Наступник трону та його товариш з чверть години бігли скелястим гребенем узгір’я, щораз ближче чуючи звуки сурем, які все гучніше й гучніше грали тривогу. Нарешті обидва опинилися в такому місці, звідки видно було далеко навкруги.
Ліворуч тягнувся шлях, за яким було добре видно Пі-Баїлос, царевичеві полки, що стояли за містом, та величезну хмару куряви, яка здіймалася над військом супротивника, що сунуло зі сходу.
Праворуч темніла глибока ущелина, серединою якої грецький полк тягнув метальні машини. Недалеко від шляху вона зливалася з другою, ширшою ущелиною, що виходила з глибини пустелі.
Саме в цьому місці діялося щось незрозуміле. Греки з машинами стояли нерухомо там, де сходилися обидві ущелини. А на самому перехресті, між шляхом і штабом наступника трону, вишикувалися чотири щільні шеренги якогось невідомого війська, ніби чотири загорожі, наїжачені блискучими списами.
Незважаючи на стрімкий схил, царевич бігцем помчав до свого загону, туди, де стояв військовий міністр в оточенні офіцерів.
— Що тут сталося? — гукнув царевич грізно. — Чому ви сурмите тривогу, замість того щоб іти далі?
— Ми відрізані, — відповів Гергор.
— Хто?.. Ким?..
— Наш загін трьома полками Нітагера, які вийшли з пустелі.
— Виходить, там, біля шляху, стоїть супротивник?..
— Стоїть сам непереможний Нітагер.
Здавалося, наступник трону раптом знавіснів. Губи його скривилися, очі викотилися з орбіт. Він вихопив меч і, підбігши до греків, крикнув хрипким голосом:
— За мною, на тих, що заступили нам дорогу!..
— Живи вічно, ерпатре! — вигукнув Патрокл і теж вихопив меч. — Уперед, нащадки Ахіллеса! — звернувся він до своїх воїнів. — Покажемо цим єгипетським пастухам, що нас зупинити не можна!..
Сурми заграли до бою. Чотири короткі, але стрункі шеренги греків кинулися вперед. Знялася хмара куряви, залунали вигуки на честь Рамзеса.
Через кілька хвилин греки опинилися проти єгипетських полків і… завагались.
— Вперед! — крикнув царевич, змахнувши мечем.
Греки наставили списи. В шеренгах супротивника зчинився якийсь рух, прокотивсь невиразний гомін і теж наїжилися списи.
— Хто ви, безумці?. — прогримів могутній голос з того
боку.
— Наступник трону! — відповів Патрокл.
На мить запала тиша.
— Розступіться! — наказав той самий громовий голос. Полки східного війська поволі розімкнулись, немов важкі
подвійні ворота, і грецький загін пройшов між ними.
До наступника трону наблизився сивий воїн у позолоченому шоломі і, низько вклонившись, промовив:
— Ти переміг, ерпатре. Тільки великий полководець міг так вийти із скрутного становища.
— Ти — Нітагер, найхоробріший з хоробрих! — вигукнув царевич.
У цю хвилину до них підійшов військовий міністр, який чув цю розмову, і сказав ущипливо:
— А якби серед вас був такий самий свавільний командир, як ерпатр, чим скінчилися б маневри?
— Дай спокій молодому воїну! — відповів Нітагер. — Хіба тобі не досить того, що він показав лев’ячі пазурі, як і годиться нащадкові фараонів?
Тутмос, чуючи, що розмова стає небезпечною, звернувся до Нітагера:
— Як же ти опинився тут, достойний полководче, адже головні твої сили перед нашим військом?
— Я знав, як повільно посувається ваш загін з Мемфіса, коли царевич зосереджував полки під Пі-Баїлосом. Отож і вирішив для сміху захопити вас, вельмож, зненацька. Та, на лихо, сюди прибув царевич і поламав мої плани. Завжди роби так, Рамзесе, звичайно, коли зіткнешся із справжнім ворогом.
— А коли він, як оце сьогодні, натрапить на силу, втроє більшу, ніж у нього? — запитав Гергор.
— Відвага й розум важать більше, аніж сила, — відповів старий полководець. — Слон у п’ятдесят разів дужчий за людину, а проте кориться їй або гине від її руки.
Гергор слухав мовчки.
Вирішили на цьому маневри закінчити. Наступник трону в супроводі міністра й полководців поїхав до війська, що стояло поблизу Пі-Баїлоса, привітав ветеранів Нітагера і попрощався зі своїми полками, наказавши їм іти на схід і побажавши успіху. А сам з великим почтом вирушив назад до Мемфіса; жителі землі Госен у святковому одязі, з зеленим гіллям у руках, юрбами стояли понад шляхом, вітаючи переможця.
Незабаром дорога звернула в пустелю, і юрби потроху стали танути; а коли вони наблизилися до того місця, де штаб царевича, обминаючи святих скарабеїв, вступив до ущелини, — на дорозі не залишилося нікого.
Тоді Рамзес підкликав Тутмоса і, показуючи на лисий пагорбок, шепнув:
— Піди туди, до Сари…
— Розумію.
— І скажи її батькові, що я віддаю йому маєток біля Мемфіса.
— Розумію. Післязавтра вона буде в тебе.
По цій розмові Тутмос попрямував до полків, які рухалися за почтом, і зник.
Майже навпроти ущелини, якою вранці їхали метальні машини, за десяток кроків від шляху, ріс невисокий, хоч і старий, тамаринд. Тут передній загін, що йшов перед почтом царевича, раптом зупинився.
— Може, ми знову натрапили на скарабеїв? — посміхнувшись, спитав міністра наступник трону.
— Зараз побачимо, — відповів Гергор.
І ось що вони побачили: на чахлому дереві висів голий чоловік.
— Що це? — скрикнув вражений царевич.
Ад’ютанти підбігли до дерева і впізнали того, хто висів на ньому: це був той самий старий селянин, канал якого засипали вранці.
— Добре, що повісився! — кричав серед гурту офіцерів Євнана. — Чи ви б повірили, що цей нікчемний раб насмілився хапати за ноги його достойність міністра!..
Рамзес, почувши це, спинився. Він зліз з коня і підійшов до зловорожого дерева.
Чоловік висів з витягнутою вперед головою. Рот у нього був широко розкритий, долоні повернуті до людей, а в очах застиг жах. Здавалося, він хотів щось сказати, але йому перехопило подих.
— Нещасний! — співчутливо зітхнув царевич. Повернувшись до почту, він звелів, щоб йому розповіли
історію цього селянина, і, вислухавши її, довго їхав мовчки.
Перед очима його стояв образ самогубця, а серце краяло невідступне почуття, що цьому зневаженому рабові була заподіяна велика кривда. Така безмірна кривда, що над нею міг замислитись навіть він — син і наступник фараона.
Стояла нестерпна спека. Курява сушила губи, ятрила очі людям і тваринам. Полки зупинилися, на короткий перепочинок, а тим часом Нітагер кінчав розмову з військовим міністром.
— Мої офіцери, — мовив старий полководець, — дивляться не під ноги, а перед собою. І, мабуть, тому ворог ніколи не міг захопити мене зненацька.
— Ти нагадав мені цим, достойний Нітагере, що я повинен сплатити деякі борги, — відповів Гергор і наказав зібрати воїнів та воєначальників, які були неподалік. — А тепер, — сказав міністр, — покличте Євнану.
Обвішаний амулетами офіцер з’явився на поклик так швидко, наче давно вже цього чекав. На його обличчі сяяла ледве стримувана радість.
Гергор, побачивши перед собою Євнану, звернувся до присутніх:
— З волі його святості верховна військова влада по закінченні маневрів знову переходить до моїх рук.
Воїни схилили голови.
— Цю владу я використаю насамперед для того, щоб віддати кожному по заслузі.
Офіцери перезирнулися.
— Євнано! — вів далі міністр. — Я знаю, що ти завжди був одним з найретельніших офіцерів…
— Правда, промовляє твоїми устами, найдостойніший отче, — відповів Євнана. — Як пальма чекає роси, так я чекаю наказу своїх начальників. А коли їх не отримую, то я — мов сирота в пустелі, що не може знайти дороги.
Вкриті шрамами офіцери Нітагера з подивом прислухалися до спритної мови Євнани і нишком думали: «Цей буде возвеличений над іншими».
— Євнано, — казав далі міністр, — ти не тільки ретельний, але й побожний; не тільки побожний, але й чуйний, мов ібіс над водою. Боги також щедро обдарували тебе: вони дали тобі прозорливість змії і зір яструба.
— Щира правда плине з уст вашої достойності, — озвався Євнана. — Якби не мій гострий зір, я не побачив би двох священних скарабеїв.
— Так, — перебив міністр, — і не врятував би нашої колони від святотатства. За цей вчинок, гідний найпобожнішого єгиптянина, дарую тобі… — Міністр зняв з пальця золотий перстень. — Дарую тобі цей перстень з ім’ям богині Мут, прихильність і ласка якої, якщо ти на неї заслужиш, супроводитиме тебе до кінця земної мандрівки.
Його достойність вручив перстень Євнані, а присутні голосними вигуками вславили ім’я фараона й забряжчали зброєю.
Але міністр не рушив з місця, тож Євнана й собі стояв, пильно дивлячись йому в вічі, мов вірний пес, який, діставши з хазяйської руки один шматок, крутить хвостом і чекає другого.
— А тепер, — знову заговорив міністр, — признайся, Євнано, чому ти не повідомив нас, куди зник наступник трону, коли військо з великими труднощами посувалося ущелиною?.. Ти вчинив погано, бо через це ми мусили сурмити тривогу поблизу супротивника.
— Боги свідки, що я не знав, куди подівся найдостойніший царевич, — відповів здивований Євнана.
Гергор похитав головою.
— Не може бути, щоб воїн, обдарований таким, як ти, зором, що за кілька десятків кроків бачить у піску двох священних скарабеїв, не помітив такої значної особи, як наступник трону.
— Я справді не бачив його!.. — запевняв Євнана, б’ючи себе в груди. — Адже ніхто не наказував мені стежити за царевичем!
— Хіба я не звільнив тебе від командування передовим загоном?.. Хіба дав тобі якесь інше доручення? — питав міністр. — Ти був зовсім вільний, як належить людині, покликаній стежити за важливими подіями. А як ти виконав це завдання?.. Істинно кажу тобі — за таку помилку на війні тебе скарали б на смерть…
Нещасний офіцер зблід.
— Але я маю батьківське серце до тебе, Євнано, — мовив далі достойний міністр, — і, пам’ятаючи велику послугу, яку ти зробив війську, побачивши подоби святого сонця, скарабеїв, призначаю тобі не як суворий міністр, а як лагідний жрець дуже малу кару: ти дістанеш п’ятдесят київ.
— Ваша достойність…
— Євнано, ти вмів бути щасливим, будь же тепер мужнім і прийми це дрібне застереження, як годиться офіцерові війська його святості.
Тільки-но встиг достойний Гергор скінчити свою промову, як старші офіцери поклали Євнану в зручному місці обіч шляху. Потім один сів йому на шию, другий на ноги, а два інші відлічили йому гнучкими очеретяними палицями по голому тілу п’ятдесят ударів.
Хоробрий воїн не застогнав ні разу, навпаки — мугикав солдатську пісню, а. коли все скінчилося, хотів сам підвестись. Але тремтячі ноги не послухались його. Він упав обличчям у пісок. Довелося везти його до Мемфіса двоколісним возом, лежачи на якому, Євнана посміхався до воїнів і думав про те, що не так швидко змінюється вітер у Нижньому Єгипті, як доля бідного офіцера!
Коли по короткім перепочинку кортеж наступника трону вирушив далі, його достойність Гергор сів на коня і, їдучи поряд його достойності Нітагера, півголосом розмовляв з ним про азіатські народи та про заворушення в Ассірії.
Тим часом двоє прислужників міністра — ад’ютант, що носив опахало, та писар Пентуер — теж почали розмову.
— Що ти думаєш про цю пригоду з Євнаною? — спитав ад’ютант.
— А що ти думаєш про невільника, який повісився на тому дереві? — запитанням відповів писар.
— Здається мені, що для цього невільника сьогоднішній день — найкращий, а зашморг — найм’якший з усіх, які він за життя не раз відчував на своїй шиї, — мовив ад’ютант. — А крім того, я думаю, що тепер Євнана дуже пильно наглядатиме за наступником трону.
— Ти помиляєшся, — відповів Пентуер. — Євнана тепер ніколи не побачить на дорозі скарабея, хоч би той був завбільшки як віл. А щодо того селянина, то чи не здається тобі, що йому жилося погано… дуже погано на священній єгипетській землі?
— Ти не знаєш селян, тому таке кажеш…
— А хто ж їх знає краще?.. — похмуро відповів писар. — Хіба я не виріс між ними? Хіба я не бачив, як мій батько зрошував землю, чистив канали, сіяв, жав, а головне — платив податки? О, ти не знаєш, яка доля селянина в Єгипті!..
— Зате знаю, яка доля чужоземця, — мовив ад’ютант. — Мій прадід чи прапрадід походив з вельможного роду гіксосів, але зостався тут, бо полюбив цю землю. І що ти думаєш? Мало того, що в мого прадіда відібрали маєток, але ще й на мені лежить пляма походження!.. Сам бачиш, що я мушу терпіти від вельможних єгиптян, хоч і займаю значну посаду. Як же я можу вболівати над долею єгипетського селянина, який, побачивши, що шкіра в мене жовтувата, не раз бурмотить собі під ніс: «Поганин!.. Чужоземець!» Бо він же — цей селянин — не поганин і не чужоземець.
— Він тільки раб, — зауважив писар. — Раб, якого одружують, розлучають, б’ють, продають, часом убивають і завжди примушують працювати, обіцяючи до того ж, що й на тому світі він також буде рабом.
Ад’ютант здвигнув плечима.
— Чудний ти чоловік, хоч і дуже розумний! — промовив він. — Ти ж бачиш, що кожен з нас посідає якесь становище — низьке, нижче або найнижче — і мусить робити своє діло. А хіба тебе хвилює те, що ти не фараон і тебе ніколи не поховають у піраміді?.. Взагалі ти не думаєш про це, бо розумієш, що так воно ведеться споконвіку. Кожен виконує свій обов’язок: віл оре, осел везе подорожніх, я обвіваю його достойність, ти за нього пам’ятаєш і думаєш, а селянин обробляє землю і платить податки. Хіба нас обходить, що якийсь бик народжується Апісом і йому віддають шану в храмі, а якийсь чоловік — фараоном чи номархом?..
— В цього селянина знищили його десятирічну працю… — прошепотів Пентуер.
— А твоєї праці не нищить міністр? — спитав ад’ютант. — Хто знає, що державою правиш ти, а не достойний Гергор?
— Помиляєшся, — мовив писар, — державою править він, а не я. Він має владу, він має волю, а я… тільки знання… Мене, зрештою, та й тебе, не б’ють, як того селянина.
— Але зате побили Євнану, тож і нам може перепасти. Треба бути мужнім і задовольнятися тим місцем в житті, яке тобі призначене. Тим більше що, як тобі відомо, наш дух, безсмертний Ка, очищаючись, підноситься на все вищий і вищий щабель, щоб через тисячі або мільйони років разом з душами фараонів і рабів, навіть разом з богами, розчинитися в безіменному і всемогутньому творцеві життя.
— Ти говориш, як жрець, — гірко відповів Пентуер. — Швидше я мусив би себе цим заспокоювати! Але в душі моїй великий біль, бо я відчуваю страждання всього народу…
— Хто ж у цьому винен?
— Мої очі й серце. Воно, мов долина серед гір, не може мовчати, коли чує крик, і відгукується луною.
— А я тобі скажу, Пентуере, що ти надто багато мислиш про небезпечні речі. Не можна безкарно ходити по кручах східних гір — там легко зірватися в прірву — або блукати в західній пустелі, де чатує зголоднілий лев і здіймається шалений хамсин…
Тим часом хоробрий Євнана, що їхав на возі труською дорогою, від чого біль ставав ще дужчий, на доказ своєї мужності попросив їсти й пити. З’ївши сухогокоржа, натертого часником, та випивши кислого пива з вузькошийого глечика, він попрохав візника, щоб той галузкою відганяв мух від його зраненого тіла.
Лежачи долілиць на мішках і паках, на рипучому возі, бідолашний Євнана тужливим голосом заспівав пісню про тяжку долю нижчого офіцера:
— «Чого ти, кажеш, що краще бути офіцером, ніж писарем? Підійди і поглянь на сині смуги, що вкривають моє пошматоване тіло, а я тим часом розповім тобі про життя бідного офіцера.
Я був ще малий, коли мене привели до казарми. На сніданок мені давали штурхана в живіт, аж мені млосно ставало, на обід — кулаком межи очі, що аж у голові гуло, а на вечір голова моя вже була вся побита і мало не розвалювалася з болю.
Іди сюди, я розповім тобі про похід до Сірії. Їжу й питво я ніс на собі, як нав’ючений осел. Шия в мене задерев’яніла, як у осла, а спина вкрилася струпами. Пив я гнилу воду і перед ворогом тремтів, як спійманий птах.
Я повернувся в Єгипет, але тут я — мов дерево, яке точать хробаки. За кожну дрібницю кладуть мене на землю і б’ють киями, аж кістки мої тріщать. І ось я такий побитий, що не можу й піднятись, і мусять мене везти на возі, а тим часом слуга краде мій плащ і тікає.
Отож, о писарю! Зміни свою думку про щастя офіцера».
Так співав хоробрий Євнана, і його пісня, повна сліз, пережила єгипетське царство.