До палацу фараона під Мемфісом входили через браму між двома п’ятиповерховими баштами — пілонами. Зовнішні стіни цих споруд із сірого пісковику знизу до самого верху були оздоблені барельєфами.
Над брамою на щиті був зображений герб — символ єгипетської держави: крилата куля, з-за якої виповзали дві змії. Нижче возсідав ряд богів, яким фараони приносили жертви. На бічних стовпах теж були вирізьблені постаті богів у п’ять ярусів, один над одним, а під ними — ієрогліфічні написи.
На стінах кожного пілона головне місце займав барельєф Рамзеса Великого, який однією рукою стискав підняту сокиру, а другою тримав за. волосся гурт, людей, зв’язаних в пучок, як петрушка. Вище фараона у два яруси стояли або сиділи боги, ще вище — ряд людей, які приносили їм жертви, а під самою вершиною пілонів — крилаті змії впереміш із скарабеями.
Ці п’ятиповерхові пілони, стіни яких догори звужувались, триповерхова брама між ними, барельєфи, де сувора симетрія поєднувалася з похмурою фантазією, а побожність — з жорстокістю, справляли гнітюче враження. Здавалося, що в цю браму трудно зайти, вийти з неї неможливо, а жити за нею — важко.
З брами, перед якою завжди стояли воїни та юрмилися дрібні урядовці, можна було пройти в двір, оточений галереями, що спирались на різьблені колони. Це був, власне, гарний садочок, де росли в діжках алое, невеличкі пальми, апельсинові дерева й кедри, всі підібрані за зростом і розміщені симетричними рядами. Посеред двору бив фонтан, а стежки були посипані кольоровим піском.
Тут, під галереями, сиділи або походжали найвищі державні урядовці, стиха перешіптуючись між собою.
З двору через високі двері можна було увійти до зали, стелю якої підтримувало дванадцять колон заввишки на чотири поверхи. Зала була простора, але через масивні колони здавалась тісною. Освітлювали її маленькі віконця в стінах та великий прямокутний отвір у стелі. В залі панували прохолода й напівтемрява, в якій, однак, можна було розгледіти жовті стіни й колони, покриті розмаїтими малюнками. Вгорі — листя й квіти, нижче — боги, а ще нижче — люди, які несли статуї богів або складали їм жертви. Поміж малюнками рябіли довгі ряди ієрогліфів.
Все це було розмальоване яскравими, майже сліпучими барвами — зеленою, червоною й блакитною.
В цій залі, на узористій мозаїчній підлозі, мовчки стояли в довгих білих шатах босі жерці і найвищі сановники країни, військовий міністр Гергор, а також полководці Патрокл і Нітагер, викликані до фараона.
Його святість Рамзес XII, як завжди перед радою, приносив богам жертву в своїй каплиці. Тривало це досить довго. Щохвилини з віддалених покоїв до зали входив якийсь жрець або царедворець і півголосом повідомляв про хід відправи.
— Володар уже зламав печатку на дверях каплиці… Вже обмиває богів… Уже одягає.. Вже зачинив двері…
На обличчях присутніх, незважаючи на їх поважність, відбивались неспокій і пригнічення. Тільки Гергор був байдужий, Патрокл — нетерплячий, а Нітагер час від часу порушував урочисту тишу своїм басовитим голосом. Від кожного такого непристойного окрику старого полководця придворні здригалися, мов налякані вівці, і переглядалися, ніби кажучи: «Цей грубіян все життя ганяється за варварами, йому можна й пробачити…»
Аж ось у дальніх покоях почувся дзенькіт дзвіночків і брязкіт зброї. До зали увійшли дві шеренги гвардійців у позолочених шоломах і нагрудниках, з оголеними мечами, за ними — дві шеренги жерців, і, нарешті, показався фараон, якого несли в ношах, оповитих хмарами диму з курильниць.
Володар Єгипту, Рамзес XII, був чоловік років шістдесяти, із зів’ялим обличчям. На ньому була біла тога, на голові — червоно-біла висока шапка з золотою змією, а в руці він тримав довгий жезл.
Коди процесія вступила в залу, всі присутні впали ниць. Тільки Патрокл, як чужоземець, обмежився низьким поклоном, а Нітагер припав на одне коліно, але одразу підвівся.
Ноші зупинилися перед балдахіном, під яким на помості стояв трон з чорного дерева. Фараон поволі зійшов з нош, оглянув присутніх, а потім, сівши на троні, втупив очі в карниз, на якому була намальована рожева куля з блакитними крилами і зеленими зміями.
Праворуч від фараона став верховний писар, ліворуч — суддя з жезлам, обидва у величезних перуках.
Суддя подав знак, і присутні хто сів, а хто став навколішки на підлозі. Тоді верховний писар заговорив, звертаючись до фараона:
— Пане наш і могутній володарю! Твій слуга Нітагер, хоробрий охоронець східних кордонів, приїхав віддати тобі шану й привіз від підкорених народів данину: вазу з зеленого каменю, повну золота, триста волів, сто коней і пахуче дерево тешеп.
— Мізерна це данина, мій володарю, — озвався Нітагер. — Справжні скарби ми знайшли б лише над Євфратом, де бундючним, але ще слабеньким царкам дуже треба було б нагадати славні часи Рамзеса Великого.
— Відкажи слузі моєму Нітагерові, — мовив до писаря фараон, — що його слова буде взято до уваги. А тепер запитай, що він думає про військові здібності мого сина й наступника, з яким він учора мав честь зіткнутися поблизу Пі-Баїлоса.
— Наш цар, володар дев’яти народів, запитує тебе, Нітагере… — почав був писар.
Але, на велику досаду придворних, полководець різко перебив його:
— Я й сам чую, що каже мій володар… А устами його, коли він звертається до мене, годиться бути тільки наступникові трону, а не тобі, верховний писарю.
Писар вражено глянув на зухвальця, але фараон мовив:
— Правду каже мій вірний слуга Нітагер. Військовий міністр уклонився на знак згоди.
Тоді суддя оголосив усім жерцям, гвардійцямтасановникам, що вони можуть вийти у двір, і сам, вклонившись тронові, разом з верховним писарем перший пішов до виходу. В залі залишились тільки фараон, Гергор і обидва полководці.
— Прихили вухо своє, володарю, і вислухай мою скаргу, — почав Нітагер. — Сьогодні вранці двірський жрець, який з твого наказу прийшов намастити мені волосся, сказав, щоб я, йдучи до тебе, залишив свої сандалі в передпокої. Тим часом не тільки у Верхньому й Нижньому Єгипті, але й у хеттів, у Лівії, Фінікії і в країні Пунт відомо, що двадцять років тому ти дав мені право стояти перед тобою в сандалях.
— Це правда, — мовив фараон. — При моєму дворі завелися непорядки….
— Тільки накажи, володарю, і мої ветерани зараз дадуть усьому лад… — підхопив Нітагер.
Військовий міністр подав знак, і до зали вбігло кілька двірських слуг. Один приніс сандалі й узув Нітагера, інші принесли й поставили навпроти трону коштовні табурети для міністра й полководців.
Коли троє вельмож сіли, фараон запитав:
— Скажи мені, Нітагере, як ти гадаєш, чи здатний мій син бути полководцем?.. Але кажи щиру правду.
— Присягаюсь Амоном Фіванським і славою моїх предків, у жилах яких текла царська кров, Рамзес, твій наступник, стане великим полководцем, якщо на те буде воля богів, — відповів Нітагер, — Молодий він ще, майже підліток, а проте дуже вміло зібрав полки, спорядив їх і полегшив їм похід. А найбільше мені припало до серця, що він не розгубився, коли мої воїни перетяли йому шлях, а відразу ж кинувся в атаку. Він буде полководцем і подолає ассірійців, яких треба розбити тепер, щоб наші внуки не побачили їх на берегах Нілу.
— А ти що скажеш, Гергоре? — запитав фараон.
— Щодо ассірійців, то я гадаю, достойний Нітагер турбується трохи завчасно. Ми ще не зміцніли після минулих воєн і спершу треба набратися сили, а тоді вже починати нову, — відповів міністр. — Щодо наступника трону, то Нітагер справедливо каже, що в царевича є здібності справжнього полководця; він хитрий, як лис, і хоробрий, як лев. Хоч, правда, вчора він наробив багато помилок…
— Хто з нас їх не робить!.. — перебив його Патрокл, що досі сидів мовчки.
— Наступник трону, — казав далі міністр, — мудро керував головним корпусом, але занедбав свій штаб. Через це ми посувались так повільно й безладно, що Нітагер зміг перетяти нам шлях…
— Може, Рамзес покладався на вашу достойність? — спитав Нітагер.
— У державних справах і на війні не слід покладатись ні на кого: можна спіткнутися об найменший, ніким не помічений камінчик, — відповів міністр.
— Якби ви, ваша достойність, — озвався Патрокл, — не звернули тоді колони з шляху через якихось там скарабеїв…
— Ви, достойний пане, — чужоземець і поганин, — відповів Гергор, — і тому так кажете: Але ми, єгиптяни, добре розуміємо, що коли простий люд і воїни перестануть шанувати скарабеїв, то їхні сини не будуть боятися урея. З неповаги до богів народиться бунт проти фараона…
— А навіщо сокири? — перебив Нітагер — Хто хоче носити голову на плечах, нехай слухається верховного вождя.
— Яка ж твоя остаточна думка про наступника? — запитав фараон Гергора.
— Жива подобо сонця, сине богів! — відповів міністр. — Накажи намастити Рамзеса, дай йому великий ланцюг і десять талантів, але начальником корпусу Менфі ще його не призначай. Царевич для цього надто молодий, запальний, і недосвідчений. Хіба ж можна рівняти його з Патроклом, який у двадцяти битвах розгромив ефіопів і лівійців? І чи можна поставити царевича поруч з Нітагером, саме ім’я якого вже двадцять років змушує тремтіти наших ворогів на сході та на півночі?
Фараон сперся головою на руку, подумав і сказав:
— Ідіть з миром і моєю ласкою. Я вчиню, як велить мудрість і справедливість…
Сановники низько вклонились, а Рамзес XII, не чекаючи свого почту, вийшов із зали.
Коли обидва полководці опинилися сам на сам у передпокої, Нітагер мовив до Патрокла:
— Я бачу, жерці порядкують тут, як у своїй господі… Але який мудрець Гергор!.. Розбив нас, перш ніж ми встигли рота розкрити, і не дасть він корпусу царевичеві!..
— Мене так вихваляв, що я й озватися не посмів, — відповів Патрокл.
— Зрештою він далеко бачить, хоч і не все каже. При царевичі в корпус пролізли б різні вельможі, які возять за собою співачок, і позаймали б найвищі посади. Звісно, старі офіцери занедбали б свою службу, образившись, що їх обійдено чинами, а жевжики розважалися б, замість того щоб робити діло, і корпус розпався б, навіть не зіткнувшись з ворогом. О, Гергор — то мудрець!..
— Коли б нам його мудрість не обійшлася дорожче, ніж недосвідченість Рамзеса, — шепнув грек.
Через анфіладу покоїв з різьбленими колонами та розписом на стінах, де в кожних дверях жерці й двірські сановники низько схилялися перед ним, фараон пройшов до свого кабінету. Це була триярусна зала з алебастровими стінами, на яких золотом і яскравими фарбами були зображені найзнаменніші події царювання Рамзеса XII: вшанування його жителями Месопотамії, прибуття посольства від бухтенського царя і тріумфальна подорож бога Хонсу по країні Бухтен.
У цій залі стояла малахітова статуетка бога Гора з пташиною головою, прикрашена золотом і коштовними каменями, перед нею — невеличкий вівтар у формі зрізаної піраміди, царська зброя, багато оздоблені крісла й лави та невеличкі столики, заставлені різним дріб’язком.
Коли фараон з’явився в залі, один із жерців спалив перед ним пахощі, а один із придворних доповів про наступника трону, який незабаром: увійшов і низько вклонився батькові. Виразне обличчя царевича виявляло гарячковий неспокій.
— Я радий, ерпатре, — мовив фараон, — що ти повернувся здоровий з такого тяжкого походу.
— Хай ваша святість живе вічно і ділами своїми сповнює обидва світи! — відповів царевич.
— Щойно мої радники військові, — мовив фараон, — розповіли мені про твою старанність і кмітливість.
Обличчя царевича сіпалось і мінилось. Втупивши свої великі очі в фараона, він слухав.
— Заслуги твої не зостануться без нагороди. Ти дістанеш десять талантів, великий ланцюг і два грецькі полки, з якими будеш вправлятися.
Царевич остовпів, але за хвилину запитав приглушеним голосом:
— А корпус Менфі?..
— Через рік повторимо маневри, і якщо ти не зробиш жодної помилки в командуванні військом, то дістанеш корпус.
— Я знаю! Це робота Гергора! — вигукнув царевич, ледве стримуючи гнів. Він озирнувся навколо і додав: — Ніколи я не можу побути з тобою вдвох, батьку мій. Завжди між нами чужі люди…
Фараон злегка ворухнув бровами, і його почет зник, як тіні.
— Що ти хочеш сказати мені?
— Тільки одне, батьку… Гергор мій ворог… Він наскаржився тобі на мене й наразив на таку ганьбу!..
Незважаючи на покірну позу, царевич кусав губи й стискав кулаки.
— Гергор мій вірний слуга і твій друг. Завдяки йому ти став наступником трону. Це я не довіряю корпусу молодому полководцеві, який дозволив відрізати себе від свого війська.
— Але ж я з’єднався з ним!.. — відповів пригнічений царевич. — Це Гергор наказав обминути двох жуків…
— А ти б хотів, щоб жрець перед усім військом зневажив релігію?
— Батьку, — шепнув Рамзес тремтячим голосом, — щоб не затоптати двох жуків, знищили канал і вбили людину.
— Ця людина вкоротила собі віку сама…
— Але з вини Гергора!
— В полках, які ти так уміло зосередив біля Пі-Баїлоса, тридцять чоловік померло від утоми, а кількасот тяжко захворіло.
Царевич опустив голову.
— Рамзесе, — вів далі фараон, — твоїми устами промовляє не державний муж, який дбає про збереження каналів і життя трудівників, а розгнівана людина. Пам’ятай, що гнів так само не мириться із справедливістю, як яструб із голубом.
— Батьку мій! — спалахнув царевич. — Якщо мене охоплює гнів, то тільки тому, що я бачу недоброзичливість до мене Гергора й жерців.
— Ти сам внук верховного жерця, жерці навчали тебе… Ти знаєш більше їхніх таємниць, ніж інші царевичі…
— Я знаю їхню невситиму пиху й жадобу влади. Вони відчувають, що колись я приборкаю їх… і вже тепер стали моїми ворогами. Гергор не хоче мені дати навіть корпусу, бо прагне сам керувати всім військом…
Мовивши ці необачні слова, царевич сам перелякався. Але фараон звів на нього ясний погляд і відповів спокійно:
— Військом і державою керую я. Від мене йдуть усі накази й ухвали. Я уособлюю на цьому світі терези Осіріса і сам зважую вчинки моїх слуг — наступника трону, міністра чи народу. Нерозважливий був би той, хто гадав би, що я не знаю ваги кожного.
— Але якби ти, батьку, бачив маневри на власні очі…
— То, може, побачив би полководця, — перебив фараон, — який у вирішальну хвилину кидає військо і бігає по кущах за єврейською дівчиною. Але я про такі дурниці не хочу знати.
Царевич упав до батькових ніг, шепочучи:
— Тобі Тутмос розказав про це, володарю?
— Тутмос такий самий хлопчисько, як і ти. Він уже тепер робить борги як начальник штабу корпусу Менфі і сподівається, що око фараона не побачить його Витівок у пустелі.