Поховавши фараона, Єгипет повернувся до звичного способу життя, а Рамзес XIII — до державних справ.
Новий володар у місяці епіфі (квітень— травень) відвідав міста, розташовані за Фівами вздовж Нілу. Він побував у Сні — місті промисловому й торговельному, де був храм бога Кнепха, або «душі світу», відвідав місто Едфу, храм якого з десятиповерховими пілонами мав величезну бібліотеку папірусів, а на його стінах була виписана й змальована начебто енциклопедія тодішньої географії, астрономії і теології. Заглянув молодий фараон у каменоломні в Хенну, в Нубі, або Ком-Омбо, приніс жертву Гору — богові світла, й Себеку — духові темряви. Був на острові Аб, який між чорними скелями виглядав як смарагд. Цей острів, де родили найкращі фініки, звався «столицею слонів», бо там зосереджувалась уся тодішня торгівля слоновою кісткою. Заїхав, нарешті, і до міста Сунну, розташованого біля першого нільського порога, і одвідав величезні гранітні й сієнітові копальні, де довбали скелі з допомогою клинів, просочених водою, й обтісували обеліски на десять поверхів заввишки.
Де б не з’являвся новий володар Єгипту, підданці вітали його з несамовитим захватом. Навіть злочинці, що працювали в каменоломнях і тіла яких покрилися невигойними ранами, були ощасливлені: фараон наказав звільнити їх на три дні від роботи.
Рамзес XIII міг бути вдоволений і гордий: жодного фараона, навіть під час тріумфального в’їзду, не вітали так, як його під час цієї мирної подорожі. Номархи, писарі й верховні жерці, бачачи безмежну любов народу до нового фараона, схилялися перед його владою і перешіптувалися:
— Чернь — як стадо биків, а ми — якрозважливі, хазяйновиті мурашки. Отож шануймо нового володаря, щоб тішитися здоров’ям і зберегти наші доми від знищення.
Таким чином, опозиція Сановників, дуже сильна ще кілька місяців тому, зараз поступилася місцем безмежній покорі. Вся знать, усі жерці впали ниць перед Рамзесом XIII, тільки Мефрес і Гергор зосталися непохитні.
Тим-то, коли фараон повернувся з Сунну до Фів, першого ж дня головний скарбник приніс йому недобрі вісті.
— Усі храми, — сказав він, — відмовилися позичати нам і покірно просять вашу святість протягом двох років повернути позичені в них гроші.
— Розумію, — відповів фараон, — це робота святого Мефреса!.. Скільки ж ми їм винні?
— З п’ятдесят тисяч талантів.
— П’ятдесят тисяч талантів ми маємо сплатити протягом двох років!.. — повторив фараон. — Ну, а ще що?..
— Податки надходять дуже повільно, — сказав скарбник. Уже три місяці ми одержуємо ледве четверту частину того, що нам належить…
— Що ж сталося? Скарбник був збентежений.
— Я чув, — сказав він, — що якісь люди тлумачать селянам, що за твого царювання, святий володарю, вони можуть не платити податків…
— Ого-го! — вигукнув, сміючись, Рамзес. — Ці Якісь люди здаються мені дуже схожими на достойного Гергора… Чи не хоче він заморити мене голодом? Чим же ви покриваєте щоденні видатки? — запитав він скарбника.
— За вказівкою Гірама, нам позичають фінікійці, — відповів скарбник. — Ми взяли в них уже вісім тисяч талантів…
— А розписки даєте їм?
— І розписки, і застави, — зітхнув скарбник. — Вони кажуть, що це звичайна формальність; проте оселяються в твоїх маєтках, володарю, і забирають у селян, що тільки можна…
Захоплений привітаннями люду та покорою сановників, фараон уже навіть не гнівався на Гергора й Мефреса. Період обурення минув, настав час діяти, і Рамзес того ж самого дня склав план.
На ранок він покликав людей, яким найбільше довіряв, — верховного жерця Сема, пророка Пентуера, свого улюбленця Тутмоса і фінікійця Гірама. Коли вони зібралися, фараон звернувся до них:
— Ви, певно, знаєте, що храми зажадали, щоб я повернув їм гроші, які позичив у них мій вічно живий батько. Всі борги треба віддавати, а цей борг, що належить богам, я радий був би віддати найпершим. Але скарбниця моя порожня, бо навіть податки до неї надходять нерегулярно.
Тому я вважаю, що держава в небезпеці, і змушений звернутися по кошти до скарбів, захованих в Лабіринті…
Двоє жерців неспокійно ворухнулись.
— Я знаю, — говорив далі фараон, — що за нашими священними законами мого наказу не досить, щоб відчинили нам підвали Лабіринту. Але тамтешні жерці пояснили мені, що я повинен зробити. Отже, я повинен скликати представників усіх станів Єгипту, по тринадцять чоловік від кожного стану, й зажадати від них підтвердження моєї волі… — Фараон у цьому місці усміхнувся і закінчив: — Сьогодні я запросив вас для того, щоб ви допомогли мені скликати таке зібрання представників станів, і ось вам моє повеління: ти, достойний Семе, вибереш мені тринадцять жерців і тринадцять номархів… Ти, побожний Пентуере, приведеш мені з різних номів тринадцять хліборобів і тринадцять ремісників… Тутмос знайде мені тринадцять офіцерів і тринадцять чоловік із знаті, а князь Гірам — тринадцять купців.
Я хотів би, щоб це зібрання якнайшвидше відбулося в моєму палаці в Мемфісі і, не гаючи часу на зайву балаканину, визнало, що Лабіринт повинен дати частину своїх запасів моїй скарбниці…
— Я насмілюся нагадати тобі, святий володарю, — зауважив верховний жрець Сем, — що на цьому зібранні повинні бути достойний Гергор і достойний Мефрес і що вони мають право й навіть зобов’язані заперечувати проти того, щоб брати скарби в Лабіринті.
— Звичайно, я охоче пристану на це, — жваво відповів фараон. — Вони хай скажуть свої причини, а я — свої. Нехай зібрання розсудить, чи може існувати держава без грошей і чи розумно душити скарби в підвалах, в той час коли урядові загрожує банкрутство?
— Кількома сапфірами з тих, що лежать у Лабіринті, можна було б сплатити всі борги фінікійцям!.. — озвався Гірам. — Я зараз іду до купців і незабаром приведу вам не тринадцять, а тринадцять тисяч таких, що голосуватимуть, як ти повелиш, володарю.
Сказавши це, фінікієць упав ниць і попрощався з фараоном. Коли Гірам вийшов, верховний жрець Сем сказав:
— Не знаю, чи добре, що на цій раді був чужоземець…
— Він мусив бути! — вигукнув фараон. — Бо він не тільки має великий вплив на наших купців, а, що зараз ще важливіше, дає нам гроші… Я хотів йому показати, що думаю про свої борги і маю засоби, щоб покрити їх.
Запала мовчанка, з якої скористався Пентуер, мовивши:
— Якщо ти, святий володарю, дозволиш, я зараз поїду, щоб зібрати хліборобів та ремісників. Всі вони голосуватимуть за тобою, повелителю, але з-поміж величезної кількості їх треба вибрати наймудріших.
Він попрощався з фараоном і вийшов.
— А ти, Тутмосе?.. — спитав Рамзес.
— Повелителю мій, — сказав улюбленець, — я такий упевнений у твоїй знаті і у війську, що, замість того щоб говорити про них, осмілюся висловити тобі моє власне прохання…
— Ти хочеш грошей?
— Зовсім ні. Я хочу одружитись…
— Ти?.. — вигукнув фараон. — Яка ж це жінка заслужила у богів таке щастя?
— Це красуня Геброн, дочка найдостойнішого фіванського номарха Антефа, — відповів, усміхнувшись, Тутмос — Якщо ти, володарю, зволиш посватати мене в цій шановній родині… Я хотів сказати, що тоді моя любов до тебе зросте, але… але змовчу, бо це буде брехнею…
Фараон поплескав його по плечу.
— Ну… ну!.. Тільки не запевняй мене в тому, в чому я й сам певен, — сказав він. — Я завтра ж поїду до Антефа і, клянусь богами, думаю, що через кілька днів ми гулятимемо весілля. А зараз можеш іти до своєї Геброн…
Зоставшись сам на сам із Семом, фараон запитав:
— Твоє обличчя похмуре… Невже ти сумніваєшся, що знайдеться тринадцять жерців, готових виконати мої накази?
— Я певен, — відповів Сем, — що майже всі жерці й номархи зроблять те, що буде потрібне для щастя Єгипту та для твого задоволення, святий володарю. Але не забувай, що, коли йдеться про скарби Лабіринту, остаточний присуд має виректи Амон.
— Статуя Амона в Фівах?..
— Так.
Фараон зневажливо махнув рукою.
— Амон, — сказав він, — це Гергор і Мефрес… Що вони не згодяться, я це знаю; але я теж не збираюся через опір двох людей принести в жертву державу.
— Ти помиляєшся, володарю, — поважно відповів Сем. — Правда, що дуже часто статуї богів роблять те, чого хочуть їхні верховні жерці, але… не завжди!.. В наших храмах, володарю, діються інколи речі надзвичайні й таємничі. Часом статуї богів самі роблять і кажуть, що хочуть…
— В такому разі я спокійний, — перебив його фараон. — Боги знають становище держави і читають у моєму серці. Я хочу, щоб Єгипет був щасливий, а оскільки я прямую тільки до цієї мети, то жоден мудрий і добрий бог не буде мені перешкоджати.
— Хай збудуться твої слова!.. — прошепотів верховний жрець.
— Ти хочеш мені ще щось сказати? — спитав Рамзес, бачачи, що його заступник в релігійних справах не поспішає прощатися.
— Так, володарю… Мій обов’язок нагадати тобі, що кожен фараон, одразу ж після вступу на трон і поховання свого попередника, мусить подумати про спорудження двох пам’ятників: гробниці для себе і храму для богів.
— Саме так! — вигукнув Рамзес. — Я вже не раз думав про це, але, не маючи грошей, не квапився з наказами. Бо ти ж розумієш, — додав він, пожвавлюючись, — що коли я будуватиму щось, то щось величне, щось таке, що веліло б Єгиптові не швидко забути про мене…
— Ти хочеш мати піраміду, святий володарю?..
— Ні. Адже я не збудую піраміди більшої, ніж Хеопсова, ані храму, більшого за храм Амона в Фівах. Моя держава надто слабка, щоб вершити грандіозні справи… Тому я маю зробити щось цілком нове, бо скажу тобі, що наші будівлі вже мені надокучили. Вони всі схожі, як люди між собою, і відрізняються одна від одної хіба що розмірами, як людина доросла від дитини.
— То що ж?.. — спитав здивований жрець.
— Я розмовляв з греком Діоном, найславнозвіснішим нашим архітектором, і він схвалив мій план, — вів далі фараон. — Отож як гробницю для себе, я хочу збудувати круглу башту із зовнішніми сходами, таку, як у Вавілоні..! Храм я збудую не для Осіріса або Ісіди, а для єдиного бога, в якого вірять усі: єгиптяни, халдейці, фінікійці, євреї… І я хочу, щоб цей храм був схожий на палац царя Ассара, модель якого Саргон привіз моєму батькові.
Верховний жрець похитав головою.
— Великі це заміри, володарю мій, — відповів він, — але здійснити їх не можна… Вавілонські башти через свою форму нетривкі і легко падають; а наші будівлі мусять стояти віки… Храму єдиному богові будувати не можна, бо він не потребує ні одягу, ні їжі, ні напоїв, і весь світ — його оселя. Де храм, який міг би його вмістити? Де жрець, який насмілився б приносити йому жертви?..
— Ну, тоді збудуймо храм для Амона-Ра, — сказав фараон.
— Гаразд, тільки не такий, як палац царя Ассара. Бо то ассірійська будівля, а нам, єгиптянам, не годиться наслідувати варварів…
— Я не розумію тебе, — трохи роздратовано перебив його фараон.
— Вислухай мене, володарю наш, — мовив Сем. — Придивися до слимаків, з яких кожен має іншу хатку: один — звивисту, але плоску, другий — звивисту, але подовжену, третій — схожу на коробочку… Так само кожен народ зводить різні будівлі, згідно із своїм серцем та вдачею. Зволь також запам’ятати, що єгипетські будівлі так само відрізняються від ассірійських, як єгиптяни від ассірійців.
У нас основною формою кожної будівлі є зрізана піраміда, найстійкіша з усіх форм, як Єгипет є найстійкішою з усіх держав. А в ассірійців основною формою є шестигранник, який легко руйнується. Пихатий і легковажний ассірієць ставить свої шестигранники один на одному і зводить багатоповерхову будівлю, під тягарем якої угинається земля. Покірнийірозважливий єгиптянин зводить свої зрізані піраміди одну за одною. Таким чином, у нас ніщо не висить у повітрі, вся будівля спирається на землю.
Звідси випливає, що наші будівлі — міцні й довготривалі, в той час як ассірійські — високі й крихкі, як і їхня держава, яка зараз росте швидко, а через кілька століть від неї залишаться самі руїни.
Ассірієць — крикливий самохвал, тому в своїх будівлях він усе виставляє назовні: колони, барельєфи, картини. Скромний єгиптянин найкращі барельєфи й колони ховає всередині храмів, як мудрець, що високі думки, почуття й прагнення ховає в глибині серця, а не прикрашає ними свої груди й плечі. У нас усе прекрасне сховане; у них все робиться напоказ. Ассірієць, коли б міг, розтяв би собі шлунок, щоб показати світові, які надзвичайні страви він їсть…
— Кажи… кажи далі! — вигукнув Рамзес.
— Мені не багато лишилося доказати, — вів далі Сем. — Я хочу тільки ще звернути твою увагу, володарю, на загальні форми нашихіассірійських будівель. Коли я, бувши кілька років тому у Ніневії, придивлявся до ассірійських башт, що гордовито здіймалися над землею, здавалося мені, що то схарапуджені коні, які, закусивши вудила, стають на диби, але ось-ось упадуть та ще й поламають собі ноги.
Тим часом спробуй, святий володарю, глянути з якоїсь висоти на єгипетський храм. Що він тобі нагадає?.. Людину, яка молиться, припавши до землі.
Два пілони — це дві руки, піднесені до неба. Два мури, що оточують подвір’я, — це плечі. «Колонна», або «небесна» зала — це голова; кімнати «одкровення божого» та «жертовних столів» — груди, а таємне святилище, де перебуває бог, — серце побожного єгиптянина.
Наші храми навчають нас, якими ми повинні бути.
«Нехай твої руки будуть могутні, як пілони, — кажуть вони нам, — а твої плечі міцні, як мури. Нехай розум твій буде такий всеохоплюючий і багатий, як передпокій храму, душа чиста, як кімнати «одкровення» і «жертв», а в серці май бога, о єгиптянине!»
Ассірійські ж будівлі наче промовляють своєму народові: «Пнися вище за всіх, ассірійцю, задирай голову вище за інших. Хоч ти й не зробиш на світі нічого великого, але принаймні залишиш багато руїн…»
Невже ти, володарю, зважишся, — закінчив верховний жрець, — будувати в нас ассірійські башти, наслідувати народ, що його Єгипет ненавидить і зневажає?..
Рамзес замислився. Незважаючи на міркування Сема, він і зараз вважав, що ассірійські палаци куди кращі, ніж єгипетські. Але він так ненавидів ассірійців, що в його душі прокинулося вагання.
— В такому разі, — відповів він, — я почекаю з будівництвом храму і своєї гробниці. Ви ж, мудреці, які хочете мені добра, обміркуйте плани таких будівель, які донесли б моє ім’я до найдальших поколінь.
«Нелюдська гординя сповнює душу цього юнака», — сказав сам до себе верховний жрець і, засмучений, попрощався з фараоном.