Була дуже поважна причина на те, що віднедавна серед невільників Легрі, як ніколи, поширились балачки про духів та привидів.
Пошепки переказувалося, що кожної ночі можна почути, як хтось спускається сходами з горища, а тоді бродить по всьому будинку. Даремно було замикати двері: привид чи то мав у кишені другий ключ, чи то вдавався до споконвічного права всіх духів проходити крізь замкову щілину. Отож він і далі вільно розгулював собі по будинку, наганяючи жах на всіх.
Щодо зовнішності привида думки знавців розбігалися, бо в більшості негрів, — та й, як ми знаємо, в білих теж, — здавна заведено при такій пригоді заплющувати очі й накривати голову ковдрою, спідницею чи будь-чим іншим, що трапиться напохваті. А всім же відомо, що коли тілесні очі так закриті, то навдивовижу зіркі й проникливі стають очі духовні. Тимто й поширилося в маєтку стільки зображень привида, мальованих із щедрою божбою, які дуже різнились одне від одного, а єднала їх лише одна спільна прикмета, властива всьому потойбічному родові, — білий саван. Бідолашні невільники ніколи не вивчали стародавньої історії і не могли знати, що таке вбрання привидів засвідчив сам Шекспір, коли писав:
Та, незважаючи на все те, ми маємо свої підстави твердити, що ночами, в уподобані привидами години, по будинку Легрі й справді никала висока постать у білому — заходила в усі двері, несподівано з’являлася то тут, то там, зникала й знов виникала і нарешті піднімалася темними сходами на лиховісне горище. А вранці всі двері в домі були так само міцно замкнені, як і звечора.
Легрі мимоволі траплялося чути ті балачки, і чим старанніш їх від нього приховували, тим дужче він непокоївся. Він став ще більше пити, ще запекліше лаявся і вдень ходив козирем, але ночами спав погано, і привиддя, що являлися йому до узголів’я, були аж ніяк не втішні.
Увечері після смерті Тома він поїхав до сусіднього містечка й пив-гуляв там напропале. Додому повернувся пізно, геть зморений. Замкнув двері своєї кімнати, вийняв ключ і повалився на ліжко.
Дурний, хто замикає двері від духів, бо того духа, з яким він так боїться зіткнутися віч-на-віч, він носить у власних грудях, і голос його, хоча й притлумлений та заглушений громаддям земної марноти, все ж звучить мов провіщення страшного суду!
Проте Легрі замкнув свої двері й підпер їх стільцем. Тоді поставив на столик у головах засвічену лампу, а поряд поклав пістолі. Нарешті, перевіривши всі гачки та засувки на вікнах, він заприсягся сам собі, що йому «начхати на нечисту силу й на всіх, які є, духів», і ліг спати.
І він заснув, бо був дуже зморений. Заснув міцним сном. Та потім крізь сон відчув, що над ним нависла якась тінь, якась моторошна примара, і його враз охопило страхітливе передчуття, йому здалося, що то погребне покривало його матері, але держала його Кассі, держала високо перед собою і показувала йому. Він чув невиразне квиління, стогін, але розумів, що то все уві сні, й силкувався прокинутись. Так, наче спав і не спав. Він знав, що хтось заходить у кімнату, чув, як відчинилися двері, але не міг поворухнути ні рукою ні ногою. Нарешті він рвучко обернувся. Так, двері були відчинені, і він ще встиг помітити, як чиясь рука загасила лампу.
У вікна тьмяно світив оповитий хмарами місяць, і тут Легрі побачив оте! Щось біле раптом виникло перед ним! Він почув легкий шелест його покривала. Привиддя тихо стало біля ліжка, і його холодна рука торкнулася руки Легрі, а моторошний голос тричі промовив пошепки:
— Ходім! Ходім! Ходім!
Він лежав, заціпенівши з жаху, залитий холодним потом, і навіть не помітив, як і коли воно зникло. Тоді зіскочив з ліжка й кинувся до дверей. Двері були замкнені. Він упав непритомний.
Після того Легрі запив, як ніколи. Він забув усяку обачність, усяку міру і пив несамовито, на відчай душі.
Невдовзі по околиці пішов поголос, що він хворий і от-от помре. Він допився до білої гарячки, і йому повсякчас увижалися лиховісні образи страшної кари. Нікому несила було знести той жах. Хворий кидався, дико кричав, нестямно переказував свої привиддя, і в кожного, хто його чув, аж кров холола в жилах. А коли він помирав, біля його смертельної постелі стояла сувора й невблаганна жінка в білому і раз у раз проказувала: «Ходім! Ходім! Ходім!»
Дивний збіг обставин: після тієї самої ночі, коли до Легрі завітав привид, надвірні двері будинку вранці були відчинені, і дехто з негрів бачив, як удосвіта під’їзною алеєю скрадалися до дороги дві білі постаті.
Вже почало займатися на світ, коли Кассі й Емелін спинилися на хвилину в невеликому гайку недалеко від містечка.
Кассі була одягнена, як іспанська креолка[28], — в усе чорне. Густа вуалька, спадаючи з невеликого чорного капелюшка, надійно приховувала її обличчя. Вони наперед умовились, що в дорозі Кассі вдаватиме заможну креолку, а Емелін — її служницю.
Кассі з дитинства жила в благородному домі й мала цілком відповідні до такої ролі поставу, мову та манери, а те, що збереглося в неї від багатого колись гардеробу, разом з деякими прикрасами дало їй змогу прибрати належного вигляду.
На околиці містечка вона ще минулого разу побачила крамничку, де продавали валізи. Тепер вона зайшла туди, купила собі гарну валізу й загадала крамареві, щоб він послав з нею носія. І отак, у супроводі хлопчика, що віз на тачці її валізу, і Емелін, яка несла за нею кошик та інші речі, Кассі вступила до невеличкого заїзду, наче справжня пані.
Перший, хто впав їй там в око, був Джордж Шелбі. Він спинився в тому ж таки заїзді, дожидаючи наступ.
Кассі запримітила юнака ще з горища, визираючи в оту свою бійницю. Вона бачила, як він забрав тіло Тома, і з мовчазною зловтіхою спостерігала його сутичку з Легрі. А згодом, розгулюючи по будинку під личиною привида, підслухала розмови негрів і дізналася, хто він такий і що спільного мав з Томом. Отож, виявивши, що Джордж поїде тим самим пароплавом, вона враз почула себе певніше.
Вигляд Кассі, її поведінка, мова та очевидна заможність надійно відвернули від неї будь-яку підозру в заїзді. Адже люди ніколи не придивляються надто пильно до тих, хто задовольняє їхню головну вимогу — добре платить. Саме це й передбачала Кассі, коли запаслася грішми на дорогу.
Десь перед вечором надійшов пароплав, і Джордж Шелбі з притаманною кентуккійцям галантністю провів Кассі на палубу й дістав для неї зручну каюту.
Поки пароплав ішов Червоною річкою, Кассі, посилаючись на нездужання, не показувалась із своєї каюти, і її дбайливо доглядала служниця.
Коли вони дісталися до Міссісіпі і Джордж довідався, що незнайомка, як і він, їде на Північ, він, щиро жаліючи слабовиту жінку й бажаючи хоч чим-небудь їй прислужитися, запропонував дістати для неї каюту на тому самому пароплаві, що й собі.
І от ми вже бачимо наших подорожніх на доброму судні «Цінціннаті», що, бухаючи парою, повним ходом суне проти течії.
Тепер Кассі почувала себе куди краще. Вона сиділа на палубі, виходила до столу, тож усі на пароплаві помітили її і гомоніли проміж себе, що, певне, свого часу вона була неабияка красуня.
Ще відколи Джордж уперше побачив Кассі, йому не давала спокою її ледь помітна, невловима подібність до когось знайомого, але до кого — він ніяк не міг пригадати. І він мимоволі придивлявся до неї, просто-таки з ока її не спускав. Сидячи за обіднім столом чи відпочиваючи біля дверей своєї каюти, Кассі щоразу ловила на собі його пильний погляд, і тільки коли вона давала зрозуміти, що це спостереження їй неприємне, юнак чемно відводив очі.
Кассі почала тривожитись, чи не запідозрив він чогось. Та зрештою визнала за краще покластися на його великодушність і розповіла йому всю свою історію.
Джордж усім серцем ладен був співчувати кожному, хто втік з плантації Легрі, про яку він і досі не міг згадувати спокійно, отож, із властивою його літам хороброю зневагою до можливих наслідків, запевнив Кассі, що нічого не пошкодує задля їхнього з Емелін спокою та безпеки.
Поряд з Кассі займала каюту якась француженка, на прізвище де Ту що їхала разом з дочкою — дівчинкою років дванадцяти. Почувши, що Джордж родом з Кентуккі, ця дама явно поставила собі за мету познайомитися щ ним ближче. В цьому їй чимало допомогла її гарненька дочка — миле грайливе створіння, що розважало всіх на пароплаві під час нудної двотижневої подорожі.
Джордж часто присував свій стілець до самих дверей каюти пані де Ту, і Кассі, сидячи біля борту, чула їхні розмови.
Пані де Ту доскіпливо розпитувала Джорджа про Кентуккі, де, як вона сказала, й сама жила замолоду. На свій превеликий подив, Джордж виявив, що її домівка була десь у сусідстві з їхнім маєтком, а своїми запитаннями вона виказувала таку обізнаність із тамтешніми людьми та місцями, що він лише кліпав очима.
— А скажіть, — запитала одного разу пані де Ту, — чи не знаєте ви в тій околиці чоловіка, на прізвище Гарріс.
— Є такий старий поміщик, живе недалеко від нас, — відказав Джордж. — Та ми з ними ніколи близько не зналися.
— Здається, він має багато рабів? — спитала пані де Ту, виказуючи куди більше зацікавлення, ніж їй хотілося б.
— Так, — мовив Джордж, здивовано позирнувши на неї.
— А ви не знаєте… може; чули коли-небудь випадково… чи не було в нього хлопчика-мулата, на ім’я Джордж?
— Ну звісно — Джордж Гарріс. Я добре його знаю. Він оженився на одній із служниць моєї матері. Тільки тепер він утік до Канади.
— Утік? — швидко перепитала пані де Ту. — Хвалити бога! Джордж запитливо глянув на неї, але нічого не сказав.
Пані де Ту похилила голову на руки й заплакала.
— Він мій браті — мовила вона.
— Та невже? — вражено вигукнув Джордж.
— Так, — сказала пані де Ту, гордо підводячи голову й утираючи сльози. — Містере Шелбі, Джордж Гарріс — мій брат.
— Аж не віриться, — мовив Джордж, трохи відсуваючи свій стілець і роздивляючись пані де Ту.
— Мене продали на пониззя, коли він був ще малим, хлопчиком, — сказала вона. — Там мене купив один добрий і великодушний чоловік. Він забрав мене з собою до Вест-Індії, зробив вільною і одружився зі мною. А оце недавно він помер, і я поїхала до Кентуккі, щоб знайти й викупити свого брата.
— Він розповідав колись, що в нього була сестра Емілі, яку продали на Південь, — сказав Джордж.
— Он як! То оце ж я і є, — мовила пані де Ту. — А скажіть, який він тепер?
— Дуже хороший чоловік, — відказав Джордж, — хоча й жив у ганебному ярмі рабства. Чоловік неабиякої вдачі, розумний, благородний. Я все це тому знаю, — додав він, — бо його дружина з нашого дому.
— А вона яка? — жваво запитала пані де Ту.
— Золото! — відказав Джордж. — Гарна, розумна, привітна, доброчесна. Моя мати її виховала наче рідну дочку. Вона вміє читати й писати, чудово вишиває й шиє, а ще й співає гарно як!
— Вона народилась у вашому маєтку? — спитала пані де Ту.
— Ні. Батько купив її в Новому Орлеані, коли їздив туди у справах, і привіз матері в дарунок. їй було тоді років вісім чи дев’ять. Батько ніколи не казав матері, скільки він за неї заплатив, але не так давно, переглядаючи старі папери, ми знайшли ту купчу. Він заплатив за дівчинку величезні гроші, — мабуть, тому, що вона була навдивовижу гарна.
Джордж сидів спиною до Кассі й не бачив, з якою напруженою увагою вона прислухалася до всіх деталей його розповіді. Та в цю мить Кассі торкнулась його руки і, побліднувши на обличчі, схвильовано запитала:
— А ви не пам’ятаєте прізвища людей, у яких він купив її?
— Здається, продав її якийсь Сіммонс… Принаймні на купчій значиться таке ніби прізвище.
— О боже! — вигукнула Кассі, і впала непритомна.
Джордж і пані де Ту кинулись до неї. Хоч вони й гадки не мали, чому вона зомліла, проте зчинили метушню, цілком відповідну до обставин. Джордж у запалі людяності перекинув глек з водою і розбив дві склянки. Інші жінки, почувши, що хтось знепритомнів, з’юрмилися в дверях каюти й заступили повітря. Одне слово, було зроблено все, що звичайно робиться в таких випадках!
Бідолашна Кассі! Опритомнівши, вона відвернула обличчя до стіни й нестримно, мов дитина, заридала. Може, матері здогадаються, що з нею сталось. А може, й ні. Та сама вона в ту хвилину була майже певна, що доля зглянулася на неї і що вона знову побачить свою дочку. Так воно й сталося через кілька місяців, коли… А втім, ми забігаємо наперед.
З трагедії Уїльяма Шекспіра «Гамлет».
Креоли — білі люди іспанського й французького походження, що народилися і виросли у Вест-Індії чи Південній Америці.