Дужий ти, дужий, цього я не заперечую, але є й дужчі за тебе. Хіба ти забув про тих рицарів, котрих ми бачили в Кракові? Пана Повалу з Тачева ти подужав би? А пана Пашка Злодія з Біскупиць, а тим більше Завішу Чорного? Га? Не дуже задавайся та дивись добре.
Ротгер теж був не з хирлявих,— буркнув Збишко.
—А для мене знайдеться робота? — запитав чех. Але Мацько не відповів нічого, бо думав про щось
своє.
—Якщо бог поможе,— сказав він,— то потім нам аби тільки дістатися до мазовецьких лісів! Там уже буде безпечно, і все скінчиться назавжди.
Але через деякий час він зітхнув, бо, мабуть, подумав, що й тоді не все скінчиться і що треба буде щось робити з нещасною Ягенкою,
Ех,— пробурмотів він,— дивні діла твої, господи. Не раз я думав, чому б тобі було спокійно не одружитися з нею, а мені спокійно сидіти коло вас... Найчастіше воно так і буває, і з-поміж усієї шляхти нашого королівства тільки ми одні тиняємось по різних краях та нетрях, замість спокійно господарювати у себе вдома.
Воно то правда,— відповів Збишко,— але, мабуть, така вже воля божа!
Якийсь час вони їхали мовчки, потім старий рицар знову звернувся до небожа:
Ти віриш оцьому волоцюзі? Хто він такий?
Чоловік він легковажний і, може, пройдисвіт, але до мене ставиться дуже доброзичливо, і я не боюся, що зрадить.
Якщо так, то нехай їде попереду: коли він їх наздожене, то не сполохає. Скаже їм, що втік з неволі, і вони легко повірять цьому. Так буде краще, бо якби вони нас здаля побачили, то змогли б або десь заховатися, або приготуватись до оборі
Вночі віп сам попереду не поїде, бо страхополох,— відповів Збишко, а вдень, певно, що так буде краще. Скажу йому, щоб тричі на день спинявся і чекав нас; якщо ми не знайдемо його на постої, то це буде знак, що він уже з ними, і тоді ми поїдемо його слідом і несподівано нападем на них.
А він не попередить їх?
Ні. Він ставиться зичливіше до мене, ніж до них. Скажу йому також, що як нападемо на них, то зв'яжемо й його, щоб він потім не боявся їхньої помсти. І хай вдає, що зовсім нас не знає...
То ти думаєш залишити їх живими?
А як же інакше? — трохи стурбовано відповів Збишко.— Знаєте... Коли б це було в Мазовії або десь у нас, то ми викликали б їх, як я викликав Ротгера, і билися б з ними на смерть, але тут, в їхньому краю, це неможливо.... Тут ідеться про Дануську і про поспіх. Треба впоратися в одну мить, щоб не напитати біди, а потім, як ви казали, скільки коні витримають, мчати в мазовецькі пущі. Якщо вдаримо несподівано, то, може, заскочимо їх без панцерів, навіть без мечів! То як же їх убивати? Я боюсь ганьби! Ми ж з вами пасовані рицарі, і вони теж...
—Звісно,— сказав Мацько.— Але може дійти й досутички.
Збишко нахмурив брови, й на обличчі його позначилася .жорстокість, притаманна, мабуть, всім воїнам з Богданця. В цю хвилину він зробився таким схожим на Мацька, немов був його рідним сином.
—Чого б я хотів,— глухо сказав він,— це кинути отого кривавого собаку, Зігфріда, під ноги Юрандові! Дай боже, щоб так сталося!
—Дай, боже, дай! — підхопив Мацько.
Так розмовляючи, вони проїхали чималий шмат дороги. Нарешті настала погожа, але безмісячна ніч. Треба було спинитися, дати відпочити коням і покріпити людей їжею і сном. Коли вони стали на відпочинок, Збишко сказав Сандерусові, що завтра він має їхати попереду, на що той охоче погодився, виговоривши собі, однак, право в разі небезпеки від звірів або місцевих людей утікати назад. Просив також, щоб йому можна було зупинятися не три, а чотири рази, бо в самотині його завжди охоплює якийсь неспокій, навіть у залюднених краях, не кажучи вже про такий дикий і паскудний ліс, в якому вони оце зараз знаходяться.
Вони розташувались на ночівлю і, попоївши, полягали на шкурах коло невеликого багаття, розпаленого у видолинку за півстадії від дороги. Слуги по черзі стерегли коней, які, викачавшись і наївшись оброку, стояли, позакладавши одне одному голови на спини. Але тількино досвітнє проміння посріблило дерева, Збишко схопився першим, побудив інших, і на світанку вони вирушили далі. Сліди величезного Арнольдового коня легко знайшлися — завдяки посусі вони засохли в вологому грунті. Сандерус поїхав уперед і зник з очей, проте на половині часу між сходом сонця і полуднем його знайшли на постої. Він сказав їм, що не бачив жодної живої душі, крім тура, від якого не втікав, бо звір перший зійшов йому з дороги. Зате опівдні, під час першого сніданку, заявив, що бачив хлопа-бортника з драбиною, але не затримав його, бо боявся, що в глибині лісу їх могло бути більше. Він розпитував його про се і про те, але вони не могли порозумітися.
Під час дальшого походу Збишко почав непокоїтись. Що буде, коли вони приїдуть у вищі сухіші місця, де на твердій дорозі зникнуть видні досі сліди? Так само, коли б переслідування тривало надто довго і допровадило їх у більш залюднений край, жителі якого здавна звикли коритися хрестоносцям, то напад і визволення Данусі стали б майже неможливими: якщо Зігфрід і Арнольд навіть не сховаються за мурами якогось замка або городища, то місцеве населення однак стане на їх бік.
На щастя, ці побоювання були марні. Другого дня в умовлений час Сандеруса на постої не було, натомість вони побачили на високій сосні при дорозі великого, видно, тільки що витесаного хреста. Вони перезирнулися, й обличчя їх стали серйозні, а серця забилися частіше. Мацько і Збишко негайно зіскочили з сідел, щоб пошукати слідів на землі, але шукали недовго, бо сліди самі впадали в очі.
Сандерус, видно, звернув з дороги в бір, ідучи за відбитками великих копит, не таких глибоких, як на дорозі, але досить виразних, бо грунт тут був торф'яний, і важкий кінь з кожним кроком втолочував глицю шипахами, після яких залишались чорні по краях ямки.
Від бистрих Збиткових очей не сховалися й інші відбитки. Він сів на коня, Мацько за ним, і вони разом з чехом стали радитись так тихо, наче ворог був уже тут.
Чех радив іти далі пішки, але вони не погодились, бо не знали, чи далеко доведеться йти бором. Проте піші слуги мали йти попереду і в разі чого попередити їх.
Незабаром усі звернули в бір. Другий затіс на сосні впевнив їх, що вони не втратили сліду Сандеруса. Незабаром помітили, що їдуть доріжкою, або швидше лісовою стежкою, якою не раз ходили люди. Тепер вони були вже певні, що знайдуть якесь лісове сельбище, а в ньому тих, кого шукають.
Сонце вже трохи знизилось і золотом виблискувало поміж стовбурами дерев. Вечір мав бути погожий. В бору було тихо, бо звірина і птаство збирались на спочинок. Лише подекуди серед освітленого гілля миготіли білки, зовсім червоні від надвечірнього проміння.
Збишко, Мацько, чех і слуги їхали один за одним. Знаючи, що піші слуги одійшли далеко вперед і вчасно їх попередять, старий рицар тимчасом говорив до небожа, не дуже притишуючи голос.
—Подивимось по сонцю,— сказав він.— Від останнього постою до того місця, де був затіс, ми проїхали великий шмат дороги. На краківському годиннику було б годин зо три... Отже, Сандерус уже давно коло них і мав час розказати про свої пригоди. Аби тільки не зрадив.
—Не зрадить,— відповів Збишко.
І аби йому повірили,— докінчив Мацько,— бо як не повірять, то буде йому погано.
А чого б їм не повірити? Вони ж про нас нічого не відають. А його знають. Трапляється ж не раз, що бранці втікають з неволі.
Я думаю так: коли він сказав їм, що втік з неволі, то вони можуть злякатися погоні й одразу рушити далі.
Ні. Він зуміє замилити їм очі. До того ж, вони не подумають, що погоня піде так далеко.
Рицарі на деякий час замовкли, але незабаром Мацькові здалося, що Збишко щось шепче до нього. Він обернувся й запитав:
—Що ти кажеш?
Але Збишко, підвівши очі вгору, шепотів не до Мацька, а просив бога про Дануську і про щасливе завершення свого сміливого вчинку.
Мацько теж став хреститися, та тільки-но раз перехрестився, як один з посланих наперед слуг раптом виринув з ліщинових заростей.
—Смолярня! — сказав він.— Вони тут!
—Стій! — шепнув Збишко і вмить зіскочив з коня. За ним зіскочили Мацько, чех і слуги, з котрих трьом
було наказано залишитися з кіньми, тримати їх напоготові й пильнувати, щоб котрий-небудь, боронь боже, не заіржав. П'ятьом іншим Мацько сказав:
—Там будуть два конюхи й Сандерус. Всіх їх треба вмить пов'язати, а коли б котрий-небудь збройний чинив опір, того — по головешці.
І вони рушили вперед. По дорозі Збишко шепнув дядькові:
—Беріть старого Зігфріда, а я Арнольда. —Тільки стережися! — відповів старий.
І він моргнув чехові, даючи йому зрозуміти, щоб той кожну мить готовий був допомогти молодому панові.
Чех кивнув головою, набрав у груди повітря і спробував, чи легко виходить меч із піхов.