Збишко переждав, поки німці не зникли за наступним поворотом, потім на чолі краще озброєних воїнів тихо наблизився до самої дороги. Були між ними Мацько, чех, двоє влодик з Ленкавиці, три молодих рицарі з-під Цеханова та кільканадцять значніших, краще озброєних жмудських бояр. Ховатись далі не було потреби, тому що Збишко мав намір, як тільки з'являться німці, висунутись на середину дороги, вдарити в них і розірвати їхні ряди. Якби це вдалося і якби загальна бійка перетворилась на окремі сутички, він міг бути певний, що жмудини впораються з німцями.
І знов настала тиша, яку порушував тільки звичайний лісовий шум. Але незабаром до слуху воїнів із східного боку долинув і гомін людських голосів. Спочатку змішані й досить, віддалені, вони поступово наближались і ставали виразнішими.
В ту ж мить Збишко вивів загін на середину дороги і поставив клином. Сам він стан на чолі, маючи безпосередньо за собою Мацька її чеха. В наступному ряду стояло три чоловіка, а в дальшому чотири. Всі були озброєні добре; правда, їм бракувало «дерев», або рицарських, списів, бо в лісових походах вони дуже заважали; натомість в руках у них були короткі й легші жмудські піки для першого удару, а мечі й сокири коло сідел для боротьби в тисняві.
Глава пильно наставив вуха, прислухався, а потім шепнув Мацькові:
—Співають, трясця їх матері!
—Дивно мені, що їх і досі не видно,— відповів Мацько.
Збишко, який вважав, що далі ховатись і мовчати вже зайво, обернувся і сказав:
—Це тому, що дорога йде понад струмком і має багато поворотів. Ми зустрінемось несподівано, а це ще краще.
— А веселої якоїсь співають! — знову сказав чех. Німці й справді співали зовсім не побожної пісні,
що легко було визначити з самого мотиву. Прислухавшись, можна було також відрізнити, що співає не більш як кільканадцять чоловік, а всі підхоплювали тільки приспів, який громом розлягався по лісі.
Так вони, веселі й життєрадісні, йшли назустріч смерті.
— Скоро ми їх побачимо,— сказав Мацько.
Обличчя його раптом спохмурніло й набрало якогось вовчого виразу, що свідчив про його невблаганну й озлоблену вдачу. До того ж він і досі не помстився за той постріл з самостріла тоді, коли їздив з листом Вітольдової сестри до магістра рятувати Збишка.
Тепер серце його заклекотіло й жадоба помсти немов облила окропом.
«Погано доведеться тому, котрий першим з ним зчепиться», подумав Глава, глянувши на старого рицаря.
Тимчасом вітер виразно доніс приспів, що його повторювали всі німці хором: «Тандарадей! Тандарадей!» — і зараз же чех почув слова пісні.
Раптом пісня обірвалася, бо по обидва боки дороги розляглося таке галасливе каркання, немов у цьому закутку лісу відбувався воронячий грай. Німців здивувало, відкіля тут взялося стільки ворон і чому вони каркали внизу, а не в верховітті. В цю мить на повороті показався перший ряд кнехтів і зупинився, наче вкопаний, побачивши навпроти себе незнаних вершників.
А Збишко в ту ж мить нахилився в сідлі, вдарив коня острогами й поскакав:
—За мною!
За ним поскакали й інші. З обох боків бору розлігся страхітливий крик жмудських воїнів. Близько двохсот кроків відділяло Збишкових людей від німців, які вмить нахилили ліс списів навпроти вершників, а дальші шеренги з такою ж швидкістю обернулися лицем в обидва боки бору, щоб боронитися від нападу з боків. Польські рицарі здивувалися б з їх спритності, якби мали на це час і якби коні не мчали їх з неймовірною швидкістю на спрямовані проти них блискучі списи.
На Збишкове щастя, німецька кіннота їхала позад свого загону, коло возів. Правда, вона одразу рушила до своєї піхоти, але ні проїхати крізь неї, ні обминути б лісом і захистити від першого удару не мала змоги. До того ж її саму оточило безліч жмудинів, що висипали з лісу, немов рій ос, на гніздо яких наступив ногою необачний подорожній. Тимчасом Збишко з усіма своїми людьми вдарив на піхоту.
І вдарив безрезультатно. Німці, повтикавши в землю задні кінці важких списів і бердишів, тримали їх так рівно й міцно, що легкі жмудські коні не могли проламати цього муру. Мацьків кінь, поранений бердишем в гомілку, став дибки, а потім зарив мордою в землю. На мить над старим рицарем зависла смерть, але, маючи великий досвід у всяких пригодах, він звільнив ноги з стремен, вхопився рукою за вістря німецького списа, який замість увігнатися йому в груди, став опорою, потім схопився, проскочив поміж коні й, видобувши меч, почав трощити ним списи й бердиші, як хижий кречет трощить зграю довгодзьобих журавлів.
Коли кінь Збишка, притриманий на шаленому скаку, майже сів на задні ноги, він сперся на списа, зламав його і також узявся за меч. Чех, який найбільше звірявся на сокиру, кинув нею в купу німців і на хвилину залишився беззбройним. Один з ленкавицьких влодик загинув, другий, побачивши це, так ошалів з люті, що почав вити, як вовк, і, зводячи на диби закривавленого коня, пер наосліп в середину загону. Жмудські бояри рубали мечами по вістрях і ратищах списів, з-за яких виглядали здивовані і спотворені упертістю й жорстокістю обличчя кнехтів. Ті жмудини, котрі напали з боків; одскочили від німців, немов від їжака. Правда, вони незабаром кинулися знов ще з більшим завзяттям, але нічого не могли вдіяти.
Декотрі вмить повидряпувались на придорожні сосни й почали стріляти з луків в юрбу кнехтів; помітивши це, їхній начальник наказав відступати до своєї кінноти. Німецькі лучники почали відстрілюватись, і не один жмудин, що причаївся в гіллі сосни, падав на землю, немов достигла шишка, і, конаючи, дер руками лісовий мох або кидався, немов витягнена з води риба. Оточені з усіх боків, німці не могли сподіватися на перемогу, але, бачачи успішність своєї оборони, гадали, що, може, хоч купка їх здолає врятуватись і повернутися назад до річки.
Ніхто з німців і не думав здаватися, бо самі вони не щадили полонених, тому й не могли розраховувати на милость доведеного до розпачу й бунту народу. Вони відступали мовчки, тісно скупчившись, плечем до плеча, то підіймаючи, то опускаючи списи й бердиші, рубаючи, колючи, вражаючи із самострілів, наскільки це дозволяло бойове замішання, і безперервно наближаючись до своєї кінноти, яка не на життя, а на смерть боролася з іншими загонами супротивника.
І раптом сталося щось несподіване, що вирішило долю битви. Ленкавицький влодика, котрий ошалів після смерті брата, не злазячи з коня, нахилився й підняв з землі його тіло, мабуть, щоб врятувати його від кінських копит і тимчасово покласти в безпечному місці, аби легше знайти після битви. Але в ту саму мить нова хвиля шаленства залила його свідомість, бо замість з'їхати з дороги, він ударив на кнехтів і кинув труп на вістря списів, які, увігнавшись в його груди, живіт і стегна, схилилися під тягарем, і перш ніж кнехти спромоглися їх витягнути, ошалілий влодика, як буря, кинувся в проміжок між рядами, валячи на землю кнехтів.
До нього вмить простяглися десятки рук, десятки списів пробили бік його коня, але шеренги тимчасом змішалися, і перш ніж вони змогли вишикуватись, один із жмудських бояр скочив наперед, за ним Збишко, потім чех, і страшне замішання стало щохвилини збільшуватись. Інші бояри також почали хапати тіла полеглих і кидати їх на вістря списів; з боків знову натиснули жмудини. Досі стрункі ряди захиталися, почали розпадатись, мов будинок, в якому тріскаються стіни, розкололися, як дерево від залізного клина, і, нарешті, розсипались.
За одну хвилину битва перетворилась на різню. Довгі німецькі списи й бердиші виявились в тисняві зовсім не придатними до бою. Натомість шаблі кіннотників скреготіли по черепах і карках. Коні напирали на людську масу, валячи на землю й топчучи нещасних кнехтів. Вершникам легко було рубати згори, і вони рубали без відпочинку. З обох боків дороги висипали нові й нові юрби диких воїнів у вовчих шкурах і з вовчою жадобою крові в грудях. Їх виття заглушало благальні голоси про пощаду й стогін конаючих. Переможені кидали зброю; декотрі силкувалися втекти до лісу; декотрі, удаючи, що вбиті, падали на землю; декотрі стояли, прямо з білими, як сніг, обличчями й заплющеними очима; інші молилися; один, видно, збожеволівши від страху, почав грати, на пищалці, причому усміхався й дивився на небо, поки жмудин не розтрощив йому кілком голови. Бір перестав шуміти, наче злякався смерті.
Нарешті гурт хрестоносців розтанув. Лише інколи в лісовій гущавині лунав відгомін короткої боротьби або жахливий крик розпачу. Тепер Збишко й Мацько, а за ними й інші, кинулись на кінноту.
Вона ще боронилася, ставши в коло, як завжди боронилися німці, коли супротивник оточував їх переважаючою силою. Кіннотники, сидячи на добрих конях, у міцніших, ніж у піхоти, панцерах, билися мужньо і з гідною подиву впертістю. Серед них не було жодного білого плаща. Це була переважно середня і дрібна прусська шляхта, яка зобов'язана була йти на війну з наказу Ордену. Більшість їхніх коней також була з броні, декотрі в залізних попонах і всі в залізних налобниках з сталевим рогом посередині. Командував ними високий, стрункий рицар в темноблакитному панцері і в такому ж шоломі з опущеним забралом.
З лісової гущавини на німців падала злива стріл, але вістря без шкоди одскакували від налобників, від панцерів та гартованих наплічників. Вал піших і кінних жмудинів оточував німців зблизька, але вони так запекло боронилися, рубаючи й колючи довгими мечами, що під кінськими копитами лежав вінок трупів. Перші ряди нападаючих хотіли трохи відступити, але, підперті ззаду, не могли цього зробити. Зчинилась тиснява й замішання. Очі засліплювало миготіння списів та блиск мечів. Коні почали вищати, кусатись і хвицатись. Над'їхали жмудські бояри, Збишко, чех і мазури. Під їхніми могутніми ударами «купа» почала хитатись і гойдатись, немов ліс під вітром, а вони, як ті лісоруби, що розчищають зарості, напружено й на велику силу посувалися вперед.
Мацько наказав зібрати на місці бою довгі німецькі бердиші й, озброївши ними з тридцять диких воїнів, почав протискатися з ними крізь юрбу до німців. Дійшовши до них, він крикнув: «Коней по ногах!» — і одразу виявився страшний наслідок. Німецькі рицарі не могли дістати мечами його людей, а тимчасом бердиші почали страшно калічити коням ноги. Блакитний рицар одразу збагнув, що надходить кінець битви і що залишається або пробитися крізь цю юрбу, яка заступає їм дорогу назад, або загинути.
Він вибрав перше, і з його наказу лава рицарів вмить обернулася в той бік, з якого прийшла. Жмудини одразу насіли на неї, але німці, закинувши щити за плечі і прорубуючись вперед та в боки, розірвали кільце й ураганом помчали на схід. Назустріч їм вискочив загін воїнів, який тільки що під'їхав до поля бою, але, зім'ятий кращою зброєю і кіньми, за одну хвилину виліг, мов нива під вихором. Дорога до замка була вільна, але порятунок — ще далекий і непевний, бо жмудські коні були прудкіші за німецькі. Блакитний рицар дуже добре це, розумів.
«Біда! — подумав він.— Не врятується з них ніхто, хіба що власною кров'ю куплю їм порятунок».
Подумавши так, він почав кричати до найближчих, щоб вони спинили коней, а сам, завернувши вбік і не бачачи— послухав його заклику хто чи ні, став лицем до супротивника.
Попереду мчав Збишко. Німець ударив його по козирку шолома, але не розтрощив його й не пошкодив обличчя. А Збишко, замість відповісти ударом на удар, схопив рицаря впоперек, зчепився з ним і, прагнучи неодмінно взяти його живцем, намагався витягнути з сідла..Але від надмірного напруження у нього лопнуло, стремено, і вони обидва впали на землю. Деякий час вони качались по землі, борючись руками й ногами, проте надзвичайно дужий Збишко незабаром подолав супротивника і, придавивши йому коліньми живота, тримав його під собою, як вовк собаку, який насмілився напасти на нього в гущавині.
І даремно тримав, бо німець зомлів. Тимчасом надбігли Мацько й чех. Побачивши їх, Збишко почав гукати:
— Сюди! В'яжіть його! Це якийсь значний рицар, до того ж пасований!
Чех зіскочив з коня, але, побачивши, що рицар нерухомий, не став його в'язати, а обеззброїв, одіп'яв наплічники, скинув паска з мізерикордією, поперерізував ремені, що підтримували шолом, і взявся до гайок, якими, було пригвинчено забрало.
Але, глянувши на обличчя рицаря, він схопився на ноги й вигукнув:
Пане! Пане! Подивіться-но!
Де Лорш! — крикнув Збишко.
А де Лорш лежав нерухомо, як труп, з блідим спітнілим обличчям і заплющеними очима.
Збишко наказав покласти його на один із здобутих у німців возів, навантажених новими колесами й осями для того загону, котрий ішов на допомогу замку. Сам він пересів на іншою коня, і вони разом з Мацьком вирушили далі в погоню за втікаючими німцями. Доганяти було не трудно, бо важкі німецькі коні бігли погано, а особливо по розм'яклій від весняних дощів дорозі. Сидячи на прудкій і легкій кобилі вбитого ленкавицького влодики, Мацько за кілька стадій випередив майже всіх жмудинів і незабаром догнав першого рейтара. За рицарським звичаєм він гукнув до нього, щоб той або віддався в неволю, або став з ним на герць, але рейтар, удаючи глухого, навіть покинув щита і, нахилившись, підганяв коня острогами. Тоді старий рицар завдав йому широкою сокирою страшного удару поміж лопатки і звалив з коня.
Він мстився втікаючим за колишній зрадливий пoстріл, а вони бігли поперед нього, немов череда оленів, з болісним страхом у серці, не маючи бажання ні битися, ні боронитись, а тільки прагнучи втекти від страшного воїна. Кілька німців звернуло в ліс, але один з них загруз коло струмка, і жмудини зв'язали його вірьовкою. За іншими переслідувачі кинулись у зарості, де враз почалися дикі лови з вереском, зойками та перегукуваннями. Вони лунали доти, доки всі не були переловлені. Потім старий рицар з Богданця, а за ним Збишко й чех повернулися на перше бойовисько, на якому лежали побиті кнехти-піхотинці. Трупи їх були вже обдерті до голого тіла, а деякі жахливо понівечені руками мстивих жмудинів. Перемога була значна, і народ у захваті радів. Після останньої поразки Скірвоїлла під самим Готтесвердером жмудські серця почала була огортати безнадія, тим більше, що обіцяна Вітольдом допомога не надходила так швидко, як вони сподівались; тепер надія їхня ожила і запал розгорявся знову, як розгоряється полум'я, коли на жар кинути нових дров.
І жмудинів, і німців полягло надто багато, щоб їх можна було поховати, тому Збишко наказав викопати списами ями лише для двох ленкавицьких влодик, які найбільше сприяли перемозі, і поховати їх під соснами, на корі яких він вирубав мечем хрести. Потім, наказавши чехові пильнувати пана де Лорша, який ніяк не приходив до пам'яті, він швидко повів людей тим самим шляхом до Скірвоїлла, щоб в разі потреби надати йому допомогу.
Після тривалого походу вони натрапили на пусте вже бойовисько, як і попереднє, завалене трупами жмудинів і німців. Збишко легко зрозумів, що грізний Скірвоїлло також здобув значну перемогу, бо коли б він був розбитий, то вони зустріли б німців по дорозі в замок. Але перемога ця, видно, коштувала багато крові, бо тіла вбитих ще густо лежали й за полем бою. Досвідчений Мацько зробив з цього висновок, що частина німців навіть спромоглася врятуватись.
Чи Скірвоїлло переслідував їх, чи ні, трудно було вгадати, бо сліди були невиразні й затоптані. Проте Мацько все-таки зробив висновок, що битва відбулася, мабуть, давніше, ніж у Збишка, бо трупи вже почорніли і здулися, а декотрі були погризені вовками, які при наближенні збройних людей утікали в лісову гущавину.
Зважаючи на це, Збишко вирішив не чекати на Скірвоїлла й повернутись на старе безпечне таборище. Прибувши пізно вночі, він знайшов уже там жмудського вождя, який прибув трохи раніше. Звичайно похмуре обличчя жмудина цього разу сяяло зловісною радістю. Він зараз же почав розпитувати про битву, а довідавшись про перемогу, сказав голосом, схожим на каркання ворона: