За порадою астрологів, головний штаб мав вирушити з ПіБаста сьомого дня місяця гатор. Цей день був «добрий, добрий, добрий». У цей день боги на небі, а люди на землі раділи з перемоги Ра над ворогами. Хто приходив на світ у цей день, мав померти в глибокій старості і в великій шані. Цей день був сприятливий для вагітних жінок і торговців тканинами, а недобрий для жаб і мишей.
З того дня, як його найменували головним воєначальником, Рамзес із запалом взявся до діяльності. Він сам зустрічав кожен новоприбулий полк, оглядав його озброєння, одяг, обози. Сам вітав новобранців і закликав їх ретельно вчитися військового мистецтва на погибель ворогам і на славу фараонові. Сам проводив кожну військову раду, був присутній на допиті кожного шпигуна і, в міру надходження повідомлень, власною рукою відзначав на карті рух єгипетського війська й розташування сил ворога.
Він так швидко переїздив з місця на місце, що, хоч його чекали скрізь, він з’являвся так несподівано, мов яструб. Зранку він був на південь від Пі-Баста і перевіряв там воєнні припаси, а через годину опинився на північ від міста й виявив, що в одному з полків не вистачає ста п’ятдесяти воїнів. Надвечір він догнав передову охорону, був присутній при переправі через рукав Нілу і оглянув двісті бойових колісниць.
Святий Ментезуфіс, що, як уповноважений Гергора, добре знався на військовій справі, не міг надивуватися цьому.
— Ви знаєте, достойні отці, — сказав він Сему й Мефресу, — що я не люблю наступника трону, відколи розкрив його злобу й двоєдушність. Але нехай Осіріc буде мені свідком, що цей юнак — природжений полководець. Скажу вам нечувану річ: ми зосередимо війська на кордоні на три або й чотири дні раніше, ніж можна було сподіватись. Лівійці вже програли війну, хоч вони ще не чули свисту наших стріл…
— Тим небезпечніший для нас такий фараон… — перебив Мефрес з упертістю старої людини.
Надвечір шостого дня місяця гатор царевич Рамзес викупався і повідомив штаб, що вони вирушають завтра за дві години до сходу сонця.
— А зараз я хочу виспатись, — закінчив він.
Та легше було хотіти, аніж заснути. По всьому місту вешталися воїни, а біля палацу наступника трону розташувався цілий полк; воїни їли, пили й співали, не думаючи про відпочинок.
Царевич пішов до найдальшого покою, але й тут не дали йому лягти. Щохвилини влітав ад’ютант, рапортуючи про якусь дрібничку або вимагаючи наказу в справах, які міг розв’язати на місці начальник полку. Приводили вивідувачів, які не приносили ніяких нових відомостей, з’являлися знатні люди з невеличким почтом, пропонуючи свої послуги як добровольці. Добивалися до нього й фінікійські купці, що хотіли взяти на себе постачання війська, та підрядчики, що скаржились на побори воєначальників.
Не бракувало навіть ворожбитів і астрологів, які в останню хвилину перед походом хотіли скласти царевичеві гороскоп, а також чорнокнижників, що пропонували купити в них надійні амулети проти ворожої зброї.
Всі ці люди просто вривалися в покої царевича: кожен з них гадав, що в його руках доля війни і що в таких обставинах відкидається будь-який етикет.
Наступник трону терпляче задовольняв усіх. Але коли за астрологом вбігла до покою одна з царевичевих жінок, нарікаючи, що Рамзес, певно, її не любить, якщо з нею не попрощався, і коли через чверть години після цього під вікном почувся плач другої коханки, наступник трону вже не міг витримати.
Він покликав Тутмоса й сказав:
— Сиди в цій кімнаті і, якщо маєш охоту, потішай жінок мого дому! А я заховаюся десь у садку, бо інакше не засну й завтра буду як мокра курка.
— Де ж тебе шукати, якщо буде треба? — спитав Тутмос.
— О-хо-хо! — розсміявся царевич. — Ніде не шукайте. Я сам знайдуся, коли заграють побудку.
Сказавши це, царевич накинув на себе довгий плащ з капюшоном і непомітно вибрався в сад.
Але і в саду сновигали воїни, кухарі та інші слуги наступника трону. В усьому палаці стояв гармидер, як звичайно буває перед походом на війну. Побачивши це, Рамзес звернув у найгустіший куточок парку, знайшов якусь зарослу виноградом альтанку і, вдоволений, кинувся на лаву.
— Тут уже не знайдуть мене ні жерці, ні жінки, — буркнув він і за хвилину заснув як убитий.
Уже кілька днів фінікіянка Кама, відчувала, що вона хвора. До роздратування долучилась загальна недуга з якимсь дивним болем у суглобах. При цьому в неї свербіло обличчя, особливо лоб над бровами.
Ця незначна недуга здалась їй такою загрозливою, що вона перестала навіть боятися, що її вб’ють, і цілими днями сиділа перед дзеркалом, дозволивши слугам робити, що їм заманеться, аби тільки не турбували її. Вона вже не думала ні про Рамзеса, ні про ненависну Сару; вся її увага була прикута до невеличких плям на чолі, яких незвичне око не могло навіть помітити.
— Пляма… Так, є плями… — казала вона собі, сповнена жаху… — Дві… три… О Ашторет, адже ти не схочеш так покарані свою жрицю! Краще смерть… Але які дурниці!.. Коли я тру лоб пальцями — плями стають червоніші. Мабуть, мене щось покусало або я намастилась нечистою олією… Вмиюсь, і до ранку плями зникнуть.
Настав ранок, а плями не зникали.
Тоді Кама покликала служницю.
— Слухай, — сказала вона, — подивись на мене…
Мовивши це, Кама сіла в найменш освітленому кутку покою.
— Слухай і дивись… — повторила вона здавленим голосом. — Чи… Чи ти бачиш на моєму обличчі якісь плями?.. Тільки… не підходь до мене!..
— Я не бачу нічого, — відповіла служниця.
— Ні під лівим оком… ні над бровами?.. — вже роздратовано питала фінікіянка.
— Нехай пані ласкаво зволить сісти божественним лицем до світла, — сказала служниця.
Звичайно, ці слова розгнівали Каму до нестями.
— Геть, негіднице!.. — закричала вона. — Не показуйся мені на очі…
А коли служниця вибігла, її пані гарячково кинулась до свого туалету й, одкривши кілька баночок, пензликом підфарбувала собі обличчя в рожевий колір.
Надвечір, відчуваючи біль у суглобах і тяжку від болю тривогу, фінікіянка звеліла покликати лікаря. Коли служниці сповістили, що лікар прийшов, Кама глянула в дзеркало — і її охопив новий напад шаленства. Вона жбурнула дзеркало на підлогу і з плачем закричала, що не хоче лікаря.
Протягом шостого дня гатор вона цілий день нічого не їла й не хотіла нікого бачити.
Коли після заходу сонця до неї зайшла рабиня з світильником, Кама лежала на ложі, закутавши голову шаллю. Вона наказала рабині якнайшвидше вийти, потім сіла в крісло далеко від світла і кілька годин просиділа у напівсонному забутті.
«Немає в мене ніяких плям, — думала вона, — а якщо й є, то це не ті… Це не проказа…»
— О боги!.. — крикнула вона, кидаючись на землю. — Не може бути, щоб я… Боги, рятуйте!.. Повернусь до храму… відпокутую всім життям…
Вона знову заспокоїлась і знову думала.
«Нема в мене ніяких плям… Уже кілька днів я тру собі обличчя, й воно від того червоніє… Та й звідки б це могло взятися?.. Чи хто. чув колись, щоб жриця й жінка наступника трону могла захворіти на проказу?.. О боги!.. Цього ніколи не було, відколи світ та сонце!.. Тільки рибалки, візники й нещасні євреї… О, ця підла єврейка!.. Пошліть на неї проказу, сили небесні!..»
Цієї хвилини у вікні майнула якась тінь. Почувся шелест, і знадвору на середину кімнати вскочив… царевич Рамзес…
Кама оторопіла. Вона схопилася за голову, а в її очах відбився безмежний жах.
— Лікон? — прошептала вона — Ліконе, ти тут?.. Загинеш!.. Тебе шукають…
— Знаю, — відповів грек з глузливою посмішкою. — На мене полюють усі фінікійці й поліція його святості… І все-таки, — додав він, — я ось у тебе і був у твого повелителя…
— Ти був у царевича?..
— Так, у його власному покої… І лишив би йому стилет у грудях, якби злі духи не забрали його звідти… Видно, твій коханець пішов до іншої жінки, а не до тебе…
— Чого тобі треба тут?.. Тікай!.. — шепотіла Кама.
— Але з тобою, — відповів він. — На вулиці чекає колісниця. Ми доїдемо до Нілу, а там стоїть моя барка…
— Ти збожеволів! Адже в місті й на дорогах повно війська…
— Саме завдяки цьому я зміг пробратись до палацу. І ми легко виберемось звідси, — сказав Лікон. — Збери усі свої коштовності… Я зараз повернуся по тебе…
— Куди ти йдеш?..
— Пошукаю твого повелителя, — відповів він. — Я не піду звідси, не залишивши йому пам’ятки…
— Ти божевільний…
— Мовчи!.. — перебив він, блідий од гніву. — Ти ще хочеш його захищати?..
Фінікіянка захиталась, стиснула кулаки, а в очах її блиснув зловісний вогонь.
— А якщо ти не знайдеш його?.. — запитала.
— То вб’ю кількох його сонних воїнів… Підпалю палац… Та хіба я знаю, що зроблю… Але без пам’ятки звідси не піду…
Великі очі фінікіянки мали такий жахливий вираз, що Лікон здивувався.
— Що з тобою?.. — спитав він.
— Нічого… Слухай. Ти ніколи не був такий схожий на царевича, як сьогодні!.. Отже, коли хочеш зробити щось добре…
Вона нахилилась до його вуха й зашепотіла. Грек слухав здивований.
— Жінко! — мовив він, — Пекельні духи промовляють твоїми устами… Так, нехай на нього впаде підозра!..
— Це краще, ніж стилет, — відповіла Кама зі Сміхом. — То
як?..
— Ніколи не придумав би такого!.. А може, краще обох?
— Ні!.. Вона хай живе… Це буде моя помста…
— Яка жорстока в тебе душа!.. — шепнув Лікон. — Але це мені подобається… Ми по-царському поквитаємося з ними…
Він вистрибнув за вікно й зник. Кама вихилилась за ним і, розгарячкована, забувши про себе, прислухалася.
Може, через чверть години після того, як пішов Лікон, з боку фігового гаю почувся моторошний жіночий крик. Він повторився кілька разів і стих.
Фінікіянку, замість сподіваної радості, охопив жах. Вона впала на коліна, вдивляючись у темний сад божевільними очима.
Внизу зашелестіли швидкі кроки, зарипіла підпора на ґанку, і в вікні знову з’явився Лікон у темному плащі. Він важко дихав, руки в нього тремтіли.
— Де коштовності?.. — тихо запитав він.
— Дай мені спокій, — відповіла Кама. Грек схопив її за шию.
— Негіднице!.. — крикнув він. — Невже ти не розумієш, що, перше ніж зійде сонце, тебе схоплять, а через два дні задушать.
— Я хвора…
— Де коштовності?
— Там, під ліжком…
Лікон скочив до кімнати, при світлі світильника витяг з-під ліжка важку скриньку, накинув на Каму плащ і потягнув її за руку.
— Ходімо. Де двері, якими входить до тебе цей… цей твій повелитель?
— Залиш мене…
Грек нахилився до неї й зашепотів:
— Ти думаєш, я тебе лишу тут?.. Потрібна ти мені зараз, як та сука, що втратила нюх… Але мусиш іти зі мною… Хай знає твій повелитель, що є хтось кращий за нього… Він викрав жрицю в богині, а я забираю коханку в нього…
— Кажу тобі, що я хвора…
Грек витяг тонкий стилет і приставив їй до шиї. Вона затремтіла й шепнула:
— Вже йду…
Потайними дверима вони вийшли в сад. Від палацу наступника трону до них долинав гомін воїнів, які розпалювали багаття. Подекуди між деревами видно було світло; інколи повз них пробігали слуги царевича. Біля брами їх спинила варта.
— Хто ви?
— Фіви! — відповів Лікон.
Вони вийшли без перешкод на вулицю і зникли в завулках кварталу, де жили в Пі-Басті чужоземці.
За дві години перед світанком у місті заграли, сурми й забили барабани. Тутмос ще міцно спав, коли царевич Рамзес стягнув з нього плащ і гукнув з веселим сміхом:
— Вставай, недремний полководче!.. Вже полки вирушили.
Тутмос сів на ліжку й протер заспані очі.
— А, це ти, володарю? — спитав він позіхаючи. — Ну що, ти виспався?
— Як ніколи! — відповів царевич.
— А я б ще поспав.
Вони викупались, одягли каптани й панцирі й сіли на коней, що рвалися з рук у конюхів.
Незабаром наступник трону з невеликим почтом покинув місто, випереджаючи колони війська, які поволі посувалися дорогою. Ніл дуже розлився, і царевич хотів бути при переправі через канали й броди.
Коли зійшло сонце, останній обозний віз був уже далеко за містом, і достойний номарх Пі-Баста сказав своїм слугам:
— Тепер я йду спати, і горе тому, хто збудить мене до вечірньої учти. Навіть божественне сонце спочиває щодня, а я з першого гатор не лягав спати.
Перше ніж він скінчив вихваляти свою пильність, з’явився поліційний офіцер і попросився до нього на таємну розмову в дуже важливій справі.
— Щоб вас земля поглинула! — буркнув достойний номарх. Проте звелів покликати офіцера і спитав його сердито: — Не могли зачекати кілька годин?.. Що там у вас, Ніл не тече?..
— Сталось велике нещастя! — відповів офіцер. — Убито сина наступника трону.
— Що?.. Як?.. — скрикнув номарх.
— Сина єврейки Сари.
— Хто вбив?.. Коли?..
— Сьогодні вночі.
— Але хто міг це зробити?
Офіцер схилив голову й розвів руками.
— Я питаю тебе — хто вбив? — повторив номарх, швидше вражений, ніж обурений.
— Краще, правителю, сам проведи слідство. Уста мої не повторять того, що чули вуха.
Номарха взяв ще більший переляк. Він наказав привести Сариних слуг і водночас послав по верховного жерця Мефреса. Ментезуфіс, як представник військового міністра, вирушив разом з царевичем.
Незабаром з’явився здивований Мефрес. Номарх повторив йому звістку про вбивство дитини наступника трону й про те, що поліційний офіцер не зважується давати жодних пояснень.
— А свідки є? — спитав верховний жрець.
— Чекають твого повеління, святий отче. Привели Сариного воротаря.
— Ти знаєш, — спитав його номарх, — що дитину твоєї повелительки вбили?
Чоловік упав ниць і відповів:
— Я навіть бачив сам достойне мертве тіло дитини, розбите об стіну, і затримав нашу повелительку, коли вона вибігла з криком у сад.
— Коли ж це сталось?
— Сьогодні опівночі. Відразу після того, як у нашої повелительки був найдостойніший царевич-наступник, — відповів воротар…
— Як? Царевич був уночіувашої повелительки? — спитав Мефрес.
— Я ж сказав, великий пророче.
— Дивно! — шепнув Мефрес номархові.
Другим свідком була Сарина куховарка, третім — служниця. Обидві доводили, що опівночі наступник трону заходив до Сариного покою. Він пробув там з хвилину, потім швидко вибіг в сад, а за ним із страшним криком вискочила Сара.
— Але ж наступник трону цілу ніч не виходив із своєї кімнати в палаці… — сказав номарх.
Поліційний офіцер похитав головою і сповістив, що в передпокої чекають кілька слуг із палацу.
Їх покликали, святий Мефрес сам опитав усіх, і виявилось, що наступник трону не спав у палаці. Він покинув свою опочивальню до півночі і вийшов у сад; повернувся, як перші труби заграли побудку.
Коли вивели свідків і двоє сановників залишились самі, номарх, стогнучи, кинувся на підлогу й сказав Мефресові, що він тяжко хворий і воліє краще вмерти, ніж вести слідство. Верховний жрець був дуже блідий і схвильований, але відповів, що справу про вбивство треба з’ясувати, й іменем фараона наказав номархові, щоб той пішов з ним до Сариного будинку.
До саду наступника трону було недалеко, і обидва сановники незабаром опинились на місці злочину.
Увійшовши в кімнату на другому поверсі, вони побачили Сару, яка стояла на колінах біля колиски, наче годуючи немовля. На стіні й на підлозі червоніли криваві плями.
Номарх відчув таку слабкість, що мусив сісти. Але Мефрес був спокійний. Він підійшов до Сари і, торкнувши. її за плече, сказав:
— Ми прийшли від імені його святості…
Сара раптом зірвалась на ноги і, побачивши Мефреса, скрикнула страшним голосом:
— Прокляття вам!.. Ви хотіли мати єврейського царя! Ось ваш цар! О, чому я, нещасна, послухала ваших зрадницьких порад?..
Вона захиталась і знову припала до колиски, стогнучи:
— Мій синочку… Мій маленький Сеті… Такий був гарний, такий розумний… Щойно простягав до мене рученята… Єгово! — крикнула вона, — поверни мені його, адже ти всевладний! Боги єгипетські — Осіріс, Гор, Ісідо… Ісідо, ти ж сама була матір’ю… Не може бути, щоб на небі ніхто не почув моїх благань… Таке маленьке дитятко… гієна змилосердилася, б над ним…
Верховний жрець узяв її під руки й підвів з колін. Кімнату заповнили поліцейські і слуги.
— Саро, — сказав жрець, — іменем його святості володаря Єгипту взиваю до тебе і наказую тобі: відповідай, хто вбив твого сина?
Сара дивилась поперед себе, як. божевільна, і терла чоло. Номарх подав їй води з вином, а одна із служниць скропила її оцтом.
— Іменем його святості, — повторив Мефрес, — наказую тобі, Саро, Назвати ім’я вбивці…
Присутні поточились до дверей, номарх розпачливо затулив собі вуха.
— Хто вбив?.. — мовила Сара здавленим голосом, втупивши погляд в обличчя Мефреса. — Хто вбив, питаєш?.. Знаю я вас, жерці!.. Знаю вашу справедливість…
— І все-таки — хто? — наполягав Мефрес.
— Я!.. — нелюдським голосом крикнула Сара, — Я вбила своє дитя, бо ви зробили його євреєм.
— Це брехня! — просичав жрець.
— Я!.. Я!.. — повторювала Сара. — Гей, люди, ви бачите мене й чуєте! — звернулась вона до свідків. — Знайте, що я вбила… я… я… я… — кричала вона, б’ючи себе в груди.
Почувши це, номарх опам’ятався і співчутливо подивився на Сару. Жінки ридали, воротар витирав сльози. Тільки святий Мефрес стискав посинілі вуста. Нарешті він чітко промовив, дивлячись на поліційних урядовців:
— Слуги його святості, віддаю вам цю жінку, яку ви маєте допровадити в дім суду.
— Але син мій буде зі мною!.. — закричала Сара, кинувшись до колиски.
— З тобою… з тобою, бідна жінко, — відповів номарх і закрив руками обличчя.
Сановники вийшли з кімнати. Поліційний офіцер наказав принести ноші і з виявами найвищої шани провів Сару вниз. Нещасна взяла з колиски заплямований кров’ю згорточок і, не опираючись, сіла в ноші.
Всі слуги пішли за нею до будинку суду.
Коли Мефрес з номархом через сад поверталися додому, начальник поліції схвильовано сказав:
— Жаль мені цієї жінки!..
— Вона справедливо буде покарана… за брехню, — відповів верховний жрець.
— Ти, достойний отче, гадаєш…
— Я певен, що боги знають і осудять справжнього вбивцю. Біля садової хвіртки їм заступив дорогу управитель палацу
Ками, волаючи:
— Немає фінікіянки! Зникла цієї ночі…
— Нове нещастя, — прошептав номарх.
— Не турбуйся, — мовив Мефрес. — Вона поїхала за царевичем.
З цього достойний номарх збагнув, що Мефрес ненавидить царевича, і серце його завмерло. Якщо він доведе, що Рамзес вбив власного сина, наступник ніколи не сяде на батьківський трон, і важке ярмо жерців ще важче наляже на Єгипет.
Номарх ще більше засмутився, коли йому сказали ввечері, що двоє лікарів із храму богині Гатор, оглянувши труп, висловили переконання, що дитину міг вбити тільки мужчина. Хтось, казали вони, вхопив правою рукою хлопчика за ніжки й розбив йому голову об стіну. Сарина рука не могла обхопити обидві ніжки, на яких виразно було знати сліди великих пальців.
Після цього верховний жрець Мефрес разом із верховним жерцем Семом пішов у в’язницю до Сари і заклинав її всіма богами, єгипетськими й чужоземними, щоб вона призналася, що не винна в смерті дитини, і щоб описала, який на вигляд убивця.
— Ми повіримо твоїм словам, — сказав Мефрес, — і одразу звільнимо тебе.
Але Сара, замість того щоб розчулитись від такого вияву прихильності, страшенно розлютилася.
— Шакали! — кричала вона. — Мало вам двох жертв, то ви ще хочете нових? Я це зробила, нещасна, я!.. Бо хто б міг бути таким підлим, щоб убити дитину? Малу дитину, яка ні перед ким не завинила…
— А ти знаєш, уперта жінко, що. тобі загрожує? — спитав святий Мефрес. — Ти будеш три дні тримати на руках тіло твоєї дитини, а потім підеш до в’язниці на п’ятнадцять років.
— Тільки три дні? — повторила Сара. — Але ж я зовсім не хочу розлучатися з ним, з моїм маленьким Сеті… і не до в’язниці, а до гробу піду я за ним, і мій повелитель накаже поховати нас разом…
Коли верховні жерці вийшли від Сари, побожний Сем сказав:
— Мені траплялося бачити матерів, що вбивали своїх дітей, і судити їх, але жодна з них не була схожа на цю.
— Бо ця не вбивала своєї дитини, — гнівно відповів Мефрес.
— А хто ж?
— Той, кого бачили слуги, коли він зайшов у кімнату до Сари і через хвилину вибіг… Той, хто, ідучи на війну, забрав з собою фінікійську жрицю Каму, яка осквернила вівтар. Той, нарешті, — закінчив піднесено Мефрес, — хто вигнав з дому Сару й зробив її невільницею за те, що її син став євреєм.
— Страшні твої слова! — стривожено відповів Сем,
— Злочин ще страшніший, але ми його розкриємо, незважаючи на впертість цієї дурної жінки.
Святий муж і гадки не мав, що дуже скоро його пророкування збудеться. А сталося це так.
Ще не встиг царевич Рамзес, вирушаючи з військом з ПіБаста, вийти з палацу, як начальник поліції вже знав про вбивство Сариної дитини, про втечу Ками і про те, що Сарині слуги бачили, як царевич вночі входив до її кімнати. Начальник поліції був чоловік кмітливий: він одразу збагнув, хто міг вчинити вбивство, і замість того щоб провадити слідство на місці, помчав за місто ловити злочинців, попередивши. Гірама про те, що. сталося.
І в той час, як Мефрес намагався вирвати зізнання у Сари, найспритніші агенти поліції Пі-Баста і всі фінікійці, на чолі з Гірамом, уже ловили грека Лікона і жрицю Каму.
На третю ніч після того, як царевич вирушив у похід, начальник поліції повернувся до Пі-Баста, везучи за собою велику, покриту полотном клітку, в якій нелюдським голосом кричала якась жінка. Не лягаючи спати, начальник поліції викликав офіцера, який провадив слідство, і уважно вислухав його рапорт.
На світанку обидва верховні жерці, Мефрес і Сем, а також номарх Пі-Баста одержали найпокірніше запрошення, щоб зволили негайно, якщо на те буде їхня воля, прибути до начальника поліції. Коли всі троє зібрались у призначену годину, начальник поліції, низько вклонившись, почав просити їх, щоб розповіли йому все, що знають про вбивство дитини наступника трону.
Номарх, хоч був високий сановник, зблід, почувши це покірне прохання, і відповів, що нічого не знає. Те саме повторив і верховний жрець Сем, додавши, що Сара, на його думку, в цьому не винна. Коли черга дійшла до святого Мефреса, він сказав:
— Не знаю, чи ти чув, достойний начальнику, що вночі, коли було вчинено злочин, втекла одна з жінок царевича, на ймення Кама?
Начальник поліції, здавалось, був дуже здивований.
— Не знаю також, — вів далі Мефрес, — чи сказали тобі, що наступник трону не ночував у палаці, а був у будинку Сари. Воротар і двоє слуг упізнали його, бо ніч була досить ясна.
Здивування начальника поліції, здавалось, досягло найвищої межі.
— Дуже шкода, — скінчив верховний жрець, — що тебе не було два дні в Пі-Басті…
Начальник дуже низько вклонився Мефресові й звернувся до номарха:
— Чи не зволив би ти, вельмишановний номарху, ласкаво сказати мені, як був одягнений царевич того вечора?
— На ньому був білий каптан і пурпуровий фартушок, обшитий золотими китицями, — відповів номарх. — Я добре це пам’ятаю, бо був одним з останніх, хто розмовляв з царевичем того вечора.
Начальник поліції плеснув у долоні, й до канцелярії увійшов воротар Сари.
— Ти бачив царевича, коли він заходив уночі до будинку твоєї повелительки? — запитав він..
— Я відчиняв хвіртку його достойності, хай він живе вічно!..
— А ти пам’ятаєш, як він був одягнений?
— На ньому був каптан в жовті й чорні смужки, такий самий наголовник і фартушок, блакитний з червоним, — відповів воротар.
Тепер обидва жерці й номарх почали дивуватися.
А коли допитали обох Сариних прислужниць, які докладно повторили, як саме був одягнений царевич, очі номарха засвітилися радістю, а на обличчі у святого Мефреса з’явилося зніяковіння.
— Я присягнусь, — мовив достойний номарх, — що царевич був одягнений у білий каптан і пурпуровий із золотим фартушок…
— А тепер, — озвався начальник поліції, — звольте, найшановніші, піти зі мною до в’язниці. Там ми побачимо ще одного свідка…
Вони зійшли вниз, у підземелля, де біля вікна стояла велика клітка, покрита полотном. Начальник поліції одкинув палицею полотно, і всі побачили жінку, що лежала в кутку цієї клітки.
— Але ж це Кама!.. — вигукнув номарх.
Це справді була Кама, хвора і змучена, з дуже зміненим обличчям. Коли вона, побачивши сановників, підвелася і стала проти світла, присутні побачили її обличчя, вкрите мідного кольору плямами. Очі в неї були як у безумної.
— Камо! — сказав начальник поліції. — Богиня Ашторет вразила тебе проказою…
— Це не богиня! — озвалась вона здавленим голосом. — Це підлі азіати підкинули мені отруєне покривало. О, я нещасна!..
— Камо, — вів далі начальник поліції, — над твоїм горем змилосердилися найзнаменитіші наші верховні жерці Сем і Мефрес. Якщо ти розкажеш правду, вони помоляться за тебе, і, може, всемогутній Осіріс відверне від тебе це страшне лихо. Ще є час, твоя хвороба лише починається, а наші боги — всемогутні…
Хвора жінка впала на коліна і, тулячись обличчям до грат, промовила надламаним голосом:
— Змилуйтесь наді мною… Я зреклася фінікійських богів І до смерті служитиму великим богам Єгипту… Тільки відверніть від мене…
— Відповідай, але тільки правду, — сказав начальник поліції, — і боги виявлять до тебе ласку: хто вбив дитину єврейки Сари?
— Зрадник Лікон, грек… Він був співаком у нашому храмі іі казав, що кохає мене… А тепер покинув мене, негідник, забравши мої коштовності…
— Навіщо Лікон убив дитину?
— Він хотів убити царевича, але не знайшов його в палаці, побіг до будинку Сари і…
— Як же цей розбійник міг пройти в будинок, який охороняє варта?
— Хіба ти не знаєш, що Лікон схожий на царевича? Вони схожі, мов два листки однієї пальми…
— Як був одягнений Лікон тієї ночі? — питав далі начальник поліції.
— На ньому був… каптан в жовті й чорні смужки, такий самий наголовник і фартушок блакитний з червоним… Але не мучте мене… Поверніть здоров’я… Змилуйтесь… Я вірно служитиму вашим богам! Ви вже йдете?.. О немилосердні!..
— Бідна жінко, — озвався верховний жрець Сем, — я пришлю до тебе могутнього чудотворця, і, може…
— О, нехай благословить вас Ашторет… Ні, нехай вас благословлять ваші боги, всемогутні й милостиві, — шепотіла змучена фінікіянка.
Сановники вийшли з в’язниці і повернулися в канцелярію. Номарх, бачачи, що верховний жрець Мефрес опустив очі й стиснув губи, спитав його:
— Невже ти, святий муже, не радієш чудесним відкриттям, які зробив наш славний начальник поліції?
— Не маю чого радіти, — сухо відповів Мефрес. — Справа не спрощується, а заплутується… Адже Сара весь час каже, що це вона вбила дитину, а фінікіянка відповідає так, ніби її навчено…
— Ти не віриш цьому, достойний отче? — запитав начальник поліції.
— Бо ніколи не бачив двох людей, таких схожих між собою, щоб їх це можна було розрізнити. Тим більше я ніколи не чув, що в Пі-Басті є чоловік, який може вдавати нашого наступника трону, хай він живе вічно!
— Цей чоловік був у Пі-Басті при храмі Ашторет, — мовив начальник поліції. — Його знає тірський князь Гірам і на власні очі бачив наш намісник. Нещодавно він наказав мені схопити його і навіть обіцяв за це велику нагороду.
— Ого! — вигукнув Мефрес. — Я бачу, достойний начальнику поліції, що навколо тебе починають зосереджуватись найбільші таємниці держави. Дозволь мені, проте, не повірити в цього Лікона, поки його сам не побачу…
Розгніваний, він вийшов з канцелярії, а за ним — святий Сем, знизуючи плечима.
Коли їхні кроки стихли в коридорі, номарх, пильно глянувши на начальника поліції, сказав:
— Ну що?
— Справді, — відповів той, — святі пророки вже починають втручатись у такі справи, які ніколи не були в колі їхньої влади.
— І ми це мусимо терпіти!.. — тихо сказав номарх.
— До пори до часу, — зітхнув начальник поліції. — Наскільки я знаю людські серця, всі військові й урядовці його святості, вся знать обурюються сваволею жерців. Все мусить мати межу…
— Ти сказав великі слова, — відповів номарх, потискуючи йому руку. — І якийсь внутрішній голос каже мені, що я ще побачу тебе найвищим начальником поліції при його святості.
Минуло ще кілька днів. За цей час парасхіти набальзамували тіло Рамзесового сина, а Сара все сиділа у в’язниці, чекаючи суду, певна, що її стратять.
Кама теж сиділа у в’язниці, в клітці; її обминали навіть тюремні наглядачі, боячись прокази. До неї справді прийшов чудотворець-лікар, проказав над нею молитву, і дав їй цілющої води. Незважаючи на це, фінікіянку не покинула лихоманка, а мідяні плями на щоках і над бровами проступали дедалі виразніше. Незабаром з канцелярії номарха надійшов наказ вивезти її до східної пустелі, де, відмежована від людей, була колонія прокажених…
Одного вечора до храму Пта прийшов начальник поліції і сказав, що хоче розмовляти з верховними жерцями. З ним були два агенти й чоловік, з голови до ніг закутаний у мішок.
Йому одразу ж відповіли, що верховні жерці чекають його у священному покої під статуєю бога.
Начальник залишив агентів під брамою і, взявши за плече закутаного чоловіка, в супроводі жерця пішов до священного покою. Він застав там Мефреса й Сема, убраних в шати верховних жерців, із срібними бляхами на грудях.
Начальник поліції впав перед ними ниць і сказав:
— Згідно з вашим наказом, я привів до вас, святі мужі, злочинця Лікона. Хочете побачити його обличчя?
Коли вони погодилися, начальник поліції підвівся і зірвав мішок із в’язня.
Обидва жерці скрикнули з подиву. Грек і справді був такий схожий на царевича Рамзеса, що важко було не помилитися.
— Ти Лікон, співак поганського храму Ашторет?.. — спитав зв’язаного грека святий Сем.
Лікон зневажливо посміхнувся.
— І ти вбив дитину царевича?.. — додав Мефрес. Грек посинів від гніву й почав рватися із своїх пут.
— Так! — закричав він. — Я вбив щеня, бо не міг знайти Його батька-вовка!.. Нехай спалить його вогонь небесний!..
— Що зробив тобі царевич, розбійнику? — обурено запитав Сем.
— Що зробив? Забрав у мене Каму і наразив її на страшну хворобу, якої не можна вилікувати… Я був вільний, міг утекти з багатством і життям, але постановив собі помститнсь, і ви спіймали мене… Його щастя, що ваші боги дужчі від моєї ненависті… Зараз ви можете вбити мене… І чим швидше, тим краще!
— Великий це злочинець, — озвався верховний жрець Сем. Мефрес мовчав і вдивлявся в очі грека, що палали люттю.
Раптом він сказав до начальника поліції:
— Можеш іти, достойний пане. Цей чоловік належить нам.
— Цей чоловік, — відповів обурений начальник поліції, — належить мені… Я його схопив, і я одержу від царевича нагороду.
Мефрес підвівся і витяг з-за туніки золотий медальйон.
— Ім’ям найвищої ради, членом якої я є, наказую тобі віддати нам цього чоловіка. Пам’ятай, що його існування — найважливіша державна таємниця, і воістину, для тебе буде в сто крат краще, коли ти навіки забудеш, де його залишив…
Начальник поліції знову впав ниць і вийшов, гамуючи гнів.
«Заплатить вам за це наш царевич, наступник трону, коли стане фараоном! — думав він. — Ще й я додам вам свою частку, от побачите…»
Агенти, що стояли біля брами, запитали його, де в’язень.
— На в’язні спочила рука богів, — відповів він.
— А наша винагорода? — несміливо озвався старший агент.
— І на вашій винагороді теж спочила рука богів, — сказав начальник. — Переконайте себе, що вам тільки снився цей в’ялень, і ви будете почувати себе безпечніше і на службі, і в здоров’ї.
Агенти мовчки похилили голови. Але в серці вони поклялися помститися жерцям, що позбавили їх такого доброго заробітку.
Коли начальник поліції вийшов, Мефрес покликав кількох жерців і найстаршому шепнув щось на вухо. Жерці оточили грека і вивели його з священного покою. Лікон не опирався.
— Я думаю, — сказав Сем, — що цього чоловіка, як убивцю, треба віддати під суд.
— Ніколи! — рішуче відповів Мефрес. — На ньому тяжіє незмірно важчий злочин — він схожий на наступника трону.
— Що ж ти з ним зробиш, достойний отче?
— Збережу для найвищої ради, — відповів Мефрес — Там, де наступник трону відвідує храми невірних і викрадає звідти жінок, де країні загрожує небезпечна війна, а владі жерців — бунт, там Лікон зможе придатись…
На другий день, опівдні, верховний жрець Сем, номарх і начальник поліції прийшли у в’язницю до Сари. Нещасна не їла вже кілька днів і так ослабла, що не змогла навіть підвестися з лави, коли зайшли сановники.
— Саро! — озвався номарх, якого вона знала раніше. — Ми принесли тобі добру новину,
— Новину?.. — повторила вона апатично. — Син мій мертвий — ось новина. Мої груді переповнені молоком, а серце ще повніше смутком…
— Саро, — промовив номарх, — ти вільна… Не ти вбила дитину.
Мертві її риси оживилися. Вона схопилася з лави і крикнула:
— Я… я вбила… тільки я!
— Твого сина, Саро, вбив чоловік, грек, на ім’я Лікон, — коханець фінікіянки Ками…
— Що ти кажеш?.. — шепнула вона, хапаючи його за руку. — О, ця фінікіянка!.. Я знала, що вона занапастить нас… Але грек?.. Я не знаю ніякого грека… Що міг зробити грекові мій син?..
— Я не знаю про це, — вів далі номарх. — Грек цей уже мертвий… Але слухай, Саро, він був такий схожий на царевича Рамзеса, що коли зайшов до твого покою, ти подумала, що це наш володар… і воліла обвинуватити себе, ніж свого й нашого володаря.
— То це був не Рамзес!.. — скрикнула вона, хапаючись за голову. — І я, нещасна, дозволила, щоб чужий чоловік вихопив мого сина з колиски! Ха-ха-ха!
Вона сміялася дедалі тихіше. Раптом їй ніби підтяло ноги, вона впала на землю, кілька разів скинула руками і так, сміючись, умерла.
Але на обличчі її застиг вираз безмірного горя, якого не могла стерти навіть смерть.