Зі сходом сонця двадцять першого гатор до табору над Содовими озерами прибув із Мемфіса наказ, за яким три полки мали рушити до Лівії і стати там гарнізонами в містах, а решта єгипетського війська разом з царевичем повинна була повернутися додому.
Воїни вигуками радості привітали це повеління: кількаденне життя в пустелі вже почало їм обридати. Хоч харчі довозилися з Єгипту й підкореної Лівії, але вдосталь їжі не було, вода в нашвидку викопаних криницях вичерпувалася, спека виснажувала тіло, а рудий пісок набивався в очі й легені. Воїни почали хворіти на дизентерію і гостре запалення повік.
Рамзес звелів згортати табір. Три полки родовитих єгиптян він вирядив до Лівії, наказавши воїнам, щоб вони добре ставилися до населення і ніколи не ходили поодинці. Решту війська він повів до Мемфіса, залишивши невеличкий гарнізон у фортеці і на скляних гутах.
О дев’ятій ранку, незважаючи на спеку, обидва війська були вже в дорозі: одне рухалось на північ, друге — на південь.
У цей час до наступника трону наблизився святий Ментезуфіс і сказав:
— Було б добре, якби ти, достойний повелителю, міг скоріше доїхати до Мемфіса. На півдорозі тебе чекатимуть свіжі коні…
— Що, мій батько тяжко хворий?.. — скрикнув Рамзес. Жрець похилив голову.
Царевич передав Ментезуфісові командування, просячи, щоб він не змінював його наказів, не порадившись спершу з полководцями. Сам він, взявши з собою Пентуера, Тутмоса і два десятки найкращих азіатських кіннотників, галопом помчав до Мемфіса.
За п’ять годин вони проїхали половину дороги і, як обіцяв Ментезуфіс, знайшли свіжих коней і новий почет. Азіати залишились тут, а царевич зі своїми двома товаришами й новим ескортом після короткого перепочинку поїхав далі.
— Горе мені! — стогнав Тутмос. — Мало того, що я вже п’ять днів не купався й не чув запаху трояндової олії, я ще мушу зробити два форсовані переходи за один день!.. Я певен, що, коли ми прибудемо до міста, жодна танцівниця не схоче на мене й глянути…
— А ти що, кращий за нас? — спитав царевич.
— Я кволіший! — зітхнув Тутмос — Ти, царевичу, звик їздити верхи, як гіксос, а Пентуер міг би подорожувати навіть на розпеченім мечі. А я такий тендітний…
Коли сонце заходило, подорожні виїхали на високий пагорб, і перед ними відкрилась незвичайна картина. Далеко попереду ледь-ледь виднілась зеленава долина Єгипту, а на її тлі, ніби ряд червоних вогнищ, багряніли трикутні піраміди. Трохи праворуч від пірамід також, здавалось, палали верхи пілонів Мемфіса, оповитого синюватою млою.
— Швидше, швидше!.. — наполягав царевич.
Незабаром їх знову обступила руда пустеля і знову забагрянів ряд пірамід, аж поки все не розпливлося в сірих сутінках.
Коли запала ніч, подорожні дістались до величезної країни померлих, яка розтяглася на пагорках лівого берега річки на кілька десятків кілометрів.
Тут за давніх часів ховали на вічний спокій єгиптян: фараонів — у велетенських пірамідах, князів і достойних сановників—у менших пірамідах, простих людей — у мазанках. Тут спочивали мільйони мумій не тільки людей, а й собак, котів, птахів, словом, усіх створінь, які за життя були дорогі людини.
За часів Рамзеса кладовище царів і знаті було перенесено до Фів, а тут, біля пірамід, ховали тільки селян і ремісників з найближчих околиць.
Між розпорошеними могилами царевич та його почет зустріли невеличкий гурт людей, що посувалися в темряві, мов тіні.
— Хто ви такі? — спитав старший ескорту.
— Ми бідні слуги фараона, а повертаємось від наших померлих… Віднесли їм трохи троянд, пива й коржів…
— А може, заразом заглянули й до чужих гробниць?
— О боги! — вигукнув один з гурту. — Невже ми здатні на таке святокрадство?.. То тільки розбещені фіванці (щоб їм руки повсихали!) тривожать мертвих, щоб у шинках пропити їхнє добро.
— Що означають вогні он там, на півночі? — запитав царевич.
— Ти, певне, здалеку їдеш, вельможний, коли не знаєш, що це, — відповіли йому. — Адже завтра до Мемфіса повертається наш наступник трону зі своїм переможним військом… Великий вождь!.. У одній битві він подолав нікчемних лівійців… Це вийшов люд з Мемфіса, щоб урочисто вітати його… Тридцять тисяч душ… Ото будуть кричати!
— Розумію, — шепнув царевич Пентуерові. — Святий Ментезуфіс вислав мене вперед, щоб не відбулося тріумфальної зустрічі… Але тим часом нехай буде й так…
Коні вибилися з сил, і треба було перепочити. Тому царевич послав кількох вершників, щоб приготували кораблі на річці, а решту почту залишив під пальмами, що росли між пірамідами і сфінксом.
Ці піраміди стояли на північному краю неосяжного кладовища. На площі з квадратний кілометр, порослій тепер пустельною рослинністю, тіснилась сила-силенна гробниць і невеличких пірамід, над якими височіли три найбільші піраміди: Хеопса, Хефрена й Мікеріна, а поруч сфінкс. Відстань між цими велетенськими спорудами всього кількасот кроків. Три піраміди стоять в одному ряду з північного сходу на південний захід, а на схід від цієї лінії, найближче до Нілу, лежить сфінкс, біля ніг якого розміщений підземний храм Гора.
Піраміди, а особливо піраміда Хеопса, як витвір людської праці, вражають своєю грандіозністю. Це кам’яний гостроверхий горб висотою на тридцять п’ять ярусів (сто тридцять сім метрів), що стоїть на квадратній основі, кожна сторона якої має близько трьохсот п’ятдесяти кроків (двісті двадцять сім метрів). Піраміда займає близько десяти моргів поверхні, а її чотири трикутні стіни покрили б сімнадцять моргів землі. На її спорудження пішла така кількість каменю, що з нього можна було б поставити вищий людського зросту і товщиною на півметра мур, що розтягнувся б на дві тисячі п’ятсот кілометрів!..
Коли почет царевича розташувався під зачахлими деревами, кілька воїнів почали шукати воду, інші дістали сухарі, а Тутмос упав на землю і заснув. Царевич і Пентуер стали проходжуватись, розмовляючи між собою.
Ніч була досить ясна, так що можна було бачити з одного боку велетенські обриси пірамід, з другого — фігуру сфінкса, який здавався малим у порівнянні з ними.
— Я вже тут четвертий раз, — мовив наступник трону, — і завжди моє серце сповнюється подивом і жалем. Коли я був ще учнем вищої школи, то думав, що, вступивши на трон, воздвигну щось ще величніше, ніж піраміда Хеопса. Але зараз мені хочеться сміятися з мого зухвальства, коли подумаю, що великий фараон, будуючи свою гробницю, заплатив тисячу шістсот талантів лише за овочі для робітників… Звідки б я взяв тисячу шістсот талантів і стільки людей!..
— Не заздри, повелителю, Хеопсові, — відповів жрець. — Інші фараони залишили по собі кращі витвори: озера, канали, шляхи, храми і школи…
— Хіба це все можна порівняти з пірамідами?
— Звичайно, ні, — поквапно відповів жрець. — В очах моїх і всього народу кожна піраміда — великий злочин, а найбільший — Хеопсова…
— Ти перебільшуєш, — зупинив його царевич.
— Зовсім ні. Свою велетенську гробницю фараон будував тридцять років, протягом яких сто тисяч людей щороку працювало по три місяці. А яка була користь з цієї праці?.. Кого вона нагодувала, вилікувала чи одягла? Навпаки, на цій роботі щороку гинуло від десяти до двадцяти тисяч чоловік… Словом, під гробницю Хеопса лягло півмільйона трупів, а скільки крові, сліз, страждань — хто полічить? Тому не дивуйся, повелителю, що єгипетський селянин і донині з жахом поглядає на захід, де над горизонтом червоніють чи чорніють трикутні силуети пірамід. Адже це свідки його мук і марної праці… І подумати тільки, що так буде завжди, поки ці свідчення людської пихи не стануть порохом. Та коли це буде? Вони вже три тисячі років нагонять на нас страх своїм виглядом, а стіни у них ще рівні, й велетенські написи на них можна прочитати.
— Тієї ночі в пустелі ти говорив інакше, — зауважив царевич.
— Бо я тоді не бачив їх. А коли вони в мене, як зараз, перед очима, мене оточують скорботні душі замучених селян, які шепочуть: «Дивись, що з нами зробили!.. А й наші ж кістки відчували біль, і наші серця прагли перепочинку…»
Рамзес був прикро вражений цим спалахом.
— Мій святий батько, — сказав він, помовчавши, — інакше пояснював мені все це. Коли ми були тут п’ять років тому, божественний володар розповів мені таку історію:
«За фараона Тутмоса Першого приїхали ефіопські посли домовитись про розміри данини. Гордий це був народ! Вони казали, що одна програна війна ще нічого не визначає, бо в другій доля може бути прихильнішою, і кілька місяців торгувалися за цю данину. Марно мудрий цар, бажаючи мирно переконати їх, показував їм наші шляхи й канали. Вони відповідали, що в їхній країні вода є скрізь і задарма. Марно відкривали перед ними скарбниці храмів. Вони казали, що в їхній землі заховано далеко більше золота й коштовного каміння, ніж у всьому Єгипті. Марно фараон влаштовував перед ними паради свого війська: вони стояли на своєму, твердячи, що ефіопів далеко більше, ніж воїнів у його святості. Тоді фараон привів їх на це ось місце, де ми зараз стоїмо, і показав піраміди. Ефіопські посли обійшли їх довкола, прочитали написи і наступного дня уклали угоду, якої від них вимагали».
Я спершу не зрозумів був цієї історії, — говорив далі Рамзес, — і тоді мій святий батько пояснив мені її:
«Сину, — сказав він, — ці піраміди — одвічне свідчення надзвичайної могутності Єгипту. Якби хтось сам захотів збудувати собі піраміду, то, склавши невеличку купу каміння, через кілька годин покинув би таку роботу, питаючи себе: навіщо вона мені?.. Десяток, сотня чи тисяча людей склали б трохи більше каміння, але воно розсипалося б, і люди знов покинули б свою марну працю через кілька днів. Бо яка їм користь з такої роботи? Та коли єгипетський фараон, єгипетська держава задумає скласти гору каміння, — то зганяють тисячі людей і будують піраміду хоч і десятки років, аж поки робота не буде доведена до кінця. Бо йдеться не про те, чи потрібні піраміди, а про те, щоб воля фараона, якщо він раз її висловив, була виконана».
Так, Пентуере, піраміда — це не могила Хеопса, а воля Хеопса. Воля, що їй скоряється така сила-силенна виконавців, якої немає в жодного царя на світі, воля, що спонукає до такого порядку і планомірності в дії, які бувають тільки в богів. Ще в школі навчали мене, що воля людини — це велика сила, найбільша сила під сонцем. Але ж воля людини може піднести ледве один камінь. Яка ж велика має бути воля фараона, який поставив таку гору каміння тільки тому, що йому так забажалося, що він так хотів, хоча в цьому й не було якоїсь мети.
— А ти, повелителю, хотів би таким чином довести свою могутність?.. — раптом спитав його Пентуер.
— Ні, — відповів царевич без вагання. — Якщо фараони вже виявили свою силу, то надалі можуть бути милостивими. Хіба що хтось спробував би опиратися їхньому повелінню…
«А цьому ж юнакові лише двадцять три роки», — з тривогою подумав жрець. Вони звернули до річки і якийсь час ішли мовчки.
— Лягай, повелителю, — мовив жрець, — поспи. У нас була нелегка дорога.
— Хіба я зможу заснути?.. — відповів царевич. — То мене оточують тисячі тих селян, що, як ти кажеш, загинули, будуючи піраміди (наче вони без цих пірамід могли б жити вічно!..). То я думаю про мого святого батька, який, може, в цю хвилину згасає… Селяни страждають!.. Селяни проливають кров!.. Хто мені доведе, що мій божественний батько не мучиться на cвоєму коштовному ложі більше, ніж твої селяни, які носять розпечене каміння?.. Селяни! Завжди селяни!.. Для тебе, пророче, заслуговує жалю тільки той, кого їдять воші. Цілий ряд фараонів пішли в могилу, деякі померли від тяжких хвороб, деяких убито. Але ти не пам’ятаєш про них, а тільки про селян, єдиною заслугою яких є те, що вони народжували інших селян, черпали мул з Нілу або запихали своїх корів ячними кльоцками… А мій батько?.. А я?.. Хіба ж не вбили мого сина і жінку з мого дому? Хіба був до мене милосердний тифон в пустелі, хіба не болять у мене кістки після довгої дороги?.. Хіба каміння лівійців не свистіло над моєю головою?.. Чи в мене є домовленість з хворобою або із смертю, що вони будуть до мене милосердніші, ніж до твого селянина?.. Глянь он туди… Азіати сплять, і спокій огорнув їхні душі; а в мене, їхнього повелителя, серце сповнене болючих думок про вчорашнє і тривог про завтрашнє. Запитай столітнього селянина, чи він за весь свій вік зазнав стільки горя, скільки я за кілька місяців, відколи став намісником і головнокомандувачем?..
Перед ними поступово з темряви виринала дивна тінь. Це була споруда кроків на п’ятдесят у довжину і поверхів на три у висоту, а збоку здіймалася наче п’ятиповерхова башта дивної форми.
— От і сфінкс, — мовив роздратований царевич, — чисто жрецька робота!.. Скільки разів я бачив його, вдень чи вночі, і завжди мене мучило питання: що це таке і навіщо воно? Піраміди — це зрозуміло. Могутній фараон хотів показати свою силу, а може, що розумніше, хотів забезпечити собі вічне життя в спокої, якого не порушив би жоден ворог чи злодій. А цей сфінкс?.. Очевидно, він є символом нашої священної касти жерців, яка має дуже велику і мудру голову, а під нею лев’ячі пазурі… Неприємний ідол, сповнений двозначності, здається, ніби хизується тим, що ми виглядаємо біля нього, наче сарана. Ні тобі людина, ні тварина, ні камінь… Хто він? Яке його призначення? Або ця його посмішка… Дивуєшся одвічним пірамідам, а він посміхається; ідеш розмовляти з гробницями — він теж посміхається. Чи зазеленіють поля Єгипту, чи тифон розпустить своїх вогненних скакунів, чи невільник шукає свободи в пустелі, чи Рамзес Великий зганяє переможені народи — у сфінкса для всіх і для всього одна і та сама мертва посмішка. Дев’ятнадцять царських династій проминуло, як тіні, а він усе посміхався, й посміхався б навіть тоді, якби Ніл висох, а Єгипет пропав під пісками. Хіба це не потвора, і тим жахливіша, що в неї добре людське обличчя. Сам безсмертний, він ніколи не знав милосердя для цього смертного світу, сповненого нещасть.
— Хіба ти не пам’ятаєш, повелителю, лика богів, — відповів царевичу Пентуер, — чи ти не бачив мумій? Усі безсмертні з такою самою байдужістю дивляться на все скороминуще. Навіть людина, коли сама вже відійшла у вічність.
— Боги ще іноді чують наші просьби, — мовив наче сам до себе царевич, — але сфінкса ніщо не зворушує. Він втілює не милосердя, а величезне глузування й страх. Якби я навіть знав, що в його устах криється пророкування моєї долі або що він знає, як піднести могутність держави, і то б я не зважився його про це запитати. Мені здається, що я почув би якусь страшну річ, сказану з невблаганним спокоєм. Отакий він, цей витвір жерців і їх втілення. Він гірший за людину, бо в нього левине тіло; гірший за хижака, бо має людську голову; гірший від каменя, бо в ньому криється незбагненне життя.
Саме цієї хвилини до них долинули жалібні, здавлені голоси, які йшли невідомо звідки.
— Це він співає?.. — здивовано спитав царевич.
— Це співають у підземному храмі, — відповів жрець. — Але чого вони моляться в цю пору?
— Скажи краще — чого вони взагалі моляться, коли їх ніхто не чує?
Пентуер, швидко зорієнтувавшись, пішов у той бік, звідки линув спів. Царевич знайшов якийсь камінь і сів на ньому. Він закинув руки за голову і, одхилившись, дивився у велетенське обличчя сфінкса.
Хоч і не вистачало світла, добре було видно його надлюдські риси, яким саме сутінь додавала характеру і життя. І чим більше царевич вдивлявся в те обличчя, тим дужче відчував, що був упереджений і що його неприязнь несправедлива.
На обличчі сфінкса не було жорстокості, скоріше воно відбивало покірливість. В його усміхові було не глузування, а скоріше меланхолія. Він не насміхався з нещасть і скороминущості смертних, він просто не бачив їх.
Його виразні, звернені до неба очі дивилися за Ніл, в краї, які для людського зору пропадали десь за небосхилом. Можливо, він стежив за зростанням ассірійського царства, що викликало тривогу, чи, може, за надокучливою метушнею фінікійців, чи, може, його увагу привертала новонароджена Греція, а може, майбутні події, що готувалися над Йорданом?.. Хто розгадає?
Але царевич був упевнений в одному, що сфінкс дивиться, мислить і чекає чогось зі спокійним усміхом, який може бути тільки в надприродної істоти. І ще здавалося йому, що, коли те щось з’явиться на обрії, сфінкс підведеться і піде йому назустріч.
Що це має бути і коли воно буде?.. Таємничість цього виразно відбивалась на обличчі безсмертного. Проте мусить це статися неодмінно, якщо сфінкс протягом віків ні на хвилину не заплющив очей і дивиться, все дивиться…
Тим часом Пентуер знайшов вікно, через яке виривалася з підземелля тужлива пісня жерців.
Хор І. «Вставай, сонцесяйний, як Ісіда, як устає Сотіс вранці на небосхилі, коли починається новий рік».
Хор II. «Бог Амон-Ра був по праву мою руку і по ліву. Він сам віддав мені в руки панування над цілим світом і допоміг підкорити ворогів моїх».
Хор І. «Ти був ще молодий і носив заплетене волосся, але в Єгипті ніщо не робилося без твого повеління і не покладено жодного наріжного каменя під будівлю без твоєї присутності».
Хор II. «Я прийшов до тебе, владико богів, великий боже, повелителю сонця. Тум обіцяє мені, що з’явиться сонце і я буду схожий на нього, а Ніл — що я посяду трон Осіріса і сидітиму на ньому вічно».
Хор І. «Ти повернувся в світ, шанований богами, володарю двох світів, Ра-Мер-Амон-Рамзес. Обіцяю тобі вічне владарювання; царі прийдуть до тебе і віддадуть тобі почесті».
Хор II. «О ти, Осіріс-Рамзес! Безсмертний син неба, народжений богинею Нут. Нехай мати твоя оповине тебе таємницею неба і нехай зволить, щоб ти став богом, о ти, ОсірісРамзес».
«Виходить, святий володар уже помер!» — мовив сам до себе Пентуер.
Він відступився від вікна й підійшов до місця, де сидів царевич, заглиблений у свої думки. Жрець став перед ним на коліна, впав ниць і вигукнув:
— Вітаю тебе, фараоне, володарю світу!..
— Що ти говориш?! — вигукнув царевич, схопившись на ноги.
— Нехай бог єдиний і всемогутній пошле тобі мудрість і силу, а народу твоєму щастя…
— Встань, Пентуере… Отже, я… отже, я…
Раптом він узяв за плече жерця й повернув його до сфінкса.
— Глянь на нього, — мовив він.
Але ні в обличчі, ні в постаті велета не сталось ніякої зміни. Один фараон переступив поріг вічності, другий сходив як сонце, але кам’яне обличчя бога, чи потвори, залишалося таким, як і було. На устах лагідний усміх для земної могутності і слави, в погляді чекання чогось, що має прийти, але не відомо коли прийде.
Незабаром від перевозу повернулись двоє посланців і сповістили, що човни будуть готові.
Пентуер підійшов до почту і крикнув:
— Прокиньтеся!.. Пробудіться!..
Чутливі азіати відразу посхоплювалися і почали сідлати коней. Підвівся й Тутмос, широко позіхаючи.
— Брр!.. — буркнув він. — Як холодно… Добре діло сон!.. Ось подрімав трохи і вже можу їхати хоч і на край світу, аби тільки знов не до Содових озер… Брр!.. Я вже забув, яке на смак вино, і мені здається, що руки почали заростати волоссям, як у шакала. А до палацу ще треба їхати зо дві години. Добре селянинові… Спить собі, ледацюга, скільки хочеться, і не відчуває потреби помитися, і не піде на роботу, поки жінка не напхає його ячною кашею. А я, знатний вельможа, мушу, як злодій, тинятися вночі по пустелі, не маючи в роті й краплі води…
Коні були готові, й Рамзес сів у сідло. Тоді Пентуер підійшов до нього і, взявши коня за повід, повів йото, сам ідучи пішки.
— Що це?.. — здивовано спитав Тутмос.
Та враз усе зрозумів, підбіг і взяв Рамзесового коня за повід з другого боку. Так усі йшли мовчки, здивовані поведінкою жерця, хоч відчували, що сталося щось важливе.
Через кількасот кроків раптово скінчилася пустеля і перед подорожніми розіслалась дорога серед полів.
— Сідайте на коней, — мовив Рамзес, — треба поспішати.
— Його святість велить сісти на коней! — вигукнув Пентуер.
Всі остовпіли. Але Тутмос, швидко отямившись, поклав руку на меч і вигукнув:
— Хай живе вічно всемогутній і милостивий наш володар, фараон Рамзес!
— Хай живе вічно!.. — закричали азіати, потрясаючи
зброєю.
— Дякую вам, вірні мої воїни, — відповів повелитель. Невдовзі кінний почет мчав уже до річки.