В голосі Пентуера було стільки доброзичливості, що здивований царевич замовк і дозволив йому їхати.
Вони були в пустелі. Кроків за двісті позаду них залишалося військо, а за кількасот кроків перед ними маячили втікачі. Але переслідувачі, так само як і втікачі, ледве посувалися вперед, хоч і ті, й ті щосили шмагали і підганяли своїх коней. Згори жахливо пекло сонце, в рот, у ніс, а особливо в очі, набивалася дрібна, але їдуча пилюка, а коні весь час грузли в розпеченім піску. В повітрі стояла моторошна тиша.
— Але ж не може так бути весь час, — сказав наступник трону.
— Буде ще гірше, — відповів Пентуер. — Бачиш, достойний царевичу, — показав він на втікачів, — їхні коні вже по коліна грузнуть в піску…
Царевич засміявся, бо саме в цей час вони вибралися на трохи твердіший грунт і з сотню кроків проїхали клусом. Але одразу ж їм знову заступило дорогу піщане море, і вони знову мусили просуватися кроком.
Люди обливалися потом, коні були змилені.
— Душно! — тихо мовив царевич.
— Слухай, володарю, — озвався Пентуер, — недобрий це день для гонитви в пустелі. Сьогодні зранку священні комахи були дуже неспокійні, а потім заклякли. І мій жрецький ніж через силу ввійшов у глиняні піхви; це означає, що буде жахлива спека. А. обидва ці явища — спека й летаргічний стан комах — віщують бурю. Вертаймось, бо ми вже не тільки втратили з поля зору наш табір, а навіть не долинає до нас його гомін.
Рамзес глянув на жерця майже зневажливо.
— І ти думаєш, пророче, — мовив він, — що я, пообіцявши схопити Мусавасу, можу повернутись ні з чим, злякавшись спеки й бурі?
Вони їхали далі. В одному місці грунт знову став твердий, і вони наблизились до втікачів на таку відстань, що до них можна було б докинути каменем з пращі.
— Гей, ви там!.. — гукнув наступник трону — Здавайтесь!.. Лівійці навіть не озирнулися, вони насилу брели по піску.
Якусь мить здавалось, що вони вже не втечуть. Та ось загін наступника трону знову натрапив на глибокий пісок, а втікачі прискорили крок і зникли за пагорком. Азіати вигукували прокляття, царевич зціпив зуби. Нарешті коні почали все глибше грузнути в піску і зупинятися. Верхівці змушені були позлазити з них і йти пішки. Раптом один з азіатів дуже почервонів і впав на пісок. Царевич звелів укрити його плащем і сказав:
— Ми заберемо його, коли повертатимемось назад.
Ледве добрели вони до вершини піщаного пагорка й побачили лівійців. Але й для тих дорога була дуже важка, у них пристало двоє коней.
Єгипетський табір зовсім уже сховався за піщаними горбами, і якби Пентуер і азіати не вміли орієнтуватися за сонцем, вони вже не втрапили б назад.
В почті царевича впав другий верхівець. На губах у нього виступила кривава піна. І цього залишили разом з конем, А тут іще на тлі пісків з’явилися скелі, між якими зникли лівійці.
— Володарю, — сказав Пентуер, — там може бути засідка….
— Нехай буде смерть, і нехай вона мене забере! — відповів наступник трону чужим голосом.
Жрець здивовано подивився на нього: він не сподівався від царевича такої впертості.
До скель було недалеко, але дорога була неймовірно важка. Треба було не лише йти самим, а ще й витягати з піску коней. Всі брели, вгрузаючи в пісок вище кісточок; траплялися місця, де ноги вгрузали аж по коліна.
А згори все палило сонце, страшне сонце пустелі, кожен промінь якого не тільки пік і сліпив очі, а просто колов тіло. Найвитриваліші азіати падали від утоми: в одного спухли губи й язик, в другого шуміло в голові й перед очима пливли чорні кола, третього морив сон, в усіх нили суглоби і зникло відчуття жари. Якби їх запитали, чи дуже зараз пече, вони б не змогли відповісти.
Грунт під ногами знову став твердіший, і почет Рамзеса зайшов між скелі. Царевич, який найбільше серед усіх володів собою, почувши храп коней, звернув убік і в затінку під скелею побачив купку людей, які лежали, де хто впав. Це були лівійці.
На одному з них, юнакові років двадцяти, була пурпурова, гаптована золотом, сорочка, золотий ланцюг на шиї і багато оздоблений меч. Здавалося, він лежав непритомний; очі його закотилися, на губах виступила піна. Рамзес упізнав у ньому ватажка. Він підійшов до нього, зірвав з шиї ланцюг і відчепив меч.
Якийсь старий лівієць, здавалося, трохи менше стомлений від інших, побачивши це, озвався:
— Хоч ти й переможець, єгиптянине, але вшануй княжого сина, який був нашим воєначальником.
— То це син Мусаваси? — спитав царевич.
— Твоя правда, — відповів лівієць, — це Техенна, син Мусаваси, наш ватажок, який вартий, навіть того, щоб бути єгипетським князем.
— А де Мусаваса?
— Мусаваса в Главкусі і збирає велике військо, яке помститься за нас.
Інші лівійці не озивались; вони навіть не глянули на своїх переможців. За наказом царевича азіати роззброїли їх, не зустрівши опору, і самі сіли в затінку під скелею.
В цю хвилину не було тут ні друзів, ні ворогів, а лише безмежно втомлені люди: смерть чигала на них. усіх, і вони хотіли тільки відпочити.
Пентуер, бачачи, що Техенна лежить непритомний, став на коліна і схилився над його головою, так що ніхто не міг бачити, що він робить. Раптом Техенна став дихати, заворушився й розплющив очі, потім сів, потираючи чоло, як людина, яка ще не зовсім прокинулася від міцного сну.
— Техенно, ватажок лівійців, — звернувся до нього Рамзес, — ти і твої люди — полонені його святості фараона.
— Краще вбий мене одразу, — буркнув Техенна, — ніж я мушу втратити, свободу.
— Якщо твій батько Мусаваса скориться й укладе мир з Єгиптом, ти ще будеш вільний і щасливий…
Лівієць відвернув голову і ліг, байдужий до всього. Рамзес сів біля нього, і за хвилину його охопило якесь заціпеніння: він наче заснув.
Він отямився хвилин через п’ятнадцять, трохи бадьоріший, подивився на пустелю і аж скрикнув від захвату; на обрії виднілися зелена рівнина, вода, густі пальми, а трохи вище — поселення і храми. Довкола всі спали — і азіати, й лівійці. Тільки Пентуер стояв на виступі скелі, прикривши долонею очі, і вдивлявся в далечінь.
— Пентуере! Пентуере! — гукнув Рамзес. — Ти бачиш цей оазис?..
Він схопився й підбіг до жерця, обличчя якого здавалося заклопотаним.
— Ти бачиш оазис?..
— Це не оазис, — відповів Пентуер, — це блукає в пустелі дух якогось краю, якого давно вже немає на світі… Але он там… там справді щось є!.. — додав він, показуючи рукою на південь.
— Гори? — спитав царевич.
— Придивися краще.
Царевич придивився і раптом сказав:
— Мені здається, що там підіймається якась темна маса… Мабуть, у мене стомилися очі.
— Це тифон, — прошептав жрець. — Тільки боги можуть врятувати нас, якщо схочуть…
І справді, Рамзес відчув на обличчі подув, який навіть серед пустельної спеки здався йому гарячим. Подув цей, спершу такий невідчутний, дужчав і ставав усе гарячіший, і водночас темна смуга підносилася в небо з дивовижною швидкістю.
— Що ж нам робити? — спитав царевич.
— Ці скелі, — відповів жрець, — захистять нас, щоб не занесло піском, але не відженуть ні куряви, ні спеки, яка все зростає. А за день чи два…
— Невже тифон так довго віє?..
— Буває, що й три, й чотири дні. Лише іноді він зривається на кілька годин і раптом падає, мов яструб, пронизаний стрілою. Але це дуже рідко.
Царевич спохмурнів, хоч і не втратив мужності. А жрець, витягши з-за пазухи маленьку пляшечку з зеленого скла, говорив далі:
— Тут еліксир… Його має вистачити тобі на кілька днів… Як тільки, відчуєш сонливість або страх — випий краплину. Цим ти підкріпишся і протримаєшся…
— А ти?.. А інші?..
— Моя доля — в руках єдиного бога, А інші — звичайні люди… Вони не наступники трону!
— Я не хочу цього напою, — сказав царевич, відхиляючи пляшечку.
— Ти мусиш його, взяти! — наполягав Пентуер. — Пам’ятай, що на тебе покладає свої надії єгипетський народ… Пам’ятай, що над тобою його благословення…
Чорна хмара знялася уже до половини неба, а палючий вітер дув так сильно, що царевич і жрець змушені були спуститися до підніжжя скелі.
«Єгипетський народ?.. благословення?..» — повторив у думці Рамзес.
І раптом спитав:
— Це ти рік тому говорив до мене вночі в саду?.. Це було одразу після маневрів…
— Того дня, коли ти змилосердився над селянином, який повісився з розпачу, що засипали його канал, — відповів жрець.
— І ти врятував мій маєток і єврейку Сару від юрби, яка хотіла закидати її камінням?
— Я… — мовив Пентуер. — Але ти незабаром звільнив з в’язниці невинних селян і не дозволив Дагонові мучити твоїх людей новими податками… За цей народ, за милосердя, яке ти завжди виявляв до нього, я й зараз благословляю тебе… Може, тільки ти один уцілієш тут, то пам’ятай… пам’ятай, що тебе рятує пригнічений єгипетський народ, який сам чекає від тебе порятунку.
Раптом стало темно, з півдня дощем сипнуло розпечений пісок і зірвався такий шалений вихор, що повалив коня, який стояв у незахищеному місці. Азіати й лівійські полонені прокинулись, але кожен лише тісніше притулився до скелі й мовчав, охоплений тривогою.
В природі діялося щось жахливе. На землі залягла ніч, а, в небі з шаленою швидкістю крутилися руді й чорні хмари піску. Здавалося, що пісок зі всієї пустелі, ожив, знявся вгору і мчить кудись із швидкістю каменя, кинутого з пращі.
Душно було, мов у лазні; на руках і на обличчі репалась шкіра, язик пересихав, при кожному зітханні кололо в грудях. Дрібні піщинки пекли, як іскри.
Пентуер силою підніс пляшечку до уст царевича. Рамзес ковтнув кілька краплин і відчув дивну зміну: біль і спека перестали мучити його, думки прояснились.
— І це може тривати кілька днів?
— Чотири, — відповів жрець.
— І ви, мудреці, повірники богів, не знаєте, як врятувати людей від такої бурі?..
Пентуер замислився і відповів:
— На світі є тільки один мудрець, який міг би боротися із злими духами… Але його тут немає…
Тифон дув уже півгодини з нечуваною силою. Зробилося темно, як уночі. Інколи вітер вщухав, чорні клуби розсувалися, і тоді видно було на небі криваве сонце, а на землі — зловісне руде світло.
Але палючий, задушливий вітер зривався знову; густішали хмари куряви, мертвотне світло гасло, а в повітрі розлягався тривожний шелест і шум, незвичний для людського вуха.
Вже небагато лишалось до заходу сонця, а пориви бурі й нестерпна спека все зростали. Час від часу на обрії з’являлась велетенська кривава пляма, ніби всю землю охоплювала пожежа.
Раптом царевич побачив, що біля нього нема Пентуера. Він напружив слух і почув голос, що благав:
— Бероесе! Бероесе! Якщо не ти, хто ж нам допоможе?.. Бероесе!.. Ім’ям єдиного, всемогутнього, який не має ні початку, ні кінця, заклинаю тебе!..
В північному кінці пустелі ударив грім. Царевич здригнувся. Для єгиптян грім був таким же рідкісним явищем, як і поява комети.
— Бероесе! Бероесе!.. — голосно взивав жрець. Наступник трону глянув у той бік і побачив темну людську
постать з піднесеними руками. З голови, пальців і навіть з одягу тієї постаті безперервно сипалися ясно-блакитні іскри.
— Бероесе!.. Бероесе!..
Розкотистий грім озвався ближче, і серед хмар піску сяйнула блискавка, заливаючи пустелю червоним світлом. Знову грім і знову блискавка.
Царевич відчув, що вітер слабшає і спека спадає. Пісок, що кружляв угорі, почав спадати на землю; небо зробилося попелясте, потім руде, потім молочно-сріблясте. Потім усе стихло, а за хвилину знову вдарив грім і подув холодний вітер з півночі.
Вимучені спекою азіати й лівійці повернулися до життя.
— Воїни фараона! — раптом озвався старий лівієць. — Ви чуєте цей шум у пустелі?
— Знову буря?
— Ні, це йде дощ.
Справді, з неба впало кілька холодних краплин, потім вони сипнули густіше, і врешті ринула злива з громом і блискавками.
Воїнів Рамзеса та їхніх бранців охопила несамовита радість. Незважаючи на блискавки й громи, люди, які за хвилину перед цим знемагали від спеки і спраги, бігали, мов діти, під струменями дощу. В пітьмі вони милися самі і мили коней, збирали воду в шапки й шкіряні мішки і все пили й пили…
— Хіба це не чудо! — вигукнув царевич Рамзес. — Якби не цей благословенний дощ, ми б загинули в пустелі в палючих обіймах тифона.
— Буває так, — відповів старий лівієць, — що південний вітер пустелі дражнить вітри, які дмуть з-над моря, і тоді буває злива.
Рамзеса неприємно зачепили ці слова; він думав, що зливу викликав молитвою Пентуер. Звернувшись до лівійця, він спитав:
— А хіба буває й таке, щоб з людської постаті сипалися іскри?
— Завжди так буває, коли віє вітер пустелі, — відповів лівієць. — Адже й цього разу ми бачили іскри, що сипалися не тільки з людей, а й з коней.
В його голосі бриніла така певність, що царевич підійшов до офіцера своєї кінноти й шепнув:
— Поглядайте на Лівійців…
Тільки він устиг це сказати, як щось заворушилося в темряві, і за хвилину почувся тупіт. Коли блискавка осяяла темряву, всі побачили чоловіка, який тікав на коні.
— Зв’язати цих негідників! — наказав царевич, — і вбити, якщо котрий опиратиметься!.. Горе тобі, Техенно, коли цей розбійник приведе на нас твоїх братів!.. Загинете в страшних муках ти й твої…
Незважаючи на дощ, грім і темряву, Рамзесові воїни швидко пов’язали лівійців, які не чинили зрештою ніякого опору.
Може, вони чекали наказу Техенни, але той був такий пригнічений, що навіть не думав про втечу.
Поволі буря вщухла, і місце денної спеки в пустелі зайняв холод, що пронизував до кісток.
Люди й коні напилися досхочу, шкіряні мішки були повні води, фініків і сухарів вистачало, отже, у всіх був добрий настрій.
Грім майже стих, бліді блискавки спалахували чимраз рідше, на північному небі почали розходитись хмари, де-не-де показались зірки.
Пентуер підійшов до Рамзеса.
— Вертаймося до табору, — сказав він. — Ми можемо туди добратись за кілька годин, раніше, ніж той втікач встигне направити на нас ворогів.
— Як же ми потрапимо в такій темряві? — спитав царевич.
— Чи є у вас смолоскипи? — звернувся жрець до азіатів.
Смолоскипи — довгі шнури, просочені пальними речовинами, — були, але не було вогню. Дерев’яні кресала, з допомогою яких добували вогонь, промокли.
— Доведеться чекати до ранку, — роздратовано сказав царевич.
Пентуер не відповів нічого. Він витяг із своєї торби якийсь невеличкий прилад, взяв у воїна смолоскип і відійшов набік. За хвилину всі почули тихе шипіння, і смолоскип… спалахнув.
— Великий чаклун цей жрець, — буркнув старий лівієць.
— На моїх очах ти вчинив друге чудо, — сказав Пентуеру царевич. — Чи можеш ти мені пояснити, як це робиться?..
Жрець заперечливо похитав головою.
— Про все питай мене, володарю, — промовив він, — і я відповім тобі, наскільки в мене вистачить мудрості. Але ніколи не вимагай, щоб я відкрив тобі таємниці наших храмів.
— Навіть якби я найменував тебе моїм радником?
— Навіть і тоді, Я ніколи не буду зрадником, а якби й посмів ним стати, мене злякала б кара…
— Кара?.. — повторив царевич. — Ага!.. Я пам’ятаю в храмі Гатор чоловіка, схованого в підземеллі, на якого жерці виливали киплячу смолу. Невже вони робили це справді?.. І той чоловік справді сконав у муках?..
Пентуер промовчав, ніби не чуючи запитання, і поволі витяг із своєї чудесної торби невеличку статуетку бога з розкинутими руками. Статуетка висіла на шнурку; жрець опустив її вниз і, шепочучи молитву, почав спостерігати. Вона трохи похиталась і повисла спокійно.
Рамзес при світлі смолоскипа здивовано дивився на ці таємничі дії жерця.
— Що ти робиш? — спитав він його.
— Я можу сказати тільки те, достойний повелителю, що цей бог показує однією рукою на зірку Есхмун. Ця зірка вночі веде через моря фінікійські кораблі.
— То й фінікійці мають цього бога?
— Ні, вони навіть не знають про нього. Бог, який завжди вказує однією рукою на зірку Есхмун, відомий лише нам та халдейським жерцям. З його допомогою кожен пророк, вдень і вночі, в погоду і негоду, може знайти дорогу на морі чи в пустелі.
За наказом царевича, який із запаленим смолоскипом ішов біля Пентуера, почет і полонені рушили за жерцем в північносхідному напрямі. Божок, що висів на шнурку, хитався, але простягнутою рукою все показував, де лежить священна зоря, покровителька тих, що збилися з дороги.
Ішли пішки, ведучи коней, добрим кроком. Було так холодно, що навіть азіати хукали в руки, а лівійці тремтіли.
Раптом щось захрускотіло і затріщало в них під ногами.
Пентуер зупинився і нагнувсь.
— У цьому місці, — сказав він, — на твердому грунті від дощу лишилася неглибока калюжа. А з води, глянь, достойний володарю, що зробилося…
Кажучи це, він підніс і показав царевичеві щось схоже на скляну пластинку, що танула у нього в руках.
— Коли дуже холодно, — додав він, — вода перетворюється на прозорий камінь.
Азіати підтвердили слова жерця, додавши, що далеко на півночі вода дуже часто перетворюється на камінь, а пара — на білу сіль, яка, проте, не має ніякого смаку, а тільки щипає за пальці й викликає біль у зубах.
Царевич дедалі більше дивувався мудрості Пентуера.
Тим часом з північного боку небо прояснилось, з’явилося сузір’я Ведмедиці, а в нім — зірка Есхмун. Жрець, ще раз проказавши молитву, заховав у торбу свого чародійного божка і звелів загасити смолоскипи, лишивши тільки тліючий шнур, який зберігав вогонь і поступовим згоранням відзначав години.
Царевич, наказавши своєму загонові не послаблювати пильності, відійшов з Пентуером на кілька кроків уперед.
— Пентуере, — мовив він, — з цієї хвилини призначаю тебе моїм радником і на теперішній час, і на той, коли боги зболять віддати мені корону Верхнього і Нижнього Єгипту…
— Чим я заслужив таку ласку?
— На моїх очах ти зробив кілька чудес, що свідчать про твою велику мудрість і про владу над духами. Крім того, ти готовий був урятувати мені життя. Тому, хоч ти й вирішив ховати багато чого від мене…
— Прости, достойний повелителю, — перебив жрець. — Зрадників, коли вони будуть тобі потрібні, ти завжди знайдеш за золото й дорогоцінне каміння навіть між жерцями. Але я не хочу належати до них. Подумай сам: якби я зрадив богів, чи була б у тебе певність, що я й з тобою так не вчиню?
Рамзес замислився.
— Мудрі твої слова, — відповів він. — Але мені дивно, — чому ти, жрець, так доброзичливо ставишся до мене? Рік тому ти благословив мене, а сьогодні не дозволив самому їхати в пустелю і зробив мені великі послуги.
— Бо відкрили мені боги, що ти, достойний володарю, якщо схочеш, можеш врятувати від злиднів і поневірянь нещасний єгипетський народ.
— Що обходить тебе цей народ?
— Бо я вийшов з нього… Мій батько й брати цілими днями черпали воду з Нілу, і їх били киями.
— А як же я можу допомогти народові? — спитав царевич. Пентуер пожвавішав.
— Народ твій, — мовив він схвильовано, — надто багато працює, платить непосильні податки, терпить злидні і утиски. Важка селянська доля!..
«Хробак пожер одну половину його врожаю, носоріг — другу; на полях — сила мишей; налетіла сарана, витоптала худоба, горобці виклювали, а що лишилося на току — покрали злодії. О, горе хліборобові! А тут ще причалює до берега писар і вимагає податку. Помічники його принесли киї, а негри — пальмові різки. Вони кажуть: «Віддай зерно!» — «Нема нічого». Тоді хлібороба б’ють, розтягаючи на землі, зв’язують і кидають у канал вниз головою, і він захлинається там. Жінку його зв’язують перед ним, і дітей також. Сусіди тікають, рятують свій хліб».
— Я бачив це сам, — відповів замислено царевич. — І навіть прогнав одного такого писаря. Але хіба я можу бути всюди, щоб запобігати несправедливості?
— Ти можеш, володарю, наказати, щоб людей не мучили марно. Можеш знизити податки, визначити селянинові дні відпочинку. Можеш, нарешті, подарувати кожній родині хоча б маленький клаптик землі, з якого урожай належав би тільки їй, щоб вона могла прохарчуватися. Інакше люди й далі живитимуться лотосом, папірусом та дохлою рибою, і врешті твій народ захиріє… Але якщо ти виявиш йому свою ласку, він процвітатиме.
— Я й справді зроблю так! — вигукнув царевич. — Адже добрий господар не допускає, щоб його худоба гинула з голоду, працювала над силу, щоб її кожної хвилини били киями. Це треба змінити!..
Пентуер зупинився.
— Ти обіцяєш мені це, достойний володарю?..
— Присягаюсь! — відповів Рамзес.
— Тоді і я присягаюсь, що ти будеш найславетнішим фараоном, який потьмарить навіть славу Рамзеса Великого! — вигукнув жрець, вже не володіючи собою.
Царевич замислився.
— Що ж ми зробимо вдвох проти жерців, які мене ненавидять?
— Вони бояться тебе, володарю, — відповів Пентуер, — Бояться, щоб ти передчасно не почав війну з Ассірією…
— А що ж їм з того, якщо війна буде виграна?.. Жрець схилив голову й розвів руками, але мовчав.
— Тоді я тобі скажу! — вигукнув збуджено царевич. — Вони не хочуть війни, бо вони бояться, що я повернуся з неї переможцем, з величезними скарбами, женучи перед собою невільників… Вони цього бояться, бо хотіли б, щоб кожен фараон був безсилим знаряддям у їхніх руках, непотрібною річчю, яку можна відкинути коли їм заманеться… Але зі мною цього не буде. І я зроблю те, що хочу, на що маю право як син і спадкоємець богів, або… загину…
Пентуер відсахнувся і зашептав закляття.
— Не кажи так, володарю, — промовив він збентежено, — щоб злі духи, які кружляють над пустелею, не підхопили твоїх слів… Слово, запам’ятай це, володарю, мов камінь, кинутий з пращі, ударившись об стіну, може відскочити і влучити в тебе самого…
Царевич зневажливо махнув рукою.
— Все одно, — відповів він. — Не варте нічого таке життя, де кожен зв’язував би мою волю… Як не боги, то пустельні вітри; як не злі духи, то жерці… Це така має бути влада фараона?.. Я хочу робити те, що я хочу, і складати про це звіт лише моїм вічно живим предкам, а не якійсь голеній голові, що нібито тлумачить мені волю богів, а насправді захоплює владу й наповнює свою скарбницю моїм добром!..
Раптом за кілька десятків кроків від них розлігся дивний крик — щось середнє між іржанням та меканням — і промайнула якась, велетенська тінь. Вона мчала, як стріла, і, наскільки можна було роздивитись, мала довгу шию й горбату спину.
В загоні царевича знявся зляканий гомін.
— Це гриф!.. Я добре бачив крила!.. — вигукували азіати.
— Пустеля кишить потворами!.. — додав старий лівієць. Рамзес був спантеличений; йому теж здалося, що ця тінь
мала зміїну голову і щось схоже на короткі крила.
— Невже й справді, — спитав він жерця, — в пустелі з’являються потвори?
— Безперечно, — відповів Пентуер, — у таких відлюдних місцях снують злі духи, що втілюються в найнезвичайніші потвори. Але мені здається, що це була якась тварина. Вона була схожа на засідланого коня, тільки більша й швидше бігла. Мешканці оазисів кажуть, що ця тварина може зовсім не пити води або принаймні п’є дуже рідко. Якби воно так і було, наші нащадки могли б переїздити пустелю на цій дивній тварині, яка сьогодні викликає лише страх.
— Я б не насмілився сісти на спину такій потворі, — відповів царевич, похитавши головою.
— Це саме казали наші предки про коня, що допоміг гіксосам підкорити Єгипет, а тепер став необхідним для нашого війська. Час дуже змінює людські думки, — мовив Пентуер.
На небі зникли останні хмари. Настала ясна ніч. Хоч місяць ще не сходив, було так видно, що на тлі білого піску можна було розрізнити обриси предметів, навіть дрібних чи дуже віддалених.
Холод став не таким пронизливим. Якийсь час почет посувався мовчки, по кісточки вгрузаючи в пісок. Раптом між азіатами знову знявся гомін і залунали вигуки:
— Сфінкс!.. Гляньте, сфінкс!.. Ми вже не вийдемо живі з пустелі, коли перед нами весь час з’являються привиди!..
І справді, на білому вапнистому пагорку ясно вирізнявся силует сфінкса. Лев’яче тіло, величезна голова в єгипетському чепці і ніби людський профіль.
— Заспокойтесь, варвари, — сказав старий лівієць. — Це не сфінкс, а лев, і він вам нічого не зробить, бо саме пожирає свою здобич.
— Це справді лев, — підтвердив царевич, зупиняючись. — Але який він схожий на сфінкса…
— Його риси нагадують обличчя людини, а його грива — перуку, — тихо сказав жрець. — Він і є батьком наших сфінксів.
— І нашого великого сфінкса, того, що стоїть під пірамідами?
— За багато віків до Менеса, коли ще не було пірамід, — сказав Пентуер, — у цьому місці стояла скеля, схожа на лежачого лева, наче боги хотіли таким чином позначити, де починається пустеля. Тодішні святі жерці звеліли майстрам досконало обробити цю скелю, а чого не вистачало — штучно підмурувати. Але майстри, які частіше бачили людей, ніж левів, вирізьбили людське обличчя, і так народився перший сфінкс…
— Якому ми віддаємо почесті, як богові… — додав, усміхнувшись; царевич.
— І правильно, — відповів жрець. — Адже перші обриси цього витвору мистецтва зробили боги, а люди лише викінчили його, теж натхнені богами. Наш сфінкс своєю величчю й таємничістю нагадує пустелю. Він схожий на духів, що блукають там, і так само наводить страх на людей, як вони. Воістину, він є сином богів і батьком страху…
— І в той же час усе має земний початок, — відповів царевич. — Ніл витікає не з неба, а з якихось гір, що лежать за Ефіопією. Піраміди, про які Гергор казав мені, що вони є прообразом нашої держави, збудовано на взірець гірських вершин. А наші храми з їхніми пілонами й обелісками, з їхнім мороком і прохолодою хіба не нагадують печер і гір, що тягнуться вздовж Нілу?.. Скільки разів під час полювання блукав я поміж східними скелями, завжди натрапляв на якесь химерне нагромадження каміння, що нагадувало мені храм. Навіть не раз на їхніх шерехуватих стінах я бачив ієрогліфи, писані рукою вітрів і дощів.
— Це, достойний повелителю, доказ того, що наші храми були збудовані за планом, який накреслили самі боги, — зауважив жрець. — І як з маленької кісточки, кинутої в землю, виростає висока пальма, що вершиною сягає неба, так образ скелі, печери, лева й навіть лотоса, запавши в душу благочестивого фараона, породжує алею сфінксів, храми та їхні могутні колони. Це творіння богів, а не людей, і щасливий той володар, який, оглядаючись навколо себе, зуміє в земних речах побачити задум богів і наочно відтворити його наступним поколінням.
— Але такий володар повинен мати владу й величезні багатства, — сумно зауважив Рамзес, — а не залежати від того, що примариться жерцям.
Перед ними тягнувся піщаний пагорок, на якому в цю мить з’явилося кілька вершників.
— Наші чи лівійці? — спитав царевич.
З пагорка долинув звук рога, на який відповіли з почту царевича. Вершники. їхали швидко, як тільки дозволяв їм пісок. Наблизившись, один з них гукнув:
— Чи тут наступник трону?..
— Тут, і цілком здоровий! — відповів Рамзес. Вершники скочили з коней і впали ниць.
— О ерпатре, — сказав ватажок прибулих, — всі твої воїни рвуть на собі одяг і посипають попелом голови, думаючи, що ти загинув… Всі кіннотники роз’їхались по пустелі, щоб розшукати твої сліди, і тільки нас, нікчемних, боги удостоїли першими привітати тебе…
Царевич призначив його сотником і наказав, щоб завтра він представив до нагороди всіх своїх підлеглих.