Вставши, вона підкинула в камін трісок, бо вже зовсім звечоріло.
—Еге ж,— казав далі Глава.— Не знаю, як воно буде на страшному суді, бо все Юрандове має до нього повернутись. Та це не людського розуму діло. Кат усе це бачив. Отож, нагодувавши упиря людським м'ясом, старий комтур пішов за Юрандовою дочкою, бо той, мабуть, шепнув йому, що хотів би запити страву невинною кров'ю... А кат, котрий, як я казав, готовий на все, тільки не може знести дівочої кривди, вже перед цим засів на сходах... Ксьондз казав, що він несповна розуму, просто худобина, але коли йому треба, ніхто його не перехитрує. От він сів на сходах і чекає, а тут іде комтур. Він почув катове дихання, побачив, як блищать його очі і злякався, бо подумав, що то упир. А той кулачищем комтура в потилицю! Думав, що хребта йому переб'є, так що й знаку не буде, проте не вбив. Комтур знепритомнів і захворів зо страху, а коли видужав, то вже боявся зачіпати Юрандівну.
—Але він її вивіз?
— Вивіз її, а з нею забрав і ката. Він не знав, що той боронив Юрандівну, йому ввижалася якась надприродна сила — добра чи лиха. А в Щитні ката залишити не хотів. Мабуть, боявся його свідчень... Бо кат хоч і німий, та коли б діло дійшло до суду, міг би через ксьондза розказати, що бачив... Кінець кінцем ксьондз сказав рицареві Мацькові так: «Старий Зігфрід уже не знищить Юрандівни, бо боїться, а коли б наказав зробити це комусь іншому, то поки Дідеріх живий, він не допустить цього, тим більше, що вже раз врятував її».
—А ксьондз знає, куди її вивезли?
— Напевне не знає, але чув, що говорили про Рагнету — замок, який стоїть недалеко від литовської чи жмудської границі.
—Що ж сказав Мацько?
Вислухавши все, рицар Мацько другого дня сказав мені: «Коли так, то, може, і знайдемо її, але мені треба негайно поспішати до Збишка, щоб його не принадили Юрандівною на гачок, як принадили Юранда. Якщо вони скажуть, що віддадуть її, коли він сам за нею приїде, то й приїде, і тоді старий Зігфрід так жорстоко помститься за Ротгера, як ще ніхто нікому не мстився».
Це правда! Правда! — занепокоєно вигукнула Ягенка. — Коли він для цього так поспішав, то й добре.
Трохи згодом вона звернулася до чеха:
В одному він тільки помилився — що прислав вас сюди. Чого ви маєте стерегти нас у Спихові? Встереже і старий Толіма, а там ви стали б у пригоді Збишкові, бо ви ж — сильний і кмітливий.
А хто ж вас, панянко, в разі чого, відвезе до Згожелиць?
В разі чого, ви могли б приїхати раніш за них. Замість пересилати новини кимось іншим, прислали б вами, і ви одвезли б нас до Згожелиць.
Чех поцілував її в руку і спитав схвильованим голосом:
Отже, ви на цей час залишитеся тут?
Бог, береже сироту! Залишуся тут.
І не будете нудьгувати? Що ж ви тут робитимете?
—Молитимусь богу, щоб дав Збишкові щастя, а всім вам здоров'я.
Сказавши це, вона заплакала.
Зброєносець знову схилився перед нею.
— Ви така,— сказав він,— як ангел небесний.
Ягенка втерла сльози і, взявши з собою зброєносця, пішла з ним до Юранда, щоб повідомити йому новини. Вона застала його у великій світлиці з прирученою вовчицею коло ніг, з ксьондзом Калебом, з Сецехівною і старим Толімою. Місцевий церковний служка, котрий був разом і піснярем, приграючи на лютні, співав пісню про якийсь давній бій Юранда з «розбещеними хрестоносцями», а вони, підперши голови руками, сумно й задумливо слухали його. В світлиці було ясно від місячного світла. Після душного дня настав тихий, дуже теплий вечір. Вікна були відчинені, і в місячному світлі по кімнаті кружляли хрущі, які роїлися в липах, що росли на подвір'ї. Проте в каміні жевріло кілька головешок, на яких слуга підігрівав мед, змішаний з покріпленим вином та запашним зіллям.
Пісняр, власне, служка ксьондза Калеба, саме почав нову пісню «Про щасливу сутичку»:
Їде, їде Юранд на гнідому коні...
коли увійшла Ягенка і сказала:
Слава Ісусу Христу!
На віки вічні,— відповів ксьондз Калеб, Юранд сидів на лаві, спершись руками на поручні.
Почувши голос Ягенки, він одразу обернувся до неї і привітав її, киваючи білою, як молоко, головою.
—Приїхав Збитків зброєносець із Щитна,— озвалася дівчина,— і привіз до ксьондза новини. Мацько вже не повернеться сюди, бо поїхав до князя Вітольда.
—Як то не повернеться? — запитав ксьондз Калеб. Ягенка стала розказувати все, що чула від чеха:
про те, як Зігфрід мстився за смерть Ротгера, про те, як старий комтур хотів віднести Данусю Ротгеровї, щоб той напився невинної крові, і про те, як її несподівано оборонив кат. Не приховала й того, що тепер Мацько має надію вдвох із Збишком відшукати Данусю, одбити
її і привезти до Спихова, через що, власне, й поїхав просто до Збишка, а їм наказав залишатися тут.
Наприкінці голос їй затремтів від смутку чи від жалю, і коли вона скінчила розказувати, в світлиці запанувала тиша. Тільки в липах на подвір'ї так голосно співали солов'ї, що заливали своїм щебетом всю кімнату. Всі дивились на Юранда, який сидів з заплющеними очима й відхиленою назад головою і не подавав ніяких ознак життя.
—Ви чуєте? — нарешті спитав його ксьондз Калеб. Юранд ще більше відхилив назад голову, підняв
угору ліву руку й показав пальцем на небо.
Місячне проміння лягало йому прямо на обличчя, на біле волосся, на випечені очі, і в цьому обличчі було стільки страждання та покірності долі, що всім здалося, ніби вони бачать лише визволену від тілесних пут душу, котра, раз назавжди зрікшися земного життя, нічого вже від нього не жде й ні на що не сподівається.
Знов усі замовкли, і знов чути було тільки солов'їні співи, що заливали весь двір і кімнату.
Ягенку раптом пойняв глибочезний жаль і дочірня любов до нещасного старого чоловіка; скоряючись пориву, вона підбігла до нього і, схопивши його руку, стала її цілувати й поливати слізьми.
—І я сирота! — вирвалося з глибини її переповненого серця.— Я ніякий не слуга, а Ягенка із Згожелиць. Мацько взяв мене з собою, щоб захистити від лихих людей, і тепер я залишуся з вами, поки бог не поверне вам Данусі.
Юранд навіть не здивувався, немов уже раніш знав, що вона дівчина, тільки пригорнув її до грудей, а вона, весь час цілуючи його в руку, говорила далі уривчастим від плачу голосом:
—Я залишуся з вами, а Дануська повернеться... Аж потім поїду в Згожелиці... Бог береже сиріт! Німці й мого татуся вбили, але ваша кохана донька жива й повернеться. Дай, господи милосердний, дай, милостива богородице...
Ксьондз Калеб раптом впав навколішки й промовив урочистим голосом:
—Кіріє елейсон!
—Хрісте елейсон! — одразу відповіли чех і Толіма. Всі поставали навколішки, бо зрозуміли, що то літанія, яку проказують не тільки над вмираючими, але й для врятування від смертельної небезпеки дорогих і рідних людей. Стала навколішки й Ягенка, Юранд також зсунувся з лави на коліна, і вони хором почали проказувати:
— Кіріє елейсон! Хрісте елейсон!..
— Отче небесний, господи, помилуй нас!
— Сине божий, спасителю світу, господи, помилуй нас!
Людські голоси і благання «Помилуй нас!..» мішалися з солов'їним співом.
Раптом приручена вовчиця, що лежала на ведмежій шкурі біля Юрандової лави, встала, підійшла до відчиненого вікна і, спершись лапами на лутку та задерши до місяця свою трикутну пащу, почала тихо і жалібно вити.