Через півгодини показались густі вогні єгипетського війська, і незабаром почет царевича був уже в таборі. З усіх боків труби грали тривогу, воїни хапали зброю і з голосними вигуками ставали в ряди. Офіцери падали царевичеві до ніг і, як учора, після перемоги, підхопивши його на руки, почали обходити з ним загони. Стіни ущелини здригалися від вигуків: «Живи вічно, наш вождь! Боги охороняють тебе!»
Оточений смолоскипами, до царевича підійшов святий Ментезуфіс. Наступник трону, побачивши його, вирвався з рук офіцерів і побіг назустріч жерцеві.
— Ти знаєш, святий отче, — вигукнув він, — ми схопили лівійського ватажка Техенну!
— Нікчемна здобич, — суворо відповів жрець, — заради якої полководець не повинен був кидати війська, та ще в такий час, коли щохвилини на нього може напасти ворог.
Царевич відчув справедливість цього докору, але саме тому в ньому спалахнув гнів. Він стиснув кулаки, очі в нього заблищали…
— В ім’я матері твоєї, мовчи, повелителю!.. — шепнув Пентуер, що стояв за ним.
Наступника так здивувало це несподіване втручання його радника, що він враз прохолов, а прохоловши, збагнув, що найкраще буде визнати свою помилку.
— Ти правду кажеш, святий отче, — відповів він. — Ані військо полководця, ані полководець війська — ніколи не повинні залишати. Але я гадав, що ти заступиш мене тут, святий муже, бо ж ти представник військового міністра…
Спокійна відповідь заспокоїла Ментезуфіса, і жрець уже не нагадував царевичеві торішніх маневрів, на яких намісник так само залишив військо і впав у неласку фараона.
Тут до них з голосним криком підійшов Патрокл. Грецький полководець знов був п’яний і ще здалека гукав царевичу:
— Глянь, ерпатре, що зробив святий Ментезуфіс… Ти оголосив помилування всім лівійським воїнам, які покинуть своїх і повернуться до війська його святості… Ці люди перебігли до мене, і я завдяки цьому розбив ліве крило ворога. А достойний Ментезуфіс наказав усіх перебити… Загинуло близько тисячі полонених, самих наших колишніх воїнів, які мали бути помилувані!..
Царевичеві знову кров ударила в голову, але Пентуер, що все стояв позад нього, шепнув:
— Мовчи, ради всіх богів, мовчи!..
Та в Патрокла не було радника, і тому він кричав далі:
— З тієї хвилини ми раз і назавжди втратили довір’я не тільки в чужих, а й у своїх… Бо зрештою і наше військо може розбігтися, коли дізнається, що очолюють його зрадники…
— Нікчемний найманцю, — холодно відповів Ментезуфіс, — як ти смієш таке говорити про військо і довірених його святості!.. Відколи світ стоїть, не чувано такого блюзнірства!.. Гляди, щоб боги не покарали тебе за цю образу!..
Патрокл грубо зареготав:
— Поки я сплю між греками, я не боюся помсти нічних богів… А коли я на ногах, мені нічого не зроблять денні…
— Іди проспися, іди… до своїх греків, п’янице, — сказав Ментезуфіс, — щоб з твоєї вини нас не вразив грім небесний…
— На твою, душогубе, голену головешку він не впаде, бо думатиме, що то щось інше!.. — відповів п’яний грек.
Але бачачи, що царевич його не підтримує, він пішов до свого табору.
— Чи справді, — спитав Рамзес жерця, — чи справді ти наказав, святий муже, повбивати полонених, всупереч моїй обіцянці, що вони будуть помилувані?..
— Тебе, достойний царевичу, тоді не було в таборі, — відповів Ментезуфіс, — отже, ти не відповідаєш за це. А я дотримуюсь наших військових законів, які вимагають знищувати воїнів-зрадників. Воїни, які раніше служили його святості, а потім перейшли до ворога, повинні бути негайно знищені — такий закон.
— А якби я був тут?..
— Як найголовніший полководець і син фараона, ти можеш зупинити виконання деяких законів, яким я повинен коритися, — відповів Ментезуфіс.
— І ти не міг зачекати до мого повернення?
— Закон каже вбивати негайно, і я виконав його.
Царевич був такий приголомшений, що урвав розмову і пішов у намет. Там, упавши в крісло, сказав Тутмосу:
— Я вже сьогодні раб жерців!.. Вони вбивають полонених, вони погрожують моїм офіцерам, вони навіть не зважають на моє слово… І ви нічого не сказали Ментезуфісу, коли він звелів повбивати цих нещасних?..
— Він посилався на військовий закон і нові накази Гергора…
— Але ж я тут найголовніший полководець, хоч мене не
було півдня!
— Адже ти сам передав командування мені й Патроклові, — відповів Тутмос — Та коли над’їхав святий Ментезуфіс, ми мусили перед ним поступитись, бо він стоїть вище за нас.
Царевич подумав, що все-таки гонитва за Техенною принесла йому занадто багато лиха. Водночас він глибоко відчув справедливість закону, який не дозволяє полководцеві залишати військо. В душі він мусив визнати, що вчинив неправильно, але це ще більше вражало його гордість і сповнювало ненавистю до жерців.
«Отже, — думав він, — я вже втратив незалежність, ще навіть не ставши фараоном (нехай живе вічно мій святий батько!). Тому я вже тепер мушу вирватися з пут, а для цього треба насамперед мовчати… Пентуер має рацію: мовчати, завжди мовчати… і, як коштовності, зберігати в скарбниці пам’яті свій гнів. А коли та скарбниця наповниться по вінця…
О пророки, ви мені колись заплатите!..»
— Ти не питаєш, достойний володарю, про наслідки бою? — звернувся до нього Тутмос.
— Ага, справді. Що там?
— Понад дві тисячі полонених, понад три тисячі вбитих
і тільки кількасот утекло.
— Скільки ж тоді було війська у лівійців? — здивовано мовив царевич.
— Шість чи сім тисяч.
— Не може бути… Невже в такій сутичці могло загинути майже все військо?
— А так воно і є: це був страшний бій, — відповів Тутмос. — Ти оточив їх з усіх боків, решту зробили воїни, ну… і достойний Ментезуфіс… Про таку поразку ворогів Єгипту не згадується навіть у написах на могилах найславетніших фараонів.
— Іди вже спати, Тутмосе, я стомився, — перебив його царевич, відчувши, що пиха починає туманити йому голову.
«Невже це я здобув таку перемогу?.. Це неможливо!» — подумав він.
Царевич кинувся на звірині шкури, але, незважаючи на смертельну втому, довго не міг заснути.
Лише чотирнадцять годин минуло з тої хвилини, коли він наказав розпочати битву… Невже лише чотирнадцять годин?.. Неможливо!..
Він виграв таку битву?.. Але ж він навіть не бачив цієї битви, а лише жовті густі хмари куряви, туман, звідки виривалися нелюдські крики. От і зараз він бачить цю хмару, чує крик, відчуває спеку, а, власне, ніякої битви нема…
Потім перед царевичем з’явилася неосяжна пустеля, серед якої з величезними зусиллями він просувався через піски… У нього та в його людей були найкращі коні на все військо, але, незважаючи на це, вони повзли, як черепахи… А яка спека!.. Неможливо, щоб людина витримала таке пекло.
А ось зривається тифон, заслоняє весь світ, пече, їсть, душить… З постаті Пентуера сиплються білі іскри… Над їхніми головами гуркочуть громи — такого він не чув іще ніколи… Потім тиха ніч в пустелі… Гриф, що мчав у пісках, темний силует сфінкса на вапняковому узгір’ї…
«Я стільки бачив, стільки пережив, — думав Рамзес, — був при спорудженні наших храмів, був навіть при народженні великого сфінкса, який існує одвіку… Невже все це сталося протягом чотирнадцяти годин?..»
І остання думка промайнула в голові царевича: «Людина, яка стільки пережила, не може жити довго…»
Його пройняло холодом з голови до ніг, і він заснув.
Наступного дня царевич прокинувся години через дві після того, як зійшло сонце. В очах різало, боліли всі кістки, він трохи кашляв, але думки його були ясні і серце повне відваги…
При вході в намет стояв Тутмос.
— Ну, що? — спитав царевич.
— Вивідувачі з лівійського кордону сповіщають дивні речі, — відповів царський улюбленець. — До нашої ущелини наближається великий гурт людей, але це не військо, а беззбройні жінки й діти, а на чолі їх— Мусаваса і найзнатніші лівійці.
— Що ж це може означати?
— Мабуть, хочуть просити миру.
— Після однієї битви? — здивувався царевич.
— Але якої!.. До того ж страх помножує в їхніх очах наше військо… Вони відчувають своє безсилля і бояться нашого нападу, бояться смерті…
— Подивимось, чи не воєнні це хитрощі, — відповів царевич, подумавши. — А як там наші?
— Відпочили. Здорові, ситі, напоєні й веселі. Тільки…
— Що?
— Патрокл помер уночі, — прошептав Тутмос.
— Як?! — скрикнув царевич, схопившись на ноги.
— Одні кажуть, що він перепився, другі… що це — кара богів… Обличчя у нього було синє, а на губах піна…
— Як у того невільника в Атрібі, пам’ятаєш?.. Звали його Бакура. Він увірвався в залу із скаргою на номарха і, звичайно, тієї самої ночі вмер… з перепою!.. Так?
Тутмос опустив голову.
— Ми мусимо бути дуже обережні, мій повелителю, — шепнув він.
— Постараємось, — спокійно відповів царевич. — Я не буду навіть дивуватися з смерті Патрокла… Бо що може бути особливого в тому, що вмер якийсь п’яниця, який ображав богів… ба навіть жерців…
Але Тутмос у цих глузливих словах відчув погрозу.
Царевич дуже любив вірного, як собака, Патрокла. Він міг забути багато власних кривд, але його смерті не простить ніколи.
Перед полуднем до табору царевича прибув з Єгипту ще один свіжий полк — фіванський. Крім того, кілька тисяч людей і кілька сотень ослів принесли великі запаси харчів і намети. Водночас, з лівійської сторони знову прибули вивідувачі з донесенням, що юрба беззбройних людей, яка суне до ущелини, все збільшується.
За наказом наступника трону численні кінні загони розвідали околицю в усіх напрямках, чи не криється де вороже військо. Навіть жерці, взявши з собою маленьку капличку Амона, зійшли на вершину найбільшого узгір’я й відправили там службу. Повернувшись до табору, вони запевнили наступника трону, що до них справді суне кількатисячна юрба беззбройних лівійців, але війська немає ніде, принаймні на три милі довкола.
Царевич почав сміятися з такого донесення.
— В мене добрі очі, — сказав він, — але на такій відстані і я не побачив би війська.
Жерці, порадившись між собою, заявили царевичу, що коли він заприсягнеться не розповідати про те, що побачить, людям невтаємниченим, то переконається, що можна бачити дуже далеко.
Рамзес присягнувся. Тоді жерці поставили на одному узгір’ї вівтар Амона й почали молитись. А коли царевич умившись, скинув сандалі й подарував богові золотий ланцюг і курильницю, вони завели його в тісний, зовсім темний ящик і звеліли дивитися на стіну.
Незабаром він почув молитовний спів, під час якого на внутрішній стіні ящика з’явилося ясне коло. Потім воно помутніло, і царевич побачив піщану рівнину, посеред неї скелі й азіатські форпости біля них.
Жерці почали співати голосніше, й картина змінилась. Стало видно другий клаптик пустелі, а на ньому — юрбу людей, не більших від мурашок. Незважаючи на це, рухи, вбрання й навіть обличчя людей було так добре видно, що царевич міг би їх описати.
Здивуванню наступника трону не було меж. Він протирав очі, торкався рукою до рухливого зображення… Раптом він повернув голову, картина зникла, і стало темно.
Коли він вийшов з каплички, старший жрець спитав його:
— Ну що, ерпатре, тепер ти віриш у могутність єгипетських богів?
— Справді, — відповів Рамзес, — ви такі великі мудреці, що цілий світ повинен шанувати вас і приносити вам жертви. Якщо ви так само можете бачити майбутнє, то ніхто не може з вами змагатися.
На ці слова один із жерців зайшов до каплички і почав молитись. Незабаром звідти озвався голос:
— Рамзесе!.. Доля держави вирішена, і, перше ніж настане другий місяць уповні, ти будеш володарем Єгипту.
— О боги!.. — скрикнув вражений царевич. — Невже мій батько так тяжко хворий?
Він упав обличчям на пісок, а один із жерців, що правили службу, запитав його, про що він хоче ще дізнатись.
— Скажи, отче Амоне, — спитав царевич, — чи справдяться мої наміри?
Незабаром з каплички озвався голос:
— Якщо ти не почнеш війни із Сходом, будеш приносити жертви богам і шануватимеш їхніх слуг, тебе чекає довге життя і сповнене слави царювання…
Після цих чудес, які сталися серед білого дня, у відкритому полі, царевич, схвильований, повернувся до свого намету.
«Ніхто не може протистояти жерцям!..» — думав він тривожно.
У наметі він застав Пентуера.
— Скажи мені, мій раднику, — звернувся він до нього, — чи можете ви, жерці, читати в людському серці й бачити його таємні наміри?
Пентуер заперечливо похитав головою.
— Швидше людина побачить, що є всередині скелі, ніж збагне чуже серце. Воно замкнене навіть для богів, і лише смерть відкриває його думки, — відповів він.
Царевич глибоко зітхнув, але не міг позбутись тривоги. Коли надвечір треба було скликати військову раду, він запросив на неї Ментезуфіса й Пентуера.
Ніхто не згадував про наглу смерть Патрокла; може, тому, що були нагальніші справи. Прибули лівійські посланці і благали від імені Мусаваси милосердя для його сина Техенни, обіцяючи Єгиптові покору й вічний мир.
— Злі люди, — сказав один з посланців, — обдурили наш народ, запевнивши, що Єгипет безсилий, а його фараон — лише тінь володаря. Але вчора ми переконалися, яка могутня ваша рука, і вважаємо за краще скоритися вам і платити данину, ніж наражати людей на неминучу смерть, а наше майно — на пограбування.
Коли військова рада вислухала ці слова, лівійцям наказали вийти з намету, і царевич Рамзес прямо спитав святого Ментезуфіса, яка його думка, що немало здивувало воєначальників.
— Ще вчора, — відповів достойний пророк, — я радив би відкинути прохання Мусаваси, перенести війну в Лівію і знищити кубло розбійників. Але сьогодні я дістав такі важливі відомості з Мемфіса, що подаю свій голос за милосердя до переможених.
— Чи не хворий мій богорівний батько? — стривожено спитав царевич.
— Хворий. Але поки ми не покінчимо з лівійцями, ти, достойний наступнику, не повинен про це думати…
А. коли царевич сумно похилив голову, Ментезуфіс додав:
— Я мушу виконати ще один обов’язок… Учора, достойний царевичу, я насмілився зробити тобі зауваження, що для такої нікчемної здобичі, як Техенна, головнокомандувач не повинен був кидати військо. Сьогодні ж я бачу, що помилявся, бо якби ти, володарю, не схопив Техенни, ми не мали б такого швидкого миру з Мусавасою… Мудрість твоя, найстарший полководче, виявилася вищою за закони війни…
Царевича вразили ці слова Ментезуфіса.
«Чому він так каже?..» — подумав Рамзес. — Видно, не тільки Амон знає, що мій святий батько хворий…»
І в душі наступника трону знову прокинулись давні почуття: зневага до жерців та недовіра до їхніх чудес.
«Отже, не боги провіщали мені, що я скоро буду фараоном, а прийшла звістка з Мемфіса, і жерці обдурили мене в каплиці. А якщо вони обдурили в одному, то хто поручиться, що й та картинка пустелі, показана на стіні, не була також ошуканством?..»
Оскільки царевич весь час мовчав, що приписували його смуткові з приводу хвороби фараона, а воєначальники теж не зважувались говорити після рішучих слів Ментезуфіса, військова рада скінчилась. Одностайно ухвалили взяти якнайбільшу данину з лівійців, пославши до них єгипетський гарнізон, і припинити війну.
Тепер уже всім було ясно, що фараон помре. А Єгиптові, щоб справити своєму володареві достойний похорон, потрібен був мир і спокій.
Вийшовши з намету, де відбувалася рада, царевич спитав Ментезуфіса:
— Хоробрий Патрокл згас цієї ночі; чи думаєте ви, святі мужі, віддати шану його останкам?
— Він був варвар і великий грішник, — відповів жрець, — але він зробив такі великі послуги Єгиптові, що треба подбати про його загробне життя. Якщо ти дозволиш, достойний царевичу, ми ще сьогодні відправимо тіло цього мужа в Мемфіс, щоб зробити з нього мумію і одвезти у Фіви на вічне перебування серед царських гробниць.
Царевич охоче згодився, але підозріння його зросло ще більше.
«Вчора, — думав він, — Ментезуфіс лаяв мене, як ледачого учня, і ще дяка богам, що не побив по спині києм, а сьогодні говорить зі мною, як слухняний син з батьком, і мало не падає ниць. Чи не означає це, що до мого намету наближається влада, а разом з нею й час розплати?..»
Від таких думок гордість царевича зростала, а серце його сповнювалось гнівом проти жерців. Цей гнів був тим небезпечніший, що був затаєний, як скорпіон, що, причаївшись у піску, отруйним жалом ранить ногу необережного.