34697.fb2 Фараон - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 6

Фараон - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 6

Розділ п’ятий

В міру того як почет наступника трону наближався до Мемфіса, сонце поволі хилилось на захід, а з численних каналів і далекого моря зривався вітер, насичений прохолодною вологою. Шлях знову пролягав у родючій місцевості, на полях та виноградниках працювало багато людей, хоч пустелю давно вже осявало рожеве світло, а вершини гір палали вогнем.

Раптом Рамзес зупинився й повернув коня. Його зразу ж оточили придворні, під’їхали полководці, і поволі, розміреним кроком наблизились стрункі шеренги полків.

У пурпуровому промінні надвечірнього сонця царевич був схожий на статую бога; воїни дивилися на нього з гордістю й любов’ю, воєначальники — з захватом.

Рамзес підняв руку. Всі замовкли, і він заговорив:

— Достойні полководці, мужні воєначальники, слухняні воїни! Сьогодні боги дарували мені щастя командувати такими героями, як ви. Радість сповнює моє царське серце, А оскільки воля моя така, щоб ви, хоробрі полководці, воєначальники й воїни, завжди поділяли моє щастя, то призначаю вам нагороду: по драхмі кожному воїну з тих, що йшли зі мною на схід, і з тих, що вертаються з нами від східного кордону. Крім того, дарую ще по одній драхмі грецьким воїнам, які сьогодні під моєю командою пробили нам вихід з ущелини,

і по одній драхмі кожному воїнові з тих полків достойного Нітагера, які хотіли заступити нам шлях… Військо завирувало.

— Хай живе наш вождь!.. Слава наступникові фараона, хай він живе вічно!.. — гукали воїни, а найголосніше — греки.

Царевич казав далі:

— Для розподілу між нижчими офіцерами мого війська та війська достойного Нітагера даю п’ять талантів. Найдостойнішому міністрові та старшим полководцям дарую десять талантів…

— Я відмовляюсь від своєї частки на користь війська, — відповів Гергор.

— Хай живе наступник трону!.. Хай живе міністр! — кричали офіцери й воїни.

Червоне кружало сонця вже торкнулося пісків західної пустелі. Рамзес попрощався з військом і галопом помчав до Мемфіса, а достойний Гергор, супроводжуваний радісними вигуками, сів у ноші і також наказав випередити військо, що посувалося дорогою.

Коли ноші віддалилися від полків настільки, що окремі ви гуки злилися в невиразний гомін, схожий на шум водоспаду, міністр, нахилившись до писаря Пентуера, сказав:

— Ти все запам’ятав?

— Так, достойний пане.

— Твоя пам’ять — як граніт, що на ньому пишуть історію, а твоя мудрість — як Ніл, що все заливає й запліднює, — сказав міністр. — До того ж боги обдарували тебе найбільшою зі всіх чеснот — розумною покорою…

Писар мовчав.

— Отже, ти краще, ніж будь-хто, можеш оцінити розум і вчинки наступника трону, хай він живе вічно!

Міністр трохи помовчав. Він не звик так багато говорити.

— Скажи ж мені, Пентуере, і запиши це: чи ж годиться, щоб наступник трону висловлював свою волю перед усім військом?.. Так може поводитися тільки фараон, або зрадник, або… легковажний юнак, який однаково легко робить безглузді вчинки і кидає безбожні слова.

Сонце зайшло, і незабаром на землю спустилася зоряна ніч. Над незліченними каналами Нижнього Єгипту почав збиратися сріблястий туман. Лагідний вітерець ніс його аж до пустелі, освіжаючи стомлених воїнів та напуваючи рослини, що вже гинули від спраги.

— Або поміркуй і скажи мені, Пентуере, — вів далі міністр, — де царевич візьме двадцять талантів, які він сьогодні так необачно пообіцяв війську? Зрештою, де б він не взяв ці гроші, мені, та, напевне, й тобі, здається небезпечним,  що наступник трону робить подарунки війську в той час, як його святість не має чим заплатити полкам Нітагера, які повертаються зі сходу. Я не питаю тебе, що ти думаєш про це, бо й так знаю, як і ти знаєш мої найпотаємніші думки. Прошу тільки, щоб ти запам’ятав усе, що бачив, щоб розповісти про це на раді жерців.

— А коли вона буде? — спитав Пентуер.

— Скликати її ще немає приводу, — відповів міністр. — Спершу спробую приборкати непокірного бичка за допомогою батьківської руки його святості… Бо шкода хлопця: він має великі здібності й силу південного урагану. Але якщо цей ураган, замість того щоб змітати ворогів Єгипту, почне класти його пшеницю і виривати з корінням пальми!..

Міністр замовк, і його почет зник у темній алеї, що вела до Мемфіса.

В цей час Рамзес під’їздив до палацу фараона.

Палац стояв на пагорбі за містом, серед парку. Там росли незвичайні дерева: баобаби з півдня, кедри, сосни й дуби з півночі. Завдяки дбайливості садівників, вони жили по кілька десятків років і виростали дуже високі. Тіниста алея вела вгору до брами, такої заввишки, як чотириповерховий будинок. По обидва боки брами здіймалися масивні башти, схожі на зрізані піраміди, — сорок кроків завширшки і п’ять поверхів заввишки. Вночі вони скидалися на величезні намети. На кожному поверсі цих химерних будівель було квадратне віконце. Дахи в них були плоскі. З верху однієї такої піраміди варта стежила за тим, що робиться на землі, з другої — жерці по черзі спостерігали зорі.

Праворуч і ліворуч від цих башт, що звалися пілонами, тяглися мури, точніше, довгі двоповерхові будинки з вузькими віконцями і плоскими дахами, на яких походжала варта. З обох боків головної брами височіли дві статуї, що головами сягали другого поверху; біля підніжжя цих статуй теж стояла варта.

Коли царевич у супроводі кількох верхівців наблизився до палацу, вартовий одразу впізнав його, хоч було вже темно. За мить з пілона вибіг двірський урядовець у білій спідничці, темній накидці та великій перуці, схожій на клобук.

— Палац уже замкнено? — спитав його царевич.

— Правду кажеш, достойний царевичу, — відповів урядовець. — Його святість вбирає богів до сну.

— А потім що робитиме?

— Зволить прийняти військового міністра Гергора.

— Ну, а далі?

— Далі його святість дивитиметься на танці у великій залі, а потім прийме купіль і прокаже вечірні молитви.

— Мене не велено прийняти? — спитав наступник трону.

— Завтра після військової ради.

— А що роблять цариці?

— Перша цариця молиться в покоях померлого сина, а ваша достойна матінка приймає фінікійського посла, який привіз їй дари від жінок Тіра.

— І дівчата є?

— Здається, є кілька. Кожна має на собі коштовних прикрас більше як на десять талантів.

— А хто це там вештається із смолоскипами? — спитав царевич, показуючи рукою на нижню частину парку.

— Це знімають з дерева твого брата, достойний царевичу. Він сидить там від самого полудня.

— І не хоче злізти?

— Ні, зараз, певно, злізе, бо по нього пішов блазень першої цариці й пообіцяв, що одведе його до шинку, де п’ють парасхіти, які розтинають тіла померлих.

— А про сьогоднішні маневри вже чули тут що-небудь?

— У палаці казали, що штаб був відрізаний від війська.

— А ще що? Урядовець завагався.

— Кажи, що ти чув!

— А ще чули, ніби ти, достойний царевичу, наказав дати за це одному офіцерові п’ятсот київ, а провідника повісити.

— Все брехня!.. — озвався півголосом один із ад’ютантів царевича.

— Воїни теж казали поміж себе, що це, мабуть, брехня, — відповів сміливіше урядовець.

Наступник трону повернув коня і поїхав до нижньої частини парку, де був його невеличкий палац. Це, власне, була двоповерхова дерев’яна альтанка, схожа на величезний куб, з двома терасами — Нижньою і верхньою, які оточували будинок і спиралися на безліч колон. У палаці горіли світильники, і можна було бачити, що стіни зроблені з різьблених дощок, ажурних, як мереживо, і захищені од вітру різнобарвними тканинами. Дах цієї будівлі був плоский, оточений балюстрадою; на ньому стояло кілька наметів.

Назустріч царевичу вибігли напівголі слуги, радісно вітаючи господаря: одні впали перед ним ниць, інші присвічували смолоскипами, поки він входив у дім. Внизу він скинув запилений одяг, викупався в кам’яній ванні і накинув на себе білу тогу, щось подібне до білого простирадла, застебнув її під шиєю і підперезався шнурком. На другому поверсі царевич повечеряв — з’їв пшеничного коржа, кілька фініків і випив келих легкого пива. Потім Вийшов на терасу й ліг на ложе, вкрите лев’ячою шкурою, наказавши слугам покликати до нього Тутмоса, як тільки той прибуде.

Опівночі перед палацом зупинилися ноші й з них вийшов ад’ютант царевича, Тутмос. Коли він, позіхаючи, поволі зійшов на терасу, царевич схопився з ложа.

— Це ти? Ну що?.. — вигукнув Рамзес.

— Ти ще не спиш?.. — здивувався Тутмос. — О боги, не спати після стількох днів мордування в поході!.. Я думав що подрімаю хоч до сходу сонця.

— Де Сара?..

— Буде тут післязавтра або ти в неї в маєтку на тому березі Нілу.

— Тільки післязавтра!..

— Тільки?.. Тобі треба виспатись, Рамзесе. Надто багато чорної крові зібралося в тебе в серці, від цього й голова палає.

— А що її батько?..

— Він чоловік порядний і розумний. Звуть його Гедеон. Коли я сказав, що ти хочеш взяти його доньку, він упав на землю і почав рвати на собі волосся. Ну, я, звичайно, почекав, поки він виллє своє батьківське горе, трохи попоїв, випив вина, а тоді ми почали розмову. Гедеон, обливаючись сльозами, насамперед поклявся, що ладен швидше бачити свою доньку мертвою, ніж чиєюсь коханкою. Тоді я сказав, що ти подаруєш йому маєток біля Мемфіса над Нілом, який дає на рік два таланти прибутку і за який він не платитиме податків. Старий обурився. Тоді я пообіцяв: крім цього, він одержуватиме щороку один талант золотом і сріблом. Він зітхнув і нагадав, що його донька три роки вчилась у Пі-Баїлосі. Довелося набавити ще один талант. Тоді Гедеон, все ще засмучений, натякнув, що він втрачає дуже вигідну посаду управителя маєтку в пана Сезофріса. На це я сказав, що йому зовсім не треба кидати своєї посади, і обіцяв додати ще десять дійних корів з твоїх обор. Чоло його трохи прояснилося, і він під великим секретом признався мені, що на його Сару накинув оком один дуже великий пан, Хаїрес, який носить опахало над номархом Мемфіса. Я пообіцяв йому ще бичка, невеликий золотий ланцюг і коштовне зап’ястя. Отже, за свою Сару ти мусиш дати: маєток, два таланти щороку готівкою, десять корів, бичка, золотий ланцюг і зап’ястя. Це ти даси її батькові — шановному Гедеонові, а їй самій — що схочеш.

— А що ж на те Сара? — запитав царевич.

— Поки ми торгувалися, вона блукала в садку. А коли ми закінчили торг і запили добрим єврейським вином, вона сказала батькові… знаєш що?.. Що, якби він не віддав її тобі, вона зійшла б на скелю й кинулась униз головою. Тепер ти вже спатимеш спокійно, — додав Тутмос.

— Навряд, — мовив царевич, спершись на балюстраду й дивлячись у гущавину парку. — Знаєш, по дорозі ми бачили селянина, який повісився…

— О!.. Це гірше, ніж скарабеї! — буркнув Тутмос.

— Бідолаха повісився з розпачу, бо військо засипало канал, який він десять років копав у пустелі.

— Ну, тепер він міцно спить… Пора, мабуть, і нам.

— Того чоловіка тяжко скривдили, — мовив царевич. — Треба знайти його дітей, викупити й дати їм в оренду клапоть землі.

— Але це треба зробити у великій таємниці, — перебив Тутмос, — а то всі селяни почнуть вішатись, а нам, їхнім хазяям, жодний фінікієць не позичить і мідного утна.

— Не жартуй. Якби ти бачив обличчя того селянина, ти теж не міг би заснути, як і я…

Раптом знизу, з гущавини, почувся тихий, але виразний голос:

— Хай благословить тебе, Рамзесе, єдиний і всемогутній бог, якому немає імення в людській мові ані статуй у храмах!

Здивовані юнаки перехилилися через балюстраду.

— Хто ти?.. — гукнув царевич.

— Я — скривджений народ єгипетський, — повільно й спокійно відповів голос.

Потім усе стихло. Жоден рух ані шелест гілок не виявили присутності людини в тому місці.

За наказом царевича вибігли слуги із смолоскипами, спустили собак, обшукали всі зарості навколо будинку, але не знайшли нікого.

— Хто б це міг бути?.. — спитав Тутмоса вражений царевич. — Може, дух того невільника?.

— Дух? — повторив ад’ютант. — Я ніколи не чув, щоб духи говорили, хоч не раз стояв на варті біля храмів та гробниць. Я б швидше подумав, що це був хтось із твоїх друзів.

— Чого ж би йому ховатися?

— А хіба тобі не однаково? — відповів Тутмос. — Кожен з нас має десятки, якщо не сотні незримих ворогів. Тож подякуй богам, що маєш хоч одного невидимого друга.

— Я не засну сьогодні, — шепнув схвильований царевич.

— Заспокойся!.. Замість того щоб бігати по терасі, послухайся мене й лягай. Бачиш, сон — це поважне божество, і йому не випадає ганятися за тими, що тікають від нього, мов бистроногі олені. А от коли ти ляжеш на зручному ложі, сон, який любить вигоду, сяде поруч і огорне тебе своїм великим покривалом, що затуляє людям не тільки очі, а й пам’ять.

Кажучи це, Тутмос посадив Рамзеса на ложе, потім приніс підставку із слонової кості, формою схожу на серп місяця молодика, і, вклавши царевича, підсунув її йому під голову.

Потім він опустив полотняні запони намету, сам ліг на підлозі, і за кілька хвилин обидва заснули.