Через два дні після того Олфред і Огюстен Сен-Клери попрощалися. У товаристві двоюрідного братика Єва дуже збуджувалась і тепер, стомлена надмірним напруженням, почала швидко підупадати на силі. Кінець кінцем Сен-Клер погодився вдатись до медицини. Досі він цього вперто уникав, боячись визнати в такий спосіб страшну правду. Та наступні кілька днів Єва почувала себе так погано, що не могла й виходити з дому, і він послав по лікаря.
Марі Сен-Клер навіть і не помічала, як в’яне та марніє її дочка, бо саме в той час цілком заглибилась у вивчення двох чи трьох нових недуг, жертвою яких вона себе уявила. Вона мала непохитне переконання, що ніхто так не страждає, та й не може страждати, як вона сама, і обурено відкидала хоч найменший натяк на те, що хтось, крім неї, може захворіти. В таких випадках вона завжди твердила, що то просто лінощі або малодушність: от, мовляв, якби хто зазнав усіх тих мук, що їх терпить вона, то швидко збагнув би різницю.
Міс Офелія кілька разів намагалася збудити в ній материнську тривогу за Єву, та все марно.
— Не бачу я, щоб дитина була недужа, — відказала Марі. — Он як вона бігає та пустує.
— Але вона кашляє.
— Кашляє! Кому ви говорите про кашель! Та я сама все своє життя кашляю. Коли я була така, як Єва, всі думали, що в мене сухоти. Няня ніч у ніч сиділа білля мого ліжка. А що там Євин кашель!
— Та вона ж слабне, задихається.
— Ет, і зі мною скільки років те саме було. Нервовий розлад, ото й тільки.
— А як вона пітніє ночами!
— Я теж пітнію ось уже десять років. Мало не щоночі білизну на мені хоч викручуй. Сорочки до рубця мокрі, а простирала няня вішає сушити! Де там Єві так пітніти!
І міс Офелія на якийсь час замовкала.
Та тепер, коли хвороба Єви стала очевидна й довелося покликати лікаря, Марі враз заговорила по-іншому. Мовляв, вона знала, вона завжди передчувала, що їй судилося бути найнещаснішою з матерів. І от тепер, така хвора, вона мусить дивитися, як її єдина, її укохана крихітка сходить у домовину! Ночами Марі не давала спокою няні, а від рана до темна без угаву розводилася про нове тяжке горе, що випало на її долю.
— Марі, люба, не кажи такого! — умовляв її Сен-Клер. — Не можна ж отак зразу й зневірятися.
— Тобі, Сен-Клер, недоступні материнські почуття! Ти ніколи не розумів мене, тож не розумієш і тепер!
— Але не говори так, наче вже всьому кінець!
— Я не можу ставитись до цього так незворушно, як ти, Сен-Клер. Коли тобі байдуже до того, що твоя дитина під такою страшною загрозою, то мені аж ніяк. Для мене це надто тяжкий удар, та ще й після всього, що я мусила зносити.
— Єва справді квола дитина, — казав Сен-Клер, — я завжди це знав. Вона швидко виросла, це її виснажило, і її здоров’я таки викликає побоювання. Але останніми днями її просто зморила спека, до того ж вона трохи перевтомилася, коли тут був її двоюрідний братик. Лікар каже, що можна сподіватися на краще.
— Ну, коли ти можеш тішити себе надіями, тим краще для тебе. Блаженні ті люди, що мають нечутливу душу. Певне ж, і я хотіла б не брати цього так близько до серця — воно неодмінно мене доконає! О, якби ж то я могла бути така незворушна, як ви всі в цьому домі!
І «всі в цьому домі» несамохіть бажали їй того самого, бо Марі, хизуючись перед слугами своїм новим нещастям, зробила з нього привід до незчисленних нападок на всіх і кожного. Хто б що сказав, зробив чи не зробив, як це враз оберталося на зайвий доказ того, що її оточують бездушні, нечутливі людці, яким байдуже до її страждань.
Бідолашна Єва іноді чула ті нарікання і мало очі не виплакала з жалю до матері, що так побивалася через неї.
Десь тижнів через два Єва почула себе куди краще. То був один з тих оманливих відступів невблаганної хвороби, що часто вселяють надію в жагучі серця, навіть коли смерть уже на порозі. Євину легку ходу знову було чути в саду й на веранді, вона знову бавилась та сміялася, і зраділий батько запевняв, що скоро вона зовсім одужає. Тільки міс Офелія та лікар не тішилися цим примарним полегшенням. Не помилялось і ще одне серце — сердечко самої Єви…
Та хоч дівчинка й була виплекана з глибокою ніжністю і перед нею розгорталося прекрасне життя з усіма принадами, що їх можуть дати любов та добробут, вона не боялася смерті й не жаліла себе. її сердечко боліло тільки за тих, кого вона залишала, а найдужче — за батька. Єва ніколи не замислювалася над такими речами, проте підсвідомо відчувала, що займає в його серці куди більше місця, ніж будь-хто інший. Матір вона теж любила, бо взагалі була ніжна й чутлива, і всі оті прояви материного себелюбства, які їй траплялося бачити, смутили й бентежили її — адже, як і кожна дитина, вона беззастережно вірила, що мати не може чинити зла. І хоч деяких речей Єві було просто не збагнути, вона завжди заспокоювала себе думкою, що, зрештою, це її мама і що вона теж її щиро любить.
Жаліла вона й добрих, відданих слуг, для яких була наче ясний сонячний промінь. Діти звичайно не схильні узагальнювати, однак Єва напрочуд рано дозріла розумово, і всі згубні вади рабовласницького устрою, які вона бачила навколо, одна по одній глибоко западали в її чутливу душу. її поривали невиразні бажання зробити якесь добро своїм слугам, врятувати і обдарувати ласкою не тільки їх, а й усіх людей їхнього стану, та, на жаль, вона була надто мала й немічна, щоб ш здійснити ті поривання.
— Знаєш, дядечку Томе, — сказала вона якось, зводячи очі від книжки, що її читала вголос своєму другові, — а я розумію, як ото хочеться вмерти заради когось іншого.
— Чому, панночко Єво?
— Бо я й сама таке відчуваю.
— Про що це ви, панночко Єво? Щось я не збагну.
— Я не можу пояснити… Та пам’ятаєш, коли ми їхали на пароплаві і я побачила отих нещасних… кого розлучили з матір’ю, кого з чоловіком, кого з малими діточками… і ще коли я почула про сердешну Прю — який то був жах, правду ж? — та й ще багато разів я відчувала, що радо вмерла б сама, якби моя смерть визволила їх від усього того лиха. Кажу тобі, Томе, я хотіла б умерти заради них, якби було можна, — палко промовила Єва, поклавши свою тендітну ручку на Томову руку.
Том позирнув на дівчинку з побожним трепетом і, коли вона, зачувши поклик батька, швиденько гайнула додому, ще довго дивився їй услід, раз у раз витираючи очі.
Єва легко збігла на веранду, де чекав її батько. Убрана в біле платтячко, золотокоса, з розпашілим личком та неприродно блискучими від гарячки очима, вона вся світилася у промінні призахідного сонця.
Сен-Клер покликав дочку, щоб показати їй статуетку, яку він купив для неї в місті. Та вигляд дівчинки так болісно вразив його, що він умить забув про свій намір і рвучко пригорнув її до себе.
— Єво, ластівко, тобі останніми днями полегшало, правда ж?
— Тату, — несподівано твердо промовила Єва, — я давно вже хотіла дещо тобі сказати. То давай скажу тепер, поки ще не знесиліла.
Сен-Клера неначе морозом обсипало. Єва сіла батькові на коліна, прихилилася голівкою до його грудей і сказала:
— Тепер уже з цим нема чого критися, тату. Настає мені година піти від вас. Я піду й ніколи більше не повернуся! — І горло їй здавило ридання.
— Та ну ж бо, моя люба донечко! — мовив Сен-Клер. Його бив дрож, але він силкувався говорити весело. — Ти просто знервована й трохи підупала духом. Не треба вдаватися в такі чорні думи. Ось поглянь, яку я тобі купив статуетку!
— Ні, тату, — сказала Єва, лагідно відсуваючи дарунок, — не обманюй себе! Мені анітрохи не краще, я це знаю напевне. І я скоро піду. Я не знервована і духом не підупала. Якби не жаль було тебе, тату, і всіх моїх друзів, я почувала б себе тільки щасливою. Я сама хочу піти… так хочу!..
— Що ж тобі, ластівко, тут не до серця? Хіба не робиться для тебе все, що можна, аби лиш ти була щаслива?
— І все ж я хочу піти… А жити хотіла б хіба що задля своїх друзів. Багато чого смутить мені серце, здається жахливим. Отож краще мені піти… Але я не хочу залишати тебе… Мені несила навіть про це подумати!
— Що ж тебе смутить і жахає, доню?
— Та всі оті речі, що день у день діються довкола. Мені жаль наших бідних слуг. Вони так люблять мене, такі до мене добрі! Як мені хочеться, тату, щоб усі вони були вільні!
— Єво, донечко, невже ти вважаєш, що їм погано в нас живеться?
— Ой тату, а що, як раптом з тобою щось станеться? Що тоді буде з ними? Таких людей, як ти, тату, дуже мало. Он дядечко Олфред зовсім не такий, і мама теж… А згадай-но господарів нещасної старої Прю! На який тільки жах здатні люди! — І Єва здригнулася.
— Люба моя дитино, ти надто чутлива. Даремно я дозволяв тобі слухати такі історії.
— Оце ж і не дає мені спокою, тату. Ти хотів, щоб я жила в добрі й ніколи не знала найменшого лиха і навіть сумних історій щоб не чула. А тим часом скільки бідолах усе життя не бачать нічого, крім горя та смутку. Хіба це справедливо? То як було мені не знати про такі речі, як не жаліти цих людей? Усе воно завжди западало мені в серце, глибоко так западало. І я все думала, думала… Тату, невже не можна, щоб усі раби стали вільні?
— На це нелегко відповісти, донечко. Безперечно, все воно справді зло, так думає багато людей, і я теж. Я щиро бажав би, щоб у нашій країні не було жодного раба, але що для цього треба зробити — я не знаю.
— Тату, ти ж такий добрий і благородний, завжди так гарно говорив. То чи не міг би ти ходити скрізь і переконувати людей на добре діло? Коли я помру, тату, ти згадаєш ці мої слова і зробиш так задля мене. Я й сама б це зробила, якби могла.
— Коли ти помреш, Єво!.. — схвильовано вигукнув Сен-Клер. — Ніні, не кажи такого, доню! Ти ж єдина моя втіха на світі!
— Дитина бідної старої Прю теж була її єдиною втіхою, а проте вона мусила слухати її крик і нічого не могла вдіяти! Тату, ці нещасні люди так само люблять своїх дітей, як і ти мене. Ну зроби для них що-небудь! Он і бідна няня любить своїх малих. Я сама бачила, як вона плаче, коли говорить про них. І Том свої діточок любить… Це ж просто жах, тату, що весь час коїться отаке!
— Ну годі, годі, ластівко! — заспокійливо мовив Сен-Клер, ти тільки не впадай у розпач, не говори про смерть, і я зроблю все, що ти хочеш.
— І дай мені слово, любий тату, що ти відпустиш Тома на волю, як тільки… — вона затнулась і нерішуче докінчила: — як тільки мене не стане.
— Гаразд, серденько, я зроблю все… все, що ти скажеш.
— Любий тату, — мовила дівчинка, притиснувшись до його лиця гарячою щічкою, — от якби нам піти разом…
Сен-Клер міцніше пригорнув її до себе, але нічого не сказав.
— Ти прийдеш до мене, — додала вона тихо і впевнено.
— Я піду за тобою. Я тебе не забуду.
Урочиста вечірня сутінь оповивала їх дедалі густіше. Сен-Клер сидів мовчки, пригортаючи до грудей тендітне дитяче тільце. Він уже не бачив доччиних глибоких очей, тільки чув її тихий, немов потойбічний голос. І нараз миттєвим привиддям перед очима в нього постало все його минуле: материні молитви, його власні дитячі поривання до добра, а між ними й цим вечором — довгі роки неробства й марноти, що їх звуть світським життям. За одну мить людина може осягти думкою дуже багато. Отож і Сен-Клер багато чого побачив і відчув, але не обмовився про те ані словом. А коли зовсім посутеніло, він одніс дочку до її спальні, почекав, коли її перевдягнуть на ніч, а тоді відпустив слуг і колисав її на руках та співав їй, аж поки вона заснула.