У ті кілька місяців, коли царевич Рамзес виступав у ролі намісника в Нижньому Єгипті, його святий батько щодалі більше занепадав здоров’ям. І наближалася хвилина, коли владика вічності, що збуджував радість у серцях, повелитель Єгипту і всіх країн, в які лише заглядає сонце, мав зайняти місце поруч достойних своїх предків у катакомбах, розташованих на лівому березі Нілу проти міста Фів.
Рівний богам володар, що дарував життя підданим і мав владу забирати в чоловіків їхніх жінок, якщо того хотіло його серце, не був такий уже старий. Але понад тридцять років царювання так стомили його, що він уже й сам хотів відпочити, повернути втрачену молодість і красу свою в країні Заходу, де кожен фараон без турбот вічно владарює над народами, такими щасливими, що ніхто ніколи не схотів повернутися звідти.
Ще півроку тому святий володар виконував усі поєднані з його високим становищем обов’язки, від яких залежали безпека й добробут усього видимого світу.
На світанку, ледве півень заспіває, жерці будили володаря гімном на честь сонця, яке сходило над землею. Фараон підводився з ложа і в золоченій ванні приймав купіль у трояндовій воді. Потім його божественне тіло натирали безцінними пахощами, що під шепіт молитов мали властивість відганяти злих духів.
Так очищений і окурений пахощами, фараон ішов до каплички, зривав з дверей глиняну печатку і сам-один входив до святилища, де на ложі з слонової кості, спочивала чудотворна статуя бога Осіріса. Цей божок мав надзвичайний дар: кожної ночі в нього відпадали руки, ноги й голова, відрубані колись злим богом Сетом; тільки після молитви фараона всі члени знову приростали до тіла, без ніякої допомоги.
Переконавшись, що Осіріс знову цілий, його святість знімав статую з ложа, купав, одягав її в дорогоцінні шати і, посадивши на малахітовий трон, окурював пахощами. Це була церемонія дуже важлива: якби котрогось ранку божественне тіло Осіріса не зрослося, це був би знак, що Єгиптові, якщо не всьому світові, загрожує велике нещастя.
Скупавши й одягнувши бога, його святість залишав двері каплиці відчиненими, щоб з них пливло благословення на всю країну. Він сам визначав жерців, які протягом дня мали охороняти святилище не стільки від злої волі людей, скільки від їхньої легковажності. Бо не раз траплялося, що необачний, смертний, наблизившись до найсвятішого місця, наражався на невидимий удар, після чого падав непритомний, а то й мертвий.
Після вранішнього священнодіяння володар в оточенні жерців, що співали молитви, ішов до великої трапезної зали, де стояло крісло й столичок для нього та дев’ятнадцять інших столиків перед дев’ятнадцятьма статуями, що зображували дев’ятнадцять попередніх династій. Коли володар сідав, убігали юні дівчата й хлопці із срібними тарелями, на яких було м’ясо й печива та великі дзбани вина. Жрець, який наглядав за приготуванням їжі, куштував страву з першої тарелі і пив вино з першого дзбана, які потім на колінах подавали фараонові, а інші тарелі й дзбани ставили перед статуями предків. Коли володар, вдовольнивши голод, виходив із зали, страви, призначені для предків, мали право з’їдати царські діти або жерці.
З трапезної фараон виходив до не меншої зали для прийомів. Тут падали перед ним ниць найвищі сановники держави та найближчі члени родини, а після цього міністр Гергор, верховний скарбник, верховний суддя і верховний начальник поліції доповідали йому про державні справи. Ці звіти переривались релігійною музикою і танцями, під час яких трон фараона осипали вінками й букетами квітів.
Після прийому його святість ішов до свого кабінету і, лігши на канапу, якийсь час дрімав. Прокинувшись, він знову приносив богам пожертви з вина й пахощів та розповідав жерцям свої сни, на підставі яких мудреці складали найвищі розпорядження в справах, які мусив розв’язувати фараон.
Іноді, правда, коли снів не було або коли їх тлумачення здавалося фараонові неправильним, його святість добродушно усміхався і наказував, як вчинити в даній справі. Наказ цей був законом, якого ніхто не мав права змінити, — хіба лише в деталях виконання.
В пообідню годину його святість у ношах з’являвся на подвір’ї, щоб показатися своїй вірній гвардії, а потім виходив на терасу і споглядав на всі чотири сторони світу, щоб послати їм своє благословення. В цей час на верхах пілонів маяли корогви й лунали могутні звуки труб. І хто б не почув звук труби, єгиптянин чи варвар, кожен падав ниць, щоб і на його голову зійшла частка всевишньої ласки.
В таку хвилину не можна було вдарити ні людину, ні тварину: кий, піднесений над спиною, сам опускався. Якщо злочинець, засуджений на смерть, міг довести, що йому прочитали вирок в час появи володаря неба й землі, то йому зменшували кару. Бо перед фараоном іде могутність, а за ним — милосердя.
Ощаслививши свій народ, володар усього, що тільки є під сонцем, спускався в свої сади між пальми й сикомори і довго сидів там, приймаючи почесті від своїх жінок, придивляючись до забав та пустощів дітей свого дому. Коли котресь із них вродою чи спритністю привертало до себе увагу фараона, він підкликав його до себе й питав:
— Хто ти, моє малятко?
— Я царевич Бінотріс, син його святості, — відповідав хлопчик.
— А як же звуть твою матір?
— Моя мати вельможна Амецес, одна з жінок його святості.
— Що ж ти вмієш?
— Умію вже лічити до десяти й написати: «Хай живе вічно наш батько й бог, святий фараон Рамзес!..»
Владика вічності доброзичливо усміхався і своєю ніжною, майже прозорою рукою доторкався до кучерявої голівки жвавого хлопчика. З того часу дитина справді ставала царевичем, хоч його святість і далі якось загадково усміхався.
Але кого раз торкнулася божественна рука, той не міг уже зазнати недолі в житті і мав бути піднесений над іншими.
Обідати володар ішов уже до іншої трапезної зали й ділився стравами з богами всіх номів Єгипту, статуї яких стояли вздовж стін. Те, чого не з’їли боги, діставалося жерцям і найвищим особам при дворі.
Надвечір фараон приймав у себе царицю Нікотріс, матір наступника трону, дивився на релігійні танці та слухав концерт. Потім він знову приймав купіль і, очищений, вступав до каплиці Осіріса, щоб роздягнути і вкласти спати чудотворного бога. Зробивши це, він замикав і запечатував двері каплиці й, оточений процесією жерців, ішов до опочивальні.
Жерці до сходу сонця в сусідній кімнаті тихо молилися до душі фараона, що під час сну перебувала між богами. Вони просили її мудро вирішити поточні справи держави, тримати під опікою кордони Єгипту й гробниці царів, щоб жоден злодій не посмів зайти до них і порушити одвічний спокій уславлених володарів. Проте молитви жерців, певно, через нічну втому, не завжди допомагали: клопоту в державі більшало, а святі гробниці обкрадали, виносячи з них не тільки коштовні речі, а й самі мумії фараонів.
Це все ставалось внаслідок оселення в країні різних чужинців і невірних, від яких люди навчались зневажати єгипетських богів та найсвятіші місця.
Спочинок володаря над володарями переривався один раз опівночі. В цей час астрологи будили його святість і доповідали йому, в якій фазі перебуває місяць, які планети світять над горизонтом, яке сузір’я проходить через меридіан та чи взагалі не сталося на небі чогось особливого. Іноді на небі з’являлися хмари, частіше, ніж звичайно, падали зірки або пролітали над землею вогняні кулі.
Володар, вислухавши астрологів, в разі якогось незвичайного явища заспокоював їх щодо безпеки світу і всі спостереження наказував записати на таблицях, які щомісяця надсилали жерцям храму Сфінкса, найбільшим мудрецям Єгипту. Святі мужі робили з тих таблиць свої висновки, але найважливіші з них не оголошували нікому, хіба що своїм приятелям, халдейським жерцям у Вавілоні.
Після опівночі його святість уже міг спати аж до вранішніх півнів, якщо вважав за потрібне.
Таке побожне й трудолюбне життя ще півроку тому провадив добрий бог, що дарував ласку, життя й здоров’я, день і ніч пильнував небо й землю, видимий і невидимий світ. Але вже півроку безсмертну душу його дедалі частіше почали обтяжувати земні справи і тілесна плоть. Бували дні, коли він нічого не їв, і ночі, коли він зовсім не спав. Інколи під час прийому на його обличчі з’являвся вираз глибокого страждання, і дуже часто, дедалі частіше, фараон втрачав притомність.
Засмучена цариця Нікотріс, найдостойніший Гергор і жерці не раз запитували володаря, що в нього болить. Але фараон лише знизував плечима і мовчав, далі несучи свої важкі обов’язки.
Тоді придворні лікарі почали непомітно підсовувати йому найміцніші засоби для поповнення сил. Фараонові підмішували у вино і в страви спершу попіл коня й бика, потім лева, носорога й слона, але ці сильнодіючі ліки зовсім не впливали. Його святість так часто непритомнів, що йому вже заборонили навіть слухати звіти.
Якось достойний Гергор разом з царицею й жерцями, упавши ниць, вблагали фараона, щоб він дозволив оглянути своє божественне тіло. Володар згодився, лікарі оглянули його й обстукали, але, крім великого виснаження, не знайшли нічого загрозливого.
— Що ти відчуваєш, святий володарю? — запитав під кінець наймудріший з лікарів.
Фараон усміхнувся.
— Я відчуваю, — відповів він, — що мені час повернутись до свого сонцесяйного батька.
— Цього ти, святий володарю, не можеш зробити без великої шкоди для своїх народів, — поквапливо мовив Гергор.
— Я залишу вам свого сина Рамзеса, який є левом і орлом в одній особі, — відповів володар. — І, якщо ви будете його слухати, він вготує Єгиптові таку долю, про яку не чувано від початку світу.
У святого Гергора та інших жерців аж мороз пішов по спинах від такого заповіту. Вони добре знали, що наступник трону є левом і орлом в одній особі і що вони мусять йому коритися. Проте вони воліли б ще довгі роки мати цього ласкавого володаря, серце якого, повне милосердя, було як вітер з півночі, що приносить дощ полям і прохолоду людям.
Тоді лікарі стали на цілий день виносити його в сад між запашні хвойні дерева, годували січеним м’ясом, напували міцними бульйонами, молоком і старим вином. Ці активні лікувальні заходи на якийсь тиждень підтримали його святість, але він знову ослаб, і тоді володаря змусили пити свіжу кров телят, що походили від Апіса.
Але й кров ненадовго помогла, і тоді довелось звернутись за порадою до верховного жерця храму злого бога Сета.
Серед загальної тривоги похмурий жрець зайшов до опочивальні його святості, глянув на хворого і призначив страшні ліки.
— Треба, — сказав він, — давати фараонові пити кров невинних дітей, щодня по келиху…
Жерці й вельможі, що стояли в покої, заніміли від такої поради. Отямившись, вони стали перешіптуватись, що для цього треба брати селянських дітей, бо діти жерців і вельмож ще змалку втрачають невинність.
— Мені все одно, чиї це будуть діти, — відповів жорстокий жрець, — аби тільки його святості щодня була свіжа кров.
Фараон, лежачи на ложі із заплющеними очима, слухав ці криваві поради і зляканий шепіт придворних. Та коли один з лікарів несміливо запитав Гергора, чи слід уже підшукувати потрібних дітей, його святість раптом очутився і, втупивши сповнені, мудрості очі в присутніх, мовив:
— Крокодил не пожирає своїх малят, шакал і гієна віддають життя за своїх цуценят, а я маю пити кров єгипетських дітей, які є моїми дітьми?.. Воістину, я ніколи не думав, що хтось насмілиться запропонувати мені такі недостойні ліки!..
Жрець злого бога впав на землю, пояснюючи, що дитячої крові ніхто й ніколи не пив у Єгипті, але що пекельні сили можуть повернути цим страшним способом здоров’я недужому. Принаймні такі ліки вживають в Ассірії й Фінікії.
— Соромся, — відповів фараон, — у палаці єгипетських володарів говорити про такі мерзенні речі. Хіба ти не знаєш, що фінікійці й ассірійці — нерозумні варвари? Але у нас найтемніший селянин не повірить, що невинно пролита кров може піти комусь на користь…
Так сказав рівний безсмертним. Придворні затулили обличчя, почервонілі від сорому, а верховний жрець Сета нишком вийшов з покою.
Тоді Гергор, щоб урятувати згасаюче життя володаря, вдався до крайнього заходу і сказав фараонові, що в одному з храмів у Фівах перебуває халдеєць Бероес, наймудріший вавілонський жрець і незрівняний чудотворець.
— Для тебе, святий володарю, — мовив Гергор, — це чужий чоловік, який не має права давати такі важливі поради нашому володареві. Але дозволь, царю, щоб він глянув на тебе, бо я певен, що він знайде ліки на твою хворобу і, в кожному разі, не образить твоєї святості безбожними словами.
Фараон і за цим разом послухався свого вірного слуги. А через два дні, викликаний якимсь таємним способом, Бероес приплив у Мемфіс.
Мудрий халдеєць, навіть уважно не оглянувши фараона, дав таку пораду:
— Треба знайти в Єгипті людину, молитви якої доходять до престолу всевишнього. Коли ця людина щиро помолиться за одужання фараона, володареві повернеться здоров’я і він житиме довгі роки.
Почувши ці слова, фараон глянув на гурт жерців, які оточували його, і мовив:
— Я бачу тут стільки святих мужів, що, коли хтось із них схоче подбати про мене, я напевно одужаю…
І непомітно усміхнувся.
— Ми всі — лише люди, — відповів чудотворець Бероес, — отже, наші душі не завжди можуть вознестися до підніжжя безсмертного бога. Я, проте, дам вашій святості пораду, як знайти людину, що молиться найщиріше і найдохідливіше,
— Добре, відкрий мені таку людину, щоб вона стала моїм другом в останню, годину життя.
Почувши таку відповідь, халдеєць зажадав, щоб у палаці знайшли кімнату, яка має лише одні двері і в якій ніхто не живе. І того самого дня, за годину до заходу сонця, він звелів перенести до цієї кімнати його святість.
У визначений час четверо найвищих жерців одягли фараона в нові лляні шати, проказали над ним чудотворну молитву, яка мала відганяти злі сили, і, посадивши його в прості ноші з кедрового дерева, занесли повелителя в порожню кімнату, де був лише невеличкий столик.
Там уже стояв Бероес, який молився, повернувшись обличчям на схід.
Коли жерці вийшли, халдеєць зачинив важкі двері кімнати, накинув на плечі пурпуровий шарф і поставив на столику перед фараоном скляну чорну кулю. В ліву руку він узяв гострий кинджал з вавілонської сталі, в праву — жезл із таємничими знаками і цим жезлом накреслив коло в повітрі навкруг себе й фараона. Потім, звертаючись по черзі на всі чотири сторони світу, зашептав:
— «Аморул, Танеха, Латістен, Рабур, Адонай… Змилуйся наді мною, очисти мене, отче небесний, ласкавий і милосердий… Зішли на негідного слугу твого святе благословення і приборкай всемогутньою рукою упертих бунтівничих духів, щоб я міг споглядати в спокої твої святі діла…»
Він зупинивсь і звернувся до фараона:
— Мер-Амон-Рамзесе, верховний жрець Амона, чи бачиш ти іскру в цій чорній кулі?..
— Бачу білу іскру, яка начебто ворушиться, мов бджола над квіткою…
— Мер-Амон-Рамзесе, вдивляйся в цю іскру і не відривай від неї очей… Не дивися ні праворуч, ні ліворуч, не дивися нікуди, що б не з’являлося тобі десь збоку…
І знову зашептав:
— «Бараланензіс, Балдахієнзіс, через могутніх князів Геніо, Лахадас, правителів пекельного царства, викликаю вас найвищою силою, якою я обдарований, заклинаю вас і наказую…»
При цих словах фараон здригнувся від огиди.
— Мер-Амон-Рамзесе, що ти бачиш? — спитав халдеєць.
— З-за кулі показалась якась страхітлива голова… Руде волосся наїжилось… обличчя зеленкувате… зіниці опущені вниз так, що видно тільки білки очей… Рот у неї широко відкритий, наче вона от-от закричить…
— Це страх, — мовив Бероес і провів над кулею вістрям кинджала.
Раптом фараон весь зіщулився.
— Годі!.. — скрикнув він. — Навіщо ти мене так мучиш?.. Натомлене тіло хоче спочити, душа — відлетіти в країну вічного світла… А ви не тільки не даєте мені вмерти, а ще й вигадуєте нові муки… Ах!.. Не хочу…
— Що ти бачиш?..
— Від стелі щохвилини спускаються наче дві павучі ноги, страшні… товсті, як пальми, кошлаті, гачкуваті на кінцях… Я відчуваю, що над моєю головою висить велетенський страхітливий павук і обсновує мене сіттю з корабельних канатів…
Бероес підняв кинджал.
— Мер-Амон-Рамзесе, — мовив він знову, — весь час вдивляйся в іскру і не оглядайся на боки… «Ось знак, який я підношу в вашій присутності, — шепотів він. — Ось я, могутньо озброєний допомогою бога, всевидющий і безстрашний, який викликає вас закляттям… Айє, Сарайє, Айє, Сарайє, Айє, Сарайє… ім’ям всемогутнього і вічно живого бога…»
Цієї миті на обличчі в фараона з’явився спокійний усміх.
— Здається мені, — мовив повелитель, — що я бачу Єгипет… весь Єгипет… Так, це Ніл… пустеля… Тут Мемфіс, там Фіви…
Він справді бачив Єгипет, весь Єгипет, але не більший за алею, яка тяглася через сад його палацу. Ця дивна картина мала, проте, ту властивість, що коли фараон звертав на якесь місце пильнішу увагу, воно відразу розросталося до майже натуральних розмірів.
Сонце вже заходило, заливаючи землю золотаво-пурпуровим світлом. Денні птахи лаштувались до сну, нічні прокидалися в своїх схованках. В пустелі позіхали гієни й шакали, а сонний лев потягався своїм могутнім тілом, готуючись іти на лови.
Нільський рибалка квапливо витягав сіті, великі транспортні кораблі причалювали до берегів. Втомлений хлібороб знімав із журавля цебро, яким цілий день черпав воду; інший поволі повертався з. сохою до своєї мазанки. В містах запалювали світло, жерці в храмах готувалися до вечірньої відправи. На шляхах опадала курява, замовкали рипучі колеса возів. З пілонів чулися тягучі голоси, що закликали народ до молитви.
Далі фараон з подивом помітив наче зграю сріблястих птахів, які знялися над землею. Ті птахи вилітали з храмів, палаців, вулиць, майстерень, нільських кораблів, сільських мазанок, навіть з копалень. Спочатку кожен з них мчав угору, мов стріла, але раптом, зустрівши в небі іншого срібноперого птаха, який перетинав йому дорогу, бився об нього зі всієї сили, і обидва мертві падали на землю.
Це були суперечливі людські молитви, які перешкоджали одна одній знятися до трону всевишнього…
Фараон напружив слух… Спочатку він чув тільки шелест крил, та незабаром зміг розрізнити окремі слова.
Ось він чує молитву хворого, який молиться, щоб до нього повернулося здоров’я, і водночас лікаря, який благає, щоб його пацієнт хворів якнайдовше. Господар благає Амона, щоб той пильнував його комору й хлів; злодій простягає руки, до неба, щоб без перешкод йому вдалося вивести чужу корову та наповнити мішки чужим зерном.
Ці молитви розбивалися одна об одну, мов каміння, випущене з пращі.
Мандрівник у пустелі падав на пісок, молячись, щоб бог послав йому північний вітер, який приніс би хоч краплину вологи; мореплавець бився чолом об корму, благаючи, щоб хоч тиждень ще віяли вітри зі сходу. Хлібороб прагнув, щоб швидше висохли болота після повені; бідний рибалка благав, щоб ці болота не висихали ніколи.
Їхні молитви розбивалися одна об одну і не досягали до божественних вух Амона.
Найбільший гомін стояв над каменоломнями, де злочинці, закуті в ланцюги, з допомогою клинів, змочених водою, розбивали величезні скелі. Там денна зміна робітників благала, щоб швидше настала ніч і прийшов жаданий сон, тоді як нічна зміна робітників, котрих наглядачі саме будили, била себе в груди, молячи, щоб ніколи не заходило сонце. Там купці, які забирали відколупаний та оброблений камінь, молилися, щоб у копальнях було якнайбільше злочинців, тоді як постачальники харчів, лежачи на животах, зітхали, щоб мор більше чавив робітників і вони на тому могли б нажитися.
Отже, і молитви людей з копалень не долітали до неба.
На західному кордоні фараон побачив два війська, які готувалися до бою. Обидва лежали на пісках, благаючи Амона, щоб він допоміг їм подолати ворога. Лівійці бажали ганьби і смерті єгиптянам; єгиптяни посилали прокляття лівійцям. Молитви, тих і тих, мов дві зграї шулік, зіткнулися над землею і впали на пустелю. Амон навіть їх не помітив.
І скрізь, куди б не звернув фараон стомлені очі, було те саме. Селяни благали перепочинку і зменшення податків; писарі молилися, щоб зростали податки і ніколи не припинялася робота. Жерці благали Амона послати довге життя Рамзесові XII і знищити фінікійців, які перешкоджали їхнім грошовим операціям; номархи взивали до бога, щоб він зберіг життя фінікійцям і допоміг швидше зійти на трон Рамзесові XIII, який покладе край сваволі жерців. Леви, шакали й гієни вили з голоду і жадали свіжої крові; олені, сарни й зайці з тривогою залишали свої схованки, думаючи лише про те, щоб зберегти своє мізерне життя ще хоча б на одну добу. Хоч досвід підказував їм, що вже цієї ночі не одне з них мусить загинути, щоб не померли хижаки.
І так у всьому світі панував розлад. Кожен прагнув того, що сповнювало жахом інших; кожен просив за власне добро, не питаючи, чи не заподіє зла ближньому.
Через те людські молитви, хоч вони й були як сріблясті птахи, що линули до неба, не досягали, однак, своєї мети. І божественний. Амон, до якого не доходив жоден голос із землі, поклавши руки на коліна, дедалі більше заглиблювався в споглядання своєї власної божественності, а долю світу щодалі частіше вершили сліпа сила й випадок.
Раптом фараон почув голос жінки:
— Ступай, шибенику, до хати, бо вже час молитися!..
— Зараз… зараз! — відповів дитячий голос.
Фараон глянув у той бік і побачив убогу мазанку писаря на скотному дворі. Її власник при останніх відблисках призахідного сонця закінчував писати свій звіт, його дружина товкла каменем пшеницю на коржі, а перед мазанкою, як молодий козлик, бігав і стрибав шестирічний хлопчина, сміючись невідомо з чого. Мабуть, його сп’янило духмяне вечірнє повітря.
— Синку!.. Синку!.. Ану йди швидше на молитву… — повторювала мати.
— Зараз!.. Зараз!..
І далі бігав, пустував, як шалений.
Врешті мати, бачачи, що сонце починає погрузати в пісках пустелі, відклала свій камінь і, вийшовши на подвір’я, спіймала хлопця, як того невгамовного лошачка. Він опирався, але кінець кінцем мусив скоритися. Мати, втягши його до мазанки, квапливо посадила його на долівці і притримала рукою, щоб знову не втік.
— Не крутись, — сказала вона, — підібгай ноги і сиди прямо, а руки склади і підійми вгору… От недобре дитя!..
Хлопчик бачив, що він уже не викрутиться від молитви, тому, щоб якнайшвидше вирватися знову на подвір’я, побожно підняв очі й руки до неба і тоненьким крикливим голоском проказував задихано:
— Дякую тобі, добрий боже Амоне, що ти охоронив сьогодні татка від нещастя, а мамі послав пшениці на коржі… І ще що?.. Дякую за те, що ти створив небо й землю і дав їй Ніл, який приносить нам хліб… А ще що?.. Ага, вже знаю!.. І ще дякую тобі за те, що так гарно надворі, за те, що ростуть квіти, співають птахи і що пальма родить солодкі фініки. І за ці гарні речі, які ти нам дарував, нехай усі так тебе люблять, як я, а вихваляють краще за мене, бо я ще малий і не вчений мудрості. Ну, вже досить…
— Погане дитя! — буркнув писар скотного двору, зігнутий над своїм звітом. — Погане дитя, недбало віддаєш почесті Амонові….
Але фараон у чародійній кулі побачив щось зовсім інше. Молитва пустотливого хлопчини, мов жайворонок, злетіла в небо і, тріпочучи крильцями, линула все вище й вище, аж до самого трону, де безсмертний Амон, поклавши руки на коліна, заглиблювався в споглядання своєї всемогутності.
Потім молитва злетіла ще вище, аж до самої голови божества, і заспівала йому тоненьким дитячим голоском:
— І за ці гарні речі, які ти нам дарував, нехай усі так тебе люблять, як я…
Почувши ці слова, заглиблений в споглядання бог розкрив очі, і з них упав на світ промінь щастя. Від неба до землі запанувала безмежна тиша. Зникли всі болі, всі страхи й кривди. Запущений із свистом камінь завис у повітрі, лев зупинився в стрибку на лань, занесений кий не впав на спину раба. Хворий забув про свої муки, заблудлий у пустелі — про голод, в’язень — про ланцюги. Вщухла буря, і спинилася морська хвиля, готова потопити корабель. І на всій землі запанував такий спокій, що Сонце, яке вже заховалось за обрієм, знову підвело променисту голову…
Фараон повернувся до дійсності. Він побачив перед собою невеличкий столик, на ньому чорну кулю, а поруч себе — халдейця Бероеса.
— Мер-Амон-Рамзесе, — запитав жрець, — чи знайшов ти людину, молитви якої доходять до підніжжя одвічного бога?
— Так, — відповів фараон.
— Хто ж це — князь, рицар, пророк чи, може, лише звичайний пустельник?
— Це малий шестирічний хлопчик, який нічого не просив у Амона, а тільки дякував йому за все.
— А ти знаєш, де він живе? — спитав халдеєць.
— Знаю, але не хочу красти для себе силу його молитви. Світ, Бероесе, — це величезний вир, в якому люди метаються, як пісок, а крутить ними лихо. Це дитя своєю молитвою дає людям те, чого я не можу дати: коротку хвилину забуття й спокою. Забуття й спокою… розумієш, халдейцю?
Бероес мовчав.