Залишмо на час бідолашного Тома в руках його напасника і вернімося знову до Джорджа та його дружини, яких ми бачили востаннє в колі друзів у фермерському будинку край дороги.
Там-таки лишився й Том Локер, що стогнав і шарпався у незаймано білому ліжку під материнським доглядом тітоньки Доркас і був, на її думку, таким самим неспокійним пацієнтом як, приміром, хворий буйвіл.
Уявіть собі високу на зріст, поважну сірооку жінку в охайному квакерському чепці, що прикриває хвилясті сиві коси; розчесані на проділ над широким ясним чолом. На ній сніжно-біла шийна хустка, кінці якої рівненько з’єднані на грудях, та коричнева шовкова сукня, що шелестить, коли вона ходить по кімнаті.
— От чорті — обізвався Том Локер, збиваючи на собі укривала.
— Я прошу тебе, Томасе, не вживати таких слів, — мовила тітонька Доркас, спокійно поправляючи постіль.
— Гаразд, стара, от тільки не знаю, чи зможу, — відказав Том. — Та й як не лайнутися, коли така бісова спекота!
Тітонька Доркас зняла з ліжка теплу ковдру, знову поправила укривала й підіткнула їх під Тома, так що він став схожий на кокон. Роблячи це, вона сказала:
— Я хотіла б, друже, щоб ти перестав лаятись і подумав про свої манери.
— Якого біса я маю думати про такі дурниці? — обурився Том. — Що-що, а це мене найменше обходить, хай йому чорт!
І він знову почав соватись, аж поки зовсім збив постіль.
— А той молодик із жінкою ще тут? — трохи помовчавши, запитав він.
— Еге, — відказала Доркас.
— Нехай рушають до озера, — сказав Том, — і чим скоріше, тим краще.
— Певно, так вони й зроблять, — озвалася Доркас, не зводячи очей від плетива.
— Щоб ти знала, — вів далі Том, — у Сандаскі ми маємо спільників, і вони наглядають за всіма пароплавами. Тепер мені начхати, хай усі знають. Я й сам хочу, щоб ці двоє таки втекли, на зло отому клятому Мерксові, нехай йому сто чортів!
— Томасе! — мовила Доркас.
— Ет, стара, якщо заткнути мене надто міцно, я можу розірватись, мов та пляшка, — сказав Том. — І ще про оту жінку… Скажи їм, нехай якось її перевдягнуть, щоб ніхто не добачив. У Сандаскі знають її прикмети.
— Щось та придумаємо, — сказала Доркас так само незворушно.
А оскільки на цьому ми прощаємося з Томом Докером, то додамо, що, пролежавши три тижні в квакерській оселі, хворий на ревматичну гарячку, яка долучилася до всіх його ушкоджень, Том устав з ліжка трохи розумніший, ніж був перед тим. Він облишив лови на негрів, подався до одного з нових селищ і знайшов кращий вжиток своєму хистові, полюючи ведмедів, вовків та іншу лісову звірину, чим і здобув собі добру славу в цілій окрузі. І він завжди з пошаною згадував квакерів.
— Хороші люди, — не раз казав він. — Усе хотіли навернути мене на праву путь, але нічого не вийшло. Та щоб ви знали, чоловіче, хворих вони доглядають знаменито, це вже як є! І юшки та пироги в них чудові!
Довідавшись від Тома Локера, що в Сандаскі на них чатуватимуть переслідувачі, наші втікачі визнали за краще поділитися. Джім із своєю старою матір’ю вирушили перші, а через два дні до Сандаскі таємно перевезли й Джорджа та Елізу з дитиною і влаштували в одному гостинному домі, де вони мали підготуватися до переїзду через озеро.
І ось минула ніч, І над ними зійшла ясна вранішня зоря — зоря волі. Воля! Чудодійне слово! Яка сила прихована в ньому? Що вирізняє його з-поміж інших наймень і красних висловів? Скажіть, американці, чому серця ваші починають битися дужче, коли ви чуєте те слово, за яке приливали кров ваші батьки, а ваші хоробрі матері посилали на смерть своїх любих синів[26]?
Та коли це слово таке заповітне й дороге для цілої нації, то чи не таке саме воно й для кожної людини? Що означає воля для нації, як не ту ж таки волю для всіх її громадян? Що таке воля для цього-от молодика, в жил але якого є домішка африканської крові, а в очах палає чорний вогонь, — для Джорджа Гарріса? Для ваших батьків воля означала право нації бути незалежною. Для нього вона — право людини бути людиною, а не худобою; право називати рідну дружину своєю і захищати її від свавілля; право захищати й виховувати свою дитину; право мати власну домівку, власну віру, власні, ні від кого не залежні погляди.
Ось які думки вирували у душі Джорджа, поки він сидів, замислено підперши голову рукою, і спостерігав, як його дружина припасовує до своєї тендітної постаті чоловіче вбрання, — вони вирішили, що так їй буде найбезпечніше їхати через озеро.
— А тепер кучері, — мовила Еліза, стоячи перед дзеркалом і розпускаючи свої пишні шовковисті коси. — Трохи навіть жаль, правда, Джордже? — додала вона, грайливо піднімаючи їх рукою. — Шкода відрізати, еге ж?
Джордж сумно всміхнувся, але нічого не відповів.
Еліза повернулася до дзеркала. Зблиснули ножиці, і її довгі кучері один по одному стали падати додолу.
— Ну, от і все, — сказала вона, беручи в руки головну щітку. — Тепер лише трохи причепурити… Подивись, який гарненький хлопчина! — зі сміхом обернулася вона до чоловіка, проте обличчя її трохи зашарілось.
— Ти завжди гарненька, хоч як уберися, — відказав Джордж.
— Чого ти такий невеселий? — спитала Еліза, ставши на одне коліно поруч нього, і взяла його за руку. — Кажуть, завтра вранці ми будемо в Канаді. Всього один день і одна ніч переїзду озером, а тоді… О, тоді!..
— Ах, Елізо! — озвався Джордж, пригортаючи її до себе. — Отож-то й воно! Усе моє життя тепер залежить від цього переїзду. Дістатися так близько, майже бачити мету — і раптом усе втратити! Я цього не пережив би, Елізо!
— Не бійся, — з надією в голосі мовила вона. — Коли вже доля сприяла нам добратись аж сюди, вона не зрадить нас до кінця.
— Ти просто чудо, Елізо! — вигукнув Джордж, рвучко обнімаючи її. — Та скажи мені… О, невже нам судилося таке щастя? Невже скінчаться ці довгі роки страждань і ми будемо вільні?
— Я певна, що так, Джордже, — відказала Еліза, зводячи на нього затінені довгими віями очі, в яких блищали сльози радості й надії. — Я чую всією душею, що вже сьогодні ми вирвемося з неволі.
— Я вірю тобі, Елізо, — мовив Джордж, швидко підводячись. — Ходімо, час вирушати… А справді, — додав він, трохи відхиливши її від себе й захоплено дивлячись на неї, — з тебе вийшов прегарний хлопчина. Ці короткі кучері тобі до лиця. Ану надягни капелюха. Так… трохи набакир. Ніколи ще ти не була така гарненька… Але от-от має приїхати фургон. Цікаво, чи місіс Сміт уже спорядила Гаррі?
Двері відчинились, і до кімнати зайшла статечна літня жінка, ведучи за руку малого Гаррі, перевдягненого в дівчинку.
— Ач яке гарненьке дівча! — мовила Еліза, повертаючи його на всі боки. — Будемо звати його Гаррієт. Добре підходить, правда ж?
Хлопчик стояв, похмуро дивлячись з-під темних кучерів на дивно одягнену матір, і не озивавсь ані словом — лише подеколи тяжко зітхав.
— Гаррі впізнає свою мамуню? — запитала Еліза, протягаючи до нього руки.
Малий боязко вчепився за жінку, що привела його.
— Годі, Елізо, не треба ластитись до нього. Ти ж знаєш, що його повезуть окремо від нас, — сказав Джордж.
— Твоя правда, це нерозумно, — погодилась Еліза. — І все ж мені прикро, що він од мене відвертається… Ну, ходім. Де мій плащ? Ага, осьде. Як його надягають, Джордже?
— Отак, — сказав чоловік, накинувши плащ їй на плечі.
— Ага, так, — мовила Еліза, наслідуючи його рух. — Крім того, я маю тупати ногами, широко ступати й удавати хвацького парубка.
— Не треба занадто старатися, — сказав Джордж. — Трапляються часом і скромні юнаки. Мабуть, краще тобі такого й удавати.
— А рукавички! Горе, та й годі! — сказала Еліза. — Мої руки зовсім у них потонули!
— Добре пильнуй, щоб вони весь час були на тобі, — застеріг її Джордж. — Твої малі лапоньки можуть виказати нас усіх А ви, місіс Сміт, не забувайте, що тепер ви наша тітонька і їдете під нашою опікою.
— Я чула, — обізвалася місіс Сміт, — що якісь люди на пристані попереджають усіх капітанів щодо чоловіка з жінкою та маленьким хлопчиком.
— Он як! — мовив Джордж. — Ну що ж, коли ми таких побачимо, то дамо їм знати.
До будинку вже під’їхав найманий фургон, і гостинна родина, що прихистила у себе втікачів, обступила їх, щоб попрощатися.
Як і радив Том Локер, утікачі прибрали невпізнанного вигляду. На їхнє щастя, місіс Сміт, поважна жителька того самого канадського містечка, до якого вони вирушали, теж чекала пароплава через озеро й погодилася зіграти роль тітоньки малого Гаррі. Щоб привчити хлопчика до неї, його на ті два дні цілковито доручили її турботам і з допомогою лагідного поводження, підкріпленого маківниками та цукерками, вона здобула неабияку прихильність того юного джентльмена.
Фургон спинився біля пристані. Обидва молодики, як вони тепер виглядали, зійшли сходнями на пароплав. Еліза галантно вела під руку місіс Сміт, а Джордж клопотався речами. Коли Джордж стояв у дверях капітанської конторки, купуючи квитки, він почув голоси двох чоловіків, що розмовляли осторонь.
— Я обдивився кожного, хто сходив на борт, — казав один. — На нашому пароплаві їх немає, я певен.
— Сандаскі, плекаючи надію вистежити тут свою здобич.
— Жінку важко відрізнити від білої, — сказав Меркс. — Та й чоловік її дуже світлий мулат. На руців нього тавро.
Джорджева рука, що саме простяглася по квитки та решту, ледь помітно здригнулась, але він спокійно повернувся, зміряв Меркса байдужим поглядом і неквапливо пішов на другий кінець палуби, де його дожидала Еліза.
Місіс Сміт з малим Гаррі залишили їх і влаштувалися в жіночій каюті, де смаглява врода гаданої дівчинки викликала чимало похвальних зауважень.
Востаннє загув дзвін, і Джордж мав приємність бачити, як Меркс поспішає з пароплава на берег. А коли пароплав відчалив і віддаль між ними стала непоборна, з грудей у нього вихопилось протяжне полегшене зітхання.
Була чудова днина. Сині води озера Ері мінились і яскріли в променях сонця. З берега повівав свіжий вітерець, і гордий корабель, розтинаючи хвилі, неухильно простував уперед.
Яка то незбагненна річ — людське серце! Дивлячись на Джорджа, що спокійно походжав по палубі із своїм соромливим супутником, ніхто б і подумати не міг, яка буря почуттів вирує в його грудях. Заповітна мета, до якої він дедалі наближався, здавалась надто прекрасною та високою, і він аж не вірив собі. Його ні на мить не залишав чіпкий страх: а що, коли виникне якась негадана перепона й не дасть йому досягти мети?
Проте пароплав ішов усе вперед, минали години, і ось уже виразно постав удалині благословенний берег Канади — берег, наділений могутньою чарівною силою, що здатна вмить розвіяти всі закляття рабства, будь-якою мовою проголошені та будь-якою владою стверджені.
Джордж і його дружина стояли, взявшись за руки, а тим часом пароплав підходив до невеличкого канадського містечка Амгерстберга. У Джорджа уривався віддих, очі застилав туман. Він мовчки потиснув тендітну ручку, що злегка тремтіла в його руці. Загув дзвін, і пароплав спинився. Немов уві сні, Джордж узяв свої речі, зібрав супутників, і весь невеличкий гурток зійшов на берег. Води стояли на пристані, доки пароплав відчалив, а тоді зі слізьми на очах кинулись в обійми одне одному…
Місіс Сміт відвела втікачів до одного доброго чоловіка, який оселився там, щоб допомагати всім гнаним та безпритульним, які шукали захисту на цьому березі.
Чи здатен хтось висловити все блаженство першого дня волі? Чи не прекрасніше та вище оте чуття від будь-якого з решти п’яти людських чуттів? Рухатись, розмовляти, дихати, іти куди хочеш, знаючи, що ніхто за тобою не стежить, що ти в безпеці!.. З якою любов’ю та ніжністю дивилася мати на личко своєї сплячої дитини, що після всіх лихих пригод стала їй ще дорожча! То чи можна було заснути, коли душа повнилася таким блаженством! Щоправда, наші втікачі не мали ані клаптя землі, ані власної покрівлі над головою; вони витратили всі свої гроші до останнього долара. Та хоча й були бідні, мов дикі птахи чи польові квіти, все ж не могли заснути від щастя.
Ідеться про війну за незалежність (1775–1783 рр.), коли населення Північної Америки повстало проти панування англійців.