Ці слова справили велике враження. Збишко, Мацько й чех підійшли до Саидеруса ближче, а він перехрестився й говорив далі:
Погано бути серед них. Не раз я чув таке, від чого аж шкіра терпла. Я вже казав вашим милостям, що старому комтурові щось помішалося в голові. Та й як воно інакше могло бути, коли його навідують духи з того світу! Як тільки залишиться сам, так коло нього й починає щось сопти, немов комусь нема чим дихати, А то — Данфельд, котрого забив страшний пан із Спихова. Тоді Зігфрід і каже йому: «Чого тобі треба? Меси тобі не помагають, то чого ж ти приходиш?» А той лише заскрегоче зубами та й знову сопе. Але ще частіше приходить Ротгер, після якого в кімнаті смердить сіркою, і з ним комтур розмовляє ще більше: «Не можу, — каже йому,— не можу! Як прийду сам, тоді зроблю, а зараз не можу!» Чув я також, як він його питав: «Невже, синку, це тобі поможе?» І так весь час. А буває, що два або й три дні ні до кого й словом не обізветься, і на обличчі в нього страшний біль. Тих нош пильно стереже і він, і орденська служка, так що молодої пані ніхто ніколи не може побачити.
А не мучать вони її? — глухо спитав Збишко.
Скажу вашій милості щиру правду, що биття і крику не чув, але жалібний спів доводилось чути, іноді вона квилить, як птиця...
—Горе! — озвався крізь зціплені зуби Збишко. Але Мацько урвав дальші розпитування.
Ну, годі,— сказав він.— Тепер розкажи про битву. Ти бачив, як вони втікали і що з ними сталося?
Бачив,— відповів Сандерус,— і розкажу все, як було. Вони спочатку запекло билися, а як побачили, що оточені з усіх боків, стали думати, як їм вирватись. І рицар Арнольд, справжній велетень, перший розірвав коло і пробив таку дорогу, що нею пробрався і старий комтур з кількома людьми та ношами, прив'язаними між двома кіньми.
А хіба погоні не було? Як же так сталося, що їх не догнали?
Погоня була, але не могла нічого вдіяти, бо як тільки під'їжджала досить близько, рицар Арнольд обертався й бився з усіма. Борони боже кожного від сутички з ним, бо то чоловік такої страшної сили, що і з сотнею може битися. Тричі він так обертався і тричі зупиняв погоню. Люди, що були при ньому, всі загинули. Здається мені, що й сам він був поранений, і коня його поранили, але все ж залишився живий і дав можливість старому комтурові щасливо втекти.
Слухаючи Сандеруса, Мацько подумав, що той каже правду. Він згадав, що, починаючи від того місця, де Скірвоїлло бився з німцями, дорога на довгій відстані була вкрита трупами жмудинів, так страшно порубаних, ніби їх побила рука велетня.
Як же ти все це міг бачити? — спитав Сандеруса Мацько.
Бачив,— одказав бродяга,— бо вхопився за хвіст одного з тих коней, котрі везли ноші, і втікав разом з ними, поки не дістав копитом у живіт. Тоді я зомлів і таким чином опинився в руках вашої милості.
Справді, таке могло трапитись,— сказав Глава,— але ти дивись не збреши чого-небудь, бо погано тобі буде!.
Від того копита у мене й досі є знак,— відповів Сандерус,— хто хоче, може його побачити; але краще повірити на слово, ніж набратися гріха за недовір'я.
Хоч би ти й сказав інколи випадково правду, бути тобі в пеклі за продаж реліквій.
І вони почали за давньою звичкою шпигати один одного словами, поки Збишко не перебив їх:
—Ти ходив по цьому краю, отже, знаєш його. Скажи, які є поблизу замки і де, на твою думку, могли сховатися Зігфрід і Арнольд?
— Замків тут поблизу ніяких нема, тільки пуща, крізь яку недавно прорубано оцю дорогу. Сіл і сельбищ також нема, а що було, те самі німці попалили, бо тамтешні люди, котрі належать до того самого племені, що й тутешні, як тільки почалась війна, повстали проти хрестоносців. Я гадаю, пане, що Зігфрід і Арнольд зараз блукають по лісі й захочуть або повернутися туди, звідкіля прибули, або крадькома проскочити до тієї фортеці, до якої ми прямували перед цією нещасною битвою.
—Напевне, так воно і є! — сказав Збишко.
І він глибоко замислився. З його нахмурених брів і зосередженого обличчя легко було догадатися, з яким напруженням він думав. Але це тривало недовго. За хвилину підняв голову і сказав:
—Главо! Нехай коні і слуги будуть готові, зараз рушаємо в дорогу.
Зброєносець, який не мав звички питати про причини наказів, устав і, не кажучи ні слова, побіг до коней. Натомість Мацько витріщив на племінника очі й запитав:
— Е-е... Збишку! Куди ж це ти? Га?.. Як же так?.. Але Збишко відповів запитанням на запитання:
—А як ви думаєте? Невже це не мій обов'язок?
Старий рицар нічого не відповів. Здивування поступово згасло на його обличчі. Він разів кілька кивнув головою, нарешті глибоко зітхнув і сказав, наче відповідаючи самому собі:
—Ну, звісно... Нічого не вдієш!
І теж попрямував до коней. А Збишко звернувся до пана де Лорша і через мазура, який знав по-німецьки, сказав йому:
Я не можу вимагати від тебе допомоги проти людей, з якими ти служив під одним знаменом, тому ти вільний і можеш їхати, куди хочеш.
А я не можу тепер допомогти тобі мечем супроти моєї рицарської честі,— відповів де Лорш,— але скористатися волею теж не можу. Я залишаюсь твоїм бранцем на слово і з'явлюсь на виклик, коли ти забажаєш. Але в разі якоїсь пригоди пам'ятай, що Орден обміняє за мене будь-якого бранця, бо я належу не тільки до знатного, але й до заслуженого перед хрестоносцями роду.
І вони стали прощатися, поклавши за звичаєм один одному руки на плечі й цілуючись у щоки. Після цього де Лорш сказав:
Я поїду до Мальборга або до мазовецького двору, так що ти можеш мене знайти або в одному або в другому місці. Нехай твій посланець скаже мені лише два слова: Лотарінгія — Гельдерн.
Добре! — відповів Збишко.— Я зайду ще до Скірвоїлла, щоб він дав тобі значок, який жмудини шанують.
І Збишко пішов до Скірвоїлла. Старий вождь дав йому значок і не чинив ніяких перешкод проти від'їзду, бо знав, у чому річ, любив Збишка, був йому вдячний
за останню битву, а до, того ж не мав ніякого права затримувати іноземного рицаря, який прийшов сюди, з власного бажання. Подякувавши Збишкові за значну послугу, він дав йому на дорогу харчів, які могли придатися в спустошеній країні, і провів з побажанням зустрітися ще колись в якійсь важкій і остаточній битві з хрестоносцями.
Збишко дуже поспішав, усе робив, наче в гарячці. А коли прийшов до почту, все було готове. Серед людей він застав і дядька Мацька, вже на коні, в кольчузі і з шоломом на голові. Підійшовши до нього, Збишко
сказав:
— То й ви ЇД'вте зі мною?
— А що ж мені робити? — трохи сердито промовив Мацько,
Збишко нічого на це не сказав, тільки поцілував залізну рукавичку дядька, сів на коня, і всі рушили.
Сандерус також їхав з ними. Дорогу до бойовиська всі знали добре, а далі він мав бути провідником. Розраховували й на те, що як натраплять десь у лісі на місцевих хлопів, то вони допоможуть їм у переслідуванні старого комтура й отого Арнольда фон Бадена, про нелюдську силу й хоробрість якого так багато розказував Сандерус.
До бойовиська, де Скірвоїлло побив німців, їхати було легко, бо всі знали дорогу. Вони дісталися туди незабаром і поспішили якнайшвидше проїхати далі через нестерпний сморід від непохованих трупів. Проїжджаючи, вони сполохали величезні зграї вовків, круків та галичі, потім почали шукати на дорозі слідів. І хоч дорогою недавно пройшов цілий загін, однак бувалий Мацько легко знайшов на втоптаній землі відбиток величезних копит, що йшли в зворотному напрямку, і став пояснювати менш досвідченій в воєнній справі молоді:
— На щастя, після битви не було дощу. Дивіться: Арнольдів кінь, що носить великого чоловіка, і сам мусить бути великий. Причому не трудно зміркувати, що, втікаючи скоком, він повибивав глибші ямки, ніж тоді, коли їхав у цей бік ступою. Дивіться, хто не сліпий, як на вологій землі знати підкови! Дасть бог, вислідимо псявір, аби тільки вони раніш не сховалися де-небудь за мурами.
Сандерус казав,— відповів Збишко,— що тут поблизу немає замків, і так воно й є, бо цей край хрестоносці зайняли недавно і не встигли його забудувати. То де ж їм сховатися? Хлопи, які тут жили, перебувають у Скірвоїлла в таборі, бо це такий самий народ, як і жмудини... Села, як казав Сандерус, самі німці попалили, а жінки з дітьми поховалися в лісових хащах. Якщо не будемо шкодувати коней, то доженемо їх.
Коней треба шкодувати, бо коли нам навіть пощастить, то потім в них буде наш порятунок,— сказав Мацько.
Рицаря Арнольда,— втрутився Сандерус,—у битві хтось ударив келспом у спину. Він на це не зважав і згарячу бив та вбивав, але потім йому, мабуть, стало погано, бо так завжди буває, що спочатку байдуже, а потім болить. Через це їм не можна дуже швидко втікати, а може, треба буде й відпочивати.
Ти казав, що з ними нема ніяких людей? — запитав Збишко.
— Є тільки двоє, котрі везуть між сідлами ноші, а крім них рицар Арнольд і старий комтур. Було їх чимало, та жмудини, догнавши, повбивали їх.
Ми зробимо так,— сказав Збишко,—Тих людей, котрі їдуть з ношами, пов'яжуть наші слуги, ви, дядьку, схопите старого Зігфріда, а я вдарю на Арнольда.
Ну,— сказав Мацько,— з Зігфрідом я впораюсь, бо, хвалити бога, сила в кістках ще залишилась! Але ти на себе не дуже надійся, бо той Арнольд, мабуть, справді велетень.