Побачивши, яка вона прекрасна з розпущеним волоссям, Глава аж змінився на виду. Обличчя його почервоніло, потім зблідло. Він узяв понтлик, поцілував його, сховав у пазуху, ще раз обняв коліна Ягенки, а потім дужче, ніж годилося б, Сецехівну і, промовивши: «Нехай буде так!» вийшов з кімнати.
Хоч Глава стомився в дорозі й не відпочивав, але спати не міг. Він цілу ніч пив з двома молодими шляхтичами з Ленкавиці, які мали їхати з ним у Жмудь.
Проте не впився, і як тільки почало світати, вже був у дворі городища, де його ждали готові в дорогу коні.
В стіні над возовнею прочинилося затягнене міхуром віконце, і крізь щілину в двір виглянули голубі оченята. Чех помітив їх і хотів був підійти до вікна, щоб показати прикріплений до шолома понтлик і ще раз попро щатися, але йому перешкодили ксьондз Калеб і старий Толіма, котрі прийшли дати йому кілька порад на дорогу.
Їдь до двору князя Януша,— сказав ксьондз Калеб.— Можливо, що туди приїхав і рицар Мацько. В усякому разі, дістанеш певні відомості, там же у тебе багато знайомих. Дороги в Литву звідти відомі, і провідника через пущу знайти легше. Якщо хочеш напевне доїхати до пана Збишка, то не їдь прямо на Жмудь, бо там стоїть прусська застава, а їдь через Литву. Та жмудини можуть тебе й убити, перш ніж встигнеш гукнути, хто ти такий, а інша річ буде, коли ти приїдеш із сторони князя Вітольда. Зрештою, хай бог благословить тебе і тих двох рицарів, котрі поїдуть з тобою, щоб ви здорові повернулися й привезли Данусю, а я щоденно від вечірні до першої зірки лежатиму крижем і молитимусь за всіх вас.
Дякую вам, отче, за благословення,— відповів Глава. — Не легко вирвати жертву живою з тих диявольських рук, але все в руках господніх, і краще надіятись, ніж сумувати.
Звісно, краще, тому я й не втрачаю надії. Так... надія живе, хоч серце й не вільне від тривоги... Найгірше те, що сам Юранд, як тільки почує її ім'я, одразу показує пальцем на небо, немов там уже її бачить.
—Як же він може бачити, коли йому випекли очі? Ксьондз почав говорити чи то до чеха, чи то до себе:
—Буває так, що той, хто позбувся земних очей, бачить те, чого не можуть побачити інші. Буває так, буває! Але ж неймовірна річ, щоб господь допустив кривду такого невинного ягняти. Бо чим же вона завинила хоч би й хрестоносцям? Нічим! Вона була невинна, як божа лілея, добра до людей і співуча, як польова пташка! Бог любить дітей і має змилування над людськими стражданнями... І якщо її вбили, то він може її воскресити, як воскресив Петровина, котрий, вставши з труни, ще довгохазяйнував... Їдь здоровий, і хай рука господня береже всіх вас і її!
Ксьондз повернувся в каплицю правити ранню месу, а чех сів на коня, ще раз вклонився перед прочиненим міхурчастим вікном і поїхав.
Князь Януш і княгиня з частиною двору виїхали до Черська на весняний лов риби; вони дуже любили таке видовище і вважали його за найкращу розвагу. Незважаючи на це, чех узнав від Миколая з Длуголясу дуже багато новин про всілякі справи, а разом і про війну. Насамперед він довідався, що рицар Мацько очевидно облишив свій намір їхати в Жмудь через «прусську заставу», бо кілька днів тому був у Варшаві, де застав ще князя і княгиню. Про війну старий Миколай з Длуголясу підтвердив усі ті відомості, що їх Глава чув у Щитні. Вся Жмудь, як одна людина, піднялася проти німців, а князь Вітольд уже не тільки не допомагав Орденові проти нещасних жмудинів, але, ще не оголосивши йому війни та дурячи німців переговорами, посилав Жмуді гроші, людей, коней і хліб. Одночасно й він, і хрестоносці посилали послів до папи, до римського імператора та до інших християнських государів, обвинувачуючи один одного в віроломстві, невірності та зраді. Від великого князя з тими листами поїхав мудрий Миколай з Рженева, котрий умів розплутувати нитки, заплутані підступними хрестоносцями, переконливо показуючи їх неймовірні кривди, вчинені литовському і жмудському краям.
А коли на віденському сеймі зв'язок між Литвою й Польщею ще більш зміцнився, серця хрестоносців здригнулися від страху, бо легко було передбачити, що Ягелло як верховний владар усіх земель, які перебували під владою князя Вітольда, в разі війни стане на його бік. Граф Ян Зайн, грудзьонський комтур, і граф Шварцбург, гданський комтур, з наказу магістра виїхали до короля з запитанням про його наміри. Король нічого їм не сказав, хоч вони привезли йому подарунки: швидкокрилих кречетів і дорогий посуд. Вони пригрозили йому війною, хоч добре, знали, що й магістр, і капітул вбояться великої могутності Ягелла і прагнуть відтягнути день відплати й поразки.
Всі переговори обривалися, як павутиння, особливо з Вітольдом. Увечері, після приїзду Глави, до варшавського замка прийшли свіжі новини. Приїхав Броніш з Цясноці, придворний князя Януша, якого він спочатку послав за відомостями в Литву, а з ним два визначні литовські князі з листами од Вітольда і від жмудинів. Новини були тривожні: Орден готувався до війни. Всюди укріплювали замки, мололи порох, обтісували кам'яні ядра, стягали на границю кнехтів і рицарство, а легкі загони кінноти й піхоти вже вдиралися в межі Литви і Жмуді з боку Рагнети, Готтесвердера та інших приграничних замків. В лісових хащах, в полях, по селах уже лунав бойовий клич, а вечорами понад темним морем лісів палахкотіли заграви пожеж. Вітольд, нарешті, відкрито прийняв Жмудь під свою опіку, вислав туди своїх правителів, а вождем озброєного народу призначив славетного й мужнього Скірвоїлла, .який вторгся и Пруссію і палив, нищив та пустошив усе на своєму шляху. Сам князь підвів військо до Жмуді, деякі замки укріпив, інші, як, наприклад, Ковно, зруйнував, щоб вони не могли стати опорою для хрестоносців. Ні для кого вже не було таємницею, що як настане зима і мороз скує мочари й болота, а може, й раніш, якщо літо буде сухе, почнеться велика війна, яка охопить всі литовські, жмудські й прусські землі. А якщо король прийде на допомогу Вітольдові, то настане день,, коли німецька хвиля або заллє другу половину світу, або, відбита, на довгі віки повернеться в своє річище.
Але це мало статися не зараз. Поки що по світі лунав зойк і волання захистити справедливість. Листа нещасного народу читали і в Кракові, і в Празі, і при папському дворі, і в інших західних королівствах. Цього відкритого листа привезли до князя Януша бояри, які прибули з Бронішем з Цясноці. І не один мазур хапався за меч і думав, чи не стати йому добровольцем під стяги князя Вітольда. Всім було відомо, що великий князь радий був гартованій польській шляхті, такій же завзятій у бою, як і литовські та жмудські бояри, але більше навченій і краще озброєній. Декотрих поривала на це ненависть до давніх ворогів польського племені, а декотрих жаль, «Слухайте, слухайте! — волали жмудини до королів, князів і всіх народів,— Ми були вільним і шляхетним народом, а Орден хоче перетворити нас у невільників! Він шукає не ваших душ, а земель і достатків. Ми вже настільки озлидніли, що нам лишилось хіба старцювати або жити розбоєм! Як же їм обмивати нас свяченою водою, коли у них самих брудні руки! Ми хочемо, охреститись, але не кров'ю і мечем, і прагнемо віри, але такої, якої навчають достойні монархи Ягелло і Вітольд. Слухайте і рятуйте
нас, бо ми гинемо! Орден хоче охрестити нас, аби легше
було поневолити; він посилає до нас не священиків,
а катів. Вони загарбали всі наші вулики, всі стада худоби, всі плоди землі; нам уже не вільно ні риби ловити, ні звіра в пущі бити! Благаємо! Вислухайте нас, вони змушують нас, споконвіку вільних, гнути горби на нічних роботах при замках, вони забрали наших дітей заложниками, а жінок і дочок безчестять на очах у чоловіків і батьків. Ми повинні стогнати, а не говорити! Вони попалили наші селитьби, а наших кращих людей, як-от, Коркуця, Вассигіна, Сволька і Сонгайла, повбивали і, як ті вовки, жлуктять нашу кров. О, слухайте! Адже ми люди, а не звірі, адже ми благаємо папу римського, щоб наказав польським єпіскопам охрестити нас, бо всією душею прагнемо хрещення, але хрещення водою благодаті, а не кров'ю знищення».
Такими й подібними до цих словами скаржилися жмудини, і коли їхні скарги були почуті й при мазовецькому дворі, кілька рицарів і придворних вирішили йти їм на допомогу, навіть не питаючи князя Януша про дозвіл, тому що княгиня була рідна сестра Вітольда. Повсюдно збурились гнівом серця, коли від Броніша та бояр стало відомо, що багато шляхетних жмудських юнаків, котрі були заложниками в Пруссії, не витерпіли жорстокості і вкоротили собі життя.
Глава радів з такого пориву мазовецького рицарства, вважаючи, що чим більше людей піде з Польщі до князя Вітольда, тим ширше розгориться війна і тим більшого чосу можна буде дати, хрестоносцям. Тішило його й те, що побачить Збишка, до якого він звик, і старого рицаря Мацька, якого він хотів побачити в бою. Разом з тим, його цікавили нові дикі краї, незнані міста, не бачене досі рицарство та війська, нарешті, сам князь Вітольд, слава якого в той час широко гриміла по світу.
З цією метою він вирішив їхати «великими і найкоротшими шляхами», ніде не затримуючись довше, ніж потрібно для відпочинку коней. Бояри, котрі прибули з Бронішем з Цясноці, та інші литвини з Двору княгині, знаючи всі дороги й переходи, мали вести його і мазовецьких рицарів-добровольців від сельбища до сельбища, від городища до городища через неосяжні пущі, якими була вкрита більша частина Мазовії, Литви і Жмуді.
В лісах, за милю від Ковно, що його зруйнував сам Вітольд, стояли головні сили Скірвоїлла. Блискавично пересуваючись в разі потреби з місця на місце, влаштовуючи наскоки то на прусську границю, то на замки й укріплені городища хрестоносців, вони роздмухували полум'я війни по всій країні. Там вірний зброєносець і знайшов Збишка, а коло нього й Мацька, який прибув туди лише два дні тому. Привітавшись із Збишком, чех проспав цілу ніч, як убитий, і аж другого дня увечері пішов привітати старого рицаря. Стомлений і сердитий Мацько спитав його, чому він всупереч наказові не залишився в Спихові. Він подобрішав аж тоді, коли Збишко вийшов з намету, а чех, скориставшись з цієї нагоди, виправдався перед ним, розповівши про Твердий наказ Ягенки.,
Глава сказав також, що крім цього наказу і природженої охоти до війни, його сюди привело ще й бажання в разі потреби негайно надіслати до Спихова гінця з вістями. «Панянка,— сказав він,— з своєю ангельською душею, всупереч, власному добру, молиться за Юрандівну. Але всьому має бути край. Якщо Юрандівни нема живої, то хай господь пошле їй царство небесне, бо вона ж була невинна, як ягня, а якщо знайдеться, то треба якнайшвидше попередити панянку, щоб вона виїжджала із Спихова до прибуття Юрандівни, а то від'їзд її скидатиметься на ганебне вигнання».
Мацько слухав його неохоче, час від часу повторюючи: «Це не твоє діло». Але Глава, вирішивши говорити все одверто, не турбувався цим і, нарешті, сказав: — Краще було панні залишатися в Згожелицях, вся ця подорож ні до чого. Ми запевнили її, бідолашну, що Юрандівни нема вже живої, а воно може виявитись інакше.
— А хто ж казав, що її нема живої, коли не ти? — сердито спитав Мацько.—Треба було держати язик за зубами. Я взяв її тому, що вона боялася Чтана
й Вілька.
Це був тільки привід,— відповів зброєносець.— Могла вона сидіти в Згожелицях безпечно, бо вони б там перешкоджали один одному. Але ви, пане, боялися, щоб в разі смерті Юрандівни панянка не обминула рук Збишка, тому і взяли її з собою.
Чого це ти так задер носа? Хіба ти вже пасований рицар, а не слуга?
Я слуга, але слуга панни, через те й піклуюся, щоб її не спіткала ганьба.
Мацько спохмурнів і задумався, він був невдоволений собою. Він не раз уже докоряв собі, що забрав Ягенку із Згожелиць: адже приїзд Ягенки. до Збишка принижував її гідність, а коли б Юрандівна знайшлася, — то й більше, ніж гідність. Він відчував також, що в зухвалих словах чеха полягає правда: адже коли він узяв Ягенку, щоб одвезти її до, абата, то міг і після його смерті залишити дівчину в Плоцьку, а проте привіз її аж до Спихова, щоб вона про всяк випадок була ближче до Збишка.
Мені це навіть на думку не спало,— сказав він, виправдуючись перед самим собою й чехом.— Вона сама напросилась їхати.
Звісно, що напросилась, бо ми запевнили її, що Юрандівни вже нема на світі і що братам її буде безпечніше без неї,— от вона я поїхала.
Ти її запевнив! — аж крикнув Мацько.
Я, і це моя вина. Але тепер усе виявиться. Треба, пане, щось робити, бо інакше — краще загинути.
Що ж ти тут зробиш,— нетерпляче сказав Мацько,— з таким військом, у такій війні!.. Коли щось вийде на ліпше, то аж у липні, бо у німців дві сприятливі для війни пори: зима або посушливе літо, а тепер воно не горить, а тільки тліє. Князь Вітольд, кажуть, поїхав до Кракова переговорити з.королем і заручитись його згодою і допомогою.
Але є ж тут поблизу замки хрестоносців. Якби здобути хоч зо два, ми або знайшли б Юрандівну, або дістали б відомості про її смерть.
А може, ні того, ні другого.
Зігфрід, безумовно, вивіз її кудись сюди. Це нам казали і в Щитні, і всюди, і самі ми так думали.
А ти бачив це військо? Вийди з намету та подивися. У деяких тільки дрюки в руках, а в деяких прадідівські мідні мечі.
Але я чув, що вони люди дуже войовничі!
— Та не їм, голопузим, здобувати замки, особливо такі, як у хрестоносців.
Дальшу розмову перебили, увійшовши, Збишко і Скірвоїлло, вождь жмудинів. Це був невеликий на зріст чоловік, але кремезний і плечистий. Груди його були такі опуклі, що здавалися горбатими, а незмірно довгі руки сягали аж до колін. Загалом він скидався на Зиндрама з Машковиць, славетного рицаря, з яким Мацько і Збишко свого часу познайомилися у Кракові, у нього була така сама величезна голова й такі самі криві ноги. Про нього говорили, що він добре розумівся на воєнній справі. Життя його пройшло у війнах з татарами, з якими він довгі роки бився на Русі, та з німцями, яких він ненавидів, мов лиху пошесть. В тих війнах він навчився говорити по-русинському, а потім, при дворі князя Вітольда, трохи по-польському; знав він і по-німецьки, принаймні повторював три слова: вогонь, кров і смерть. В його величезній голові завжди було повно воєнних задумів та підступів, яких хрестоносці не могли передбачити іяким не могли запобігти, тому його боялися по всіх приграничних комтуріях.
—Ми говорили про похід, — з незвичайним пожвавленням сказав Мацькові Збишко, — і прийшли сюди для того, щоб ви теж сказали свою думку досвідченого воїна.
Мацько посадив Скірвоїлла на вкритому ведмежою шкурою сосновому пеньку, потім наказав челядникові принести яндову меду, з якої рицарі стали набирати кухлями й пити. Коли вони добре напилися, Мацько запитав:
—Хочете вчинити наскок, чи що?
Хочемо потрусити німецькі замки...
Які саме?
Рагнету або Нове Ковно.
—Рагнету,— промовив Збишко.— Чотири дні тому ми були під Новим Ковном, і нас побили.
— Таки побили,— підтвердив Скірвоїлло. — Як так?