Невільницький ринок! Певно, декому з наших читачів уже ввижаються страхітливі картини, і вони уявляють собі якийсь темний смердючий вертеп, справжнє пекло… Ні, простодушний читачу! В наш час люди навчилися чинити зло так спритно та майстерно, що це не вражає зору й чуттів поважної громади. Живий товар має добру ціну, отож його належно годують, чепурять і доглядають, щоб виставити на продаж у щонайкращому вигляді. І невільницький ринок у Новому Орлеані зовні мало чим різниться від інших навколишніх будинків. Там завжди чисто, а під таким собі піддашком, який тягнеться вподовж чільної стіни, щодня стоять ряди темношкірих чоловіків і жінок — зразки товару, яким торгують усередині. Вас гостинно припросять зайти подивитись, і ви побачите силу-силенну чоловіків та жінок, братів та сестер, батьків та дітей, що продаються гуртом і вроздріб, на бажання покупця. Усіх цих людей можна купити за готівку й на виплат, заставити, обміняти на бакалію або інший крам — як кому знадобиться чи забагнеться.
Не минуло й двох днів після розмови міс Офелії з Марі, як Тома, Адольфа та ще кількох чоловіків із челяді Сен-Клера припроваджено під ласкаву опіку містера Скегза, доглядача того закладу, дожидати торгів, що мали відбутися наступного дня.
Як і більшість його товаришів, Том мав при собі чималу скриньку зі своїм добром. На ніч їх примістили у довгій кімнаті, де вже був великий гурт інших чоловіків різного віку, статури й відтінків шкіри. У тому гурті не вщухав веселий, безтурботний гомін і раз у раз лунали вибухи реготу.
— Еге ж! Оце діло! Так, хлопці, так! — підбадьорив їх містер Скегз. — У мене людові завжди весело. А, це твоя робота, Сембо! — схвально мовив він до здоровенного негра, що своїми грубими штуками викликав увесь той галас.
Неважко зрозуміти, що Томові було не до веселощів. Отож, поставивши свою скриньку якнайдалі від галасливого гурту, він сів на неї і прихилився щокою до стіни.
Торговці живим товаром завжди навмисне заохочують рабів до таких от бурхливих веселощів, щоб ті не вдавалися в сумні роздуми й забули про свою гірку долю. Відколи негра куплено на північному ринку і аж поки його привезуть на Південь, усі зусилля гуртівника скеровані на те, щоб зробити його нечутливим, бездумним і грубим. Работорговець збирає свій гурт у Віргінії чи Кентуккі, а тоді везе його кудись у затишне, здорове місце, щоб негри набрали тіла. Там їх цілими днями напихають їжею, а щоб ніхто не сумував, ще й скрипаля наймають і загадують їм танцювати. А хто не хоче веселитися, кого гнітять думи про дружину, дітей чи рідну домівку — тих вирізняють як лихих та небезпечних і піддають усім знущанням, які тільки може вигадати свавільний жорстокий гуртівник. Неграм весь час товкмачать, що вони мають бути жваві, моторні й веселі, особливо коли їх оглядають, і вони скоряються — почасти з надії потрапити в такий спосіб до доброго господаря, почасти зі страху перед покарою, якщо ніхто не захоче їх купити.
— А що там робить отой негр? — мовив Сембо, простуючи до Тома, коли містер Скегз вийшов з кімнати.
Сембо був чорний як смола, височенний на зріст здоровило, жвавий, балакучий, дотепний до всіляких штук та вихилясів.
— То що ти тут робиш? — запитав він, підступаючи до Тома й жартівливо тицяючи його в бік. — Думу думаєш, га?
— Завтра мене продадуть з торгів, — тихо відказав Том.
— Продадуть з торгів! Го-го! Ото сміхота, га, хлопці? Мені б такий талан! Чи не утнув би я їм комедію, га? А це ж як — уся ваша компанія завтра на продаж? — запитав Сембо, безцеремонно поклавши руку на плече Адольфові.
— Прошу не займати мене! — визвірився на нього Адольф, бридливо відхиляючись.
— Ого, хлопці! Та це ж білий негр! Білий мов сметана, щоб я так жив… та ще й напахчений! — додав Сембо, підступивши до Адольфа і потягнувши носом. — Мамо рідна! Та його б до тютюнника, тютюн напахчувати! Від нього б там геть усе пропахтіло!
— Відчепись, кажу, чуєш! — розлютився Адольф.
— Ой-ой, які ми делікатні, білі негри! Ви тільки погляньте на нас! — І Сембо кумедно перекривив Адольфа. — Ач, як носа дерем! Видно, з пристойного дому.
— Атож, — сказав Адольф. — Мій хазяїн міг би всіх вас тут купити як старий мотлох.
— Ого, ви подумайте лишень, — не вгавав Сембо, — який ми великий пані.
— Я належав родині Сен-Клерів, — гордо промовив Адольф.
— Та що ти кажеш?! Хай мене повісять, якщо вони не раді тебе здихатись! Мабуть, продають тебе разом з битим посудом та всяким іншим непотребом! — сказав Сембо, глумливо скривившись.
Адольф, не тямлячи себе з люті, кинувся на напасника. Він лаявся і молотив його кулаками, а всі довкола аж за боки бралися з реготу. На те ревище з’явився доглядач.
— Що це тут, хлопці? Ану вгамуйтеся! — гукнув він, заходячи, і замахнувся довгим канчуком.
Усі миттю розбіглися хто куди. Тільки Сембо, покладаючись на свої привілеї визнаного блазня, лишився на місці і з гримасами крутив головою щоразу, як доглядач замірявся на нього канчуком.
— Та що ви, пане, це ж не ми винні, слово честі! Ми тут усі тихі й сумирні. А оці нові негри — просто якісь розбійники, весь час до нас чіпляються!
Доглядач обернувся до Тома й Адольфа і, не заходячи в розпити, вділив кожному по кілька стусанів. Тоді наказав усім лягати спати й пішов собі.
Тим часом, як у чоловічій кімнаті відбувається ця сцена, читачеві, можливо, цікаво буде заглянути до такого самого приміщення, призначеного для жінок. Там він побачить велике зборище невільниць усіх відтінків шкіри між чорним і білим та будь-якого віку — від малих дівчаток до древніх бабусь, — що покотом лежать на підлозі в різних позах. Ось гарненька десятирічна дівчинка — напередодні продали її матір, і вона цілий вечір плакала, аж поки заснула, та ніхто на неї навіть і не глянув. А ось стара немічна негритянка з кощавими плечима й зашкарублими від тяжкої праці руками — її продадуть завтра за безцінь, як нікому не потрібний мотлох. А навколо них ще з півсотні жінок, що попростягалися долі, угорнувши голови хто в ковдру, хто в якусь одіж. Та онде в кутку, осторонь від інших, сидять дві невільниці, дуже різні на вигляд. Одна — пристойно убрана мулатка, літами десь між сорока й п’ятдесятьма, з добрими очима та приємним лагідним обличчям. Високий завій з ясно-червоної індійської хустки та гарно пошита сукня з хорошої матерії свідчать про те, що ця жінка жила у дбайливих господарів. Поруч, пригорнувшись до неї, сидить дівчинка років п’ятнадцяти — її дочка. Вона квартеронка — це видно з світлішого кольору Ті шкіри, хоч загалом вона дуже схожа на матір. У неї такі самі темні лагідні очі, ще й з довшими віями, та пишні каштанові кучері. Убрана вона теж дуже добре, а її тендітні білі руки, як видно, ніколи не знали чорної роботи. Цих двох мають продати завтра в одному гурті із слугами Сен-Клера.
Обидві ці жінки — назвемо їх Сьюзен і Емелін — були служницями в однієї доброї побожної новоорлеанської дами, що дбайливо доглядала й виховувала їх. Вона навчила їх читати й писати, ретельно навертала на праву путь, і жилося їм так щасливо, як тільки може житися невільникам. Але єдиний син їхньої господині, що розпоряджався всім її добром, через свою недбалість та легковажність заплутався в боргах і врешті збанкрутував. Одним а його найбільших кредиторів була солідна фірма Б. і К° в Нью-Йорку. Після його банкрутства Б. і К° надіслали листа своєму повіреному в Новому Орлеані, і той наклав заборону на майно (головну його вартість становили ці дві жінки та ще невільники, що працювали на плантації), а тоді сповістив про це своїх віродавців у Нью-Йорку. Містер Б., чоловік побожний, громадянин вільного штату, одержавши цю звістку, почув себе трохи ніяково. Він не схвалював работоргівлі, аж ніяк не схвалював, одначе ішлося про тридцять тисячі доларів, а то були надто великі гроші, щоб поступитися ними задля тих чи тих принципів. Отож, добре все обміркувавши й порадившись з людьми, думку яких він знав наперед, містер Б. відписав своєму повіреному, щоб той залагодив справу на власний розсуд, а виторг надіслав йому.
Другого дня після того, як цей лист надійшов у Новий Орлеан, Сьюзен і Емелін забрали з дому й відвели до рийку дожидати торгів, призначених на наступний ранок, і, поки вони сидять там, ледь освітлювані блідим місячним промінням, що пробивається крізь заґратоване вікно, ми можемо послухати їхню розмову. Обидві плачуть, але приховують це одна від одної.
— Мамо, поклаливи голову мені на коліна, то, може, трохи поспите, — каже дівчина, силкуючись удавати спокійну.
— Не до сну мені, Ем! Не можу я спати. Може, це остання ніч, що ми з тобою разом!
— О мамо, не кажіть такого! А може, нас іще продадуть разом, хто знає.
— Якби не ти, Ем, я б і не турбувалася, — мовила жінка. — Але я так боюся тебе втратити, що мені весь час увижаються самі страхіття.
— Чому, мамо? Он і той чоловік казав, що ми обидві гарні на вигляд і що нас охоче куплять.
Сьюзен пригадала обличчя та слова того чоловіка У неї боляче стислося серце на згадку, про те, як він роздивлявся руки Емелін, як підняв їй кучері й назвав її першорядним товаром. Як і кожну матір, її жахала думка, що її дитину продадуть на безчестя й ганьбу. Та надії вона не мала, захисту ні від кого не сподівалася.
— От було б чудово, мамо, якби ми потрапили до якоїсь однієї родини. Ти стала б куховаркою, а я покоївкою чи швачкою. Та, певно, так воно й буде. Приберемо завтра веселого й моторного вигляду, розкажемо про все, до чого ми здатні, то, дивись, нас і куплять обох, — не вгавала Емелін.
— Причешеш завтра коси зовсім гладенько назад, — сказала Сьюзен.
— Навіщо, мамо? Мені ж так буде гірше.
— Нехай. Зате попадеш до кращих господарів.
— Я тебе не розумію, — мовила дівчина.
— Поважні люди куплять тебе з більшою охотою, коли побачать, що ти порядна, проста з виду й не намагаєшся прикрасити себе. Я ж краще знаю їхні звичаї, — сказала Сьюзен.
— Гаразд, мамо, я причешуся просто.
— І ще, Емелін… Якщо від завтра ми більше не побачимось, якщо мене продадуть кудись на плантацію, а тебе в інше місце, то завжди пам’ятай, чого тебе навчали змалечку, і шануйся…
Так промовляє вбита горем мати. Вона знає, що завтра перший-ліпший бездушний, грубий мугир може стати повновладним господарем її дочки — аби тільки він мав гроші, щоб її купити. То де вже тоді дитині шануватися? Думаючи про це, мати пригортає до себе дочку й гірко шкодує, що дівчина така гарна й приваблива. А думка про те, що її виховано в цноті й доброчесності аж над звичайну міру, ще дужче крає материне серце. Та розрада в неї лиш одна — молитва, і скільки таких молитов лине до неба з отих чистих, добре опоряджених в’язниць для рабів!..
Мирне й сумовите місячне сяйво відкидає на сплячих людей чорну тінь ґрат. Мати й дочка співають тужної пісні, що її завжди чути на похоронах рабів:
Ой де ж це наша Мері? Ой де ж це наша Мері?
Назавжди покинула нас. Вона тепер на небі, Вона тепер на небі.
Назавжди покинула нас.
Вони співають тихими сумними голосами, і здається, то не пісня, а тяжке зітхання, сповнене розпачу та без надії, лине по темній в’язниці в лад із зворушливими словами.
Ой де ж це Пол і Сайлас? Ой де ж це Пол і Сайлас?
Назавжди покинули нас. Вони тепер на небі. Вони тепер на небі.
Назавжди покинули нас.
Співайте, бідолашні, співайте! Ніч така недовга, а ранок розлучить вас навіки!
Але ось і ранок, і все заворушилося, і шановний містер Скегз уже клопочеться, споряджаючи товар до торгів. Чіпким поглядом озирає вбрання кожного, сипле навсібіч наказами — ану жвавіше, ану веселіше! І ось уже всі пошикувалися колом до останнього огляду перед тим, як рушати на торги.
Містер Скегз, у пальмовому брилі, з сигарою в зубах, походжає всередині кола, накладаючи на свій товар завершальні мазки.
— А це що таке? — запитує він, спиняючись перед Сьюзен і Емелін. — Де твої кучері, дівчино?
Дівчина боязко позирає на матір, а та помірковано й шанобливо, як і годиться невільниці, відказує:
— То я звеліла їй зачесатися гладенько, щоб не була розпатлана. Так воно поважніше.
— Дурниці! — владно кидає доглядач і наказує дівчині. — Ану зараз же йди та зроби собі гарні кучері! — І, ляснувши тростинкою, яку держить у руці, додає: — Та гляди мені, не барися там! А ти йди поможи їй, — обертається він до матері. — тими кучерями за неї дадуть на сотню більше.
Під високим склепінням по мармурових плитах підлоги походжає різноплемінне панство. Навколо широкої площини стоять невеликі трибуни для торгових розпорядників. З двох таких трибун у протилежних кінцях залу вже промовляють великотямущі проречисті добродії. Мішаючи англійські й французькі слова, вони завзято вихваляють свій товар і підохочують покупців накидати ціну. Ще одна трибуна, з іншого боку, стоїть вільна, але й коло неї вже зібрався гурт людей, що дожидають початку торгів. Тут ми бачимо слуг Сен-Клера — Тома, Адольфа та інших, — і тут-таки, чекаючи своєї черги, стоять сумні й стривожені Сьюзен та Емелін. Навколо них з’юрмилися глядачі — хто з наміром купити, а хто й просто з цікавості, — і роздивляються, мацають, обговорюють кожного так само невимушено, як об’їздники, що складають ціну коневі.
— Добридень, Олфе! А ти що тут робиш? — мовив якийсь молодий ферт, ляскаючи по плечу другого вичепуреного панка, що розглядав крізь лорнетку Адольфа.
— Та мені, бач, треба лакея, а я чув, що сьогодні продаватимуть прислугу Сен-Клера. Отож і надумав подивитися…
— Боронь мене боже купити когось із слуг Сен-Клера! Розбещені негри, геть усі, й нахабні, мов чорти! — сказав перший.
— Ну, цього я не боюся! — мовив другий. — Нехай тільки попадуть до мене, то я їх швидко навчу розуму. Враз дотямлять, що це їм не в мосьє Сен-Клера… Ні, куплю я таки оцього молодика. Мені подобається його статура.
— Та ти ж на нього грошей не настачишся. Поглянь тільки, який пишний!
— Дарма, у мене цей мілорд не буде пишний. Разів зо два пошлю до катівні, дадуть йому там доброго чосу, то він мені прийде до тями, будь певен! Я його перевиховаю, ось побачиш! Отже, вирішено — я його купую!
Том стояв у зажурі, пильно придивляючись до облич усіх тих людей, що юрмилися довкола, й шукаючи серед них такого, що схотів би назвати його своїм господарем. Якби й вам, шановний пане, колись довелося вибирати з двохсот чоловік одного, що мав би стати вашим необмеженим володарем, то, певне, ви, як і Том, зрозуміли б: не багато є таких, щоб спокійно здатися на їхню ласку. Том бачив навколо себе безліч усілякого люду: і дебелих здорованів, і приземкуватих кощавих живчиків, і довготелесих похмурих мовчунів, і ще хтозна-скільки непоказних на вигляд, грубих людей, для яких невільник важить не більше, ніж тріска на підлозі; вони однаково байдуже кидають її у вогонь чи в кошик — куди ближче. Але такого, як Сен-Клер, він там не бачив.
Незадовго перед тим, як розпочались торги, крізь натовп протиснувся кремезний приземкуватий чолов’яга в розхристаній на грудях картатій сорочці та старих засмальцьованих штанях і, підступивши до невільників, почав пильно їх оглядати. З першого ж погляду на нього Тома охопив непоборний жах, змішаний з огидою, і чим ближче підходив незнайомець, тим дужчим ставав той жах.
Незважаючи на малий зріст, у незнайомці вчувалася величезна сила. Його кругла, мов куля, голова, великі сірі очі під кошлатими білястими бровами, шорстка, наче дріт, зблякла від сонця чуприна являли, як сказати правду, не дуже привабливе видовище, його великий грубий рот був напханий тютюном, і час від часу він із силою вивергав ту жуйку на підлогу. Руки в нього були величезні, волохаті, засмаглі на сонці та всіяні ластовинням, до того ж дуже брудні й прикрашені довгими неохайними нігтями.
Оцей-то чолов’яга і взявся безцеремонно роздивлятися невільників. Він схопив Тома за щелепу й розтулив йому рот, щоб побачити зуби, тоді звелів засукати рукава й показати м’язи і нарешті повернув його й загадав поплигати, щоб перевірити ноги.
— Звідки ти? — коротко запитав він, скінчивши цей огляд.
— З Кентуккі, пане, — відказав Том і повів очима довкола, неначе шукаючи порятунку.
— Що там робив?
— Порядкував у хазяїна на фермі, — сказав Том.
— Ач, яке вигадав! — буркнув той чолов’яга і пішов собі.
На мить він спинився проти Адольфа, тоді виплюнув на його дбайливо начищені чоботи заряд тютюнової жуйки, презирливо гмукнув і рушив далі. Зупинився перед Сьюзен і Емелін, підняв своє важенне брудне ручисько й притягнув дівчину до себе. Обмацав їй шию та груди, поторгав руки, подивився на зуби, а тоді штовхнув назад до мадері, чиє стражденне обличчя аж кривилося з болю щоразу, як цей страшний незнайомець торкався її дочки.
Перелякана дівчина заплакала.
— Ану замовч, ти, стерво! — гримнув на неї розпорядник. — Нема чого мені тут рюмсати, зараз починаємо!
І торги розпочались.
Адольфа за добрі гроші продали молодому панові, що забажав його купити з самого початку. Інші слуги Сен-Клера припали різним покупцям.
— А тепер ти, негре! Чуєш? — гукнув розпорядник до Тома.
Том зійшов на підвищення й неспокійно озирнувся довкола. Усе змішалося в невиразному гаморі — і швидка мова розпорядника, що по-французькому й по-англійському оголошував якості товару, і вигуки покупців, що надбавляли ціну; здавалося, минула лише мить — і ось уже востаннє грюкнув молоток, лунко розляглося слово «…доларів!» за останньою ціною, яку назвав розпорядник, — і було по всьому. Том мав нового господаря!
Його зіпхнули з підвищення чолов’яга з круглою головою грубо схопив його за плече, штовхнув убік і звелів:
— Стань отут, ти!
Том ледве тямив, що діється. А тим часом торги тривали — гомін, вигуки, то по-французькому, то по-англійському. Ось знову грюкнув молоток — продано Сьюзен. Вона сходить з підвищення, зупиняється, зажурено оглядається назад. Дочка простягає до неї руки. Мати з тугою дивиться на того, хто купив її. Це поважний літній чоловік з добрим обличчям.
— Ой пане, зробіть ласку — купіть і мою дочку!
— Та я б з охотою, але боюся, що вона не по моїх грошах! — відказує чоловік.
Він з жалем і цікавістю дивиться, як дівчина, боязко озираючись, сходить на підвищення. її бліді щоки болісно спалахнули, очі гарячково блищать, і мати аж стогне з розпачу, бо в цю мить вона здається ще кращою, ніж будь-коли. Розпорядник теж добачає свою вигоду і велемовно вихваляє товар, мішаючи французькі й англійські слова. Покупці швидко накидають ціну.
— Спробую щось вдіяти, поки буде змога, — каже чоловік з добрим обличчям і, протиснувшись ближче, приєднується до торгу.
Та дуже скоро ціна перевищує його кошти, і він замовкає. Розпорядник дедалі розпалюється, але торг поступово вщухає. Тепер його провадять лише якийсь старий аристократ і наш круглоголовий знайомець. Аристократ ще кілька разів надбавляє ціну, з погордою озираючи суперника, та круглоголовий переважає його і впертістю, і гаманом. Суперечка триває недовго — грюкає молоток, і дівчина стає його неподільною власністю.
Її господаря звуть містер Легрі, він власник бавовняної плантації на Червоній річці. Він штовхає дівчину до Тома та ще двох щойно куплених рабів, і вона йде туди, гірко плачучи.
Чоловік з добрим обличчям прикро вражений. Але ж такі речі трапляються день у день! Після цих торгів дочки й матері плачуть завжди! І нічого тут не зарадиш… і таке інше. Отож він забирає свою нову власність і йде собі геть.
Через два дні повірений ньюйоркської фірми Б. і К° надіслав своїм віродавцям належні їм гроші.