Через кілька днів після цього Рамзеса покликали до його матері, найяснішої цариці Нікотріс, яка була другою дружиною фараона, але тепер посідала найвище становище серед усіх вельможних жінок Єгипту.
Боги не помилилися, зволивши, щоб вона стала матір’ю царя. Була це висока, досить повна і, незважаючи на свої сорок років, ще вродлива жінка. В її очах, в обличчі, в усій постаті була така велич, що, навіть коли вона йшла сама, в скромному вбранні жриці, люди схиляли перед нею голови.
Цариця прийняла сина в покої, вимощеному фаянсовими плитами. Вона сиділа в інкрустованому кріслі під пальмою. Біля її ніг, на. ослінчику, лежав маленький собачка; з другого боку стояла навколішках чорна рабиня з опахалом. Фараонова дружина була в мусліновій накидці, гаптованій золотом, перуку її оповивала діадема, оздоблена коштовними каменями у вигляді лотоса.
Коли царевич низько вклонився матері, собачка обнюхав його й знову ліг біля ніг цариці, а цариця, кивнувши головою, запитала:
— Чому ти хотів бачити мене, Рамзесе?
— Ще два дні тому, матінко…
— Я знала, що ти заклопотаний своїми справами, але сьогодні ми обоє вільні, і я можу вислухати тебе.
— Ти так говориш зі мною матінко, що на мене мовби війнуло нічним вітром пустелі і я вже не зважуюсь звернутися до тебе з проханням.
— Тобі, мабуть, знов потрібні гроші? Рамзес, зніяковівши, похилив голову.
— І багато тобі треба?
— П’ятнадцять талантів…
— О боги! — вигукнула мати. — Лише кілька днів тому тобі видали із скарбниці десять талантів… Піди погуляй, моя дівчинко, в садку, ти, певно, стомилась, — мовила цариця до чорної рабині і, зоставшись з сином на самоті, запитала його: — Це твоя єврейка вимагає так багато?
Рамзес почервонів, але підвів голову.
— Ти знаєш, матінко, Що це не так, — відповів він. — Але я обіцяв нагороду війську і… не можу її сплатити!..
Цариця придивлялась до нього із величним спокоєм.
— Як це недобре, — мовила вона трохи згодом, — коли син щось вирішує, не порадившись з матір’ю. Я сама, пам’ятаючи про твій вік, хотіла віддати тобі фінікійську рабиню, яку мені прислали з Тіра з десятьма талантами посагу. Але ж тобі захотілося єврейки.
— Вона припала мені до вподоби. Такої красуні немає між твоїми служницями, ані навіть серед жінок його святості…
— Але ж вона єврейка!
— Не будь така упереджена, матінко, благаю тебе… Адже це неправда, що євреї їдять свинину і вбивають котів…
Цариця посміхнулась.
— Ти говориш, як хлопчик з початкової школи жерців, — відповіла вона, знизуючи плечима, — і забуваєш про те, що сказав Рамзес Великий: «Жовтий народ численніший ї багатший від нас; діймо ж проти нього, але обережно, щоб він не став ще дужчий…» Я не вважаю, щоб дівчині з цього племені годилося бути першою коханкою наступника трону.
— Чи ж можуть слова Рамзеса стосуватися доньки якогось убогого орендаря!.. — вигукнув царевич. — Та й де в нас ті євреї? Вже три, століття, як вони залишили Єгипет і тепер створюють свою сміховинну державу, якою правлять їхні жерці…
— Я бачу, — відповіла цариця, злегка, нахмуривши брови, — що твоя коханка не гає часу марно… Будь обережний, Рамзесе!.. Пам’ятай, що їхній вождь, Мойсей, — це жрець зрадник, якого й досі проклинають по наших храмах… Пам’ятай, що євреї винесли з Єгипту більше скарбів, ніж була варта праця кількох їхніх поколінь, Вони забрали в нас не тільки золото, але й нашу віру в єдиного бога, і наші священні закони, які тепер оголосили своїми. Нарешті, знай, — додала вона з притиском, — що дочки цього народу воліють краще вмерти, аніж ділити ложе з чужинцем. А коли й віддаються, бува, ворожим полководцям, то тільки для того, щоб схилити їх на свій бік або вбити…
— Повір мені, матінко, всі ці нісенітниці вигадують жерці Вони не хочуть допустити до підніжжя трону людей іншої віри, які могли б бути підпорою фараонові в боротьбі проти них…
Цариця підвелася з крісла і, схрестивши руки на грудях, здивовано глянула на сина.
— Виходить, те, що мені казали, правда, — ти ворог жерців. Ти, їхній улюблений учень?..
— У мене на спині досі є рубці від їхніх київ!.. — відповів царевич.
— Але ж твій дід, а мій батько Аменготеп, який зараз перебуває разом з богами, був верховним жерцем і мав необмежену владу в країні.
— Саме тому, що дід мій був володарем, а батько є ним тепер, я не можу зносити влади Гергора…
— Йому дав цю владу твій дід, святий Аменготеп…
— А я її відберу! Мати знизала плечима.
— І ти, — мовила вона сумно, — хочеш командувати корпусом?.. Адже ти розпещена дівчина, а не муж і полководець…
— Як це? — перебив її царевич, ледве стримуючи гнів.
— Я не впізнаю свого сина… Не бачу в тобі майбутнього володаря Єгипту!.. Династія в твоїй особі буде як човен на Нілі без керма… Ти виженеш з двору жерців, а хто ж з тобою зостанеться?.. Хто буде твоїм оком у Нижньому й Верхньому Єгипті та за його межами?.. Адже фараон мусить бачити все, на що лише падає божественний промінь Осіріса.
— Жерці будуть моїми слугами, а не міністрами…
— Вони і є твої найвірніші слуги. Це завдяки їхнім молитвам твій батько царює вже тридцять три роки і уникає воєн, які могли б бути згубними…
— Для жерців!..
— Для фараона, для держави!.. — перебила його мати. — Чи знаєш ти, що діється з нашою скарбницею, з якої ти одного дня береш десять талантів, а. другого — вимагаєш ще п’ятнадцять? Чи знаєш ти, що якби не самовідданість жерців, які навіть у богів забирають для казни справжні коштовності, підміняючи їх фальшивими, то царські маєтності вже були б у руках фінікійців?..
— Одна успішна війна збагатить нашу скарбницю, як розлив Нілу — наші поля.
Цариця засміялась.
— Ні, — мовила вона, — ти, Рамзесе, ще така дитина, що навіть не можна вважати за гріх твої безбожні слова. Прошу тебе, займися своїми грецькими полками і якнайшвидше позбудься цієї єврейки, а політику залиш… нам…
— Чому я мушу позбутися Сари?
— Бо якщо ти матимеш від неї сина, можуть початися чвари в державі, де й так багато клопоту. А на жерців, — додала вона, — можеш гніватися, тільки не ображай їх прилюдно. Вони знають, що наступникові трону багато чого можна прощати, надто коли в нього така запальна вдача. Але час угамує все, на славу династії і на користь державі.
Царевич замислився. Потім раптом спитав:
— Виходить, я не можу розраховувати на гроші із скарбниці?
— Ні в якому разі. Верховний писар уже сьогодні був би змушений припинити виплату грошей, якби я не віддала йому сорок талантів, які прислав мені Тір.
— Що ж я робитиму з військом? — мовив царевич, нетерпляче потираючи чоло.
— Кинь єврейку і попроси в жерців… Може, вони тобі позичать.
— Ніколи в світі!.. Краще візьму в фінікійців. Мати похитала головою.
— Ти ерпатр. Роби як знаєш… Але попереджаю, ти мусиш дати велику заставу, а фінікієць, якщо раз позичить тобі гроші, вже більше не випустить тебе з рук. Вони ще підступніші за євреїв.
— На покриття цих боргів вистачить частини моїх прибутків.
— Побачимо. Я щиро хотіла б допомогти тобі, але в мене немає… — мовила цариця, сумно розводячи руками. — Роби як знаєш, та пам’ятай: фінікійці в наших маєтках — що пацюки в коморах, — коли один пролізе крізь щілину, інші посунуть за ним.
Рамзес усе не йшов від матері.
— Ти хочеш мені ще щось сказати? — спитала цариця.
— Я хотів тільки спитати… Серце моє чує, що ти, матінко, маєш якісь плани щодо мене. Які?
Мати погладила його по щоці.
— Ще не зараз… Ще не зараз!.. Ти ще вільний, як кожен молодий вельможа у нашій країні. Користайся з цього. Але прийде час, коли ти, Рамзесе, повинен будеш узяти собі дружину, діти якої будуть царської крові, а син — твоїм наступником. Про ті часи я й думаю…
— І що?..
— Ще нічого певного… Але політична далекоглядність підказує мені, що твоєю дружиною має бути донька жерця…
— Може, Гергора?.. — сміючись, вигукнув Рамзес.
— А що в цьому поганого? Гергор дуже скоро стане верховним жерцем у Фівах, а його доньці всього чотирнадцять років.
— І вона згодилася б зайняти при мені місце єврейки? — глузливо запитав Рамзес.
— Ти мусиш постаратись, щоб усі забули цю твою помилку.
— Цілую твої ноги, матінко, і йду, — сказав Рамзес, хапаючись за толову. — Я чув сьогодні стільки дивних речей, що вже починаю боятись, щоб Ніл не потік назад до порогів або піраміди не пересунулись у східну пустелю!
— Не блюзни, дитино моя, — шепнула цариця, з тривогою дивлячись на сина. — В цій країні траплялися ще й не такі дива.
— Чи не те, — запитав з гіркою усмішкою син, — що стіни царського палацу підслуховували своїх володарів?
— Тут бачили смерть фараонів, що лише кілька місяців сиділи на троні, і падіння династій, які правили дев’ятьма народами.
— Бо ці фараони задля курильниці забували про меч, — відповів царевич.
Він уклонився й вийшов.
В міру того як кроки наступника трону поступово затихали в просторім передпокої, вираз обличчя цариці змінювався: величний спокій заступили біль і тривога, у великих очах блиснули сльози.
Вона підбігла до статуї богині, впала навколішки і, сипнувши на жар індійських пахощів, зашепотіла:
— О Ісідо, Ісідо, Ісідо! Тричі вимовляю твоє ім’я. О Ісідо, що народжуєш змій, крокодилів і страусів, тричі хай буде вславлене ім’я твоє… О Ісідо, що захищаєш збіжжя від палючих вітрів, а тіла предків наших від руїнницької дії, часу! О Ісідо, змилуйся й охорони мого сина!.. Хай тричі вимовляють ім’я твоє і тут… і там… і скрізь… І нині, і завше, і повіки-віків, поки храми наших богів відбиватимуться у водах
Нілу.
Так молячись і ридаючи, цариця схилилась і торкнулася чолом підлоги. І в цю мить над нею пролунав тихий шепіт:
— Голос праведного завжди буде почутий.
Цариця схопилась і здивовано почала оглядатись навколо. Але в покої нікого не було. Тільки із стін дивились на неї намальовані квіти, а з вівтаря — статуя богині, сповнена неземного спокою.