…
Царевич відштовхнув танцівниць і, червоний, у поплямованому одязі, непевними кроками пішов до свого покою нагору. Побачивши його, Мефрес і Ментезуфіс перезирнулися.
— Чого ви хочете, достойні отці? — спитав царевич, падаючи в крісло.
— Не знаю, чи ти, достойний повелителю, спроможний будеш вислухати нас зараз… — заклопотано відповів Ментезуфіс.
— А!.. Ви думаєте, що я п’яний! — крикнув царевич. — Не бійтесь… Зараз весь Єгипет так збожеволів чи здурів, що в пияків ще залишилося більше здорового глузду…
Жерці нахмурились, але Ментезуфіс почав:
— Ти знаєш, достойний повелителю, що наш володар і найвища рада ухвалили розпустити двадцять тисяч найманих воїнів?..
— Ні, наче не знаю… — перебив царевич. — Адже ви не тільки не зволили запитати моєї думки про таку мудру ухвалу, але навіть не сповістили мене, що чотири полки вже розпущені і що ці люди з голоду нападають на наші міста…
— Мені здається, що ти, достойний повелителю, засуджуєш накази його святості фараона… — мовив Ментезуфіс.
— Не його святості!.. — крикнув царевич, тупнувши ногою. — А тих зрадників, що, користуючись хворобою мого батька і володаря, хочуть запродати країну ассірійцям і лівійцям.
Жерці остовпіли. Такого ще не казав жоден єгиптянин.
— Дозволь нам, царевичу, прийти через кілька годин, коли ти заспокоїшся, — мовив Мефрес.
— Немає потреби. Я знаю, що діється на нашому західному кордоні. Точніше, не я знаю, а мої кухарі, конюхи й прибиральщиці. Але, може, захочете зараз, шановні отці, і мене втаємничити в ваші плани…
Ментезуфіс відповів з незворушним виразом обличчя:
— Лівійці збунтувались і починають збирати ватаги, щоб напасти на Єгипет.
— Розумію.
— З волі його святості і найвищої ради, — вів далі Ментезуфіс, — ти, достойний царевичу, маєш зібрати військо в Нижньому Єгипті й знищити бунтівників.
— Де наказ?
Ментезуфіс дістав з-за пазухи пергамент з печатками і вручив його царевичеві.
— Виходить, з цієї хвилини я — головний воєначальник і найвищий правитель у цій провінції? — спитав царевич.
— Усе так, як ти сказав.
— І маю право влаштувати з вами військову раду?
— Звичайно, — відповів Мефрес. — Хоч і в цю хвилину…
— Сідайте! — перебив царевич. Обидва жерці виконали наказ.
— Я питаю вас, бо це потрібно для моїх планів, навіщо розпустили лівійські полки?..
— І незабаром розпустять інші, — підхопив Ментезуфіс. — Найвища рада хоче позбутись двадцяти тисяч воїнів, які обходяться найдорожче, щоб збільшити прибутки його святості на чотири тисячі талантів на рік, бо, інакше царський двір терпітиме нестатки…
— Що, однак, не загрожує жодному найнікчемнішому єгипетському жерцеві, — перебив царевич.
— Ти забуваєш, достойний царевичу, що жерця не годиться називати «нікчемним», — відповів Ментезуфіс. — А що жодному з них і справді не загрожують нестатки, то заслуга їхнього стриманого способу життя.
— В такому разі, мабуть, статуї випивають вино, яке щодня приносять до храмів, і кам’яні боги прикрашають своїх жінок золотом і коштовностями, — глузував царевич. — Але зараз не йдеться про вашу стримуваність!.. Жрецька рада не для того розпустила двадцять тисяч воїнів й відчинила ворота Єгипту розбійникам, Щоб наповнити скарбницю фараона…
— А для чого?..
— А для того, щоб догодити царю Ассару. А оскільки його святість не згодився віддати ассірійцям Фінікію, ви хочете ослабити державу іншим способом: розпустити найманих воїнів і викликати війну на нашому західному кордоні.
— Закликаю богів у свідки, ти дивуєш нас, царевичу, — вигукнув Ментезуфіс.
— Тіні фараонів здивувалися б ще більше, почувши, що в тому самому Єгипті, де так обмежено царську владу, якийсь халдейський дурисвіт впливає на долю держави…
— Вухам своїм не вірю!.. — відповів Ментезуфіс. — Що ти, достойний царевичу, кажеш про якогось халдейця?..
Намісник глузливо засміявся.
— Я кажу про Бероеса… Якщо ти, святий муже, не чув про нього, то запитай у шановного Мефреса, а коли й він забув, нехай звернеться до Гергора і Пентуера… Ось вона, велика таємниця ваших храмів! Чужий приблуда, що, мов злодій, пробрався до Єгипту, нав’язує членам найвищої ради угоду, таку ганебну, що підписати її ми могли б, лише програвши не одну битву, втративши всі полки і обидві столиці. І подумати тільки, що це зробила одна людина, найпевніше, шпигун царя Ассара. А наші мудреці так підпали під його чари, що, коли фараон не дав їм відректися від Фінікії, вони розпускають полки й викликають війну на західному кордоні… Де таке чувано? — вже не володіючи собою, говорив далі Рамзес — Саме в той момент, коли треба було б збільшити військо до трьохсот тисяч і кинути його на Ніневію, ці побожні безумці розганяють двадцять тисяч воїнів і підпалюють власний дім…
Мефрес, непорушний і блідий, слухав це нещадне глузування. Нарешті він сказав:
— Я не знаю, достойний повелителю, з якого джерела ти черпаєш ці відомості… Нехай би воно було таке чисте, як серця членів найвищої ради! Припустимо, однак, що ти маєш рацію і що якийсь халдейський жрець зумів справді схилити раду до підписання тяжкої угоди з Ассірією. Якщо навіть
i так, то звідки ти знаєш, що цей жрець не був посланцем богів, які його устами застерегли нас від небезпеки, що нависла над Єгиптом?..
— Відколи це халдейці мають у вас таке довір’я? — спитав царевич.
— Халдейські жерці — старші брати єгипетських, — відповів Ментезуфіс.
— То, може, і ассірійський цар — владика над фараоном? — перебив царевич.
— Не блюзнірствуй, царевичу, — суворо відповів Мефрес. — Ти легковажно копаєшся в найсвятіших таємницях, а це бувало небезпечним навіть для вищих від тебе!
— Добре, я не буду копатися. Але по чому все-таки можна пізнати, що один халдеєць — посланець богів, а другий — шпигун царя Ассара?
— По чуду, — відповів Мефрес. — Якби за твоїм повелінням, царевичу, цей покій заповнили духи, якби незримі сили підняли тебе в повітря, ми б сказали, що ти — знаряддя безсмертних, і слухали б твоїх порад.
Рамзес знизав плечима.
— І я бачив духів, їх робила молода дівчина. І я бачив у цирку фокусника, що лежав у повітрі…
— Але не добачив тонких шнурків, що їх тримали в руках чотири його помічники… — перебив Ментезуфіс.
Царевич знову розсміявся і, пригадавши, що Тутмос розповідав йому про моління Мефреса, глузливо сказав:
— За фараона Хеопса один верховний жрець хотів неодмінно літати в повітрі. Для цього він молився богам, а своїм підлеглим наказував дивитися, чи не підіймають його невидимі сили. І що ви скажете, святі мужі: відтоді не минало
й дня, щоб пророки не запевняли великого жерця, що він піднімається в повітря, правда, не високо, лише на палець від підлоги… Але… що з тобою, достойний отче? — раптом він спитав Мефреса.
Справді, верховний жрець, слухаючи свою власну історію, захитався на стільці і був би, мабуть, упав, якби його не підтримав Ментезуфіс.
Рамзес ніби аж розгубився. Він подав старому води, натер йому лоб і скроні оцтом, почав його обвівати опахалом…
Незабаром святий Мефрес опритомнів. Він підвівся з стільця й мовив до Ментезуфіса:
— Ми вже, мабуть, можемо йти?
— І я так думаю.
— А мені що робити? — спитав царевич, відчувши, що сталося щось недобре.
— Виконувати обов’язки головного воєначальника, — холодно відповів Ментезуфіс.
Обидва жерці урочисто поклонились царевичеві й вийшли. Намісник був уже зовсім тверезий, але на серце йому ліг важкий тягар. Він зрозумів, що зробив дві великі помилки: відкрив жерцям, що знає їхню велику таємницю, і безжально насміявся з Мефреса.
Він оддав би цілий рік життя, якби можна було стерти з їхньої пам’яті ці п’яні балачки. Та було вже пізно.
«От маєш, — думав він, — і себе зрадив, і нажив смертельних ворогів! Та що вдієш? Боротьба починається в найнесприятливішу для мене годину… Але не будемо спинятися! Не один фараон боровся з жерцями й переміг, хоч не мав достатньо сильних спільників».
Проте він настільки відчув небезпеку свого становища, що в ту ж хвилину поклявся священною головою свого батька ніколи вже не пити так багато вина.
Царевич звелів покликати Тутмоса. Його повірник з’явився негайно, зовсім тверезий.
— У нас війна, і я головний воєначальник, — сказав царевич.
Тутмос схилився до землі.
— І ніколи вже не буду так напиватись, — додав Рамзес. — А знаєш чому?
— Полководець повинен остерігатись вина й одурманюючих пахощів, — відповів Тутмос.
— Я забув про це… і проговорився перед жерцями…
— Про що? — скрикнув злякано Тутмос.
— Що ненавиджу їх і сміюся з їхніх чудес…
— Це нічого… Вони, мабуть, ніколи й не сподіваються на людську любов.
— І сказав, що знав їхню головну таємницю, — додав царевич.
— Ай! — скрикнув Тутмос. — Саме цього не слід було робити.
— Ну, годі про це, — перебив Рамзес. — Негайно розішли скороходів у всі полки, щоб завтра вранці полководці з’їхались до мене на військову раду. Накажи запалити сигнал тривоги, і нехай усі війська Нижнього Єгипту зранку вирушають до західного кордону. Піди до номарха й накажи йому, щоб він негайно сповістив інших номархів, — нехай збирають харчі, одяг і зброю.
— Матимемо клопіт з Нілом! — сказав Тутмос.
— Нехай затримають всі човни й кораблі на рукавах Нілу, щоб переправити війська. Треба також наказати номархам, щоб збирали резервні полки.
Тим часом Мефрес і Ментезуфіс поверталися в свої оселі при храмі Пта. Коли вони лишилися самі в келії, верховний жрець підняв руки вгору і вигукнув:
— Трійце безсмертних богів: Осірісе, Ісідо й Горе! Врятуйте Єгипет від погибелі! Відколи світ, жоден фараон не вимовляв стільки блюзнірств, скільки ми почули сьогодні від цього хлопчиська. Що я кажу — фараон! Жоден ворог Єгипту, жоден хетт, фінікієць, лівієць не насмілився б так зневажити недоторканність жерців…
— Вино робить людину відвертою, — відповів Ментезуфіс.
— Але в цім молодім серці звили кубло змії. Він зневажає стан жерців, насміхається з чудес, не вірить у богів…
— Та найбільше мене дивує, — сказав замислено Ментезуфіс — звідки він знає про наші переговори з Бероесом? Бо що він знає про них — я ладен присягнутися.
— Сталась жахлива зрада, — відповів Мефрес, хапаючись за голову.
— Дуже дивна річ! Адже нас було четверо…
— Зовсім не четверо. Про Бероеса знала старша жриця храму Ісіди, двоє жерців, які показали йому дорогу до храму Сета, і жрець, який зустрів його біля брами…
— Стривай! — вигукнув Мефрес — Адже цей жрець весь час був у підземеллі. А що, коли він підслухав?
— У кожному разі, він продав таємницю не хлопчиськові, а комусь поважнішому. А це небезпечніше!..
До келії постукав верховний жрець храму Пта святий Сем.
— Мир вам! — сказав він, заходячи.
— Хай буде благословенне серце твоє.
— Я прийшов, бо ви так голосно розмовляли, наче сталося якесь нещастя. Чи не лякає вас війна з нікчемними лівійцями? — запитав Сем.
— Що ти думаєш, святий отче, про царевича, наступника трону? — перебив його Ментезуфіс.
— Я думаю, — відповів Сем, — що він, мабуть, дуже задоволений з цієї війни та свого звання полководця. Це природжений воїн! Коли я дивлюся на нього, то згадую лева Рамзеса. Цей хлопець готовий сам-один кинутись на всі лівійські зграї і справді може їх розігнати.
— Цей хлопчисько, — озвався Мефрес, — може знищити всі наші храми й стерти Єгипет з лиця землі.
Святий Сем миттю витяг золотий амулет, який носив на грудях, і зашепотів:
— Тікайте, погані слова, в пустелю! Розвійтеся і не чиніть зла праведним!.. Що це ти вигадуєш, достойний отче? — спитав він докірливо.
— Достойний Мефрес каже правду, — відповів Ментезуфіс. — У тебе заболіли б голова й живіт, якби людські уста могли повторити блюзнірства, які сьогодні ми почули від цього молодика.
— Не жартуй, пророче! — обурився святий Сем. — Я швидше повірю, що вода горить, а вітер гасить вогонь, ніж у те, що Рамзес допустився блюзнірства!..
— Він казав це нібито п’яний, — злісно перебив Мефрес.
— Нехай так. Я не заперечую, що Рамзес — легковажний гульвіса, але не блюзнір!..
— Так само думали й ми, — мовив Ментезуфіс. — І такі були впевнені, що знаємо його вдачу, що, відколи він повернувся з храму Гатор, зовсім перестали за ним стежити…
— Шкода тобі було золота, щоб платити за це, — докірливо сказав Мефрес. — Тепер ти бачиш, до яких наслідків веде такий начебто незначний недогляд…
— Але що сталося? — нетерпляче спитав Сем.
— Скажу тобі коротко: наступник трону насміхається з богів.
— Ох!..
— Осуджує накази фараона…
— Чи може таке бути?
— Найвищу раду називає зрадниками…
— Невже…
— І від когось довідався про приїзд Бероеса й навіть про його зустріч з Мефресом, Гергором і Пентуером у храмі Сета.
Верховний жрець Сем, вражений, схопився руками за голову і почав бігати по келії.
— Не може того бути! — говорив він. — Не може бути! Царевича, мабуть, хтось зурочив!.. Може, навіть та фінікійська жриця, яку він викрав з храму?..
Ментезуфісу ця думка здалася такою доречною, що він глянув на Мефреса. Але роздратований верховний жрець не дав себе збити з позиції.
— Побачимо, — відповів він. — Але спочатку треба провести слідство, щоб ми знали день за днем, що робив царевич, повернувшись із храму Гатор. Надто багато він мав свободи, надто вже водився з невірними та ворогами Єгипту. А ти, достойний Семе, допоможеш нам…
Після цієї розмови верховний жрець Сем уже на другий день наказав скликати людей на урочисту відправу в храмі Пта.
На розі кожної вулиці, на всіх майданах і навіть на полях стояли жрецькі оповісники і трубами та флейтами скликали весь люд. А коли навколо збиралася достатня кількість слухачів, вони оголошували, що в храмі Пта протягом трьох днів триватимуть урочисті відправи й процесії, щоб вимолити в доброго бога благословення для єгипетської зброї й погибель лівійцям, а на їхнього ватажка Мусавасу накликати проказу, сліпоту й божевілля.
Все йшло так, як хотіли жерці. З ранку до пізньої ночі простий люд юрмився біля мурів храму. Знать і багаті міщани збиралися біля входу, а жерці, місцеві і з сусідніх номів, приносили жертви богові Пта й правили урочисту службу в святилищі.
Тричі на день з храму виходила урочиста процесія, під час якої виносили в золотому човні, запнутому завісами, священну статую. Побачивши її, народ падав ниць і голосно каявся в своїх гріхах, а розсіяні в юрбі пророки відповідними запитаннями полегшували це каяття. Те саме діялось і всередині храму. Але оскільки люди знатні й багаті не любили каятися вголос, святі отці відводили покутників убік і пошепки розпитували їх та звільняли від гріхів.
Опівдні служба була найурочистіша. В цю пору приходили воїни, які мали вирушати на захід, щоб одержати благословення верховного жерця й обновити чудодійну силу своїх амулетів, які мали властивість послаблювати удари ворогів.
Час від часу в храмі гуркав грім, а вночі над пілонами спалахували блискавки. Це означало, що бог вислухав чиюсь молитву або розмовляє з жерцями.
Коли скінчилась відправа і троє достойних отців — Сем, Мефрес і Ментезуфіс — зійшлись на таємну раду, ситуація була вже цілком ясна.
Відправа принесла храмові близько сорока талантів прибутку, але понад шістдесят талантів було видано на подарунки чи на сплату боргів різних осіб із придворної та військової знаті.
Також було зібрано такі відомості:
Серед воїнів ходили чутки, що, коли царевич Рамзес вступить на трон, він почне війну з Ассірією, яка всім, хто братиме в ній участь, принесе великі прибутки. Найнижчий воїн, казали, не повернеться з цього походу без тисячі драхм або й більше.
Люди шепталися між собою, що, коли фараон переможе Піневію, він обдарує всіх селян невільниками і на кілька років звільнить Єгипет від податків.
Знать сподівалася, що новий фараон насамперед одбере в жерців і віддасть їм усі маєтки, які колись привласнили собі храми на покриття задавнених боргів. Крім того, казали, що майбутній фараон правитиме країною самовладно, без найвищої ради жерців.
Нарешті у всіх верствах населення була впевненість, що царевич Рамзес, щоб забезпечити собі допомогу фінікійців, прихилився до богині Іштар і потай віддавав їй почесті. У кожному разі, було відомо, що наступник трону відвідав якось храм Іштар уночі і бачив там якісь чуда. Між азіатськими багатіями ширились чутки, що Рамзес приніс храмові великі дари й натомість узяв звідти жрицю, яка мала утвердити його в вірі.
Всі ці відомості зібрав найдостойніший Сем із своїми жерцями. Святі отці Мефрес і Ментезуфіс розповіли йому іншу новину, яка дійшла до них з Мемфіса, а саме, що халдейського жерця й чудотворця Бероеса в підземеллі храму Сета приймав жрець Осохор, який через два місяці після цього, видаючи заміж свою доньку, обдарував її коштовностями і купив молодим великий маєток. А оскільки Осохор не мав великих прибутків, виникла підозра, що цей жрець, підслухавши розмову Бероеса з єгипетськими сановниками, продав потім таємницю угоди фінікійцям за великі гроші.
Вислухавши це, верховний жрець Сем сказав:
— Якщо святий Бероес і справді чудотворець, то насамперед його спитайте, чи саме Осохор зрадив таємницю…
— Чудотворця Бероеса вже питали про це, — відповів Мефрес, — але святий муж сказав, що в цій справі він вважає за краще мовчати. Він додав також, що коли б хтось навіть і підслухав їхню розмову і переказав усе фінікійцям, то Єгипет і Халдея однаково не зазнають від цього ніякої шкоди. Коли навіть і знайдеться винуватець, до нього треба виявити милосердя.
— Святий!.. Воістину, святий муж!.. — тихо мовив Сем.
— А що ти, достойний отче, — звернувся Мефрес до Сема, — думаєш про царевича, наступника трону, та про хвилювання, викликане його вчинками?
— Я скажу те саме, що й Бероес, — наступник трону не завдав шкоди Єгиптові, отже, до нього треба, поставитись поблажливо.
— Цей юнак насміхається з богів і з чудес, відвідує чужі храми, бунтує народ… Хіба цього мало? — гірко запитав Мефрес, який не міг простити Рамзесові грубих жартів з його побожних вправ.
Але верховний жрець Сем любив Рамзеса і тому відповів з доброю усмішкою:
— Який селянин в Єгипті не хотів би мати невільника, щоб змінити свою тяжку працю на солодке неробство? І чи є на світі чоловік, який не мріяв би про те, щоб не платити податків? Адже за те, що він віддає скарбниці, його жінка, він сам і його діти могли б справити собі гарний одяг і мати багато інших радостей.
— Неробство й надмірні витрати псують людину, — озвався Ментезуфіс.
— Який воїн, — вів далі Сем, — не хотів би війни, щоб здобути собі тисячу драхм, а може, й більше? І далі, запитую вас, святі отці, який фараон, який номарх, який придворний охоче платить задавнені борги й не поглядає краєм ока на багатства храмів?..
— Це гріховна зажерливість! — пробурмотів Мефрес.
— І, нарешті, — мовив Сем, — який наступник трону не мріяв про обмеження влади жерців? Який фараон на початку свого царювання не прагнув звільнитися від впливу найвищої ради?..
— Слова твої сповнені мудрості, — сказав Мефрес, — але до чого вони можуть нас привести?
— До того, щоб ви не скаржились на наступника трону найвищій раді. Бо немає такого суду, який би обвинуватив царевича в тому, що селяни раді б не платити податків або що воїни прагнуть війни. Навпаки, вам могли б докоряти. Бо якби ви день у день стежили за царевичем і гамували його дрібні вибрики, то не було б цієї піраміди скарг, і до того ж таких необгрунтованих. В таких справах не те погано, що люди мають нахил до гріха, бо вони мали його завжди. Але небезпечно те, що ми за цим не стежили. Наша свята річка, мати Єгипту, дуже швидко замулила б канали, якби інженери перестали доглядати їх.
— А що ти скажеш, достойний отче, про образи, яких царевич допустився в розмові з нами? — запитав Мефрес. — Невже ми простимо йому блюзнірське насміхання з наших чуд? Адже цей юнак тяжко зневажив мою побожність…
— Сам себе принижує той, хто розмовляє з п’яним, — відповів Сем. — Зрештою ви, достойні отці, не мали, права розмовляти про найважливіші державні справи з нетверезим царевичем. Ви навіть зробили помилку, найменувавши п’яного чоловіка вождем армії. Вождь завжди мусить бути тверезий.
— Я скоряюсь вашій мудрості, — сказав Мефрес, — але стою на тому, щоб подати скаргу на царевича до найвищої ради.
— А я виступаю проти скарги, — енергійно відповів Сем. — Рада мусить дізнатись про всі вчинки намісника, але не із скарги, а із звичайного звіту.
— І я проти скарги, — озвався Ментезуфіс.
Верховний жрець Мефрес, бачачи, що проти нього два голоси, змушений був поступитись. Але образу він запам’ятав і злобу затаїв у серці. Це був мудрий і побожний, але мстивий старий. Він охочіше простив би, якби йому одрубали руку, ніж те, що образили його жрецький сан.