З того часу як військо Нижнього Єгипту вирушило з ПіБаста, святий пророк Ментезуфіс, що супроводив царевича, одержував і надсилав щодня по кілька депеш.
Одне листування він вів з міністром Гергором. Ментезуфіс надсилав до Мемфіса звіти про пересування війська та про діяльність наступника трону, не приховуючи свого захоплення; але достойний Гергор відповідав, щоб царевичеві дали цілковиту свободу, і натякав, що, якби Рамзес програв першу битву, найвища рада не була б тим засмучена.
«Невелика поразка, — писав Гергор, — навчила б царевича Рамзеса обережності й покори, бо він уже зараз, ще нічого не зробивши, вважає себе рівним найдосвідченішим полководцям».
Коли ж Ментезуфіс відповів, що важко навіть уявити, щоб наступник трону зазнав поразки, Гергор дав йому зрозуміти, що в такому разі тріумф від перемоги не повинен бути надто великий.
«Держава нічого на тому не втратить, — писав він, — якщо войовничий і запальний наступник трону кілька років матиме забавку на західному кордоні. Він сам набереться досвіду у військовій справі, а розбещені й зухвалі наші воїни матимуть відповідну для себе роботу».
Друге листування Ментезуфіс провадив із святим отцем Мефресом, і воно видавалося йому важливішим.
Мефрес, ображений колись царевичем, тепер прямо обвинувачував Рамзеса в убивстві Сариної дитини, яке він нібито вчинив під впливом фінікіянки Ками. А коли протягом тижня з’ясувалася невинність Рамзеса, верховний жрець, ще більше роздратований, не переставав доводити, що царевич здатний на все, як ворог вітчизняних богів і спільник невірних фінікійців.
Справа вбивства Сариної дитини перші дні виглядала так підозріло, що навіть найвища рада з Мемфіса запитала Ментезуфіса: що він про це думає? Ментезуфіс, однак, відповів, що він весь час придивляється до царевича, але ні на хвилину не припускає, щоб той був убивцею.
Ці листи, мов зграя хижих птахів, кружляли навколо Рамзеса в той час, як він виряджав розвідників у напрямі ворога, радився з полководцями чи заохочував військо до швидкого походу.
На чотирнадцятий день все військо наступника трону зосередилось на південь від міста Теренутіса. На велику радість царевича, сюди прибув і Патрокл з грецькими полками, а разом з ними жрець Пентуер, що його Гергор вислав як другого доглядача при особі головного полководця.
Така кількість жерців в обозі (бо були ще й інші) не дуже подобалась Рамзесові. Проте він вирішив не звертати на них ніякої уваги, а під час військових рад зовсім не питав їхньої думки.
І стосунки якось налагодились. Ментезуфіс, з наказу Гергора, не набридав порадами Рамзесові. Пентуер узявся за організацію лікарської допомоги пораненим.
Воєнна гра почалась.
Насамперед Рамзес з допомогою своїх агентів пустив у багатьох прикордонних селах чутки, що лівійці насуваються на Єгипет величезною лавиною, що вони будуть все нищити і всіх убивати. Перелякані люди почали тікати на схід і наткнулись на єгипетське військо. Тоді царевич забрав чоловіків, щоб вони носили вантажі за військом, а жінок і дітей вирядив у глиб країни.
Потім головний полководець послав вивідувачів назустріч лівійському війську, яке наближалось до нього, щоб дізнатись про його кількість та розташування. Вивідувачі незабаром повернулись з цілком докладними відомостями про місце перебування ворога. Відомості щодо кількості війська, однак, були дуже перебільшені. Вивідувачі помилково, хоч і цілком впевнено, доводили, що на чолі лівійських ватаг іде сам Мусаваса разом із своїм сином Техенною.
Царевич-полководець, почувши це, аж почервонів від радості, що в першій же своїй битві матиме перед собою такого досвідченого ворога, як Мусаваса.
Перебільшуючи небезпеку сутички, він став удвічі обережніший. Щоб забезпечити собі перевагу, Рамзес вдався до хитрощів. Він надіслав до лівійців надійних людей, наказавши їм вдавати з себе втікачів, щоб пробратися до ворожого табору й відвернути від Мусаваси його найбільшу силу, вигнаних лівійських воїнів.
— Скажіть їм, — мовив Рамзес до своїх агентів, — що я маю сокири для зухвалих і милосердя для покірних. Якщо вони в бою кинуть зброю і залишать Мусавасу, я прийму їх назад у військо його святості і накажу виплатити належну їм платню, наче вони ніколи й не покидали служби.
Патрокл та інші полководці визнали такий захід досить мудрим; жерці мовчали, а Ментезуфіс надіслав депешу Гергорові і тієї ж доби отримав відповідь.
Довкола Содових озер на кілька десятків кілометрів розкинулась долина, замкнута між двома пасмами гір, що тяглись від південного сходу на північний захід. В найширщих своїх місцях вона, сягала десяти кілометрів, але були місця й вужчі, майже ущелини.
По всій долині тяглися одне за одним з десяток багнистих озер з гірко-солоною водою. Тут росли чахлі кущики й бур’янці, які весь, час засипав пісок, і вони були такі вив’ялені, що їх не схотіла б їсти жодна худобина. По обидва боки стирчали позубрені вапнякові скелі або тяглися величезні, піщані кучугури, в яких можна було втопитися.
Весь цей краєвид з жовтої й білої барви мав на собі печать мертвотності, яку ще посилювали спека й тиша. Жодна пташина не обзивалася тут, а якщо коли й чулося якесь, шарудіння, то це котився камінь з гори.
Майже посеред долини височіли дві групи будівель, на відстані кількох кілометрів одна від одної. Це були: на сході — невеличкі фортеці, на заході — скляні гути, яким постачали паливо лівійські купці. Обидва ці поселення через воєнну тривогу мешканці покинули. Корпус Техенни повинен був зайняти й укріпити обидва ці пункти, які забезпечували війську Мусаваси шлях до Єгипту,
Лівійці поволі посувалися від міста Главкуса на південь і ввечері чотирнадцятого дня гатор були біля входу в долину Содових озер, певні, що пройдуть її за два переходи без перешкод. Того ж дня із заходом сонця військо єгиптян рушило в напрямі пустелі і, пройшовши пісками понад сорок кілометрів за дванадцять годин, наступного ранку зупинилось на узгір’ях між фортецями й гутами і заховалось в численних ущелинах.
Якби тієї ночі хтось сказав лівійцям, що в долині Содових озер виросли пальми й пшениця, вони б здивувалися менше, ніж почувши, що єгипетська армія заступила їм дорогу.
Після короткого відпочинку, під час якого жерцям вдалося знайти і викопати кілька криниць з непоганою питною водою, єгипетське військо почало займати північні узгір’я, що тяглися вздовж долини.
План наступника трону був простий. Він хотів відрізати лівійців від їхньої батьківщини й загнати на південь, в пустелю, де спека й голод знищили б розпорошені загони.
Для цього він розташував військо на північному боці долини й поділив його на три корпуси. Правим крилом, висунутим найближче до Лівії, командував Патрокл. Саме він мав відрізати лівійців від їхнього міста Главкуса. Лівим крилом, яке було найближче до Єгипту, командував Ментезуфіс. Його завданням було перепинити лівійцям рух уперед. І, нарешті, центральним корпусом, що зайняв позицію біля скляних гут, командував сам наступник трону, маючи при собі Пентуера.
П’ятнадцятого дня місяця гатор, близько сьомої години ранку, кілька десятків кінних лівійців швидким клусом проскакали через долину. Вони трохи відпочили біля гут, роздивилися довкола і, не побачивши нічого підозрілого, повернулися до своїх.
О десятій годині дня, в найбільшу спеку, яка, здавалось, випивала в людей піт і кров, Пентуер сказав наступникові трону:
— Лівійці вже ввійшли в долину і минають загін Патрокла. За годину вони будуть тут.
— Звідки ти знаєш, про це? — спитав здивований царевич.
— Жерці все знають!.. — відповів, усміхнувшись, Пентуер. Потім він обережно зійшов на одну із скель, дістав з торби
якусь дуже блискучу річ і, повернувшись у той бік, де стояв загін святого Ментезуфіса, почав робити рукою якісь знаки.
— От і Ментезуфіс уже" знає про це, — додав він. Царевич, що не міг отямитися від подиву, спитав його:
— Я маю зір, кращий ніж у тебе, та й слух, мабуть, не гірший, але нічого не бачу й не чую. Яким же чином ти бачиш ворогів і розмовляєш з Ментезуфісом?
Пентуер попросив царевича глянути на один з віддалених горбів, на вершині якого виднілися кущі терну. Рамзес глянув на цей горб і раптово заслонив очі: в кущах щось різко блиснуло.
— Що за нестерпний блиск! — скрикнув він. — Осліпнути можна!
— Це жрець, що супроводить достойного Патрокла, подає нам знаки, — відповів Пентуер. — От бачиш, достойний повелителю, що йми можемо придатися на війні.
Він замовк, бо з глибини долини до них долетів шум, спершу тихий, потім усе виразніший. Почувши цей шум, єгипетські воїни, що причаїлися біля підніжжя горба, почали схоплюватись, оглядати, свою зброю, перешіптуватися… Але коротка команда офіцерів заспокоїла їх, і знову над північними скелями запанувала мертва тиша.
Тим часом шум у глибині долини все зростав і, нарешті, перейшов у гул, серед якого на фоні голосів тисячі людей можна було вирізнити спів, звуки флейт, рипіння возів, іржання коней та вигуки начальників. У Рамзеса серце забилося швидше; він уже не міг стримати своєї цікавості і виліз на скелястий виступ, звідки видно було значну частину долини.
Там, оповитий клубами жовтої куряви, повільно просувався лівійський корпус, наче кількаверстовий вуж, поцяткований блакитними, білими й червоними цятками.
Попереду корпусу їхало кілька вершників, з яких один у білому плащі сидів на коні, мов на ослоні, звісивши ноги на лівий бік. За вершниками посувалась юрба пращників у сірих сорочках, потім якийсь сановник у ношах, над якими несли величезну парасолю. Далі — загін списоносців у блакитних і червоних блузах, потім велика юрба майже голих людей, озброєних палицями, знову пращники і списоносці, потім знов пращники, а за ними загін людей у червоному, озброєних косами й сокирами. Вони йшли приблизно по чотири в ряд, але, незважаючи на окрики офіцерів, цей порядок раз у раз ламався, і четвірки, що йшли одна за одною, збивались у купу.
Співаючи й розмовляючи, галасливий лівійський вуж поволі виповз у найширшу частину долини проти гут та багнистих озер. Тут порядок ще більше розладнався. Ті, що йшли попереду, зупинилися, бо їм сказали, що в цьому місці буде перепочинок, а тим часом дальші колони прискорили крок, щоб швидше дійти до мети і перепочити. Деякі вибігали з рядів і, кинувши зброю, стрибали в озеро або жменями черпали з нього смердючу воду, інші, сівши на землі, діставали з торб фініки або пили з глиняних пляшок воду з оцтом.
Високо над табором кружляло кілька яструбів.
Від цього видовища Рамзеса охопили невимовна туга і страх. Перед очима в нього закрутилися чорні мушки, він майже втратив свідомість, і якусь мить йому здавалося, що віддав би свій трон, аби тільки не бути тут і не бачити того, що станеться зараз. Він зсунувся із скелястого виступу, нестямними очима дивлячись поперед себе.
Тут до царевича підійшов Пентуер і сильно струснув його за плече.
— Опам’ятайся, полководче! — сказав він. — Патрокл чекає наказу…
— Патрокл?.. — повторив царевич і озирнувся навколо. Перед ним стояв Пентуер, блідий, але спокійний. За кілька
кроків від нього теж пополотнілий Тутмос тримав у тремтячій руці офіцерський свисток. З-за пагорка виглядали схвильовані обличчя воїнів.
— Рамзесе, — повторив Пентуер, — військо чекає… Царевич з розпачливою рішучістю глянув на жерця і глухим голосом мовив:
— Починати…
Пентуер підняв угору свій блискучий талісман і накреслив ним у повітрі кілька, знаків. Тутмос тихо свиснув, цей свист повторився в ущелинах праворуч і ліворуч, і на узгір’я почали вибігати єгипетські пращники.
Було близько дванадцятої години ополудні.
Рамзес поступово відходив від першого враження й уважніше почав роздивлятися навколо. Він бачив свій штаб, загін списоносців і сокирників під командою старих офіцерів і, нарешті, пращників, що ліниво підіймались на скелі… Він був певен, що ніхто з цих людей не тільки не хоче загинути, а навіть битися і рухатися в таку страшну спеку.
Раптом з вершини якогось пагорка озвався гучний голос, могутніший за ричання лева:
— Воїни його святості фараона, розбийте цих лівійських собак!.. Боги з вами!..
Цьому надприродному голосу відповіли два не менш потужні: протяжні вигуки єгипетського війська і нелюдський галас лівійців.
Царевич, якому вже нічого було ховатись, зійшов на пагорб, звідки добре було видно ворога. Перед ним тягнувся довгий цеп єгипетських пращників, що ніби виросли з-під землі, а за кількасот, кроків від них роївся в хмарі пилу лівійський табір. Озвалися труби, свистки, залунали прокльони варварських офіцерів, що закликали до порядку. Ті, що сиділи на землі, зірвалися на ноги, ті, що пили воду, схопивши зброю, бігли до своїх. Безладні юрби почали шикуватися в шеренги з нечуваним шумом і галасом.
Тим часом єгипетські пращники метали по кілька каменів на хвилину, спокійно й точно, мов на муштрі. Десятники показували своїм загонам групи ворогів, у яких треба було влучати, і воїни протягом кількох хвилин засипали їх градом олов’яних куль та камінням. Царевич бачив, що після кожної такої зливи юрба лівійців розпадалася і часто хтось залишався на землі.
Незважаючи на це, лівійські ряди вирівнялися і відійшли за лінію удару, а наперед виступили їхні пращники і так само швидко й спокійно почали відповідати єгиптянам. Інколи серед них вибухали радісні крики й сміх, коли котрийсь з єгипетських пращників падав на землю.
Незабаром над головами царевича та його почту засвистіло каміння. Один влучно пущений камінь вцілив у плече ад’ютанта і роздробив йому кістку, другий збив шолом з іншого ад’ютанта, третій упав біля ніг царевича й розбився об скелю, обсипавши його обличчя осколками, гарячими, мов окріп.
Лівійці голосно сміялися, щось вигукуючи; мабуть, злословили на адресу єгипетського полководця.
Страх, а особливо жаль і, туга — все це в одну мить зникло з душі Рамзеса. Він уже не бачив перед собою людей, яким загрожували муки й смерть; це була зграя диких звірів, яких треба було знищити або знешкодити. Він машинально схопився за меч, щоб кинутися в бій на чолі списоносців, але його зупинило почуття зневаги. Він не стане плямувати себе кров’ю цієї голоти!.. Навіщо ж тоді воїни?
Тим часом бій тривав, і хоробрі лівійські пращники, щось вигукуючи і навіть співаючи, почали посуватися вперед. З обох боків камені гули, мов велетенські хрущі, дзижчали, як рої бджіл, інколи вони з тріском стикались у повітрі й щохвилини то з того, то з того боку якийсь воїн із стогоном відступав назад або мертвий падав на місці. Інші, незважаючи на це, билися далі із злісною радістю, що переходила в шалений гнів і самозабуття.
Раптом оддалік, на правому крилі, заграли труби й залунали багато разів повторені вигуки. Це безстрашний Патрокл, п’яний ще з досвіту, напав на задній заслон лівійців.
— Вперед!.. — крикнув царевич.
Цей наказ одразу ж повторила одна труба… друга… десята, і за хвилину з усіх ущелин почали вибігати єгипетські сотні. Розсипані на узгір’ях пращники подвоїли зусилля, а тим часом у долині без поспіху, зате злагоджено чотирма шеренгами вишикувались напроти лівійців колони єгипетських списоносців та. сокирників і поволі почали посуватися вперед.
— Зміцнити центр! — скомандував наступник трону. Труба повторила наказ. За двома колонами першої лінії
стали ще дві нові колони. Але перше ніж єгиптяни скінчили цей маневр під градом каміння, лівійці, наслідуючи їх, вишикувались у вісім шеренг проти головного корпусу.
— Підтягти резерви! — наказав царевич. — Поглянь, чи, готове вже ліве крило? — звернувся він до одного з ад’ютантів.
Ад’ютант, щоб краще охопити поглядом долину, побіг поміж пращників і раптом упав, але, падаючи, встиг дати знак рукою. На його місце став інший офіцер і незабаром прибіг із повідомленням, що обидва крила царевичевого війська вже вишикувались у бойовому порядку.
З того боку, де бився загін Патрокла, чути було чимраз дужчий шум, і раптом над узгір’ям знялися густі чорні клуби диму. До царевича примчав офіцер з донесенням від Пентуера, що грецькі полки підпалили лівійський табір.
— Розбити центр!.. — наказав царевич.
Кілька сурем одна за одною заграли сигнал атаки, а коли вони замовкли, в центральній колоні пролунала команда, ритмічний гул барабанів і тупіт ніг піхоти, що звільна марширувала в такт:
— Раз… два!.. раз… два!.. раз… два!..
Команда повторилась на правому й лівому крилі; знов загуркотіли барабани, і флангові колони рушили вперед: раз… два!.. раз… два!..
Лівійські пращники почали відступати, засипаючи камінням єгиптян. Та хоч щохвилини й падав хтось із воїнів, колони йшли далі, ішли розмірено, злагоджено: раз… два!.. раз… два!..
Жовта курява ставала дедалі густішою, позначаючи шлях єгипетських колон. Пращники вже не могли метати каміння, і настала відносна тиша, серед якої чулися стогони й крик поранених воїнів.
— Вони навіть на муштрі рідко коли так марширували! вигукнув царевич, звертаючись до штабу.
— Бо сьогодні вони не бояться кия! — буркнув старий офіцер.
Відстань між хмарою куряви з боку єгиптян та лівійцями зменшувалась щохвилини, але варвари стояли непорушно, а за їхньою лінією теж знялась курява. Мабуть, якісь резерви підсилювали центральну колону, якій загрожував найсильніший удар.
Наступник трону збіг з пагорка і скочив на коня. З ущелини виступили останні єгипетські резерви і, вишикувавшись, чекали наказу. За піхотою показалося кількасот азіатських вершників на малих, але витривалих конях.
Царевич помчав слідом за військом, що йшло в атаку, і кроків за сто знайшов новий пагорок, невисокий, але з якого можна було оглядати все поле бою. Почет, азіатські кіннотники і резервна колона подалися за ним.
Царевич нетерпеливо глянув на ліве крило, звідки мав з’явитись Ментезуфіс, але його все не було. Лівійці стояли непорушно, ситуація щодалі ускладнювалася.
Корпус Рамзеса був найсильніший, але проти нього виступали майже всі лівійські сили. Кількісно обидві сторони були рівні. Царевич не сумнівався в перемозі, його тільки непокоїло те, що можуть бути великі втрати від такого сильного противника.
Зрештою кожен бій має свої несподіванки. Над тими, що вже пішли в атаку, полководець не владний. Їх уже в нього немає. У нього є лише резервний полк та жменька кіннотників. Що, як буде розбита хоч одна з єгипетських колон чи до ворога зненацька підійде підкріплення!..
Царевич потер чоло: тільки в цю хвилину він збагнув усю відповідальність головнокомандувача. Він був у становищі гравця, що, поставивши все, уже кинув кості й чекає, як вони впадуть…
Єгиптяни були вже за кілька десятків кроків од лівійської колони. Команда… Труби… Барабани вдарили швидше, й війська кинулись бігом: раз-два-три!.. раз-два-три! Але на боці ворога теж озвалася труба, опустилися два ряди списів, вдарили в барабани… Бігом!.. Знялися нові клуби куряви, далі все оповилося одною велетенською хмарою… Рев людських голосів, тріск списів, брязкіт кіс, часом несамовитий крик, що одразу ж тонув у загальному гаморі.
На всій лінії бою вже не видно було людей, їхньої зброї, навіть самих колон, лише жовта курява розтяглася, як велика змія. Густіший пил позначав місце, де зіткнулись колони, рідший — де був розрив.
Після кількох хвилин пекельної веремії наступник трону помітив, що курява на лівому крилі дуже повільно вигинається назад.
— Підсилити ліве крило! — гукнув він.
Половина резерву побігла в тому напрямку ї зникла в куряві; ліве крило вирівнялося, в той час як праве поволі посувалося вперед, а центр, найміцніший і найважливіший, весь час стояв на місці.
— Підсилити центр! — наказав царевич.
Друга половина резерву рушила вперед і теж зникла в куряві. Крик на хвилину посилився, але руху вперед не було видно.
— Добре б’ють, негідники!.. — озвався до царевича старий офіцер з почту. — Саме час прийти Ментезуфісові…
Царевич викликав ватажка азіатських кіннотників.
— Глянь праворуч, — вказав він, — там мусить бути долина. Виїдь туди обережно, щоб не потоптати наших воїнів, і вдар збоку на центральну колону цих псів…
— Вони, мабуть, на ланцюгу, бо щось надто довго стоять на місці, — відповів, сміючись, азіат.
Він залишив біля царевича зо два десятки своїх кіннотників, а з рештою поїхав праворуч, вигукуючи:
— Живи вічно, наш вождь!
Спека була неймовірна. Царевич напружував зір і слух, намагаючись проникнути за стіну пилу. Він чекав… чекав… Раптом Рамзес скрикнув з радості: хмара куряви в центрі захиталася, посунулася трохи вперед, на мить зупинилася, знову посунулася і почала рухатись поволі, дуже поволі, але вперед…
Стояв такий страшний шум, що важко було добрати, що саме він означає: лють, перемогу чи поразку.
Раптом праве крило лівійців почало якось дивно вигинатись і відступати. За ним з’явилася нова хмара куряви. Водночас примчав на коні Пентуер і крикнув:
— Патрокл заходить лівійцям у тил!
Замішання на правому крилі посилилось і почало ширитися до середини поля бою. Було видно, що лівійці починають відступати і переляк охоплює навіть головну колону. Весь штаб царевича збуджено й гарячково стежив за рухом жовтої куряви. Через кілька хвилин здригнулося і ліве крило. Там лівійці уже кинулись тікати.
— Щоб я не побачив завтра сонця, коли це не перемога!.. — вигукнув старий офіцер.
Примчав посланець від жерців, які з найвищого пагорба стежили за боєм, і доповів, що на лівому крилі видно загони Ментезуфіса і що лівійці оточені з трьох боків.
— Вони уже тікали б, як лані, — сказав, задихаючись, посланець, — якби їм не перешкоджали піски.
— Перемога!.. Живи вічно, наш вождь! — вигукнув Пентуер.
Було всього по другій годині.
Азіатські кіннотники почали верескливо співати й пускати вгору стріли на честь царевича. Штабні офіцери спішились і впали ниць перед Рамзесом, потім зняли його з сідла й піднесли вгору, вигукуючи:
— О могутній полководче!.. Ти розтоптав ворогів Єгипту! Амон стоїть по праву й по ліву руку твою — хто ж може проти тебе вистояти!..
Тим часом лівійці, все відступаючи, зійшли на південні піщані пагорби, а за ними — єгиптяни. Тепер з хмари куряви щохвилини виринали верхівці і мчали до Рамзеса.
— Ментезуфіс зайшов їм у тил!.. — кричав один.
— Дві сотні здалися!.. — вигукував другий.
— Патрокл відрізав їх з тилу!..
— Взято три лівійські стяги: барана, лева й шуліку!.. Навколо штабу ставало дедалі людніше: збиралися люди,
закривавлені, запорошені пилом.
— Живи вічно! Живи вічно, наш вождь!.. — кричали вони. Царевич був такий схвильований, що то сміявся, то плакав,
кажучи до свого почту:
— Боги змилувалися… Я думав, що ми вже програємо… Нещаслива доля полководця, який, не витягаючи меча і навіть не бачачи, що діється, мусить відповідати за все…
— Живи вічно, непереможний полководче! — гукали йому воїни.
— Добра мені перемога! — засміявся царевич. — Адже я навіть не знаю, як ми її здобули!..
— Виграв бій, а потім дивуєшся! — крикнув хтось із почту.
— Кажу вам, що навіть не знаю, як він ішов, той бій! — відповів царевич.
— Заспокойся, полководче, — відповів Пентуер. — Ти так мудро розставив полки, що вони повинні були розбити ворога. А як саме, це вже справа твоїх полків,
— Я навіть меча не витяг!.. Жодного лівійця не бачив!.. — бідкався царевич.
На південних горбах ще курілося й кипіло, а в долині пил уже почав спадати. Тут і там, наче крізь туман, видно було купки єгипетських воїнів з піднесеними вгору списами.
Наступник трону повернув коня в той бік і виїхав на спорожніле бойовище, де щойно змагалися з ворогом центральні колони. Це була широка площа на кількасот кроків, зрита глибокими ямами, всіяна тілами поранених і вбитих. З того боку, звідки наближався царевич, через кожні кілька кроків лежали довгими рядами єгиптяни, потім ще густіше лівійці, а ще далі єгиптяни і лівійці впереміш і, нарешті, самі лівійці.
В деяких місцях трупи лежали біля трупів, інколи по три й по чотири вкупі. На піску темніли іржаві плями крові. Рани були жахливі: в того відтято обидві руки, в того голова розрубана до тулуба, в того випущені нутрощі. Деякі ще звивалися в передсмертних корчах, з їхніх уст, повних піску, хрипко лунали прокльони й благання добити.
Наступник трону швидко минав їх, не роздивляючись, хоч деякі поранені щось ледве чутно вигукували на його честь.
Недалеко від цього місця він зустрів першу групу полонених. Ці люди впали перед царевичем ниць, благаючи милосердя.
— Обіцяйте помилування переможеним і покірним, — мовив Рамзес до свого почту.
Кілька верхівців помчали в різних напрямах. Незабаром віддалік озвалася труба, а за нею гучний голос:
— За наказом його достойності царевича, головного полководця, поранених і полонених не вбивати!..
У відповідь на це залунали змішані крики, очевидно, бранців.
— За наказом головного полководця, — співучо вигукував голос з другого боку, — поранених і полонених не вбивати!..
А тим часом на південних узгір’ях бій припинився, і два найбільші загони лівійців склали зброю перед грецькими полками.
Хоробрий Патрокл, від спеки, як казав він сам, чи від вина, як казали інші, ледве тримався на коні. Він протер заплилі слізьми очі й звернувся до полонених:
— Паршиві пси, — гукнув він, — що піднесли грішну руку на військо його святості (щоб вас черви з’їли!), ви загинете, як воші під нігтем побожного єгиптянина, коли зараз не скажете, де подівся ваш вожак, щоб йому проказа сточила ніздрі й висмоктала каправі очі!..
Саме в цю хвилину під’їхав наступник трону. Патрокл привітав його з пошаною, але не перервав допиту: — Шкіру накажу з вас дерти! На кіл посаджу, якщо зараз не довідаюсь, де ця отрутна гадина, цей послід дикої свині, кинутий у гній.
— Он де наш ватажок! — крикнув один з лівійців, показуючи на купку вершників, що поволі посувалася в глиб пустелі.
— Що це таке? — спитав царевич.
— Негідник Мусаваса тікає!.. — відповів Патрокл і мало не впав на землю.
Кров ударила Рамзесові в голову.
— То Мусаваса тут, і тікає!.. Гей! У кого кращі коні, за мною!..
— Ну, — сказав, сміючись, Патрокл, — тепер сам бекне цей крадій баранів!..
Пентуер заступив дорогу царевичеві.
— Ти, достойний царевичу, не можеш сам гнатися за втікачами!..
— Що! — крикнув наступник трону. — Я за весь бій не підняв ні на кого руки, та ще й тепер маю випустити лівійського вожака?.. Що б сказали на це воїни, яких я посилав на списи й сокири?
— Військо не може залишитися без полководця…
— А хіба тут нема Патрокла; Тутмоса і, нарешті, Ментезуфіса? Який же я полководець, коли мені не можна навіть погнатися за ворогами?.. Адже вони за кількасот кроків від нас, і в них зморені коні…
— Через годину ми повернемося з ними… Досить тільки руку простягти… — загомоніли азіати.
— Патрокле, Тутмосе, залишаю на вас військо! — вигукнув царевич. — Відпочиньте, а я зараз повернуся…
Він пришпорив коня і поскакав галопом, грузнучи в піску, а за ним зо два десятки вершників і Пентуер.
— А ти чого з нами, пророче? — спитав його царевич. — Краще піди поспи… Ти нам зробив сьогодні важливі послуги…
— Може, я тобі ще стану в пригоді, — відповів Пентуер.
— Залишся… Я наказую тобі…
— Найвища рада доручила мені ні на крок не відступати від тебе, достойний царевичу.
Рамзеса пересмикнуло.
— А якщо ми попадемо в засідку? — спитав він.
— То й там я не залишу тебе, володарю — сказав жрець.